Чоловіки без жінок та інші оповідання

Вояк удома

Кребс пішов на війну з методистського коледжу в Канзасі. Є знімок, на якому він стоїть серед свого братства, і кожен зі студентів має комірець однаковісінької висоти й фасону. Він записався до флоту 1917 року і повернувся до Сполучених Штатів допіру тоді, як друга дивізія вернулась із Рейну влітку 1919-го.

Є знімок, на якому він біля Рейну з двома німкенями і капралом. У Кребса й капрала затісні мундири. Німкені негарні. Рейну на фотографії не видно.

Коли Кребс вернувся до свого рідного містечка в Оклахомі, усіх героїв уже привітали. Він запізнився. Місцевих, які були на війні і приїхали додому, вже гаряче зустріли. З чималим галасом і метушнею. Тепер усе затихло. Напевно, людям було смішно, що Кребс повернувся так пізно, коли війна вже сто років як закінчилась.

Спочатку Кребс, який побував у Белло-Вуді, Суассоні, Шампані, Сен-Мієлі й Арґонському лісі, взагалі не хотів згадувати про війну. Потім відчув потребу поговорити, але ніхто не хотів цього слухати. Його містечко наслухалося стільки історій про звірства, що не мало охоти чути, як усе було насправді. Кребс побачив, що для того, аби його хоч хтось слухав, треба брехати, а коли двічі збрехав, то сам відчув нехіть до війни і до розмов про неї. Брехня викликала в ньому відразу до всього, що сталося з ним на війні. Всі ті часи, згадуючи про які, він наповнювався спокоєм та ясністю, давні часи, коли він займався лише одним, тим, чим годиться займатися чоловікові, займався легко й природно, хоч міг обрати собі щось інше, втратили свою непорушність і цінність, а тоді безслідно розтанули.

Його брехня була доволі невинна: він приписував собі те, що бачили, робили або чули інші, і видавав за правду легенди, які ходили серед вояків. Та у більярдній навіть його брехня нікого не цікавила. Його знайомі, які чули детальні розповіді про німкень, що їх знаходили прикутими до кулеметів в Арґонському лісі, і які не могли уявити собі німецьких неприкутих кулеметників або, як патріоти, не могли ними цікавитись, були байдужі до його історій.

З часом Кребса почало нудити від неправди й перебільшення, а коли він інколи зустрічав когось, хто так само воював насправді, і вони говорили кілька хвилин у гардеробі в клубі, перед танцями, то займав звичну позицію бувалого вояка серед своїх і казав, що йому весь час аж у животі крутило зі страху. І через це він усе втратив.

У ту пору, пізнього літа, він довго спав, тоді, прокинувшись, ішов до бібліотеки в середмісті по книжку, обідав удома, читав на ґанку, поки не набридне, а тоді йшов через усе місто провести найзадушливіші години у прохолодному мороці більярдної. Він любив грати у більярд.

Увечері вправлявся у грі на кларнеті, прогулювався містом, читав і лягав спати. Двійко молодших сестер уже ще дивились на нього як на героя. Мати приносила йому сніданок у ліжко, коли йому так хотілось. Вона часто заходила до кімнати, коли він ще лежав, і просила розповісти про війну, але завжди слухала неуважно. Батькові було байдуже.

До війни Кребсу не дозволяли їздити сімейним автомобілем. Його батько торгував нерухомістю і хотів, щоб авто завжди було під рукою, якщо доведеться везти клієнтів за місто, аби показати їм ферму. Автомобіль завжди стояв біля будівлі Першого національного банку — батько винаймав контору на другому поверсі. Після війни він далі їздив на тому ж авто.

У містечку нічого не змінилось, хіба дівчата повиростали. Але вони жили в такому складному світі вже укладених союзів і мінливої ворожнечі, що Кребс не мав ні сили, ні хоробрості до того світу вриватись. Проте йому подобалось на них дивитися. Так багато гарненьких молодих дівчат! Майже всі мали короткі стрижки. Коли він ішов на війну, коротко стриглися тільки маленькі дівчатка або легковажні юнки. Всі носили светри і блузи з довгими рукавами й круглими комірцями. Така була мода. Йому подобалось дивитися на них із ґанку, коли вони йшли по другий бік вулиці. Подобалося спостерігати, як вони йдуть у затінку дерев. Подобались круглі комірці, що виступали над горловинами светриків. Подобалися шовкові панчохи й туфлі без підборів. Подобалося їхнє коротке волосся і хода.

У місті дівчата не приваблювали його так сильно. Вони не подобались йому, коли він бачив їх у грецькій кав’ярні, де продавали морозиво. Але насправді він їх не потребував. З ними все було надто заплутано. Йшлося про щось інше. Він начебто й хотів мати дівчину, але не мав бажання докладати для цього зусиль. Непогано було б із кимось зустрічатись, але неохота було тратити на це час. Неохота встрявати в інтриги й махінації. Неохота за кимось упадати. Неохота далі брехати. Воно того не варте. Не треба йому ніяких наслідків.

Досить з нього наслідків. Та й, крім того, не так йому вже та дівчина й потрібна. Служба у війську навчила його цьому. Вдавати, наче ти мусиш мати дівчину — нормально. Майже всі так роблять. Але це неправда. Дівчини тобі не треба. Смішно. Спочатку хтось хвалився, що дівчата для нього порожнє місце, що він ніколи про них не думає, що вони не можуть його зачепити. Потім інший хизувався, що жити не може без дівчат, що весь час мусить когось мати, що спати без них не може.

Брехня то все. І те, і друге — брехня. Тобі не треба дівчини, якщо ти про неї не думаєш. Його навчила цьому служба у війську. Рано чи пізно ти все одно її матимеш. Коли дозрієш до неї, то неодмінно матимеш. І не треба про неї думати. Рано чи пізно вона сама прийде. Його навчила цьому служба у війську.

Тепер він би не проти мати дівчину, якби вона сама до нього прийшла і не хотіла ні про що балакати. Але тут, удома, все надто складно. Він знав, що ніколи не зможе знову через усе це пройти. Воно того не варте. А ось француженки й німкені не такі. Вони не теревенять, треба чи не треба. З ними довго не поговориш, та й у цьому не було потреби. Все було просто, вони — твої подружки, от і все. Він згадав про Францію, а тоді задумався про Німеччину. Взагалі, Німеччина йому більше подобалась. Йому не хотілося звідти їхати. Не хотілося повертатись додому. Але ж він має свій дім. Він сидів на ґанку.

Йому подобалися дівчата, які йшли по той бік вулиці. Подобалося дивитися на них — значно більше, ніж на француженок чи німкень. Але він жив в іншому світі, ніж вони. Добре було б мати якусь із них. Але воно того не варте. Вони так гарно виглядають. Як на малюнку. Збудливо. Але він не має охоти з ними балакати. Не так йому вже та дівчина треба. Втім, йому подобалось на них усіх дивитись. Воно того не варте. Не тепер, коли все знову більш-менш налагодилось.

Він сидів на ґанку й читав книжку про війну. Історичну книжку, про всі сутички, в яких він побував. У житті не читав нічого цікавішого. Якби ще мап було більше. Він уже уявляв, як читатиме всі ті чудові історії, що їх понадруковують із гарними детальними мапами. Нарешті він по-справжньому дізнався, що таке війна. Добрий він був вояк. То було дуже важливо.

Якось уранці, десь через місяць, відколи він повернувся додому, мати зайшла до спальні й сіла на ліжку. Розгладила фартуха.

— Я вчора говорила з батьком, Гаролде, — сказала вона. — Він дозволяє тобі ввечері брати автомобіль.

— Га? — Кребс ще не зовсім прокинувся. — Брати автомобіль? Та невже?

— Ага. Твій батько вже давно думав, що треба дозволити тобі брати автомобіль увечері, але ми тільки вчора про це поговорили.

— Твоя ідея, правда? — мовив Кребс.

— Ні. Це батько почав розмову.

— Та невже? Це точно твоя ідея була, — Кребс сів у ліжку.

— Спустишся на сніданок, Гаролде? — запитала мати.

— Одягнусь і прийду, — відповів Кребс.

Мати вийшла з кімнати — поки він умивався, голився й одягався до сніданку, то чув, як вона щось смажить унизу. Коли він снідав, сестра принесла пошту.

— Привіт, Гаррі, — сказала вона. — Ну ти й сплюх. Нащо ти взагалі вилазиш із ліжка?

Кребс глянув на неї. Він любив її. Найкраща сестричка на світі.

— Газету маєш? — запитав він.

Вона простягнула йому «Канзас-Сіті стар», він зняв коричневу обгортку й розгорнув газету на сторінці зі спортивними новинами. Приставив газету до карафки з водою, притиснувши її мискою з вівсянкою, щоб і їсти, і читати.

— Гаролде, — мати стояла на порозі кухні. — Гаролде, не заляпай, будь ласка, газету. Тато потім не може її читати, коли вона заляпана.

— Не заляпаю, — відповів Кребс.

Сестра сіла за стіл і дивилася, як він читає.

— Ми сьогодні по обіді гратимемо в школі у бейсбол, — сказала вона. — Я подаватиму.

— Добре, — відказав Кребс. — Як там ваша команда поживає?

— Я вмію подавати ліпше за хлопців. Кажу їм, що це ти мене навчив. В інших дівчат погано виходить.

— Погано? — повторив Кребс.

— Я кажу їм всім, що ти мій залицяльник. Ти ж мій залицяльник, правда, Гаррі?

— Ага.

— Хіба брат не може залицятися, бо він твій брат?

— Не знаю.

— Та знаєш, як ні. Хіба ти б не міг до мене залицятися, Гаррі, якби я була старша і ти б цього хотів?

— Міг би, ясно. Тепер ти моя дівчина.

— Що, справді?

— Справді.

— Ти мене любиш?

— Ага.

— І завжди любитимеш?

— Ну так.

— Ти прийдеш подивитися, як я граю?

— Побачу.

— Ет, Гаррі, ти мене не любиш. Якби ти мене любив, то прийшов би подивитися, як я граю.

З кухні до їдальні ввійшла матір Кребса. Вона принесла тарілку з двома смаженими яйцями та хрумким беконом і блюдце з гречаними млинцями.

— Біжи, Гелен, — сказала вона. — Я хочу побалакати з Гаролдом.

Вона поставила перед ним яйця з беконом і принесла слоїк із кленовим сиропом, щоб полити гречані млинці. Потім сіла за стіл навпроти Кребса.

— Можеш відкласти на хвилину газету, Гаролде? — запитала вона.

Кребс згорнув газету.

— Ти вже вирішив, чим будеш займатися? — запитала мати, знімаючи окуляри.

— Ні, — відповів Кребс.

— Може, вже пора подумати, га?

У материному голосі не було роздратування. Вона здавалася схвильованою.

— Я про це не думав, — сказав Кребс.

— Бог для кожного має якусь роботу, — зауважила матір. — У Його Царстві ніхто не може сидіти склавши руки.

— Я не в Його Царстві, — відказав Кребс.

— Ми всі в Його Царстві.

Кребс, як завжди, почувався ніяково й ображено.

— Я так за тебе хвилювалася, — продовжувала його мати. — Я знаю, які перед тобою були спокуси. Знаю, які чоловіки слабкі. Знаю, що нам розповідали про Громадянську війну твій любий дідусь і мій тато, і я молилася за тебе. Я цілий день за тебе молюся, Гаролде.

Кребс дивився на тарілку, де вистигав бекон.

— Твій тато теж хвилюється, — продовжувала мати. — Він думає, що ти втратив охоту до роботи, що ти не маєш чіткої мети в житті. Чарлі Сіммонс — йому стільки ж років, як тобі, — має добру роботу і збирається женитись. Всі хлопці помалу влаштовують своє життя, вони хочуть чогось досягнути; вже тепер ясно, що наша громада зможе пишатися такими хлопцями, як той Чарлі Сіммонс.

Кребс мовчав.

— Не мовчи, Гаролде, — сказала мати. — Ти ж знаєш: ми любимо тебе, і я розповідаю тобі все, як є, ради твого ж блага. Тато не хоче обмежувати твою свободу. Він думає, що пора тобі дозволити брати машину. Якщо ти хочеш покататися з гарними дівчатами, ми будемо тільки раді. Ми хочемо, щоб ти добре проводив час. Але мусиш і роботу собі знайти, Гаролде. Твоєму татові байдуже, за що ти візьмешся. Він каже, що всяка робота варта поваги. Але ти мусиш бодай за що-небудь взятися. Він попросив мене, щоб я поговорила з тобою сьогодні вранці і щоб ти потім зайшов до нього в контору.

— Це все? — запитав Кребс.

— Все. Хіба ти не любиш свою матусю, синку?

— Ні, — відповів Кребс.

Мати глянула на нього через стіл. Її очі блищали. Вона розплакалась.

— Я нікого не люблю, — сказав Кребс.

Нічого з цього не вийде. Він не може їй цього розповісти, не може нічого пояснити. Нащо він це ляпнув? Тільки образив її. Він підійшов до неї і взяв її за руку. Вона плакала, обхопивши голову руками.

— Я не це хотів сказати, — мовив Кребс. — Я просто розсердився, сам не знаю чому. Я не мав на увазі, що я тебе не люблю.

Мати далі плакала. Кребс обійняв її за плечі.

— Ти не віриш мені, мамо?

Вона похитала головою.

— Мамо, ну будь ласка. Будь ласка. Повір мені.

— Добре, — схлипнула мати.

Вона підвела на нього очі.

— Я вірю тобі, Гаролде.

Кребс поцілував її волосся. Вона притулилась до нього лицем.

— Я твоя мама, — сказала вона. — Коли ти був немовлям, я тримала тебе коло серця.

Кребсові закрутило в животі й занудило.

— Я знаю, мамо, — мовив він. — Я постараюсь бути для тебе хорошим сином.

— Помолишся разом зі мною, Гаролде? — запитала мати.

Вони стали навколішки біля стола, і Кребсова матір промовила молитву.

— Тепер ти кажи, Гаролде, — сказала вона.

— Не можу, — відповів Кребс.

— Спробуй.

— Не можу.

— Хочеш, я прокажу молитву замість тебе?

— Ага.

Мати помолилася замість нього, а потім вони підвелись, Кребс поцілував її і вийшов з дому. Він так старався не ускладнювати собі життя. Та все ж материні слова його не зачепили. Йому було шкода маму, вона змусила його брехати. Він поїде до КанзасСіті, знайде роботу, і вона заспокоїться. Може, влаштує ще одну сцену перед його від’їздом. До батькової контори він не піде. Обійдеться без цього. Хочеться, щоб усе йшло гладко. Все якраз так і йшло. Ну, що ж, ішло-ішло і перестало. Він піде на шкільне подвір’я, подивиться, як там Гелен гратиме у бейсбол.