Чоловіки без жінок та інші оповідання

Непереможений

Мануель Ґарсіа піднявся сходами до контори дона Міґеля Ретани. Поставив валізу на підлогу й постукав у двері. Тиша. Стоячи на коридорі, Мануель відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував через двері.

— Ретано, — сказав він, прислухаючись.

Тиша.

Він точно там, подумав Мануель.

— Ретано, — сказав ще раз і загупав у двері.

— Хто там? — почувся голос із контори.

— То я, Маноло, — відповів Мануель.

— Чого тобі? — запитав голос.

— Шукаю роботу, — сказав Мануель.

У дверях щось кілька разів клацнуло, і вони відчинилися навстіж. Мануель зайшов досередини, тягнучи за собою валізу.

Навпроти дверей за столом сидів невисокий чолов’яга. Над його головою висіло опудало голови бика, зроблене майстром із Мадрида; на стінах — світлини в рамках й оголошення про кориду.

Чолов’яга сидів і дивився на Мануеля.

— Я думав, тебе прикінчили, — сказав він.

Мануель постукав кісточками пальців по столу. Чоловік не зводив з нього погляду.

— У скількох коридах ти брав участь цього року? — запитав Ретана.

— В одній, — відповів Мануель.

— Тільки в тій одній? — перепитав чолов’яга.

— І все.

— Я читав про неї в газетах, — сказав Ретана.

Він відхилився на спинку крісла, далі міряючи Мануеля поглядом.

Мануель глянув на опудало бика. Він не вперше таке бачив. Відчував до нього таке собі родинне зацікавлення. Років дев’ять тому бик убив його брата, що подавав немалі надії. Мануель досі пам’ятав той день. На дубовому щиті, на якому була закріплена голова бика, висіла мідна табличка. Мануель не міг розібрати, що там написано — напевно, на пам’ять про мого брата, подумав він. Що ж, той був славним хлопцем.

На табличці був напис: «Бик Маріпоса з ферми герцога Верагуа — розпоров сім коней і вбив Антоніо Ґарсіа, новільєро, 27 квітня 1909».

Ретана перехопив його погляд на опудало бика.

— Партія, яку герцог прислав мені на неділю, наробить шуму, — мовив він. — Усі мають слабі ноги. Що про них говорять у кав’ярні?

— Не знаю, — відповів Мануель. — Я тільки що приїхав.

— Ага, — сказав Ретана. — Бачу, що ти з валізою.

Він дивився на Мануеля, відкинувшись на спинку крісла по другий бік стола.

— Сідай, — сказав. — Скинь капелюха.

Мануель сів. Без капелюха його лице здавалося іншим. Косичка, пришпилена до маківки, щоб не було видно з-під капелюха, надавала його блідому обличчю дивного виразу.

— Погано виглядаєш, — зауважив Ретана.

— Тільки зі шпиталю, — пояснив Мануель.

— Чув, що тобі ногу відрізали, — сказав Ретана.

— Та ні, — заперечив Мануель. — Нога на місці.

Ретана нахилився і підсунув Мануелю через стіл дерев’яну коробку із сигаретами.

— Бери, — сказав він.

— Дякую.

Мануель запалив сигарету.

— А ви? — він підніс сірника Ретані.

— Ні, — махнув рукою той. — Я не курю.

Ретана спостерігав, як Мануель курить.

— Чому ти не знайдеш собі якусь роботу? — запитав.

— Не хочу я ніякої роботи, — відповів Мануель. — Я матадор.

— Нема більше матадорів, — сказав Ретана.

— Я матадор, — повторив Мануель.

— Ага, поки виступаєш на арені, — відказав Ретана.

Мануель засміявся.

Ретана сидів, мовчки втупившись у Мануеля.

— Якщо хочеш, я поставлю тебе на вечір, — запропонував Ретана.

— Коли? — запитав Мануель.

— Завтра.

— Не люблю заміняти, — відповів Мануель.

Саме так вони всі загинули. Саме так загинув Сальвадор. Він постукав кісточками пальців по столу.

— Це все, що я можу тобі запропонувати, — відповів Ретана.

— А наступного тижня? — запитав Мануель.

— На тебе ніхто не піде, — сказав Ретана. — Всі хочуть Літрі, Рубіто і Ля Торре. Тямущі хлопаки.

— Вони прийдуть подивитися на мене, — з надією сказав Мануель.

— Не прийдуть. Про тебе вже всі забули.

— Я маю що показати, — не відступав Мануель.

— Виходь завтра ввечері після клоунади, — повторив Ретана. — Попрацюєш з молодим Ернандесом, уб’єш двох новільйо.

— А новільйо чиї? — запитав Мануель.

— Не знаю. Якісь із тих, що в загородах. Яких ветеринари не випустять на денні виступи.

— Не люблю заміняти, — повторив Мануель.

— Як хочеш, — сказав Ретана. Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Зацікавлення, яке виникло в нього до Мануеля, коли той нагадав йому про давні дні, згасло. Він поставив би його замість Ларіти, бо це коштувало б дешевше. Втім, хтось інший теж дешево обійдеться. Хочеться допомогти хлопцю. Але він уже дав йому шанс. Хай тепер сам вирішує.

— Скільки дасте? — запитав Мануель.

Його не покидала думка про те, аби відмовитися. Але в душі він знав, що не зможе цього зробити.

— Двісті п’ятдесят песет, — відповів Ретана.

Він хотів сказати «п’ятсот», та коли розтулив рота, мимоволі вирвалось «двісті п’ятдесят».

— Вільяльті ви платите сім тисяч, — зауважив Мануель.

— Ти не Вільяльта, — відповів Ретана.

— Я знаю, — сказав Мануель.

— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана.

— Не сумніваюсь, — відповів Мануель.

Він підвівся.

— Дайте мені триста, Ретано.

— Добре, — погодився Ретана. Він витягнув з шухляди аркуш паперу.

— Дасте п’ятдесят зараз? — запитав Мануель.

— Гаразд, — відповів Ретана.

Він вийняв із гаманця п’ятдесят песет однією банкнотою і, розпростерши, поклав на столі.

Мануель узяв гроші й поклав собі до кишені.

— А хто там у квадрильї? — поцікавився він.

— Хлопці, яких я завжди ставлю на вечір, — відповів Ретана. — Непогані.

— А пікадори? — запитав Мануель.

— Такі собі, — визнав Ретана.

— Мені потрібен бодай один хороший, — сказав Мануель.

— То найми собі, — мовив Ретана. — Знайди і найми.

— За такі гроші я нікого не знайду, — зауважив Мануель. — Як я можу найняти собі квадрилью за шістдесят дуро?

Ретана мовчки глянув на Мануеля з того боку великого стола.

— Ви ж знаєте, що мені потрібний хоча б один хороший пікадор, — наполягав Мануель.

Ретана далі мовчав, здалеку розглядаючи Мануеля.

— Так не робиться, — сказав Мануель.

Ретана міряв його поглядом, відхилившись на спинку крісла, — розглядав так, наче сидів далеко від нього.

— У мене є свої пікадори, — сказав він.

— Ага, — відповів Мануель. — Знаю я ваших пікадорів.

Ретана не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено.

— Я хочу рівних шансів, ото й усе, — пояснив Мануель. — Коли виходиш на арену, хочеться приборкати бика. А для цього потрібен всього один хороший пікадор.

Він говорив до чоловіка, який більше його не слухав.

— Хочеш когось іншого, — сказав Ретана, — то найми собі. На арені працюватиме наша квадрилья. Можеш привести скільки завгодно своїх пікадорів. Клоунада закінчиться о пів на одинадцяту.

— Добре, — відповів Мануель. — Якщо ви так кажете, то хай буде.

— Кажу, — повторив Ретана.

— Тоді до завтра, — промовив Мануель.

— До завтра, — відповів Ретана.

Мануель узяв валізу й вийшов.

— Двері зачини, — гукнув Ретана.

Мануель обернувся. Ретана сидів, схилившись над якимись паперами. Мануель потягнув до себе двері, поки не клацнув замок.

Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залиту сонцем вулицю. Надворі стояла немилосердна спека, сонячні промені відбивалися від білих будинків й боляче жалили очі. Він рушив затіненим боком крутої вулички у бік майдану Пуерта-дель-Соль. Затінок здавався чистим і прохолодним, як гірський струмок. На перехресті на нього зненацька хвилею накотилась спека. Серед перехожих Мануель не побачив жодного знайомого обличчя.

Перед самим Пуерта-дель-Соль він звернув до кав’ярні.

Усередині було тихо. За столиками вздовж стіни сиділо кілька чоловіків. За одним із них четверо грали в карти. Майже всі сиділи, спершись об стіну, і курили; на столиках перед ними стояли порожні чарки й горнятка з-під кави. Мануель перейшов через довгу залу до кімнатки у глибині. За столиком у кутку спав якийсь чолов’яга. Мануель сів за сусідній столик.

Прийшов кельнер і зупинився біля Мануеля.

— Ви не бачили Суріто? — запитав його Мануель.

— Заходив перед обідом, — відповів кельнер. — І прийде знову не раніше п’ятої.

— Принесіть мені каву з молоком і чарку коньяку, — попросив Мануель.

Кельнер повернувся з тацею, на якій стояла велика склянка для кави і чарка. У лівій руці тримав пляшку коньяку. Він поставив тацю на стіл — хлопчик, який прийшов слідом за кельнером, налив у склянку кави й молока із блискучих кавника й молочника з довгими ручками.

Мануель скинув капелюха, і кельнер помітив на його голові пришпилену до маківки косичку. Наливаючи коньяк у чарку біля склянки з кавою, він підморгнув хлопчикові. Той зацікавлено глянув на бліде обличчя Мануеля.

— Будете тут виступати? — запитав кельнер, закорковуючи пляшку.

— Буду, — відповів Мануель. — Завтра.

Кельнер далі стояв коло столика, притискаючи пляшку до стегна.

— Під час клоунади? — запитав він.

Хлопчик присоромлено відвів очі убік.

— Ні, в основній програмі.

— А я думав, що виступатимуть Чавес з Ернандесом, — зауважив кельнер.

— Ні. Буду я і ще один.

— Хто саме? Чавес чи Ернандес?

— По-моєму, Ернандес.

— А з Чавесом що сталося?

— Він поранений.

— Хто вам таке сказав?

— Ретана.

— Гей, Луї! — крикнув кельнер у сусідню залу. — Чавес поранений!

Мануель зняв обгортки з кубиків цукру й кинув їх у каву. Розмішав і випив усю до останньої краплі — солодка й гаряча, вона зігріла його порожній шлунок. Потім вихилив чарку коньяку.

— Ще одну, будь ласка, — сказав кельнерові.

Той відкоркував пляшку і налив повну чарку, аж вихлюпнулося на блюдце. До столика підійшов ще один кельнер. Хлопчик, який наливав каву, пішов геть.

— Чавес сильно поранений? — запитав Мануеля другий кельнер.

— Не знаю, — відповів Мануель. — Ретана не сказав.

— Бо йому наплювати, — мовив високий кельнер. Мануель його раніше не бачив. Мабуть, щойно підійшов.

— Тут так заведено: як працюєш на Ретану, то й горя не знаєш, — сказав високий кельнер. — А як ні, то ліпше йди і відразу пусти собі кулю в лоба.

— Правду кажеш, — докинув другий кельнер, який підійшов пізніше. — Так воно і є.

— А хіба не так? — запитав високий кельнер. — Я добре знаю, що то за один.

— Подумай тільки, що він зробив з Вільяльти, — сказав перший кельнер.

— І не тільки з нього, — додав високий. — А з Марсьяла Лаланду? А з Насьйоналя?

— І не кажи, — погодився коротун.

Мануель глянув на тих двох, що стояли й балакали біля його столика. Він уже випив другу чарку коньяку. Вони про нього забули. Він їх не цікавив.

— Ви бачили те стадо верблюдів? — не вгавав високий кельнер. — А того Насьйоналя-другого?

— Я бачив його минулої неділі, — сказав перший.

— Справжня жирафа, — докинув коротун.

— А що я вам казав? — промовив високий кельнер. — І то все хлопаки Ретани.

— А налийте мені ще одну чарку, — втрутився Мануель. Поки кельнери теревенили, він вилив коньяк, який вихлюпнувся у блюдце, назад до чарки й уже випив.

Кельнер, який підійшов до нього першим, машинально наповнив його чарку, і всі троє, балакаючи, вийшли з кімнати.

Чоловік у дальному кутку досі спав, тихенько похропуючи, — головою він сперся на стіну.

Мануель випив свій коньяк. Тепер і його почало хилити на сон. У таку спеку надвір не хотілося виходити. А більше не було що робити. Йому кортіло побачитися із Суріто. Поки той прийде, можна й подрімати. Він заштовхав ногою валізу під стіл, щоб ніхто не поцупив. Чи, може, ліпше поставити її під кріслом біля стіни? Він нахилився і посунув валізу вперед. А тоді сперся головою на стіл і задрімав.

Коли він прокинувся, за столиком навпроти нього хтось сидів. Кремезний чолов’яга з важким, брунатним, як в індуса, лицем. Він уже довгенько там сидів. Відмахнувся від кельнера й читав газету, раз по раз зиркаючи на Мануеля, який спав, поклавши голову на стіл.

Чолов’яга старанно читав газету, ворушачи губами за кожним словом. А втомлюючись, переводив погляд на Мануеля. Сидів він, втиснувшись у крісло й насунувши на лоба чорного крислатого капелюха.

Мануель випростав спину і глянув на нього.

— Здоров, Суріто, — сказав він.

— Здоров, хлопче, — відповів здоровань.

— Я трохи задрімав, — Мануель потер кулаком чоло.

— Та я бачу.

— Як життя?

— Непогано. А ти як?

— Так собі.

Обоє замовкли. Пікадор Суріто розглядав бліде обличчя Мануеля. А той спостерігав, як величезні руки пікадора згортають газету і ховають її до кишені.

— Я хочу попросити тебе про одну послугу, Маносе, — озвався Мануель.

Суріто мав прізвисько Маносдурос[28]. Щоразу, як він його чув, згадував про свої кремезні руки. Він зніяковіло поклав їх перед собою на стіл.

— Вип’ємо? — запропонував.

— Давай, — кивнув Мануель.

Кельнер прийшов, пішов і знову повернувся. Виходячи, обернувся і ще раз зиркнув на двох чоловіків за столиком.

— То в чому річ, Маноло? — Суріто поставив чарку на стіл.

— Допоможеш мені завтра ввечері приборкати двох биків? — запитав Мануель, дивлячись на Суріто, який сидів навпроти нього.

— Ні, — відповів Суріто. — Я більше не працюю.

Мануель опустив погляд на свою чарку. Він так і думав, що почує таку відповідь, — от і почув. На тобі, дочекався.

— Вибач, Маноло, але я більше не виступаю, — сказав Суріто, розглядаючи свої руки.

— Та нічого, — відповів Мануель.

— Я вже застарий, — пояснив Суріто.

— Я просто спитав, — сказав Мануель.

— Завтра вечірній виступ?

— Ага. Я подумав, що дам раду, якщо матиму бодай одного доброго пікадора.

— Скільки тобі заплатять?

— Триста песет.

— Мені, пікадору, і то більше платять.

— Знаю, — сказав Мануель. — Я не мав тебе про таке просити.

— Навіщо ти далі цим займаєшся? — запитав Суріто. — Чому не відріжеш свою кіску, Маноло?

— Не знаю, — відповів Мануель.

— Тобі майже стільки ж, як мені, — сказав Суріто.

— Не знаю, — повторив Мануель. — Я мушу виступати. Хочу зробити так, щоб мати рівні шанси, ото й усе. Я не можу покинути тої справи, Маносе.

— Можеш.

— Не можу. Я вже намагався триматися від неї подалі.

— Я знаю, як тобі. Але так не годиться. Ти мусиш покинути цю справу й більше не виступати.

— Не можу. Крім того, останнім часом мені непогано вдається.

Суріто глянув на його лице.

— Ти був у шпиталі.

— Але все йшло добре, поки я не поранився.

Суріто промовчав. Він перелив коньяк із блюдечка до своєї чарки.

— Газети писали, що ніколи не бачили кращої фаени, — сказав Мануель.

Суріто подивився на нього.

— Ти ж знаєш, що коли все гаразд, я добре виступаю, — промовив Мануель.

— Ти застарий, — відповів пікадор.

— Неправда, — заперечив Мануель. — Ти на десять років старший за мене.

— Зі мною зовсім інша справа.

— Ніякий я не застарий, — наполягав Мануель.

Вони обоє замовкли — Мануель розглядав пікадорове обличчя.

— Усе йшло добре, поки я не поранився, — повторив він. — Шкода, що ти не бачив того виступу, — додав докірливо.

— Мені не хочеться дивитись твої виступи, — відповів Суріто. — Я починаю хвилюватись.

— Останнім часом ти не бачив, як я виступаю.

— Я на тебе й так надивився.

Суріто глянув на Мануеля, уникаючи його погляду.

— Зав’язуй із тою справою, Маноло.

— Не можу, — відповів Мануель. — Кажу тобі: тепер у мене все чудово.

Суріто нахилився уперед, спираючись руками на стіл.

— Послухай. Я попрацюю з тобою завтра, але якщо ти не даси ради, то покинеш ту справу. Домовились? Обіцяєш?

— Добре.

Суріто з полегшенням відхилився на спинку крісла.

— Пора кидати, — сказав він. — Досить клеїти дурня. Відріж кіску — і по всьому.

— Мені не доведеться кидати, — відповів Мануель. — Сам побачиш. Я маю що показати.

Суріто підвівся. Він втомився сперечатись.

— Ти мусиш кинути, — сказав він. — Я сам відріжу твою кіску.

— Не відріжеш, — заперечив Мануель. — Не буде за що.

Суріто гукнув кельнера.

— Пішли, — мовив Суріто. — Ходімо до мене.

Мануель сягнув рукою під крісло, аби дістати валізу. Він радів. Знав, що Суріто погодиться виступити разом із ним. Суріто — найкращий пікадор з усіх. Тепер усе буде просто.

— Пішли до мене, пообідаємо, — сказав Суріто.

Мануель стояв у дворі стайні й чекав, поки закінчиться клоунада. Суріто стояв поруч. Там, де вони чекали, було темно. Високі двері, що вели до арени, були зачинені. З-понад них долинув сміх, а тоді — ще один вибух сміху. Потім запала тиша. Мануелеві подобався запах стаєнь у дворі. Приємно було відчувати його у темряві. З арени знову почувся гуркіт сміху, а тоді оплески — ще раз і ще, без кінця.

— Бачив колись тих клоунів? — запитав Суріто. Його кремезна постать невиразно вимальовувалась у темряві поряд із Мануелем.

— Ні, — відповів Мануель.

— Кумедні хлопці, — сказав Суріто. Він усміхнувся сам до себе у пітьмі.

Високі, щільно допасовані, подвійні двері до арени прочинилися навстіж, і за ними у яскравому світлі дугових ліхтарів Мануель побачив арену, довкола якої здіймався темний амфітеатр; краєм арени бігли, кланяючись, двійко чоловіків, перебраних на жебраків, а за ними третій в готельній лівреї, який раз у раз нахилявся й піднімав капелюхи та ціпки, кинуті на пісок, і жбурляв їх назад у темряву.

У дворі загорілося світло.

— Іду чогось вип’ю, поки ти позбираєш хлопців, — сказав Суріто.

Позаду них зателенькали дзвоники мулів, яких вели на арену витягнути вбитого бика.

Учасники квадрильї, які спостерігали за виступом клоунів з проходу між бар’єром і рядами, повернулися і, теревенячи, зупинилися під ліхтарем у дворі. До Мануеля підійшов, усміхаючись, вродливий хлопець у сріблясто-помаранчевому костюмі.

— Ернандес, — представився він, простягнувши руку.

Мануель потис її.

— Сьогодні нас чекають справжні слони, — весело сказав хлопець.

— Ага, і роги в них немалі, — погодився з ним Мануель.

— Вам випало найгірше, що могло бути, — мовив Ернандес.

— Та нічого, — відповів Мануель. — Що більші бики, то більше м’яса для бідняків.

— Де ви таке чули? — вишкірився Ернандес.

— Стара приказка, — відповів Мануель. — Вишикуй свою квадрилью, хочу подивитись, хто там у тебе.

— Хлопців матимете добрих, — сказав Ернандес. Настрій у нього був веселий. Він двічі брав участь у вечірніх виступах і вже мав своїх прихильників у Мадриді. Добре, що за якихось кілька хвилин почнеться бій.

— Де пікадори? — запитав Мануель.

— У загоні. Б’ються за коней, кому дістанеться найліпший, — вишкірив зуби Ернандес.

Почувся ляскіт батогів, дзеленчання дзвоників, і з воріт випірнули мули, тягнучи за собою молодого бика, який лишав по собі борозну в піску.

Щойно бика провезли, вони вишикувалися на вихід.

Попереду стояли Мануель із Ернандесом. За ними, перекинувши через руки важкі плащі, молоді хлопці з квадрильї. Чотири пікадори в чорному сиділи верхи у напівмороці стайні, тримаючи сторчма списи зі сталевими наконечниками.

— Чому Ретана шкодує нам світла? Тут навіть коней не видно, — сказав один із пікадорів.

— Він знає, що краще нам не бачити тих кляч, — відповів другий.

— Моя шкапа ледве на ногах тримається, — мовив перший.

— А що хотіти від коняки?

— Ну так, коняка і є коняка.

Вони теревенили, сидячи в темряві на своїх вихудлих шкапах.

Суріто мовчав. Йому дістався єдиний міцний кінь у конюшні. Він випробував його у загоні — той слухався вуздечки й острог. Суріто зняв пов’язку з правого ока коня й перерізав мотузки, які туго прив’язували вуха до голови. Хороший, витривалий кінь, впевнено тримається на ногах. А більш нічого й не треба. Він мав намір відбути на ньому всю кориду. Сидячи у напівмороці на великому стьобаному сідлі, чекаючи на бій, він уже подумки пережив увесь поєдинок від початку до кінця. Обабіч балакали інші пікадори. Він їх не чув.

Двоє матадорів стояли перед трьома помічниками, однаково перекинувши плащі через ліву руку. Мануель думав про трьох хлопців за своєю спиною. Усі троє мадридці, як і Ернандес, років по дев’ятнадцять. Йому сподобався один із них — спокійний, мовчазний циган зі смаглявим обличчям. Мануель обернувся.

— Як тебе звати, хлопче? — запитав він цигана.

— Фуентес, — відповів той.

— Гарне ім’я, — сказав Мануель.

Циган усміхнувся, зблиснувши зубами.

— Коли бик вийде, візьмись за нього і дай йому трохи пробігтись, — мовив Мануель.

— Добре, — відповів циган. Його лице посерйознішало. Він замислився, як має це зробити.

— Починається, — сказав Мануель Ернандесу.

— Ага. Пішли.

Високо піднявши голову й похитуючись у такт із музикою, кожен з них виступив уперед, вільно розмахуючи правою рукою, і перетнув освітлену дуговими ліхтарями, всипану піском арену; тоді рушили квадрильї і пікадори верхи на конях, а далі — робітники й мули з дзвониками на шиї. Коли вони ступали ареною, юрба оплесками вітала Ернандеса. Матадори йшли, погойдуючись, і гордовито дивились уперед.

Вони схилили голови перед президентом кориди, і процесія розпалась на кілька частин. Матадори підійшли до бар’єра й змінили важкі накидки на легкі плащі. Мули покинули арену. Пікадори галопом погнали коней довкола арени, і двоє з них зникли в тих же воротах, у яких щойно з’явились. Робітники розрівняли пісок.

Мануель випив склянку води, що її налив один із помічників Ретани, який мав допомагати йому й подавати шпаги. До нього підійшов Ернандес, який уже перекинувся словом зі своїм помічником.

— Гарно тебе зустріли, хлопче, — похвалив його Мануель.

— Мене тут люблять, — радісно відповів Ернандес.

— Як наш вихід? — запитав Мануель помічника Ретани.

— Як на весіллі, — відповів той. — Чудово. Ви вийшли, як ті Хоселіто й Бельмонте.

Повз них проїхав Суріто, схожий на кремезного вершника на постаменті. Він розвернув коня до протилежного краю арени, звідки мав з’явитися бик. У світлі дугових ліхтарів усе здавалося незвичним. Він звик працювати під розпеченим пообіднім сонцем за великі гроші. Ця історія з ліхтарями йому не подобалась. Скоріше б уже починали.

До нього підійшов Мануель.

— Поганяй його, Маносе, — сказав він. — Приборкай, щоб я міг за нього взятися.

— Поганяю, хлопче, поганяю, — Суріто плюнув на пісок. — Він у мене з арени вискочить.

— Притисни його, Маносе, — сказав Мануель.

— Та вже притисну, — мовив Суріто. — А чого ми чекаємо?

— Ось він уже йде, — сказав Мануель.

Суріто сидів верхи, впираючись ступнями у стремена, стискаючи коня міцними ногами, захищеними обладунками з оленячої шкіри; лівою рукою він тримав вуздечку, а правою — довгу піку, й дивився на ворота на протилежному боці арени, насунувши на очі крислатого капелюха, щоб затулити їх від світла. У коня дрижали вуха. Суріто погладив його по голові лівою рукою.

Червоні ворота загону прочинились, і перед Суріто постав порожній прохід на протилежному боці арени. Раптом звідти виринув бик — вибігши під світло ліхтарів, він завмер, впершись у пісок усіма чотирма ногами, а тоді, радіючи свободі після темного загону, м’яко помчав галопом довкруж арени, швидко й безгучно, тільки пофиркуючи широкими ніздрями.

Позаштатний репортер «Ель Еральдо», який уже трохи знудився чекати у першому ряду, нахилився й нашкрябав у своєму блокноті, що лежав на бетонній загорожі перед його колінами: «Бик Кампаньяро, чорної масті, номер 42, вибіг розлючений зі швидкістю 90 миль на годину…»

Спершись на бар’єр і спостерігаючи за биком, Мануель змахнув рукою, і циган вибіг на середину арени, тягнучи за собою плаща. Бик на ходу різко розвернувся і, опустивши голову й задерши хвоста, кинувся на плащ. Циган рухався зиґзаґами; запримітивши його, бик облишив плаща й кинувся за чоловіком. Метнувшись, циган перескочив через червоний бар’єр — бик тієї ж миті уткнувся в нього рогами. Він кинувся на нього ще двічі, сліпо буцаючи дерев’яну загорожу.

Репортер із «Ель Еральдо» запалив цигарку й, поціливши сірником у бика, занотував у своєму блокноті: «Дужий і з чималими рогами, які сподобаються тим, хто віддав гроші за квиток, Кампаньяро виявив бажання вдертися на територію матадорів».

Коли бик буцнув рогами об загорожу, Мануель ступив уперед на втоптаний пісок. Краєм ока він побачив, що Суріто сидить ліворуч — верхи на білій коняці неподалік від бар’єра, десь за чверть кола від нього. Тримаючи перед собою плаща, зібравши в кожній руці по складці, Мануель загукав до бика: «Ха! Ха!» Бик обернувся і, немовби відштовхнувшись від загорожі, метнувся у його бік, кинувшись на плащ, тоді як Мануель відступив убік, крутнувся на закаблуках і гойднув плащем просто в бика перед рогами. Обернувшись, він знову постав перед биком, так само тримаючи плаща перед собою, і знову крутнувся, коли бик метнувся на нього вдруге. З кожним обертом натовп шаленів.

Чотири рази він обертався услід за биком, піднімаючи плаща так, що той надимався, мов вітрило, і щоразу спонукав бика знову кидатися на нього. Наприкінці п’ятого оберту Мануель притиснув плащ до стегна і, крутнувшись так, що той загойдався, наче спідничка балерини, оперезав себе биком, немов поясом, а тоді відступив, залишивши його віч-на-віч із Суріто верхи на білій коняці, який під’їхав і завмер на місці як укопаний; кінь утупився у бика, нашорошивши вуха й сіпаючи губами, а Суріто, насунувши на очі капелюха, нахилився уперед: з-під його напівзігнутої у лікті правої руки стриміла довга піка — її трикутний сталевий наконечник був націлений просто на бика.

Позаштатний репортер «Ель Еральдо», затягуючись цигаркою і не зводячи очей з бика, написав: «Бувалий Маноло виконав низку цілком пристойних веронік і, завершивши їх рекорте у стилі Бельмонте, заслужив оплески постійних відвідувачів, а перша терція тим часом триває — на арені кавалерія».

Суріто сидів на коні, оцінюючи відстань між биком і кінчиком своєї піки. Бик тим часом оговтався і шугнув уперед, націлившись коневі у груди. Коли він опустив голову, щоб узяти коня на роги, Суріто встромив наконечник піки бикові у м’язи, що горбиком випиналися між його лопатками, всім тілом наліг на держак, лівою рукою поставив білу коняку дибки й жбурнув нею праворуч, проштовхнувши бика під її черевом, щоб вона не зачепила його рогами — задрижавши, кінь став передніми копитами на землю, а бик хвицнув його хвостом по грудях і кинувся на плаща, що його розтягнув перед ним Ернандес.

Ернандес побіг навскіс до другого пікадора, виманюючи за собою бика. Помахом плаща він зупинив бика так, що той постав просто перед конем та вершником, і відступив назад. Побачивши коня, бик рвонув уперед. Пікадорів спис ковзнув йому по спині, і коли бик підняв коня на роги, пікадор уже наполовину вилетів із сідла, випроставши праву ногу й падаючи на лівий бік, щоб відгородитися від бика конем. Кінь, піднятий на роги і з розпоротим черевом, гепнувся на землю, і поки бик ще буцав його рогами, пікадор відштовхнувся черевиками від коня й лежав на піску, чекаючи, коли його піднімуть, відтягнуть геть і поставлять на ноги.

Мануель не заважав бикові штурхати вбитого коня — він нікуди не квапився, а пікадору нічого не загрожувало; крім того, такому пікадорові не завадить трохи понервуватися. Наступного разу триматиметься довше. Хирляві пікадори! Він перевів погляд на Суріто, який стояв по ту сторону арени неподалік від бар’єра і, приструнчивши коня, чекав.

«Ха!» — гукнув він до бика, тримаючи обома руками плащ, щоб привернути його увагу. «Торо!» Бик облишив коня й кинувся на плащ; Мануель побіг убік і, широко розтягнувши плаща, зупинився, крутнувся на закаблуках — і бик опинився просто перед Суріто.

«За смерть одного росинанта Кампаньяро довелось прийняти на себе не один удар вара, а Ернандес і Маноло виконали кілька кіте, — написав репортер «Ель Еральдо». — Бик тиснув на сталеве вістря й упевнено демонстрував, що коней не надто полюбляє. Досвідчений Суріто витягнув із кишені декілька старих прийомів роботи з пікою, зокрема виконав суерте…»

«Оле! Оле!» — закричав чоловік, який сидів біля нього. Але його вигук потонув у ревищі юрби, і він ляснув репортера по спині. Той підвів голову й побачив унизу просто перед собою Суріто: усім тілом перехилившись через коня, він щосили тиснув на піку, тримаючи її майже за наконечник, — держак стримів з-під його пахви на всю довжину, — і стримував бика; той напирав уперед, намагаючись дістатися до коня, а Суріто, сидячи верхи, стримував його, стримував і поволі відводив коня убік, аж поки той не опинився у безпеці. Суріто відчув момент, коли коневі більше нічого не загрожувало і бик міг пройти повз, послабив свій сталевий натиск, і коли бик вирвався, опинившись просто перед плащем Ернандеса, трикутний сталевий наконечник піки розпоров горбик м’язів, що випинався на його загривку. Бик наосліп кинувся на плащ, і молодий матадор вивів його на середину арени.

Суріто сидів верхи і погладжував коня, спостерігаючи, як бик мчить до плаща, що його простягнув перед ним Ернандес у яскравому світлі ліхтарів під вигуки юрби.

— Бачив? — запитав він Мануеля.

— Диво та й годі, — відповів той.

— Дав я йому прочухана, — сказав Суріто. — Подивись тепер на нього.

Кинувшись на плащ, який промайнув просто йому перед носом, бик утратив рівновагу й упав на коліна. Він тут же скочив на ноги, але Мануель і Суріто здалеку побачили блискучу цівку крові, що ясно вирізнялась на його чорній лопатці.

— Дав я йому прочухана, — повторив Суріто.

— Хороший бик, — сказав Мануель.

— Пустили б мене до нього ще раз, я б його прикінчив, — відказав Суріто.

— Починається третій захід, — промовив Мануель.

— Подивись на нього, — сказав Суріто.

— Мушу йти, — відповів Мануель і побіг на інший бік арени, куди помічники вели за вуздечку другого коня до бика: вони молотили ціпками його по ногах і гуртом тягли до бика, який стояв, опустивши голову, й перебирав копитами, ніяк не наважуючись кинутись уперед.

Суріто, сидячи в сідлі, під’їхав ближче і похмуро спостерігав за сутичкою, не оминаючи жодної деталі.

Урешті-решт бик метнувся, помічники кинулись до бар’єра, пікадор промахнувся, і бик, опинившись під черевом коня, підняв його на роги й пожбурив на спину.

Суріто спостерігав. Помічники в червоних сорочках взялися відтягувати пікадора вбік. Пікадор, уже зіп’явшись на ноги, лається і розмахує руками. Мануель та Ернандес стоять з плащами напоготові. І бик — здоровенний чорний бик, а в нього на спині кінь: копита гойдаються у повітрі, вуздечка зачепилася за роги. Чорний бик з конем на спині похитується на коротких ногах, вигинає шию, піднімає голову й мотиляє нею, намагаючись скинути коня додолу, аж той нарешті падає. І бик несеться просто на плащ, що його простягнув перед ним Мануель.

Мануель відчув, що бик сповільнив темп. Він стікав кров’ю. Увесь його бік лиснів від крові.

Мануель ще раз розпростер перед ним плаща. Ось він — з широко розплющеними очима, огидний, не зводить погляду з плаща. Мануель ступив крок у сторону і підняв руки, натягнувши плаща перед биком, щоб виконати вероніку.

Тепер він опинився віч-на-віч із биком. Так, його голова трохи похилилась. Він тримає її нижче. То все справа рук Суріто.

Мануель змахнув плащем — ось і бик! — і відступив убік, ще раз виконавши вероніку. А він цілиться дуже точно, подумав Мануель.

Добряче дістав, тепер поводиться обачніше. Полює. Не спускає з мене очей. Та я щоразу підставляю йому плаща.

Він помахав плащем перед биком — ось він біжить! — і відступив убік. Надто близько цього разу. Не треба так близько його підпускати. Плащ змокрів від крові з того краю, що ковзнув бикові по спині.

Ну що, ще раз, востаннє.

Мануель, щоразу розвертаючись за биком, став обличчям до нього й обома руками розпростер перед ним плаща. Бик дивився на нього. Спостерігав за ним, пильно втупившись і наставивши роги.

«Ха! — крикнув Мануель. — Торо!» І, відхилившись назад, змахнув плащем. Біжить! Він ступив убік, махнув плащем позад себе і крутнувся на підборах, так що бик, оббігши його, завмер на місці, піймавши облизня. Мануель однією рукою потрусив плащем перед мордою бика, аби показати, що той заціпенів, і відійшов геть.

Оплесків не було.

Мануель рушив по піску до бар’єра, а Суріто тим часом покинув арену. Поки Мануель працював з биком, пролунав звук сурми, що викликала на арену бандерильєро. Він цього не почув. Робітники накривали ряднами двох убитих коней і посипали пісок довкола них стружкою.

Мануель підійшов до бар’єра напитися води. Помічник Ретани подав йому важкого глиняного глечика.

Фуентес — високий циган — стояв, тримаючи в руках пару складених докупи бандерилій, тонких червоних паличок з гачками на кінцях. Він дивився на Мануеля.

— Іди, — сказав Мануель.

Циган квапливо відійшов. Мануель поставив глечика, дивлячись йому услід. Витер лице хустинкою.

Репортер «Ель Еральдо» сягнув по плящину теплого шампанського, що стояла у нього в ногах, хильнув з неї і дописав абзац:

«…підстаркуватий Маноло не зірвав оплесків за простеньку серію викрутасів із плащем, а на арену тим часом вийшли бандерильєро».

Бик досі заціпеніло стояв сам-один посеред арени. До нього самовпевнено наближався Фуентес: високий, з випростаною спиною, він широко розвів руки, тримаючи у кожній самими пучками пальців по одній тонкій червоній паличці вістрям уперед. Фуентес ішов перший. Позаду нього, збоку, наближався помічник із плащем. Запримітивши його, бик нарешті оговтався.

Його очі втупилися у Фуентеса, який тепер стояв на місці. Циган відхилився назад і щось гукнув до бика. Покрутив парою бандерилій, привернувши його увагу відблиском сталевих наконечників.

Задерши хвоста, бик метнувся вперед.

Він біг, не зводячи очей з чоловіка. Фуентес стояв на місці, відхилившись назад і виставивши перед собою бандерильї. Коли бик опустив голову, націливши на нього роги, Фуентес ще дужче відхилився, здійняв догори стулені докупи руки, так що бандерильї перетворились на дві націлені вниз червоні лінії, і, нахилившись, увігнав їх вістря бикові в лопатку, подавшись уперед аж за роги і спершись на дві палички, що стояли сторчма — він міцно стулив ноги й вигнувся убік, щоб пропустити бика.

«Оле!» — заревів натовп.

Бик розлючено мотав головою, високо підстрибуючи, мов форель із води. За кожним стрибком червоні держаки бандерилій погойдувалися.

Мануель, стоячи коло бар’єра, помітив, що бик щоразу виставляє уперед правий ріг.

— Скажи, хай другу пару встромляє праворуч, — гукнув він хлопчакові, який уже побіг до Фуентеса з новими бандерильями.

На його плече лягла чиясь важка рука. Суріто.

— Як ти, хлопче? — запитав він.

Мануель не зводив погляду з бика.

Суріто схилився на бар’єр, спершись усім тілом на руки. Мануель обернувся до нього.

— В тебе добре виходить, — промовив Суріто.

Мануель похитав головою. До наступної терції йому тут нічого робити. Циган чудово володіє бандерильями. Бик дійде до нового етапу підготовленим. Хороший бик. Усе, що було досі, — дрібниці.

Останній акт зі шпагою — ось що його хвилювало. Хоча не зовсім. Він про це не думав. Але стоячи біля бар’єра, мав якесь погане передчуття. Дивився на бика, міркуючи, як виконуватиме фаену, як працюватиме зі шматком червоної тканини, що мав приборкати бика, присмирити його.

Циган знову наближався до бика, ішов величаво, перекочуючись із п’ятки на носок, наче танцюрист на паркеті — червоні держаки бандерилій погойдувались у такт його ході. Бик міряв його поглядом — оговтавшись від заціпеніння, він збирався атакувати, але чекав, поки циган підійде ближче, щоб точно його запопасти, ввігнати роги в його плоть.

Коли Фуентес підійшов ближче, бик кинувся до нього. Фуентес відбіг чверть кола назад обличчям до бика, а тоді спинився, нахилився вперед, піднявся навшпиньки, випроставши руки, і — тієї миті, коли бик пробігав повз нього, — устромив бандерильї просто у тугий бугор м’язів, що випинався на загривку.

Натовп заревів.

— Той хлопака довго на вечірніх виступах не затримається, — сказав помічник Ретани до Суріто.

— Молодчина, — відповів той.

— Дивись, що зараз буде.

Вони спостерігали далі.

Фуентес стояв спиною до бар’єра. За ним — два учасники квадрильї з плащами напоготові, щоб, ляскаючи ними об загорожу, відвернути увагу бика.

Бик — язик висолоплений, черево важко здіймається — спостерігав за циганом. От він і попався. Стоїть, притулившись до червоних дощок. Треба тільки стрибнути. Бик утупився в нього поглядом.

Циган вигнув спину, відвів руки назад, наставивши бандерильї на бика. Він щось вигукнув до бика, тупнув ногою. Той насторожився. Бикові кортіло людської плоті. А не гачків у спині.

Фуентес підійшов ще ближче. Вигнувся. Знову щось крикнув. З натовпу почулися застережливі вигуки.

— От чорт, заблизько, — мовив Суріто.

— Дивись-дивись, — відповів помічник Ретани.

Відхилившись назад, Фуентес дразнив бика бандерильями, а тоді стрибнув, відірвавшись обома ногами від землі. Тієї миті, коли він підскочив, бик, задерши хвоста, метнувся до нього. Фуентес опустився на кінчики пальців, випростав руки, вигнувся всім тілом уперед і ввігнав палички просто в загривок, спритно ухилившись від правого рога.

Бик ударився об бар’єр, де плащі, розгойдуючись, відвернули його увагу від чоловіка.

Циган побіг уздовж бар’єра до Мануеля, зірвавши оплески юрби. Його куртка подерлась у місці, де її зачепив ріг. Він радісно демонстрував дірку глядачам. Фуентес оббіг арену по колу. З усмішкою проминув Суріто, тицяючи на свою куртку. Той усміхнувся.

Тим часом хтось устромляв у бика останню пару бандерилій. На нього ніхто не дивився.

Помічник Ретани натягнув на палицю червоне сукно мулети, згорнув його і передав через бар’єр Мануелю. Сягнув рукою у шкіряний футляр, вийняв звідти шпагу і, тримаючи її за піхви, простягнув Мануелеві через загорожу. Той, узявшись за червоне руків’я, витягнув шпагу — і піхви, спорожнівши, упали.

Він глянув на Суріто. Кремезний пікадор бачив, що з того ллється піт.

— Прикінчи його, хлопче, — промовив Суріто.

Мануель кивнув.

— Він уже такий як треба, — додав Суріто.

— Якраз такий, як ти хотів, — запевнив його помічник Ретани.

Мануель кивнув.

Сурмач під самим дахом просурмив початок останньої терції, і Мануель перейшов ареною туди, де вгорі у темній ложі мав бути президент кориди.

Позаштатний репортер «Ель Еральдо», який сидів у передньому ряді, хильнув добрячий ковток теплого шампанського. Він вирішив не завдавати собі клопоту й не записувати детально весь перебіг бою — опише кориду, коли повернеться до контори. Ще б воно того вартувало. Якийсь там вечірній виступ. Навіть як щось пропустить, то прочитає в ранкових газетах. Він ще раз приклався до плящини. О дванадцятій у нього побачення у Максима. Та хто вони взагалі такі, ті матадори? Хлопчиська й ледарі. Купка ледарів. Він поклав блокнота в кишеню і глянув на Мануеля — той стояв сам-один на краю арени, піднявши капелюха на знак привітання у бік ложі, яка потопала в темряві десь угорі. Посеред арени завмер бик, утупившись перед собою невидющим поглядом.

«Присвячую цього бика вам, пане президенте, а також публіці Мадрида, найрозумнішій і найщедрішій у світі», — промовив Мануель. То була усталена фраза. Він виголосив її всю до кінця. Трохи задовга як на вечірній виступ.

Він уклонився перед темрявою, випростався, кинув капелюха через плече і, тримаючи в лівій руці мулету, а в правій — шпагу, рушив до бика.

Мануель наближався до бика. Бик дивився на нього — його очиці бігали туди-сюди. Мануель зауважив, як з його лівої лопатки звисали бандерильї і як без упину сочилася кров від удару Суріто. Звернув увагу на стійку бика. Рухаючись уперед із мулетою в лівій руці та шпагою у правій, він спостерігав за його ногами. Перш ніж кинутись, бик мусить стулити ноги докупи. Поки що він стояв твердо і спокійно.

Мануель ішов до бика, не зводячи очей із його ніг. Все гаразд. Він упорається. Треба змусити бика опустити голову, щоб устромити шпагу за рогами й убити його. Він не думав про шпагу, не думав про те, як убиватиме бика. На все свій час. Втім, неминуча сутичка пригнічувала його.

Наближаючись до бика, спостерігаючи за його ногами, він бачив його очі, вологу морду, наставлені уперед роги. Очі бика були облямовані світлими колами. Він стежив за Мануелем. Відчував, що нарешті дістанеться до цього білолицього коротуна.

Мануель зупинився: розгладивши шпагою червоне сукно мулети й устромивши вістря у тканину так, що шпага у його лівій руці напнула її, мов клівер, він звернув увагу на кінчики бикових рогів. Від удару об бар’єр один із них розколовся. Другий був гострий, наче голка дикобраза. Натягуючи мулету, Мануель зауважив на білій основі рога червону пляму. При цьому він ні на мить не втрачав із поля зору ноги бика. Той незворушно дивився на Мануеля.

Готується до оборони, подумав Мануель. Береже сили. Треба розворушити його і змусити опустити голову. Тільки так, не інакше. Суріто вже один раз змусив його нахилитися, але той підняв голову. Коли я зжену його з місця, потече кров і він знов її опустить.

Він окрикнув бика, тримаючи мулету, напнуту шпагою, у лівій руці.

Бик глянув на нього.

Мануель виклично прогнув спину й махнув розпростертою мулетою.

Бик побачив мулету. У світлі літхарів вона виблискувала яскраво-червоною барвою. Ноги бика напружилися.

Зараз кинеться. У-у-х! Коли бик підбіг, Мануель крутнувся і підняв мулету так, що вона промайнула над рогами бика, черкнувши його по широкій спині від голови до хвоста. Бик буцнув рогами повітря. Мануель не зрушився з місця.

Промчавши під мулетою, бик розвернувся, наче кішка, що огинає ріг будинку, і став перед Мануелем.

Він знов був готовий до нападу. Від його вайлуватості не залишилось і сліду. Мануель помітив на чорній лопатці бика блискучу цівку свіжої крові, що скапувала йому на ногу. Він витягнув з мулети шпагу і стиснув її у правій руці. Тримаючи лівою рукою мулету при самій землі, відхилившись ліворуч, він окрикнув бика. Ноги бика напружились, очі уп’ялися в мулету. Зараз кинеться, подумав Мануель. У-х!

Коли той зірвався з місця, він відхилився убік, махнувши мулетою перед биком — ноги його твердо стояли на піску, а шпага повторила вигин його тіла, зблиснувши під світлом ліхтарів.

Коли паса натураль завершилась, бик кинувся назад і Мануель підняв мулету, готуючись до паса де печо. Він застиг на місці: бик пройшов під мулетою просто йому повз груди. Мануель відхилив голову, щоб не зачепитись об тарахкотливі держаки бандерилій. Гаряче чорне тіло бика торкнулося його грудей.

От чорт, заблизько, подумав Мануель. Спершись на бар’єр, Суріто щось квапливо сказав цигану, який побіг до Мануеля з плащем; Суріто, насунувши капелюха на лоба, дивився на Мануеля по той бік арени.

Мануель знову постав перед биком, тримаючи мулету ліворуч при землі. Бик опустив голову, утупившись у мулету.

— Якби таке виробляв Бельмонте, вони б тут бісилися від захвату, — сказав помічник Ретани.

Суріто промовчав. Він стежив поглядом за Мануелем, який стояв на середині арени.

— Де бос його відкопав? — запитав помічник Ретани.

— У шпиталі, — відповів Суріто.

— Скоро він знову туди загримить, — мовив помічник.

Суріто обернувся до нього.

— Постукай он там, — сказав він, показавши на бар’єр.

— Та я пожартував, — відповів помічник Ретани.

— Постукай он там по дереву.

Помічник Ретани нахилився і тричі постукав по загорожі.

— Дивись, зараз буде фаена, — сказав Суріто.

Мануель стояв навколішки перед биком посеред арени під світлом ліхтарів — коли він підняв обома руками мулету, бик, задерши хвоста, кинувся на нього.

Мануель ухилився і, коли бик кинувся знову, ще раз описав мулетою півколо так, що той упав на коліна.

— Та він прекрасний матадор, — сказав помічник Ретани.

— Де там, — відповів Суріто.

Мануель підвівся і, тримаючи лівою рукою мулету, а правою шпагу, вклонився на оплески з темного амфітеатру.

Бик піднявся з колін і стояв, вижидаючи, з низько опущеною головою.

Суріто сказав щось іще двом хлопцям із квадрильї, і ті побігли й стали зі своїми плащами за спиною у Мануеля. Тепер позаду нього було четверо. Ернандес рухався услід за ним, як тільки він вийшов із мулетою. Фуентес, високий, незворушний, ліниво спостерігав за перебігом бою. Тепер надійшли ще двоє. Ернандес жестом показав їм, щоб стали один ліворуч, другий праворуч. Мануель опинився віч-на-віч із биком.

Мануель махнув чоловікам із плащами, щоб ті відійшли. Обережно ступаючи назад, вони помітили, що з його блідого, мов крейда, обличчя ллється піт.

Невже вони не знають, що треба триматися подалі? Чи, може, хочуть відвернути увагу бика плащами тоді, коли він уже зосереджений і приготувався? І без них вистачає клопоту.

Бик стояв, твердо упершись у пісок усіма чотирма ногами, й дивився на мулету. Мануель змахнув мулетою у лівій руці. Бик не зводив з неї очей. Його тіло важко спиралося на ноги. Він тримав голову низько, але не занадто низько.

Мануель підняв мулету. Бик ані ворухнувся. Тільки стежив за нею очима.

Налився свинцем, подумав Мануель. Твердо вперся. Стоїть як треба. Пора.

Він мислив поняттями кориди. Інколи йому спадало щось на думку, але він ніяк не міг згадати відповідного терміна й думка втікала від нього. Його чуття і досвід спрацьовували машинально, тоді як мозок працював повільно й потребував слів. Він знав про биків усе. Йому не треба було про них думати. Він просто робив те, що треба. Його очі все помічали, а тіло без зайвої думки виконувало потрібні дії. Якби він замислювався про те, що робить, йому вже прийшов би кінець.

Тепер, поставши перед биком, він усвідомлював багато всього одночасно. Ось роги — один ріг розщеплений, другий гладенький і гострий; треба націлитись на лівий ріг, приготуватись до різкого й прямого випаду, опустити мулету так, щоб бик кинувся на неї, і, не зачепивши роги, встромити шпагу до самого руків’я у ділянку завбільшки з п’ять песет у загривку бика, між гострими виступами його лопаток. Зробити все це, а тоді випростатися, ухилившись від рогів. Він розумів, що має зробити все це, але на думці були тільки два слова: «Corto y derecho».

«Corto y derecho», — думав він, згортаючи мулету. Різко і прямо. «Corto y derecho» — він витягнув з мулети шпагу, став навпроти розщепленого лівого рога, перекинув мулету так, що вона утворила знак хреста зі шпагою, яку він тримав правою рукою на рівні очей, і, ставши навшпиньки, націлив лезо шпаги у ділянку високо на зашийку бика.

«Corto y derecho» — він кинувся на бика.

Удар — і він відчув, що злітає в повітря. Коли його підкинуло, він натиснув на руків’я шпаги і та випала йому з руки. Він упав, і бик рушив до нього. Лежачи на піску, Мануель відштовхував його морду ногами у туфлях. Штовхав і штовхав, а бик не відступався, не міг ніяк поцілити від збудження, буцав його головою, загянав роги у пісок. Мануель не давав бикові кинутись на нього, штовхаючи його ногами так, як підбивають м’яча, щоб той не впав на землю.

Мануель спиною відчув вітерець — то розвівалися плащі, якими відволікали бика, — а тоді бик зник, махом перескочивши через нього. Його черево на мить заступило йому світло. Навіть не наступив.

Мануель підвівся, підняв мулету. Фуентес дав йому шпагу. Вона зігнулась у тому місці, де вдарилась об лопатку. Мануель випрямив її на коліні й побіг до бика, який стояв тепер біля одного з убитих коней. Коли він біг, розірвана під пахвою куртка лопотіла на вітрі.

— Забери його звідти! — крикнув Мануель до цигана. Бик зачув запах крові від убитого коня й розірвав рогами ряднину. Він метнувся до Фуентесового плаща — з його розщепленого рога звисав кавалок рядна, — натовп розреготався. Бик мотиляв головою посеред арени, намагаючись скинути із себе ряднину. Ернандес, підбігши ззаду, вхопився за край і хвацько зняв її з рога.

Бик кинувся, було, за ним, але тут же зупинився. Він знову приготувався оборонятись. Мануель наближався до нього зі шпагою та мулетою. Підійшовши, махнув мулетою перед ним. Бик ані ворухнувся.

Мануель повернувся боком до бика, націливши на нього лезо шпаги. Бик нерухомо стояв на ногах, наче мертвий, не маючи сили знову нападати.

Мануель став навшпиньки, націливши шпагу, й метнувся уперед.

Знову удар — він відчув, як його відкидає назад, і гупнувся на пісок. Цього разу даремно штовхатися. Бик опинився над ним. Мануель прикинувся мертвим, затуливши голову руками, і бик буцав його головою. Буцав його спину, буцав його обличчя у піску.

Він відчув, як ріг бика ввійшов у пісок між його схрещеними руками. Бик ударив його в поперек. Його обличчя зарилося в пісок. Бик зачепив рогом рукав куртки і відірвав його. Врешті облишив Мануеля і кинувся за плащами.

Мануель встав, підняв мулету й шпагу, помацав її кінчик великим пальцем і побіг до бар’єра за новою шпагою.

Помічник Ретани передав йому шпагу через загорожу.

— Повитирай лице, — сказав він.

Мануель, кинувшись назад до бика, витер закривавлене обличчя хустинкою. Він не бачив Суріто. Де ж він?

Квадрилья відступила від бика й чекала з плащами напоготові. Бик стояв на місці, обважнілий, заціпенілий після сутички.

Мануель рушив до нього з мулетою. Зупинився й помахав нею. Бик не ворушився. Він поводив нею перед мордою бика туди-сюди, сюди-туди. Бик стежив за нею поглядом, але нападати не збирався. Він чекав на Мануеля.

Мануель хвилювався. Нічого не вдієш, доведеться самому нападати. Corto y derecho. Він підійшов до бика збоку, перекинув навхрест мулету й кинувся уперед. Устромляючи шпагу, різко відхилився ліворуч, щоб не наштрикнутися на ріг. Бик пройшов повз, шпага злетіла в повітря і, зблиснувши під світлом ліхтарів, упала червоним руків’ям на пісок.

Мануель підбіг і підняв її. Вона зігнулась — він випрямив її на коліні.

Біжучи до бика, який знов завмер на місці, він проминув Ернандеса з плащем.

— Самі кості, — співчутливо мовив юнак.

Мануель кивнув, витираючи обличчя. Він поклав закривавлену хустинку до кишені.

Ось де бик. Біля самого бар’єра. Чортяка. Може, він і справді самі кістки. Може, там нема куди загнати шпагу. Ну й до дідька, що нема! Він їм покаже.

Він помахав мулетою перед биком — той не зрушив з місця. Мануель поводив мулетою туди-сюди перед його мордою. Даремно.

Він згорнув мулету, витягнув шпагу, став боком і кинувся на бика. Встромляючи шпагу, відчув, як вона вигинається, тоді наліг на неї всім тілом, і шпага вискочила й, перевернувшись у повітрі, полетіла в натовп. Коли шпага вилетіла, Мануель встиг ухилитися від бикових рогів.

Перші подушки, пожбурені з темряви, не поцілили в нього. Тоді одна вдарила йому в обличчя, у закривавлене обличчя, обернене до глядачів. Подушки летіли одна за одною. Падали на пісок. Хтось зблизька жбурнув пляшку з-під шампанського. Вона вдарила Мануеля по нозі. Він стояв і вдивлявся у пітьму, звідки все летіло. А тоді щось просвистіло в повітрі і впало поруч. Мануель нахилився і підняв. Його шпага. Він випрямив її на коліні й змахнув нею перед публікою.

— Дякую, — сказав він. — Дякую.

От мерзотники! Кляті мерзотники! Паскудні поганці! Він побіг, штурхнувши ногою подушку.

Бик он там. Стоїть, як завжди. Ну що ж, паскудо, зараз побачиш!

Мануель махнув мулетою перед чорною мордою бика.

Анічогісінько.

Не хочеш, значить. Гаразд. Він підійшов ближче і тицьнув гострим кінчиком мулети просто у вологу морду.

Бик напав на нього, коли він відскочив назад, і, спіткнувшись об подушку, Мануель відчув, як ріг входить у нього, входить йому в бік. Він обхопив його обома руками і посунув назад, міцно тримаючись за те місце, куди той увійшов. Бик відкинув його, і ріг вийшов. Він упав і нерухомо лежав на піску. Нічого страшного. Бик пішов.

Мануель, закашлявшись, підвівся, почуваючись розбитим і безсилим. Кляті мерзотники!

— Шпагу! — крикнув він. — Дайте мені шпагу!

Підійшов Фуентес із мулетою і шпагою.

Ернандес обійняв його за плечі.

— Ідіть ліпше до лазарету, — сказав він. — Не поводьтесь як дурень.

— Йди звідси! — крикнув Мануель. — Забирайся до дідька!

Він скинув його руку. Ернандес знизав плечима. Мануель побіг до бика.

Ось він стоїть, обважнілий, міцно впершись ногами.

Стривай-но, падлюко! Мануель витягнув з мулети шпагу, націлився і кинувся до бика. Відчув, як шпага ввійшла до самого кінця. Аж по руків’я. Усі його п’ять пальців увійшли в нього. Він наліг на бика — його кров текла по руці гарячим струменем.

Бик похитнувся і почав падати набік, тягнучи його за собою, та він враз випростався. Дивився, як бик поволі валиться на пісок і раптом перевертається, задерши догори всі чотири ноги.

Він махнув рукою глядачам — рука його була тепла від бичачої крові.

Ну що, показав я вам, мерзотники! Він хотів щось сказати, але закашлявся. Його душило щось гаряче. Він пошукав очима мулету. Треба піти й привітати президента кориди. До біса президента!

Він сів на пісок і на щось дивився. Бик. Задер догори всі чотири ноги. Висолопив товстого язика. Щось повзає по його череву й під ногами. Повзає там, де тонка шерсть. Мертвий бик. До дідька того бика! До дідька їх усіх! Він спробував встати і закашлявся. Знову сів, кашляючи. Хтось прийшов і підняв його на ноги.

Вони понесли його до лазарету, перебігли з ним через пісок, зупинились коло воріт, чекаючи, доки пройдуть мули, тоді минули темний коридор, важко дихаючи, підняли його сходами і врешті поклали на ліжко.

На нього вже чекали лікар і двоє чоловіків у білому. Вони перенесли його на стіл. Розрізали сорочку. Мануель почувався виснаженим. У грудях пекло. Він закашлявся, і йому щось приклали до рота. Усі були дуже заклопотані.

В очі вдарило електричне світло. Він заплющився.

Він чув чиїсь важкі кроки на сходах. Потім вони стихли. Тоді почув десь далеко галас. Глядачі. Що ж, його другого бика доведеться вбити комусь іншому. Йому порізали всю сорочку. Лікар усміхнувся до нього. Прийшов Ретана.

— Здоров був, Ретано, — мовив Мануель. Він не чув власного голосу.

Ретана усміхнувся і щось сказав. Мануель його не почув.

Суріто стояв біля стола й, нахилившись, стежив за лікарем. Він був у своєму вбранні пікадора, тільки без капелюха.

Суріто щось йому сказав. Мануель не почув. Суріто розмовляв з Ретаною. Один із чоловіків у білому всміхнувся і дав Ретані ножиці. Ретана передав їх Суріто. Суріто сказав щось Мануелеві. Той нічого не почув.

До дідька той операційний стіл! Він уже не раз бував на операційних столах. Він не помре. Якби він мав померти, покликали б священика.

Суріто щось казав до нього. Тримаючи в руці ножиці.

Усе ясно. Вони відріжуть його колету. Відріжуть його кіску.

Мануель сів на операційному столі. Лікар роздратовано відступив. Хтось вхопив його і міцно тримав.

— Не роби цього, Маносе, — сказав він. Раптом дуже чітко почув голос Суріто.

— Добре-добре, — відповів Суріто. — Не буду. Я пожартував.

— Я нормально виступав, — промовив Мануель. — Мені просто не пощастило. І все.

Мануель знову ліг. Вони поклали щось йому на обличчя. Щось дуже знайоме. Він глибоко вдихнув. Як же він втомився. Страшенно втомився. Вони зняли ту штуку йому з лиця.

— Я добре виступав, — кволо сказав Мануель. — Все йшло як по маслу.

Ретана глянув на Суріто й рушив до дверей.

— Я побуду з ним, — мовив Суріто.

Ретана знизав плечима.

Мануель розплющив очі й подивився на Суріто.

— Хіба я погано виступав, Маносе? — з надією запитав він.

— Де там, — відповів Суріто. — Чудовий виступ.

Помічник лікаря приклав Мануелеві до лиця маску, і той глибоко вдихув. Суріто зніяковіло стояв біля стола, спостерігаючи.