Дерева на дахах

пересуньки. київське безсоння

І все ж Джон хоч час від часу, а таки шукає мені заробіток. Одного разу навіть пропонував стати заготівельником букового шпону у бережанських лісах. Як у тому анекдоті: спочатку була справа, потім — кримінальна справа. «Це проект на сто штук баксів», — не вгавав тоді Джон. «Їм буде дешевше мене вбити, ніж заплатити», — як міг, угамовував його тоді, я знаю, що кажу. Йому там, у Києві, тільки й залишається, що дурня клеїти, і за це ще й башляють. Хоча, з іншого боку — все та ж боротьба за виживання. Він тоді сам ледь викрутився: довелося продавати якусь там пилораму, ще щось.

Краще вже виставки. Це йому набагато краще вдається, а про ту пересувну, що він нам пробив через Укрзалізницю, то взагалі варто розповісти окремо. Можливо, це найкраще за весь час, що йому для усіх нас вдалося придумати. Йому, Джонові–Катонові, або Іванові Полотнюку, або ж просто Джонові, моєму другові, і братові, і кумові, і першому чоловікові моєї сестри Інки, батькові Джона–молодшого…

Спочатку був Харків, потім — Київ. З наших приїхали майже всі. А сам я як заліг на верхню полицю купе, то майже всю дорогу і проспав. Лише коли зліз випити чаю, то познайомився із сусідом, якимсь росіянином. Його, до речі, ледь серце не схопило, коли я одноразовий пакетик із склянки витягав.

— Зачєм? Крєпчє будєт! — замахав він руками.

А свій чай він так і сьорбав із пакетиком, і навіть з ложечкою у склянці, наче у тому анекдоті.

У Харкові був готель, а у Києві ми всі ночували у Джона в однокімнатній квартирі на Оболоні.

— Джоне, ти — як джин, той, що з пляшки, — сказав Йосип.

— Тільки без пляшки! — робив серйозне лице Джон…

А десь зовсім поряд, на Сошенка, була моя просто Марія. Я навіть набрався сміливості та нахабства й зателефонував. Слухавку взяла її донька — і перший раз я не відповів. Потім я набрався сміливості й нахабства ще раз, але відповіла знову мала, і я запитав: «Свєта, як здоров’я?». — «Спасіба, харашо!» — «Поклич, будь–ласка, маму…» — «А мами нєт», — була відповідь…

— Ти мені тепер, відколи посивів, усе більше нагадуєш нашого Петровича, — сказав мені Джон, коли у якийсь момент ми удвох залишилися на кухні. — І хвіст, і борідка!

— Ну, у Петровича аж ніяк не борідка.

— Ага! Є посмішка — нема обличчя. Нема посмішки — є обличчя… — сказав Джон. — Я й досі пам’ятаю його науку. Таких портретистів зараз і нема вже. А він там як, ще трясе бородою?

— Та нормально, в Англії, вже десь із півроку там… Мав там персоналу, в Лондоні, а тепер гостює.

— А як там його музей?

— Та нічого.

— Побачиш — передавай вітання. До речі, нещодавно заходив на його сайт, там він виставив купу нового!

— Обов’язково, — пообіцяв я. — Петрович — це глиба!

Потім ми ще раз згадали Петровича, коли мова зайшла про жіночий портрет, все–таки він був першим, хто починав ще за Союзу. Тепер таких портретистів і нема. Хіба он Ростик Кортеліс (наш Карлсон) з Франківська не дає згаснути традиції. Але це, звичайно, вже більше бізнес, ніж мистецтво.

Тоді, на Оболоні у Джона, Ростику як найхудішому дісталася розкладачка, а два товстуни — Йосип та Паша — (Павло Бондарчук, що приїхав з Кам’янця, як завжди, не сам, а з дівкою) — мусили вкладатися на двоспальному дивані втрьох, ну, а я (мене вони називають Довгим, вочевидь, від прізвища Довгань) — на розкладному кріслі. Бо якщо вже Довгий, то ясно, що на кріслі! Мав ще бути Вершенко з Одеси, ще одна душа компанії. Ми його чекали до останнього, але так і не приїхав. За припущенням Йосипа, не інакше десь завис, бо ж усі плітки, як завжди, збираються у Львові. Але Джон спростував, виявляється, саме у ті дні Вершенко захищав кандидатську з ботаніки.

— З ботаніки? Як з ботаніки?.. А чого саме з ботаніки? — нависав Карлсон.

— Може, просто подобається чувакові ботаніка, от і все? — розводив руками Джон.

Він завів нас до себе на хату, а сам невдовзі кудись зник. Але й із нас не всі спали, принаймні не цілу ніч. Лише Карлсон одразу ж усамітнився з розкладачкою на заскленому балконі. А Паша з дівкою, та Йосип з ними, як пропали перед дванадцятою, пішли по горілку, то припленталися вже десь аж під ранок без грошей і без горілки. Кажуть, на автоматах зависли, і Паша ледь не зірвав джек–пот, а потім усе спустив. А мені ж просто не спалося.

Згадував і Прагу, і найближчі гори, і свої місця на Горині, і свої дуби по всіх містах, і обох дружин — Анну–Марію Кі і просто Марію, і Джона з Інкою. Думав і про їхнє життя, і про своє життя, і про Анжелку, й про маму та її городи, і про тітку Мартоху, й про Орка з Сашунею, що проводжали мене у Тернополі. Сашуні я взяв пиріжка з лівером, а Оркові й собі по каві у пластикових стаканчиках. Якраз тоді, перед відходом поїзда, вже вдруге за день телефонував Джон, і я розмовляв з ним, носячись із тією кавою по перону. Він запитав, чи нема коло мене малого, і я відповів, що нема. Від безсоння я пригадав майже дослівно усю цю нашу розмову. І вечірню, і ранкову також.

Бо того дня він вже один раз телефонував мені зранку. Я сказав, що ще вдома, на дивані (як величаю свій надувний матрац на підлозі), і ми трохи поговорили, а тоді він попросив передати слухавку Джонові–молодшому, але… Тоді якраз була вдома Інка, і коли зрозуміла, що це Джон і що він хоче до телефону малого, вихопила у мене мобілу й відвалила йому кілька «незлих, тихих».

— Шкода, — почув я у слухавку, коли вона кинула мені її назад, на «диван».

— Шкода, — погодився я. — А ти подзвони пізніше.

— Добре, — пообіцяв він, але, як завжди, забув.

Згадав от, коли я вже стояв на пероні. Може, проспав? Бо тоді, зранку, перед тим, як Інка вихопила у мене мобілу, він уже був у настрої, й Інка це не могла не почути.

— Для початку нах Харків! — хрипів він тоді у слухавку, і це його одразу видало. — Посполите рушенє! Секс і філософія як провокація, розумієш… Балансування на грані! — Останнім часом Джон взагалі рідко телефонував мені тверезим. — До нас приєднається Анька Потапенко, то її серія «Відображення», чув?

— Так, чув про неї, — сказав я.

— «Самоусвідомлення тіла», «Обрис чекання», «Обрис сновидіння» — то її роботи, — продовжував нагнітати Джон.

По «National geographic» якраз ішов документальний серіал про змій Амазонії, який я стараюсь не пропускати, а він своїми понтами лише відволікав мене. Може, через це я й запам’ятав, що злився.

— Є бабки, є все… Ну, то я чекаю! — наполягав Джон.

— Добре, я ж сказав — буду. Ввечері поїзд…

— До речі, тут ще один генерал хоче до Тернополя, зробиш екскурсію?

— Що, Почаїв — Зарваниця?.. Чи Бучач — печери?

— Та ні, він на весілля приїде. Він брат одного… Ну, тобі це не треба.

— Ну та добре, генерал, то й генерал, хіба я колись казав «ні»? — відповів я йому, здається, тоді вперше і почув про того генерала.

— Тільки давай, старий, без жартів, — перескакував з одного на друге Джон. — Твоє фамілійо вже на афіші. До речі, квиток не забудь, гроші за проїзд, плюс добові. Як–не–як, але… Галерея «4–й блок», концепція — «Емоційність і інтимність…». Костя Кисельов (Костик–хвостик), Леся Сальська зі своїм Далай Ламою, і Марина Карпій із чорно–білими портретами. Машаренко, Мерзляков, Наташа Мельникова, землячка, знаєш? І навіть сам Милосєрдов! Це якщо брати за списком тільки на «м», і всі інші також… Наприклад, Русанов з Криму начебто також буде. Так що збирайся і вали на Харків. Потусуємось, а потім — Київ, «Узвіз». Оля Герасим’юк обіцяла бути, Паша Кудімов — само собою, Костя Родик із пані Галиною також.

— Я ж сказав, що буду.

— Думаю, просто тьма позитивних вражень… Крім того, приїдуть же всі наші.

— А хіба у мене є вибір?..

— Що?

— Сказав — буду! — я вже ледь стримувався, аби не кинути слухавку, а Інці, що чула ту нашу розмову, звичайно, неважко було здогадатися і про те, що це Джон, і про те, у якому він стані.

Але Джон вже гугонів і гугонів:

— А крім того, ти ж знаєш, Свєтка Жатко, щось знов про втілення свободи, вирвані сторінки… Якусь вузькооку знову на унітазі посадить, наживо, — реготав у слухавку Джон. — Треш, старий! Стьоб над ґламуром, коротше: наречена у фаті і в ґумаках, — говорив він, а я чув вищання гальм десь поряд із ним на київській вулиці.

І ще у мене інколи виникало враження, начеб він одночасно розмовляв і зі мною, й ще з кимсь. Втім, хоч сто порцій! Хіба мені не однаково? Тим більше, що ми сиділи на «Лайфі», і це задоволення було для нас безкоштовним.

— Бережи себе, Джоні! — кидав я у мобілу.

— Як у Юргена Теллера, дівки в кольорових панчохах і тому подібне, — тиснув інтелектом, просто входив у екстаз Джон, і я, звичайно, одразу ж пригадав його сольник у берлінському «Апексі», і все інше також. — Символ свободи — там, де ідея, а як нема ідеї?.. — начеб продовжував якусь невідому мені суперечку мій найкращий друг, братан і колишній шваґер.

Він же тепер, як ніхто інший, нахапався усіх цих алегорій.

Ніхто з нас фотосправі не вчився, хіба Йосип на львівському журфаці, всі ж інші з нашого кола — самоучки. У кожного до цієї справи був свій шлях, і це нормально, бо ж фото — це завжди щось персональне. Це мистецтво знімання масок! Бо ж переважно всі ховаються за масками. А треба залізти в душу і вкрасти, зачекати, поки людина стане собою, і бодай на мить зняти з неї маску, і при цьому упіймати хоч якийсь сюжет, принаймні ми називаємо це саме так.

— А після Києва нас чекає пересувна виставка. Фастів — Жмеринка — Козятин… — наче дитячу лічилку, бубнів Джон, але збився і почав спочатку. — Точніше: Фастів — Козятин — Вінниця — Жмеринка — Деражня — Хмельницький.

— І все? А далі?..

— А далі ні. На Тернопіль і Львів грошей не вистачило… Не хвилюйся, може, ще буде щось пізніше. На Тернопіль у нас на осінь щось заплановано, до Юліуша Словацького — це точно… Здається, пленер у «Саду скульптур» у Смика у Кременці, а звідти й до Тернополя… А поки що й так забагато. Ми й так уже як ті «передвіжнікі», блін!

— Слухай, «передвіжнікі» — це точно…

— А до речі, як то перекласти українською «передвіжнікі»? Пересуньки? — сам же й відповів собі Джон. — Слуха–ай! Я найголовніше забув! — Його того ранку важко було зупинити. — Наш спонсор — Зьома — обіцяє ще й кіно, і то вже майже домовлено, — тоді я, здається, вперше й почув про кіно, яке начебто мало зніматися у нашому місті.

Пам’ятаю, коли я у своїх нічних спогадах дійшов до кіно, то з балкона виповз сонний Карлсон і протупотів у туалет, потім — гуркіт спущеної води, потім він протупотів назад на балкон, а поки він ще тупотів, я згадав, що відповів тоді Джонові словами тітки Мартохи… Мовляв, як каже наша тітка Мартоха, добре всього потрохи.

— Тітка Мартоха? — здивувався Джон.

— Ага… Каже тітка Мартоха: добре всього потрохи, — повторив я ще раз, для нього. — Наша з Інкою тітка, чи ти вже забув? У мене з’явився її феноменальний портрет. З кавуном, котами і куркою… Привезу.

— Привозь, привозь, — сказав Джон, і нас роз’єднало.

— Ну ти й лепетун! — зайшла в кімнату Інка. — Я все чула! Прошу мого імені у розмові з цим суб’єктом більше ніколи не згадувати, — сказала вона тихо, але з болем у голосі.

І я їй пообіцяв, що більше не буду, а коли, після закінчення серіалу про змій, сам спробував набрати колишнього шваґера, він уже був поза зоною. Інколи з ним таке трапляється. Спихає на глибокоземне київське метро.

Я лежав у темряві його квартири, слухав, як шипить спущений Карлсоном бачок у туалеті, й пробував усю цю розмову, слово за словом, прокручувати назад. І дивно, але у мене це знову виходило.

Мабуть, це також наслідок травми: то не можу пригадати, що було годину тому, а то пам’ятаю кожне слово і навіть інтонацію безкінечної п’яної балаканини. Стає моторошно від такої пам’яті. А може, це все просто від безсоння? Може, у Києві я своє вже відіспав ще тоді у підземеллі метро, коли розлучався з просто Марією й півдня катався від «Героїв Дніпра» до «Либідської»?