Дерева на дахах

улюблені історії

Якщо ми з Орком виповзаємо у місто, то найчастіше забиваємо стрілку саме біля «Пінгвіна». Коли я після служби вже виспався і вилажу на першу каву, я ще називаю це провітрюванням бороди, а Орко, відповідно, — на третю–четверту, й він називає провітрюванням дупи. І якщо гарний день, нема дощу і не парить, можемо просидіти собі під «брезентом» і годину, й більше. Кава, ще одна кава… Повільна балачка ні про що, коли все вже давно сказано і нема сенсу заповнювати простір словами. Або й просто мовчимо. І я думаю, що, можливо, це найкраще, коли є з ким ось так просто помовчати.

Часом здається, що все це: і сидіння під «брезентом», і гіркуватий присмак кави, і свіжий подих вітру з озера, й дитячий сміх біля фонтанів та вурчання голубів на площі — мовби й справді якесь друге життя, якого могло й не бути. Ніби й нічого такого, і все ж… Інколи здається, що це мовби і не ми, а хтось інший замість нас сидить за столиком з горнятком кави біля «Пінгвіна» і дивиться нашими очима і на фонтани, і на голубів…

Про це ми рідко говоримо, але я знаю, що Орко думає приблизно так само. І нехай зараз від «бермудського трикутника» — «Зустріч», «Муза», «Пінгвін» — залишився лише останній «кут», цього досить, аби згадати всіх тих, хто тут мелькав і згасав, кого ми тут бачили востаннє, а потім лиш згадували. Мовляв, та я ще два тижні (а чи два дні) бачив його у «Музі» чи у «Пінгвіні», аж раптом… кілька речень у газеті у чорній рамці або й просто відома всім адреса за Об’їзною.

Але часто й це за кадром. Просто як причина помовчати, не більше… Бо якщо світ і справді складається з безконечної кількості маленьких світів спільного існування, то для нас столик під «Пінгвіном» і є саме тим світом, де ми існуємо. Коли всі історії давно вже розказані і найкращий вихід — це мовчання. І все ж наші історії від того нікуди не зникають. І ті історії, які ми любимо розповідати, й ті, які любимо слухати. Звісно, що в кожного вони свої.

Мені, наприклад, цікаве і важливе кожне Оркове слово, і Вікя, й Сашуня хоч би що там казали, воно мені також цікаве і важливе. Може, навіть у ту мить найважливіше. Просто вони не вміють так, як Орко. А він, як захоче, то вміє й слухати, і коли він регоче, начеб удавившись шматком канапки, у одному й тому ж місці, з моїх одних і тих же приколів, я мимоволі починаю реготати разом з ним, начеб так само вдавився іншим шматком тієї самої канапки. Він, либонь, уже знає напам’ять усі мої історії, але я ж відчуваю, що вони йому й досі не набридають. А Сашуня — то взагалі найкращий слухач. Кожну нашу історію він сприймає лише як передісторію іншої…

Час від часу репертуар поновлюється, з’являється щось нове. Наприклад, із нового — це те, як Орко колись літав на заробітки аж на Ямал, з українською бригадою будував там за руські гроші селище для бурильників газу. Він про це довго мовчав, воно у ньому сиділо до останнього, аж тут ні з того ні з сього вирвалося! Орко зазвичай вибирає найцікавіші моменти.

Починаючи, як вони туди плили із Салехарда, я так не розкажу, з мімікою, жестами, надуванням червоних щік і легким Орковим затинанням (а вже як опинився без зубів, то ще й шамканням), і до моменту відльоту.

— Той катер називався «Барс», — цією фразою він найчастіше і починає. — Ми казали ніжно так: «Барсік»… Нас п’ятеро з України, і ще начальник, з мєсних, і баржа з будматеріалами на мотузці… Бо ж із Салехарда далі, на північ, дороги нема, тільки по воді. Ми виплили, і ніби все нормально, пливемо, — починає він здалеку.

— А ріка Об, яка вона, берег видно? — підкидаю питання, аби Орко швидше перейшов до найцікавішого.

— Деколи видно, деколи — ні…

— Плили, як по фарватеру?

— Ну, а–йя! Червоні буї, білі буї… Справа — білі, зліва — червоні. Хлопці врізали, блін! Дуже їм наше сало, а особливо наша домашня самогонка сподобалася.

— А ви що, аж звідси везли? — це питання я задаю щоразу, і Орко щоразу робить круглі очі й аж розцвітає від задоволення.

— Ну, а–йя! Ти що, то найперша річ, яку варто туди везти… — енергійно жестикулює Орко. — Коротше, ми ще не відплили від Салехарда, а вже всі п’яні. І моторист, і капітан. Найтверезіший — механік Серьога, він у них там і за кока був. То він став за штурвал, але бачимо, і він уже лика не в’яже… Каже до мене: «Хоч, бери, штурвал і тримайся буїв: зліва — червоні, справа — білі!..» Але ж і наші всі, і я також, вже не тверезі!..

Далі я вже не перебиваю. Зазвичай далі я даю Оркові сповна отримати кайф від опису пиятики на катері, де було і «стоп машина!», і зустрічний танкер, який ледь не роздушив їх, і прораб, що, очунявши, сам став до штурвала, повів «Барса» разом із баржею й будматеріалами на ній до газових родовищ півострова Ямал і так далі.

Проте це ще не все. З улюблених є ще в Орка історія про кабанчика Борю. «Нада Борю заваліть!..» — звертається він до Сашуні. — Знаєш це? — І продовжує: — Мешкала там, у посьолку на Ямалі, одна сім’я. І був у них кабанчик, і звали його Боря… Він часто просто ходив собі по тундрі, і Надька, жінка, що його тримала, не раз приходила до нас, стукала у вагончик, шукала його: «Борьку нє відєлі, гдє–то Борька пропал?». Але насправді Борька ніде не пропадав, а просто в тундру трохи попастися виходив… — щоразу від одних і тих же пояснень ловив кайф Орко.

Проте Сашуня із суто професійним інтересом готовий був слухати цю історію ледь не щодня. І про те, як Орків шваґер Михайло проткнув нещасного Борьку шампуром для шашлика, і про його ікла, загнуті до очей, і що сала на ньому майже не було, а м’ясо відгонило рибою.

Коли згадка про сало, то ми всі, як правило, оживаємо, і кожен намагається вставити якісь свої п’ять копійок. А Вікя, крім того, ще оживає, коли Орко згадує деякі свої зустрічі з місцевими ненцями, точніше з їхніми жінками. Але міф про те, що аборигени готові поділитися жінками, виявляється міфом. Принаймні ненців, за словами Орка, це точно не стосується.

А коли нам, трапляється, вже кортить поговорити, то, окрім улюблених історій, є ж іще тема безконечності Всесвіту. Орко починає, і останнє слово також за ним. Бо ж Сашуня більше по свинях, а Вікя — по дівчатах, мене ж, окрім риболовлі, останнім часом узагалі мало що колише. Принаймні стараюсь, щоб саме так. Щоб лише позитивні емоції… І Вікя, бачу, також старається, щоб позитивні. І в Оркові теорії про те, що вода у нашому тілі й у каві може бути з однієї комети, він так само, як і я, не вірить.

— Ти подумай, що безконечність Всесвіту — це і безконечні можливості, — часом саме цим закінчує Орко.

— І втрачені також, — щоразу одне і те ж кажу йому я.

— І втрачені також, — погоджується зі мною він, але додає: — Але ж втратити — це лише одна з можливостей. Подумай про це! — чи то жартома, чи всерйоз запалюється Орко, часом це навіть важко визначити.

— Обов’язково подумаю, — обіцяю я йому, і Вікя також обіцяє.

Останнього разу ми обіцяли йому це 26–го, у перший день, коли вийшло сонце, перед поїздкою на картоплю. Бо тоді саме і Вікя підійшов.

— Ти ще не чув останніх новин, — ще кинув тоді мій бляднолиций «двійник». — Світова криза насувається, старий. І нас, напевне, скоротять серед перших…

— А нас за що?.. — Новина й справді!

Втрачати роботу, нехай навіть і таку, мені не хотілося.

— Будуть установлювати охоронну сигналізацію, а ми будемо зайві, — вніс доповнення Вікя. — Мені по великому секрету «чорна вдова» здала інформацію… І взагалі. Всі лякають тією кризою.

— Ну, «чорна вдова» — це ще не все… — Але закінчити мені не дозволив телефонний дзвінок.

Це була Інка.

— То що, я чула, у вас уже сонце? — Видно, мама вже поділилася з нею радістю. — Їдеш завтра? Дивися там, бережи «цьопу–мацьопу»!.. — начеб трохи винуватим тоном напучувала сестра. — Дивися, вернися до ночі, про Шона не забудь.

— «Цьопу–мацьопу», аякже!.. Хіба її можна не берегти? Не хвилюйся.

— І хлопців береш?

— Ну а?..

— А хто там буде? — вимагала звіту сестра.

— Всі… Орко, Сашуня, мій напарник Вікя…

— Наш електрик Сідоров? — трохи пом’якшала тональність. — Слухай, а вони мені машину не вимастять?..

— Ні, вони будуть чисті. Я їх викупаю у ставу, серйозно…

— Міг і не казати. Тепер буду переживати. — Голос у сестри став, як завжди, як у справжнього стоматолога.

— А що за «цьопа–мацьопа»? — недовірливо буркнув мій «двійник».

— «Цьопа–мацьопа» — це «туфелька»… До речі, хлопці, я не хотів сестрі говорити, але з нами буде ще одна цьопа… Журналістка, афроамериканка українського походження. Це офіційна версія, для мами і тітки…

— Що, береш її?.. Та нє, старий, може, не варто? — зробив здивовані очі Вікя: він одразу зрозумів, про кого я. — Ти подумай, то ж село.

— Ні–ні! Берем–берем! Ти що! — втрутився Орко. — Ото буде класно. Яшо, я за!..

— Обійдемося без голосування, — сказав я, запихаючи свого сивіючого хвоста під комір: це вже сильніше за мене, на рівні рефлексу, бо коли я збираюся додому, то завжди запихаю хвоста за комір.

— А що за американка? — поцікавився Сашуня й так і залишився стояти з відкритим ротом.

— Насправді вона українка, просто чорношкіра, — пояснив я йому.

Він єдиний з моїх друзів ще не встиг познайомитися з Анжелкою, він її ще взагалі не бачив.