Дерева на дахах

цей дощ надовго

Такого дощового вересня не пам’ятає навіть мама, і навіть на п’ять років старша за маму тітка Мартоха. Спочатку затягло на тиждень, потім ще на тиждень, а тоді вже й до кінця місяця. Як не дощ, то тягуча, набридлива мряка… Коли випадало два–три дні просвітку, я одразу ж починав збирати команду, але — знову починало капати. І так аж до «жидівських кучок», а вони без дощу, як відомо, не минають ніколи.

Мама по телефону ледь не щодня починала цю тему — і зі мною, й з Інкою: мабуть, їй від того ставало легше. Спочатку бідкалася, а потім сама знаходила якісь заспокійливі приклади. Хоча б той, що колись люди починали копати лише після празника. А празник у нашому селі — на другу Пречисту… Але вже й празник минув, а дощі не припинилися. І я помітив, що й мої хлопці під «Пінгвіном» уже чекають погоди не менше, ніж я.

— Нічого, врешті–решт воно таки вигляне! — Це я про сонце.

— Так, мусить ще ж бути бабине літо, — підморгує мені Орко, він нарешті вставив зуби і знову виглядає героєм.

І Вікя, і навіть Сашуня намагаються триматися оптимістами, мовляв, не переживай, за пару годин ударної праці викопаємо ми ту твою бараболю і ще й порибалимо. Про риболовлю вони мені щоразу також нагадують. А через ті дощі я цього вересня навіть на щуку ні разу не їздив.

Відтак хмари розвіялися аж двадцять шостого. Якраз на другий день після того, коли Інка з малим на два тижні гайнула у Солотвине, залишивши мені «туфельку» з повним баком і наказ за першої–ліпшої нагоди будь–що–будь вирити ту картоплю. Це якщо не рахувати друзяки Шона, якого цього разу, крім усього іншого, я ще й мусив носити до ветлікаря на щеплення від чогось там котячого… Приємно мати таку турботливу сестру.

На другий день погоди, 27–го, коли ми з Орком якраз обговорювали під «Пінгвіном» наші плани, учергове задзиґотіла мобілка. Я думав, що це знову мама, але виявилося, що Джон.

— Привіт, старий! А ми тут тебе згадуємо! — Я зрозумів, що Джон уже в кондиції.

— А тут — то де?

— Ти що, забув? Ми ж у Кременці, тільки що приїхали. В «Саду нетанучих скульптур», у Сашка!.. Сашка знаєш?..

— Сашка–то я знаю… Але вас там усіх витерпіти!

— Ніяких проблем, старий! Дурний, що не приїхав. Сьогодні поліземо штурмувати Бону, найкрутішим схилом, як Максим Кривоніс! А завтра — на Почаїв і до озера Святої Анни. Приєднаєшся?

— А що, там нема кому екскурсію провести?.. — запитав я, але відповіді не почув.

Зв’язок несподівано обірвався. Може, у Джона просто гроші на рахунку нарешті закінчилися, хоч це і малоймовірно.

Поки я говорив з колишнім шваґером, по «брезенту» над головою, наче хто горохом сипонув, застукотіли краплі, але дощ був недовгий, навіть і не дощ, а так, покрапало хвилини три, і хмари скоро розвіялися. Від «Пінгвіна» я терміново набрав мамин номер, але вона мене заспокоїла, що над селом небо начебто чисте.

— А що, твої колєги знову козу купили?.. — після того, як я поговорив з мамою, поцікавився Орко, бо ж він їх усіх знав ще від нашої з ним поїздки на Помаранчеву революцію.

— Та ніби ще не встигли. До речі, а в селі дощу не було, — відповів я йому і нашкріб ще на дві кави: просто хотілося ще трохи посидіти.

— Ну, а хто буде за кермом? — начеб між іншим після ще довшої паузи запитав мій друг.

Я ж то знаю, що начеб між іншим завжди питають про головне.

— Ні, Орку, при всій повазі. Я розумію, що ти кращий за мене шофер, але… Без прав на Інчиній машині — ні… Якби це ще на моїй, то може б, і то!.. А так — ні. Вибач! Я ж тебе скільки просив свої права викупити?

— Ну, добре. Що багато балакати? — буркнув Орко, він навіть вдав, що не образився. — Ну, то що завтра? Збираємося тут чи де?..

— Краще післязавтра. Дамо йому ще день підсохнути… Все–таки місяць лляло, не переставало! А тебе–то я можу і на Новому Світі підібрати.