Дерева на дахах

шоколадне щастя

Якщо вірити науці антропології, то всі ми колись вийшли з африканського континенту, всього лиш якихось сорок тисяч років тому. З погляду вічності — це ніщо, навіть менше, ніж мить! Але з погляду вічності й усе інше ніщо, і взагалі все ніщо. І хто його знає, може, невдовзі настане час, коли всі ми туди й повернемося, назад до Африки, або ще простіше — Африка сама прийде до нас. Глобалізація плюс глобальне потепління, а далі — греби, чувак, звідси, поки не пізно, і це також буде стосуватися всіх без винятку.

Раніше я про це не задумувався, та й тепер, якщо чесно, не так, щоб дуже, але нічні серіали по «National geographic cannel» свою роботу роблять. Бо хоч–не–хоч, а щось та відкладається, навіть у таку діряву макітру, як моя.

Після травми й лікування я намагаюсь нічим таким важким голову не забивати, та й узагалі якомога менше нервувати, особливо через такі дурниці. Втім, хотіти — це одне… Як каже мій двійник Вікя, з яким ми ще з початку літа на пару сторожуємо у редакції: «Все, що добре, приходить саме». Як і те, що зле, також. Але це вже не Вікя, а я сам. Мабуть, просто звичка старого циніка забігати наперед і все псувати сумнівами.

Бо коли я тільки зустрів Анжелку і трохи згодом, коли вперше пригощав її гарячим шоколадом у «Кав’ярні на Валовій» і слухав жахливу галицьку говірку з уст цього пухкенького чорноокого дівчати в стильних окулярах, яке щиро й невимушено посміхалося мені після кожного слова, то вперше за багато днів просто забув про всякі там сумніви. Мені було просто приємно слухати її, і дивитися на неї, і ловити її посмішки. І може, єдине, про що я тоді думав, — про витоки. Про те, що рано чи пізно, а все повертається до витоків — це я про Африку. Може, й у Сьєрра–Леоне нас із Йосипом Джон тоді не випадково випхав. Ні фіга собі прелюдійка вийшла. Бути серед чорних, прилетіти, щоб зустріти чорну тут… Орко каже, що це у мене лікарі після травми, коли зашивали голову, відщипнули шматок мозку. Та це не важливо.

За тими думками про африканські витоки я навіть не здивувався, коли Анжелка попросила позичити їй чотириста гривень, за тодішнім курсом — майже сто баксів. Того дня на моїй картці саме з’явився аванс і я вже навіть устиг дещо зняти, щоб віддати борг Оркові й заплатити за телефон, бо з сестрою ми так і домовлялися, що місяць — вона, а місяць — я.

— Зроблю сі зачисон, абись видів!.. — щиро посміхалася шоколадна дівчинка, і я так само просто віддав їй тоді усе, що мав у кишені, — двісті гриваків, рівно половину з того, що вона хотіла.

Але найбільше було моє здивування, коли за тиждень вона з’явилася у «Пензі–Роксолані» на порозі студії з цілою купою потрясних африканських кісок на голові й двома сотками у жмені, прийшла віддавати.

— Краще вже натурою, — перевів я на жарт.

— А що, мона? — сміливо переступила поріг дівчина, від неї пахло шоколадом, і сама вона була схожа на смачненьку шоколадку.

— Як тобі сказати? У тому сенсі, просто як фотомодель для журналу, чому б і ні? — спробував було дати задній хід, але було вже пізно. — Хочеш, зроблю тобі шикарний портрет для найкращого журналу? — воно якось само з мене полізло, та й навряд чи який інший фотограф на моєму місці втримався б від цього, хоч і заїждженого, але все ж дотепу.

Вона тоді майже одразу роздягнулася і, мабуть, правильно зробила, й у перервах між позуванням читала вірші, щось про дорогу на захід, незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес…

— Це ти сама написала?

— Нє, то їдна молода дівчина.

— Часом точно не ти?

— Нє, не я, — гаряче видихнула Анжелка, поправляючи свої моднячі окуляри.

Я попросив не знімати, і вона не знімала їх навіть тоді, коли прислухалася, як гупає у мене серце, торкаючись гарячою щокою моїх волохатих грудей і живота… «О–у! Сонечко, серце не там», — перебирав я пальцями її африканські кіски. І де вона тільки навчилася ось так, не знімаючи окулярів? Сам же її і навчив. Я й досі не можу отямитись, за що мені тоді впало таке шоколадне щастя, все й одразу. Втім, питання: а в кого ж вона позичала на ту зачіску інших двісті — час від часу таки поколювало. «А якби я сі захтіла треди», — начеб угадує мої думки Анжелка.

— Треди чи дреди?

— Може, й дреди. Такі грубі ковбаски з волосся, — пояснювала вона мені. — То це обійшлосі б іще наполовину дорожче.

З того всього я повів її тоді у «Классік» на олів’є. Там і справді колись подавали найкраще у Тернополі олів’є. Але я не заходив туди сто років і трохи ризикував, а раптом все змінилося?.. На щастя, і олів’є, і жива музика, та й сам «Классік» залишилися такими ж, як я їх пам’ятав.

Анжелка глянула на салат, колупнула його виделкою:

— А я мнєса на ніч не їм, — ще раз здивувала вона мене.

Крім нас з Анжелкою, ще була одна молода компанія, святкували день народження. І спершу навіть сприйняли нас за іноземців. Хвостатого бороданя з красунею–мулаткою, і, мабуть, дуже здивувалися, почувши нашу українську. Врешті–решт я не стримався і назамовляв там усяких смаколиків. Але вже без м’яса, звичайно, і, як завжди, на всі гроші.