Дерева на дахах

солодкий дим вітчизни

Коли переїздили Горинь, я звернув увагу хлопців на старезні ясени вздовж греблі.

— Відколи пам’ятаю, вони такі. І мені ще бабця розповідала, що і на її пам’яті вони були такими…

— Років по двісті, не менше, — висловив припущення Вікя.

— Такі ще є по дорозі на Вінницю, — сказав Орко. — Кажуть, їх ще Катька посадила…

— По–перше, там — липи. А по–друге, Катькою там і не пахло! — кинув я своєю скоромовкою.

— А може, й Катька, але не та, — видав ще одне припущення Вікя.

— А ти скільки дерев посадив за своє життя, Сашуню? — поцікавився Орко.

— Не знаю, багато. Ми колись у лісі жили.

За рибгоспом, на горбку, коли переїхали греблю й «туфелька» напрочуд легко здолала крутий підйом, я зупинився. Відкривалася панорама величезного ставу на південь від дороги й лісу за смугою полів з півночі. І ряд старих черешень уздовж старої, розбитої дороги на Гриньків теж міг бути цікавим другим планом. І я сказав:

— Вилазь!

— Що, вже? — зрадів Орко.

— Так, фотосесія починається!..

— Що, приїхали? — недовірливо зиркав на рідколисті старі черешні та бурякові плантації за ними Сашуня.

— Ні, тільки сфотографую вас, і через п’ять хвилин їдемо далі, — сказав я, принагідно згадуючи, як колись на цьому ж місці також фотографував і просто Марію, а ще раніше — й Анну–Марію Кі.

Поки розставляв хлопців, поки наводив, поки чекали Сашуню, що бігав за черешні й ніяк не міг знайти собі місця, присідаючи то там, то тут за кущами окрай буряків, то не те що у п’ять хвилин — ледь у півгодини вклалися.

А вже як поминули Золотий місток, і «Чани» на горбку, де колись зберігали аміак, а тепер лишилась тільки сама назва, і оброслий сосняком «Конячий цвинтар» і нарешті перекотилися через Дерев’яний міст (давно вже також не дерев’яний), першим із сільських жителів нас зустрів кіт, точніше кошеня, сіре й гостровухе, і це я сприйняв як добрий знак. Вискочило з бур’яну ледь не під колеса, а далі — залишки напіврозваленої ферми і вибоїни центральної сільської вулиці, які з кожним новим головою села стають усе глибшими, здавалося, зустріли нас, як рідних. Мама також уже виглядала нас, сидячи на лавці перед подвір’ям. Хтось таки відремонтував, бо ж мені дзвонила, що сусідські дітиська нашу лавку поламали.

— О, навіть не знаю, як тепер будемо ділити урожай! — радісно зустріла нас мама.

Треба хоч трохи знати її, щоб оцінити всю глибину і дотепність сказаного. Але коли серед блатної компанії моїх «копачів» вона побачила ще й чорнолицю дівчину з моїм «Ніконом» на шиї, то навіть мамі, яка, здавалося, вже давно звикла до моїх дивацтв, на кілька довгих хвилин перемкнуло.

— Мамо, знайомся: це — Анжелка, американська журналістка, — сказав я начеб напівжартома, точніше якраз так, аби пізніше, якби брехня розкрилася, видати це за жарт. — Не хвилюйся, вона нормальної української майже не розуміє, — продовжив я у тій же жартівливій тональності.

— А чого ж ти не сказав? Я була б гуску спекла! — сказала мама.

— Та яку гуску? Нехай поживе ще гуска…

— Але твоя улюблена печена картопля — то вже я не забула… А кожному до Тернополя — по мішку викопаної!

— Мені не треба, — першим подав голос Вікя.

— Та дякуємо, ми не по картоплю, ми по враження, — за всіх інших відповів Орко.

— По що? — перепитала мама.

— Добре, по картоплю приїду пізніше, але всім обов’язково розвезу, — пообіцяв я мамі.

— Наша екологічно чиста, — продовжувала рекламувати свою продукцію мама.

Я допоміг їй накрити стола під яблунею, а потім спитав про тітку.

Але мама тоді не почула.

— Винесіть–но тітку Мартоху, вона також хоче подивитися, — сказала мама, коли вже з’явився Володька.

Він мій однокласник, і всі його називають просто «Куля». Правда, школи він з нами не закінчував, бо пішов після восьмого класу у ПТУ на зварювальника. Куля завжди приходить, коли я приїжджаю, бо знає, що буде сто грам. А слідом за ним — ще й тітка Катя зі своїм городником під пахвою, й попри нас одразу ж почимчикувала на город. Вона завжди була мамі за щось винна і ще з літа чекала нагоди відпрацювати.

Такої роботящої бригади мама давно вже не мала у своєму розпорядженні і найбільше боялася, що всім не вистачить роботи. Вона одягнула свого робочого комбінезона, що Інка привезла їй з Італії, пов’язала бандану й готова була керувати процесом. Я запросив і Кулю за стіл, і він не відмовився, лише скоса зиркав на нас, непитущих. Узяв дві ложки картоплі, понюхав огірка, і мені просто шкода було на нього дивитися.

— Мамо, дай–но Володьці сто грам! — гукнув я від яблуні.

— Не дам, бо він обманщик, — відказала мама звідкись з льоху, куди полізла за молоком для Сашуні.

А Сашуня одразу ж, як ми приїхали, пішов до хліва, а мама цінувала такі хазяйські прояви. Я чув, як мама показувала йому порося, а тоді спитала, яке він молоко любить — кисле чи солодке.

— Він обіщав засторонки поладити, і чекушку винесла, і закуски дала, правда, Володька, а засторонки досі де? Мусила других людей наймати.

— Та я, тьотю, тево, зуб тоді болів, — мляво виправдовувався Куля.

Оте «зуб болів» у нього, пам’ятаю, ще десь із третього класу, так і залишилося на всі випадки життя… І враз тепла хвиля огорнула душу, і я навіть був вдячний Кулі за це мимовільне повернення у дитинство, так, начеб зараз знову треба бігти на город мірятися з кропом.

— Воване! — підморгнув я йому. — Про твого зуба ми подумаємо. А зараз ідемо, допоможеш мені винести тітку.

— О, диви–но! А поцілувати? — зустріла мене радісним вигуком тітка.

— Добрий день! — я ткнувся носом у її зморшкувату щоку.

— Таки поцілував.

— А чому б і ні?!.

— Добре, що приїхав. Мати виглядала і виглядала.

— Ну от і приїхав, тьотю.

— Знаєш, щось давно ти вже мене не фоторафірував!.. — обнімала мене за шию тітка, поки ми з Кулею знімали її з ліжка, садили на крісло й несли разом із кріслом через сінки і веранду. — Поставте мене, щоб я всіх бачила, — попросила вона. — У садок, під грушу! — показала рукою.

— Ви, либонь, уже давненько зубів не чистили? — делікатно зауважив я тітці.

— А що, з рота пахне?

— Та не те щоб, але…

— Та що ж його чистити, як зубів уже не залишилося, тільки два стирчить: один зверху, другий знизу, — радо демонструвала тітка залишки зубів.

Поки ми носилися з тіткою, мама винесла для Сашуні глечик кислого молока, а він, зачувши ґелґотання, запитав, чи можна ще й на гусей подивитися.

— Тьотю, там у нас чорненька є. — Я вирішив за краще попередити ще й тітку. — Журналістка з Америки, то щоб ви не злякалися… Така, як по телевізору…

— Ну, то нехай буде… Нє–нє, ближче до городу, — командувала піднята на кріслі тітка Мартоха.

А мама з Сашунею тим часом пішли до гусей, і звідти долітали уривки маминих коментарів, де — ґенсьори, а де — не ґенсьори… З–за стола під яблунею долітали інші коментарі, бо, поки ми з Кулею були в хаті, на столі з’явилася самогонка. Не інакше, цю пляшку мама тримала саме для цього випадку. І я не повірив своїм очам, коли раптом у Орковій руці побачив чарку. А Вікя простягнув над столом руку, також з чаркою, і ніяково посміхався.

— Старий, я сто років не пив такої доброї самогонки! — гукнув Орко. — Хай живе картопля!

— Хай живе!.. — сказав я і подумав: «Починається».

— Хлопці, принесіть мене назад, на льох! — гукала від городу тітка.

— Почалося! — маючи на увазі щось своє, наче вгадав мої думки Куля. Вікя понюхав чарку, стенув плечима й поставив на стіл, а Орко спорожнив свою ледь помітним рухом професіонала і хукнув у рукав.

— Не хвилюйся, зараз будемо працювати! — звернувся він до мене.

— Анжелко, принеси тьоті ложку з кухні… Або чекай, піду сам. — Я вчасно зрозумів свою помилку, добре, хоч мама із Сашунею ще тільки йшли від хліва і мене не чули.

З–за стодоли, де колись була яблуня–циганка, раптово потягло димом.

— Налий–но і мені тросі, — сказала тітка, коли ми її принесли від городу назад, до яблуні, й посадили на лавці в куті стола. — Давно горілки не пила… О, якась зараза вже запалила, — гнівно потрясла виделкою до яблуні–циганки тітка Мартоха.

Вона з–під лоба зиркала на Анжеліку, але не сказала нічого.

— Солодкий дим вітчизни, — видихнув я. — Клас!

— Та то ж картошиння палять, — наче підтвердив Куля, й інші також почали внюхуватися, але без великого ентузіазму.

Це той випадок, коли я з насолодою тримаю ніс за вітром.

— Нічого–нічого! Може, кров трохи розжене? Тут я здорова, — стукнула себе кулаками у груди тітка. — Полностю! От тільки якби ноги хто поміняв. То у нас в родині всі на ноги… А про горілку — то знаєш, коли Господь сотворив світ, а сатана питає: «А коли моє буде?». А Господь йому відказує, що настане такий час, що люди будуть пити горілку, як воду, от тоді і буде твоє…

— То, може, не наливати?.. — підморгнув я Кулі.

— Нє–нє. Мені тросі мона… Якби так усі пили, як я, то сатана сюди скоро дорогу забув би!.. — зручніше вмощувалася на лавці тітка.

Я налив і їй, і Володьці, проте найбільше мене турбував Орко. Якби знав, що він надумає тут у мене під яблунею «розв’язувати», то й не брав би.

— Що там, на Ставках? — запитав я у Кулі.

— Знаєш, бобри завелися! — почав він бадьоро. — Ніколи ж їх там не було… Дерева підгризають, і то так! Щоб ті гілляками до води, — як завжди, начеб душився власними словами Володька. — Але то лише до зими. Наші браконьєри зимою їх там скоро виколошкають…

— Я про рибу!

— Риба є, але зловити трудно. Хіба на виповзка… На дуже грубого хробака, не за столом, кхе–кхе!.. — подивився він на Анжелку. — А ви звідки будете? — нарешті осмілів.

Та ще Куля і не осмілів би!

— Вона з Америки, — відповів я за неї.

— О, а я вже за коляра домовилася! — похвалилася мама, коли разом із Сашунею провела огляд усіх закутків. — Чого ж ти не казав, що твій товариш — коляр?

— Він, аби ти знала, ще й мишолов… Мишолов і коляр!

— Миші у нас коти ловлять, — зітхнула мама.

— Володько, а ти ще не женився? — після того, як перехилила чарку, тикнула в бік Кулі виделкою зі шкварками тітка Мартоха.

— А скільки вже мона? — закусував яблуком Володька. — Та й нема на кому, тьотю…

— Що, жінок нема?

— Жінки, може, і є, а здоров’я?..

— Чоловік бігає за жінкою, поки вона його не зловить, — подав голос якось умить побурячковілий Орко, йому таки пити зась!

— Я бачу: всі ви тут добрі бігуни, — сказала мама, і всі одразу замовкли, крім тітки.

— Є на світі один справедливий лікар — то Господь, — продовжила тітка. — Всі решта тільки гроші рахують… Онде Федя Мануїлів заслаб, чи Ілько Німий, завезли до лікарні, а ті нічого більше не питають, тільки: «Чи маєте, діду, гроші?» — то все, про що вони тетерка питають.

Всі мовчки слухали тітку, наминаючи картоплю з огірками і вареники із сиром та шкварками, лише мама не присіла, стукала за льохом відрами, щось там перебирала. А коли ми врешті–решт таки вийшли на город, де я спершу хотів звернути увагу хлопців на легендарний кріп, той самий, про який я їм постійно розповідаю, то бідна тітка Катя вже пройшла цілу постать.

На моє велике розчарування, замість очікуваного кропу на грядках стирчали лише його поодинокі висохлі парасольки. По землі і там, де росла цибуля, і там, де часник, густо насіялося дрібненького, схожого на мошок, молодого кропу. І я навіть не знав, добре це чи погано і для моєї голови, і взагалі… Про те, що картоплю краще виорати, я вже й мови не починав, знаючи мамине упередження до технічного прогресу у цій справі. По–перше, вона була переконана, що під час виорювання більші втрати, по–друге, і це, мабуть, головне, втрачалося відчуття спорідненості із землею, яке мама цінувала понад усе. Відтак я вже й не починав, зате почав Орко. Його бурячкове обличчя тепер лякало вже всіх: з тиском не жартують. У відповідь він отримав коротку лекцію від мами і про втрати врожаю, і про відчуття спорідненості…

— Орку, більше не пий, — сказав я йому нишком. — Ти бачив, яка у тебе морда стала?

— Та сам знаю, — погодився Орко.

Тим часом небо затяглося низькими сірими хмарами, і мама почала нас підганяти. Я, Вікя і Куля, не рахуючи тітки Каті, — за копачів, а Сашуня й Анжелка — збирачі, згодом до них ще й мама приєдналася. Орко мав носити накопане і через люфт висипати у льох. Правда, потім, коли Орко пропав, а я пішов його шукати, ролі дещо помінялися. Вікя, Сашуня і Куля встигали копати й носити і за собою, і за тіткою Катею, а мама з Анжелкою збирали.

Одразу було видно, ху із ху! Сашуня збирав мовчки і набагато ретельніше за Вікю і свою, а почасти і його «постать». Зате Анжелка давала фори їм обом, і мама все з більшим недовір’ям поглядала то на неї, то на мене. Маму, вочевидь, приємно вразило, що американські журналістки, нехай навіть і з такою шоколадною зовнішністю, можуть так управно збирати нашу картоплю! Та найголоснішим був Орко.

— То що, тьотю, ви яким копаєте? Квадратно–гніздовим? — гукав він до тітки Каті, але як пішов з першою ношею, то одразу пропав надовго.

Ми лише чули, як на подвір’ї він голосно перемовляється про щось уже із тіткою Мартохою. Орко, я це знав, — то був тепер мій перший головний біль.

— Ваша тітка, — почав він чомусь у множині, коли нарешті вернувся, хоч із її племінників тут був лише я, — сказала, що їй не видко, як іде робота, і я трохи підсунув її вище на льох, — доповів Орко, а я слухав його і не міг пригадати однієї суттєвої деталі — чи забирала мама зі стола горілку.

Бо якщо не забрала, то він може за кожним разом собі добирати. Вже стояло кілька повних мішків, і я викликався нести, аби водночас ще й з горілкою з’ясувати. Звичайно, щоб нести картоплю: і яку нести, і куди нести, я повинен був запитати дозволу у полководця в маминій особі. «У мене таки найкраща у світі мама», — подумав я цієї миті, а мама тим часом завершувала обхід сусідів по периметру нашого городу: усі вони також висипали на свої латки, де вдавали якусь роботу, а насправді все ще розглядали нашу бригаду. А мама, як досвідчений стратег, займалася інформаційним забезпеченням, штовхала палкі промови, мовляв, син от приїхав з друзями, щоб помогти й тому подібне, і щоб тільки Бог дав погоду!.. Зрозуміло, що всіх найбільше цікавила шоколадна дівчинка, і мама всім повторювала мої слова про те, що це американська журналістка.

— Мам, то я поніс! — сказав я, з допомогою Сашуні завдавши на плечі мішка з картоплею. — До великих — то через люфт?..

— От якби ти ще й на буряки приїхав тижнів за два і хлопців привіз, то б ви ще могли і на опеньки попасти. Бо зараз на опеньки ще рано, — про своє, про плани й перспективи мовила мама, мабуть, як слід не розчувши мого запитання.

Але тільки–но я рушив з першим мішком картоплі, як тут же з’явилися вони, мої улюбленці, — Мурка з Томиком. Мурка зупинилася оддалік, на межі, а Томик з розгону стрибнув мені на ногу, досить відчутно вп’явшись кігтиками у коліно. З коліна вхопився за полу, далі — по рукаві і через мить уже був на мені верхи, на самому вершечку мішка.

— О, колєго, ти що? Хочеш покататися?..

— Слухай, безподобний кадр! — вигукнув Орко.

За три метри, на яблуні, висів мій фотик, і я кивнув друзяці. Орко зреагував миттєво і невдовзі, то присідаючи, то обходячи мене зліва–справа, наклацав десятків зо два кадриків. «А може, від нього і не варто ховати горілку?» — майнуло в голові.

— Кіт на мішку! — сказав Орко. — У тебе ще такого не було.

— Ні, на мішку ще не було.

— «Кіт на розпеченому даху», — подав голос роботяга Вікя, за яким уже тягнувся довгий шлейф накопаної картоплі.

— Ні, це трохи інше, — сказав я, все ще з мішком і з котом на плечі. — Це — Томик, син Мурки, а он і Мурка, — кивнув я на кицьку. — В нього ще була сестра Маркіза, але її з’їв сусідський котяра. Коти, як і люди, інколи пожирають собі подібних.

— О! То тільки коти інколи, — уточнив Орко.

Таким дотепним я його вже давно не бачив, і це мене найбільше непокоїло. Найцікавіше ще може бути попереду… Втім, до обіду нічого особливого не трапилося, якщо не рахувати, що город картоплі поступово перетворився на город без картоплі. Орко ще раз чи два надовго кудись зникав, а потім пропав зовсім, і коли ми вийшли на подвір’я мити руки й кликали його на обід, він не обзивався. А потім тітка Мартоха нарешті згадала, що коли вона сиділа у садку, то Орко пішов у напрямку стодоли.

— Ой, Яшо, а йди–но сюди! — гукнула до мене тітка, наче колись у дитинстві, хоч я стояв зовсім поряд.

— Та треба знайти того пияка, — сказав я жартівливим тоном.

— Та нікуди він не подінеться… А йди–но я тобі щось покажу, бач, була б забула. Ще тамтого разу, як ти приїжджав, то хтіла–м показати, але тоді забула і тепер була б забула.

— Ну, а що ви хтіли, тьотю?

— А показати тобі одного зошита. Ще дідового. Твого діда Якова, він був у мене, а коли мене перевозили сюди, до твоєї матері, то я його знайшла, але забула.

— Ну, і що ж то за зошит? — У цей момент я все ж більше хвилювався за Орка, щоб ще де не впав.

— Там дід пісні записував, різні ігри. Подивися, то ще довоєнний зошит… Я його тримала як згадку, а тепер, як умру, то нехай у тебе буде.

— І де ж він?

— О, бач! Була б забула… А піди–но у ванькирі, там, де я сплю, на серванті зверху, озьми і принеси, я тобі розкажу.

Зошита я намацав там, де сказала тітка. Це й справді був дуже старий зошит, у твердій картонній обкладинці, з пожовклими, де–не–де поточеними шашелем сторінками. Рівний, хоча й не зовсім каліграфічний почерк — деякі літери взагалі важко розібрати. Заголовки: «Любовні пісні», «Фокуси», і ще без заголовків якісь не то притчі, не то анекдоти російською, але в українській транскрипції.

Перші сторінки були вирвані, а перші записи датувалися квітнем 1937 року, останній — 30 червня 1940 року, тобто це був якраз той період, коли впала Польща і прийшли перші совіти. Багато сторінок усередині зошита було не заповнено, ще можна було побачити якісь розрахунки хімічним олівцем прямо на форзаці.

— То тато ще до війни записували. Не знаю, чи воно тепер кому треба, але згадка яка–не–яка… Хай буде в тебе.

— Дякую, тьотю, ну, нехай буде у мене.

— Я Інці давала, але вона не захтіла брати, — з образою в голосі виповіла тітка.

— Добре, я візьму. Хай буде, реліквія… Пам’ять про діда. — Я подумав, що й справді це буде цікаво перечитати.

— Прочитай–но! Розбираєш?..

— Так, розбираю, тьотю.

— Тато мали гарний почерк.

— Так, гарний, — погодився я.

— Ти розбираєш?

— Так, розбираю. «Фокус із зав’язуванням хусточки магічно…» — прочитав я із зошита, а потім, слово за словом, прочитав тітці цю сторінку до кінця.

Лиш одне слівце всередині тексту було розмите водянистою плямою.

— Ага, пам’ятаю, тато показували. Мені перед війною було десять літ, я все добре пам’ятаю, — сказала тітка Мартоха і вже своїми словами почала переповідати мені, а чи сама собі тільки що мною прочитане. — Так, тато показували, як в’язати. Брали теєво платочка і в’язали його на два ґудзки. Накривали того ґудзка і давали мені помацати…

Вже у Тернополі деякі тексти з дідового зошита я набрав на комп’ютері. Кілька пісень і опис того наївного фокуса з хусточкою також.