Дерева на дахах

перші опеньки

Я шукав Орка, а знайшов гриби. Пізніше я знайшов і його, але спершу все–таки опеньки на старому ясеновому пеньку за криницею, що, мов цвяшки, обліпили його зверху й донизу. То був найгрубіший пеньок від дороги, і колись на ньому вже з’являлися опеньки, але не так багато. Пухкенькі, приємні на дотик, із мошком на тім’ячку — це було таки справжнє повернення у дитинство.

— Мамо, диви, опеньки! — мимохіть вирвалося, немов колись, але мама була десь на городі і мене не чула, зате почула тітка Мартоха.

— О, диви–но, як добре, що ти приїхав, — сказала тітка. — Ти нам ще й гопеньки знайшов!..

— Та то ще мацьопі! — відповів я тітці, торкаючи пальцями їхні ніжні голівки–цвяшечки. — Ще хоч пару днів!

Стаючи правою ногою у вибитий дощами рівець, розлякуючи курей, я пройшов попід хлівом далі. І враз — наче якесь тривожне відчуття, а чи передчуття, начеб якийсь давно забутий спогад… А вже потім — чітка картинка. Ну, звичайно, саме з цього місця за хлівом, із–за криниці, я малим найчастіше виглядав тата. Часом — сам, а частіше мама посилала виглядати, чи не дуже п’яний, і прибігти їй сказати!.. А бувало, що тато мене виглядав, коли я вже у темряві вертався з риболовлі, і також на цьому місці.

— Ну, як улов? — зустрічав він мене бадьорим запитанням. — У–у, і то треба було сидіти заради такої мульки? — майже завжди однаково реагував на вміст моєї торбини, бо навіть карасики на долоню були для тата мулькою.

Треба визнати, що хоч сам тато в останні роки рідко ходив зі мною на канал, але щоразу йому щастило витягти щось більше, ніж мені. І це при тому, що тато завжди ловив лише на одну вудку і з одним гачком. Пам’ятаю, якось у серпні, коли зранку над водою вже стояв туман, він з першої ж покльовки виволік з того туману на берег такого, як до ліктя, дзеркального! А тепер я знову стояв на нашому з татом місці за хлівом, з якого то він виглядав мене, то я — його. Частіше — все ж я його…

З цієї ж хвіртки чи, точніше, з її попередниці, зіпершись на неї, я також часто дивився вслід тітці, коли вона цілувала мене, малого, і йшла. То був ще один мій дитячий ритуал. Тепер тітка сидить на рядні посеред подвір’я, а тато лише у телевізорі — в образі молодого Роберта Де Ніро. Сьогодні о 20.30 він знову буде по «плюсах» у «Бронкській історії», треба буде мамі сказати. Вона, хоч і буркає на всіх тих гангстерів, але, ми з Інкою це точно знаємо, все одно дивиться.

— Реблята, реблята! Дайте сигарету, і ви ні при чому!.. — це враз до мене долинає голос сусіда, дядька Михася, найсвітліший спогад молодості якого — це коли він у 68–му на радянському танку в’їздив у Прагу.

А це він знову когось перепиняє на вулиці, тільки за сливами, що розрослися, мені тепер нічого не видно. Тата також часом було чути здалеку, можна було й не виглядати. І щодо подій у Празі вони з Михасем також стояли на різних позиціях, та й у хокей тато завжди вболівав за збірну Чехії.

— Реблята! Тільки не в обіду!.. Не в обіду! — добродушним речитативом бубонить дядько Михась — і веселі хлопчачі голоси у відповідь.

Тато у свій час також умів бути голосним, ще й яким голосним! Часом ми з мамою його голос аж з долини чули… Я нарешті відкручую дріт на хвіртці і виходжу з іншого боку хліва і за стодолою, на купі торішньої кукурудзи, бачу Орка. Здається, я навіть чую його хропіння. Втім, коли я на підході наступаю на бляшанку, у якій мама ставить курям воду, він піднімає з кукурудзиння свій червоний писок.

— Ну, що там? — спросоння протирає очі.

— Реблята, реблята! — скрушно хитаю головою і кажу голосом дядька Михася (у Кулі це краще виходить). — Щось пияків на нашій вулиці побільшало.

— А що? Вже всю викопали? — щулиться Орко. — Ти вже вибач мені… Я і так, гляди, з літа тримався.

— Ну, але постарайся вже хоч…

— Ні, ти краще принеси пива.

— О, тобі ще й принеси!.. А завтра будеш помирати, мінімум три дні будеш помирати, я ж тебе знаю.

— Але ж то буде завтра, — бурмоче Орко.

— Ми, до речі, вже закінчуємо. Вилазь до нас. Зараз поїдемо в ліс, на озеро… А то вже перед мамою і тіткою незручно, їй–бо!

— А чого? Ну, ясно… Ну, добре, вибач, — стиснув долонями скроні Орко. — Пробач, старий!

І я раптом помічаю, що він починає схлипувати. Як мала дитина. Таким його я вже давно не бачив. Плечі його здригнулися, й по бурячкових щоках потекли сльози. Раптово, без попередження, хіба так можна лякати людей? Мене ж аж щось під пахвою кольнуло, а валідол я знову забув… А Орко тим часом схлипував і шморгав. І я подумав, що краще, поки ніхто не бачить, залишити його тут, за стодолою, на кукурудзі.

— Ну, добре, ти тільки нікуди не тікай і заспокойся, будь ласка!

— Старий, пробач! — тягнув своєї заплаканий Орко. — Все пішло якось дуже по–дурному…

— Та перестань. Нічого не сталося. З ким не буває…

Коли я виходив із–за стодоли, знову попав у поле зору тітки, і вона гукнула мені через подвір’я, що згадала ще один фокус діда Якова. Але я сказав їй, що підійду трохи пізніше, і повз стару грушу прослизнув на город.