Дерева на дахах

сашуня й орко

Ту чекушку, що Карлсон упхав мені в Жмеринці для Йосипа, я привіз до Тернополя й так, суто по приколу, поставив під «Пінгвіном» перед Сашунею й Орком. Сашуня навіть не глянув, а Орко дивився, але що з того, бо поки без зубів — то у «зав’язці»… З того всього Сашуню найбільше цікавило, де у Жмеринці поділася коза.

— Не знаю, — чесно зізнався я.

— Так, — сумно підсумував він.

Всю цю історію Сашуня сприйняв взагалі надто серйозно. Його характерне обличчя колишнього сільського зарізяки–коляра — цей скривлений ніс, тонкі, міцно стиснуті уста, чоло з поперечним шрамом, і головне — маленькі, глибоко посаджені, сумні очі — не видавало жодних емоцій, окрім хіба що втоми і виразу самотності. І ще, може, трохи жалю. Чи то до кози, чи до мене, а може, й до нас обох?.. «А він би із шаблею непогано виглядав», — також якось подумав я про Сашуню.

Сашуня був найінтелігентнішим, найдобрішим, найтактовнішим зарізякою, яких я коли–небудь знав. Та й різав він лише свиней, хоч і пив їхню свіжу кров, черпав кружкою з грудинки… Сам розповідав мені все з тим же виразом смутку в очах. Казав, що часом перед святами доводилося валити по п’ять штук за день, то свіжа свиняча кров додавала сили. Але я й сам знав цю важку роботу. Це нагадало ще мої шкільні роки, коли одного разу у класі дев’ятому я був призначений мамою помічником коляра — дядька Стаха, що носив за халявою переробленого на колярське шило німецького багнета, і за один похмурий грудневий день ми завалили три свині. Обсмалили кожну і свіжини також скуштували з кожної, печінки й сала з м’ясом. І у нас, і у дядька Ігоря, і у дядька Павла.

Може, передсмертні крики нещасних тварин і досі сняться Сашуні?

— Не знаю, може, менти забрали подоїти? — висловив я припущення про долю тієї бідної козятинської кози.

— О, ці можуть…

— …ці можуть! — одне і те ж відповіли на моє припущення Орко й Сашуня.

Проте були теми, яких я із Сашунею намагався не торкатися, — це жінки. Всі жінки загалом і його колишня дружина зокрема. Про його колишню, то я лише знав одне, що вона спилася. Зникала, зникала, а потім і назовсім зникла… Її тендітний організм не витримав боротьби, і я старався цього не торкатися. Але одного разу необачно щось таки бовкнув про тьолок у дурдомі. Мовляв, як там у вас, у дур–домі, щодо тьолок?.. Варто було бачити його перекривлене від люті обличчя, щоб зрозуміти, наскільки це небезпечно для Сашуні.

Я знав, що на людей із його хворобою кричати не можна, як і не можна їм ні в чому відмовляти, але я не знав, що над ними не можна кепкувати… І те, що Сашуня не зарізав мене тоді, як свиню, мабуть, лише випадковість.

А ще я помітив, що мій дорогий Сашуня любить тирити шоколадні батончики у супермаркетах, та й не лише батончики. Одного разу я навіть бачив, як він це робить, досить–таки майстерно як для хворого. На подив майстерно. Спочатку кидає батончик у кошик, а потім непомітно дістає його звідти, а на виході ставить порожній кошик на місце і з серйозним виглядом дорослого дяді проходить повз юну касирку. Допускаю, що з цим «хобі» його вже десь–колись і ловили й, можливо, навіть били. Бо коли ми вийшли тоді із супермаркету і я тихо запитав: «Для чого ти, — кажу, — голубе, шоколадку вкрав? Там же відеокамери скрізь, охорона», — Сашуня одразу ж почав утікати, оглядаючись, якось незграбно й справді по–дурному.

Потім він усе ж пообіцяв мені більше цього не робити, а я пообіцяв йому, що більше не буду про це згадувати. То було невдовзі після нашої випадкової зустрічі, коли ми стільки років не бачилися, а тоді раптом знову зустрілися на зупинці на Гетьмана Мазепи… А після цього випадку у супермаркеті Сашуня ще з тиждень не показувався мені на очі, і я вже почав був думати, що він виписався із дурки і поїхав назад у свій район. Але тільки–но я подумав, що більше його не побачу, як він знову з’явився. Рівно об одинадцятій біля «Пінгвіна», де ми з Орком зазвичай пропускаємо по першій каві. І з того часу він уже й до Орка почав ходити, не лише до мене.

Спершу Орко не знав, що у Сашуні така лажа, і загорівся ідеєю його женити. Навіть потай від мене водив його до якоїсь Райки. Потім бідний Сашуня мені скаржився, що дуже вже варґата й животата попала. Але коли й Орко дізнався, що із Сашунею таки конкретна лажа, то кинув ті спроби. І тепер просто, як і я, розповідає йому байки про міста, у яких бував, бо про це наш друг найбільше любить слухати, а про женячку вони більше не згадують.

Але й із самим Орком ми також деяких тем вважаємо за краще не торкатися. Наприклад, про той же ЛТП, де він, єдиний із нас, прочефірив півтора року і, як наслідок, назавше зробив своє лице бурячковим… Тоді, під «Пінгвіном», коза з Козятина його мало хвилювала. І все ж, як любитель сала, він першим запропонував поставити пам’ятник українському коляреві, хоча, відколи втратив зуби, і старався менше говорити. Життя переконало, що найкращий друг саме таким і повинен бути. Небагатослівним та діловим, на якого завжди можна покластися.

Ми з ним ще у 89–му, на тому першому стотисячному мітингу під синьо–жовтими прапорами пліч–о–пліч проривали міліцейський кордон у вузькому місці «бруклінського мосту», правда, «бруклінським» він став для нас уже дещо пізніше… А тоді, у серпні 89–го, коли від Співочого поля весь натовп посунув під обком, — ні до, ні після Тернопіль не бачив такого велелюдного маршу проти системи. Після того комуняки у нашому місті вже просто покірно чекали кінця… Здається, того–таки вечора, після мітингу і сутичок з ментами, коли вже все вляглося, ми з ним уперше разом і напилися…

— Як там харків’янки? — начеб між іншим поцікавився Орко і додав після паузи: — Я був у Харкові, ще як в армії служив, мені не сподобалось.

— Нормально, — так само спроквола почав було, але не витримав паузи, у мене так, як у нього, не виходить, я швидко загораюсь. — Одна лише деталька — там вони всі ходять з пивом по вулиці, така струя… Без пляшки пива в руці ти не людина, — продовжив я звичною скоромовкою.

— Ти їм, напевне, дико заздрив, зізнайся? — підморгнув він Сашуні, але той і не помітив.

— А які там люди, веселіші, як у нас? — почав про своє Сашуня.

— Ну, хіба трохи, — догодив я йому.

— Трохи веселіші?

— Але не сказав би, щоб так дуже… Правда, якісь п’яні баби вже перед від’їздом тягли мене на каву, але я не пішов.

— Та йди! — здивувався Сашуня.

А потім ми всі надовго замовкли. У нас таке частенько трапляється, і я помітив, що ось так разом помовчати під «Пінгвіном» чи деінде нам навіть подобається… У такі моменти я починаю думати, що це справді моє місто, а те, що не належить мені, належить моїм друзям. Напевне, й Орко так само думає, а може, навіть і Сашуня.

Колись із Орком, ще десь на початку 90–х, ми, п’яні, вночі йшли по льоду від ресторану «Хутір». Вирішили до центру скоротити собі шлях напряму через замерзле озеро і провалилися. Уночі, посеред озера, як двоє дурних. Спочатку я, а потім і він, і рятували один одного по черзі. Виходить, врятували один одному життя… Першим він мене витяг, потім — я його. Мені було важче тягнути, бо ми вже обоє були мокрі. Добре, хоч морозу не було, бо то вже десь під весну трапилося.

А на набережній, коли нарешті виборсалися на твердь, нас загребли менти із патрульного «бобика» і були б протримали всю ніч, незважаючи на наші мокрі штани, але Орко додумався відкупитися самогонкою. Бо ж тоді, на початку 90–х, самогонку гнали навіть у містах. Домовився за один трилітровий слоїк, але поки ніс його, то ненароком розбив, довелося вертатися за ще одним.

Втім, якби ми тоді після «Хутора» не підганяли один одного і хоча б у одного з нас були гроші на таксі, ми б не пішли через озеро. І не було б ні тієї халепи, ні того героїзму, це вже з якого боку дивитися.

На Орка ще інколи кажуть Моджахед, і зовсім не через те, що він колись служив десь там, під Афганістаном, як через його фарбовану бороду. Його червона пика і русява борідка — й справді досить екзотичне поєднання. Орко чомусь вважає, що сивина його старить, і коли одного разу йому попала з Іспанії якась дуже якісна фарба, він і ризикнув. І одразу ж став справді схожим на моджахеда, хоч і червонопикого.

Досі пам’ятаю той наш діалог під тим же «Пінгвіном», хоч запитай мене, що я вчора снідав, то навряд чи згадаю. Видно, воно після травми щось таки зрушилося не в той бік.

— Орку, — запитую, — ти що, почав фарбуватися?

— Народ он у зелене фарбується, а я що? Іспанська фарба. А що, погано?

— Ну, а якщо клюнуть! І всі дурепи збіжаться із бульвару, що будеш робити?..

— Слухай, твої сережки у вухах також не всім подобаються, але мені якось усе одно. Хоч у ніздрю ще запхай.

— Добре, старий, а в брову?

— Що в брову?..

— Зараз як дам цим горнятком! — підняв я чашечку з кавою.

Це мій випробуваний прийом завершення дискусії, і Орко про це знає… Після «бундесу», коли я вернувся з кульчиками і татуюванням на півшиї, над яким у німецькій тюрмі на совість попрацював мій польський братан Міхал Петрик, старий папараці Орко сам фотографував мене для якоїсь газетки. Тоді, після щоденних вправ у тюремному спортзалі, я повернувся в Україну не лише із тату, а й взагалі майже як Шварценеґґер. То Орко заставляв мене напружувати перед об’єктивом біцепси. Потім у газеті це виглядало наче реклама німецької тюрми.

Бо Орко, поки я переводив тюремні банани, ще й на якусь рекламну фірму працював, але недовго… А починали ми у 90–х, як і всі, з весіль і випускних, потім він ще ошивався фотокором по редакціях, поки у мене тривав процес женячок і розлучень. А пізніше, коли В’ячеслав Петрович нам допоміг із студією, то по документах вважалося, що Орків працедавець — це я. І він мене таки дочекався, і студію зберіг, правда, її у нас невдовзі таки забрали, хоч Анжелка іще встигла мені там попозувати.

Життя так влаштоване, що з роками друзів стає все менше, проте деякі все ж залишаються. І Орко тепер чи не єдиний з останніх. «Останній герой» і «останній із могікан» одночасно, ну і ще, звичайно, моє інтелектуальне середовище. Та й Вікя, та й Сашуня… До речі, Сашуню ніхто із нас не вважає хворим, а просто трохи інакшим.

Мабуть, це просто випадок, що із Сашунею ми тоді на зупинці на Мазепи зустрілися через стільки років і спершу не впізнали один одного. А потім бачу, якийсь зарізяка із кривим носом хапає мене за рукав — це може збентежити будь–кого… Він якраз тоді починав свій курс реабілітації, відтоді він так і живе у дурці. Або у дурці, або у якоїсь старої в передмісті, у Великій Березовиці, з якою там же, у психушці, й познайомився і якій допомагає тепер свиней доглядати.

— Ну, як там «гочкіс»? — вигукував Сашуня тоді на зупинці, трясучи мою руку.

— Ти що, з дурдому? — випалив я тоді перше, що подумав, і, виявляється, вгадав.

Це Сашуню зовсім не збентежило, а, швидше, просто заспокоїло, додало діловитості:

— Так, — каже, — а як ти знаєш? Я там на обстеженні, щоб групу підтвердити… То вже повторне. Як–не–як, хоч триста гриваків, а буде!

За ті роки, що ми не бачилися, він таки помітно змінився. Посивів, висох, ніс ще більше наставився, а особливо видавали очі. Погаслі, інакше й не скажеш, якісь потуплені й водночас спрямовані кудись далеко, начеб крізь співрозмовника.

— Кажуть, шизуха, — спокійно поділився діагнозом Сашуня.

— Нічого, то все відносно, — заспокоїв я його.

— Відносно чого?

— Відносно всього, — я свідомо підбирав нейтральні формулювання.

До того у мене не було приятелів–шизофреніків, і я до ладу й не знав, як слід себе з ними поводити. Якби я тоді ще вживав, то, може, навіть і за зустріч запропонував би — це вже на рівні рефлексу. Бо ж у свій час із цим чолов’ягою ми випили якщо і не цистерну, то півцистерни — це вже точно… Приватизатор хрінів! У свій час він опікувався інвалідами у соцзабезі й навіть умудрився приватизувати службову «Волгу». Ми потім каталися на тій тарадайці і на риболовлю, і до села… Сашуня — мій земляк, також волиняка. На початку 90–х його від Руху направили працювати у районний соцзабез. У нього там, в соцзабезі, ще був кіт Барбос, що їв лише сирокопчені ковбаси.

А те, що в нього тепер хвороба, то він сам каже, що від горілки, але, я думаю, спадкове. Його батько був диваком, і дідо також… У 44–му, після звільнення села від німців, щоб уникнути призову до Червоної армії, його дід вдав із себе глухонімого. І як не випробовували його (залізну бочку за ним з горбка пускали), Сашуня каже, що він так і не здався… А тато його одного разу, ще за совєтів, загубив на тракторній бригаді три рублі, то кілька днів ходив шукав, усі залізяки перевертав, у кожну шпарину зазирав, аж поки хтось там не сказав, що давно вже знайшов ту троячку і пропив. І це все Сашуня сам мені розказував.

Колись наша дружба трималася на горілці, а тепер на чому, я й сам не знаю. Бо ж від Праги я вже у «зав’язці», і Сашуня у зв’язку з хворобою також не п’є, навіть пива. Але ж он майже щодня знаходить мене і під «Пінгвіном», і в редакції, і ходить за мною, як прив’язаний. І я вже настільки звик до нього, що коли, буває, його нема, то починаю хвилюватися, де він і що ж із ним.

Найбільше Сашуня любить, коли я йому розповідаю про міста або про зброю, але про міста все–таки більше… Хоч про кулемет «гочкіс», наприклад, він запам’ятав ще від тих часів, коли я на початку 90–х влаштовував фотосесії по місцях бойової слави УПА. Це було й у Кіптисі, і на Ставках, що у Чорному Лісі, а Сашуня возив мене туди на тій своїй бойовій «Волзі» з дівками та позиченою у музеї зброєю. У нас було два пластмасових шмайсери й один справжній MG, якого я називав «гочкісом». Кулемета, що виявився несподівано важким, носив спочатку я сам, а потім передав йому. У ті роки він був у мене в кадрі героєм двох виставок з одним і тим самим «гочкісом».

Насправді Сашуня хоч з вигляду і зарізяка, але в душі добряга, якого важко знайти. І я взагалі ніколи не бачив його грубим чи нестриманим, і якби він ще не тирив по супермаркетах, йому б узагалі ціни не було! Але коли у мене є настрій, я йому таки дещо розповідаю. Про Африку, наприклад, або про Варшаву чи про Берлін, про німецьку тюрму, про Одесу, а чи про Прагу… Або про маловідомі містечка, які мені завжди чомусь найбільше і подобалися.

— А мені найбільше — Ужгород, ги–ги, я там цілував найбільші у своєму житті жіночі груди, — якось вставив і свої три копійки Орко…

Сашуня слухає це, наче дитина, широко відкривши очі, і надто серйозно все це сприймає, бере до серця, і тому я стараюся менше про всякі там темні сторони, більше позитивних емоцій. Йому подобається, коли я згадую про різні тамтешні наїдки, і я намагаюсь його не розчаровувати.

Проте сам Сашуня не хоче нікуди їхати. На відміну, скажімо, від хлопців із галицьких містечок, які мріяли про мандри, тобто поїхати, а потім вернутися й звиздіти про це на кожному кроці. Колись у мої студентські роки у Львові загальні заздрощі викликало лише те, що в одного мудили була дружина — латвійка. Але я не чистий галичанин, по мамі я волинянин, і мене, чесно кажучи, їхні містечкові галицькі комплекси мало гребуть. І у Сашуні також цього нема.

Сашуні про всю ту «Европу» чи «Гамерику» подобається просто слухати. А мені — більше про ліс. То щоб приємне з корисним, я часто Сашуні ще й про ліс розповідаю, але так, як він хоче, — про американський… Бо коли я був в Америці, лише півтора місяця, зате за кошти американських платників податків, то й там ліс знайшов. Там, де я був по одній крутій програмі, у яку мене ще встигла запхати Анна–Марія Кі, у Північній Кароліні, у горах Аппалачах, і в Джорджії, де сосни сусідять із пальмами, і у Нью–Джерсі на високому скелястому березі Гудзону ростуть вічнозелені кущі…

Крім лісів, ще один найкращий спогад про Америку — це те, як я там ловив рибу. Це був різновид форелі у річечці поблизу будинку мого знайомого Пола Гувера в Ешвілі, і в гирлі Саванна–рівер, до того ж у дощ, та ще й на тлі величезного сірого авіаносця, що стояв там на якорях. А потім ми поїхали купатися в океані, де хвилі розбігаються аж від Африки. Це приблизно на широті Марокко, і навіть на початку листопада вода була нехолодна, тільки хвилі як для купання надто високі… А може, не випадково мене потім з Йосипом Джон закинув ще й у Дакар, звідти, власне, ті хвилі і беруть розгін…

І про те, як я упав з коня на Атлантичному узбережжі, і про тамтешніх котів я також розповідаю. Але Сашуня рідко про що мене запитує. Хіба якісь дурнички на кшталт, чи бачив я, як ростуть в Америці ананаси? І я йому відповів, що в Америці вони не ростуть. Хіба десь у Флориді, але до Флориди я тоді не доїхав.

Це ми так з Анною–Марією Кі планували у весільну подорож до Америки, але врешті–решт полетів я сам. Зате удвох ми були в Парижі. А тоді ще й у Римі. Моя старенька Кі любила повторювати: «Хто не бачив Італії, той не може бути художником!» Судячи з усього, вона й досі так вважає, може, навіть більше, ніж тоді. Телефонує мені інколи з Венеції або з Доломітових Альп, часто по п’яній. Востаннє, здається, саме звідти… Вона зараз там працює на якусь арт–галерею. Але я не хотів бути її річчю. Ні тоді, ні тепер. Тоді я вибрав горілку, а тепер, мабуть, уже пізно щось вибирати.

Кі тепер замужем за якимсь стариганом–італійцем. Наприклад, я так і не зміг полюбити Італію, можливо, мав на те мало часу. А може, я просто північна людина. Коли ми тоді подорожували Італією, мені не пощастило натрапити хоча б на один паршивий ліс. Кі й досі про це пам’ятає.

— Приїжджай, — каже, — Яцеку, я повезу тебе в ліс. Тут Доломітові Альпи, така краса!

Що ж, найчастіше у житті саме так і виходить: омріяне отримуєш лише тоді, коли воно нафіг уже не потрібне.

— А як же твій чоловік? — питаю. — Не приревнує?..

— Ні, — каже вона. — Йому все одно. Він уже старий.

— Та і я вже старий, — відповідаю я їй.

— Не вірю, що аж настільки, що не хочеш у ліс. — Її вишуканий польський гумор мені завжди подобався.

Однак проблема ще й у тому, що моя колишня, моя мила й добра Анна–Марія Кі, ще й білявка… А після Праги всі білявки світу враз стали мені байдужими. До того я остерігався лише чорнобривих «циганок», а тепер ще й по білявках пас. Це як сир із сметаною і редиска в ньому, я ніколи не любив цієї суміші.

Може, через те і знайшлася Анжелка, моє шоколадне щастя, що від тих білявок мене тепер вже просто нудить. І хоч колись траплялося, що всі жінки раптом зливалися у моїй голові в одну, але тепер — то майже ніколи. Бо все–таки я любив різних жінок. Але, здається, лише одна Анна–Марія Кі любила мене більше, ніж я її. Здається, й досі любить. Рятувати мене вона також пробувала найпершою, і, можливо, прояви вона трохи більше терпіння, у неї це вийшло б найкраще. Хоча, може, тоді ще було трохи зарано мене рятувати? Тоді зарано, а потім — то уже запізно…

Вона називала мене Яцеком, а я її просто: Кі. Починав з кіці, а дійшов до Кі, бо їй не подобалося «кіця», а Кі вона вважала чимось загадковим, майже східним. Вона була схиблена на східній культурі і все збиралася хоча б на півроку звалити на Тибет. А тепер он спивається у тій задрипаній Венеції.