Дерева на дахах

сценаристи

Джон ще у Києві обмовився, що сценарій до фільму писатиме ціла бригада, де є навіть хтось із Коломиї… Він, коли телефонував, то, як завжди, був під легким шафе й так і сказав: гуцули приїдуть, і щоб я їм показав місто. Що ж, гуцули, то й гуцули, все ж краще, як москалі. Їх там має бути ціла писательська сімейка, тих вуйків: свекор, зєть і ще там хтось. Джон так і сказав по–галіцуськи — «зєть», і ще назвав якесь кумедне прізвисько, але я не розчув.

— То, щоб ти знав, цей лисий чорт як нап’ється — усцикається. Принаймні додому його не веди!

— Яке додому! Шутіш? — відповів я йому тоді. І ще хотів додати, що у нас є кому усцикатися, маючи на увазі його Джона–молодшого, але просто пошкодував Джонових батьківських почуттів.

А через пару днів ті сценаристи таки приїхали ранішнім козятинським (по–старому козятинським, бо тепер він лише до Шепетівки), гамірливою компанією зійшли на тернопільський перон, і ми з Сашунею, який нав’язався мені того пізнього ранку біля кіоску з гарячими пиріжками на Чорновола, пішли їх зустрічати. І я навіть здивувався, що їх вивалилося з вагона так багато.

Коли Джон ото згадав про гуцулів, то у першу мить я уявив собі тих тіток у куфайках, яких пам’ятав з дитинства і які кожного вересня приїжджали у сусіднє село на збирання буряків. Чомусь саме їх, а ще, може, того п’яненького дядька, який, коли ми від школи перший раз попали у Карпати на екскурсію, бідкався під крамницею у центрі Ворохти, що, мовляв, понаїхало туристів і поїли всю зелену цибульку. І здалася йому та цибулька?.. Хоч був серед моїх знайомих і найкращий у світі гуцул, мій однокурсник Ілько, який, якщо чесно, то насправді й навчив мене фотографувати. І ще смажити яєчню на маслі, відтоді я її інакше і не смажу. А я навчив його смажити її з кропом. Тоді у Львові не так–то легко було купити навіть кріп, і я їздив за ним аж у центр, на Галицький ринок.

Колись я гостював у Ільковому селі під Надвірною, а одного разу в ті часи, коли ще ходили купони і була найбільша інфляція, він із Франківська привозив якусь літню німецьку пару, і я трохи поводив їх містом, провів невелику екскурсію у межах центру. Виявилося, той німець колись воював у Тернополі і біля якоїсь церкви поховав свого товариша, але того місця ми так і не знайшли.

— Там, за рікою, була наша батарея, всього вісім гармат, — коли ми стояли на набережній, показав він рукою на Загребелля, а Ілько переклав.

— Ага, «За рікою, в затінку дерев»[2], — сказав я, а німець через Ілька відповів, що багато разів тоді бігав греблею туди–сюди під обстрілом, бо служив зв’язківцем, а кабель часто обривало вибухами.

А коли прощалися навпроти кафе «Космос» на Острозького, старий тицьнув мені папірець у 20 баксів — це коли середня місячна зарплата дорівнювала десяти. «Бери», — тихо сказав Ілько, і я взяв. Тоді, на початку 90–х, ми з Орком ще з тиждень їх пропивали…

Гуцули з козятинського, звичайно, були без куфайок. З вигляду нормальні хлопці, але дещо мляві. Неважко було здогадатися, що дорогою вони не шкодували для себе алкоголю. З ними була ще й п’яна дівка. Все, як має бути, подумав я тоді, а пізніше у барі трохи краще її роздивився: така собі задрізка мала, з какашкою в оці й великим засосом під сіточкою декольте.

Я навіть не одразу й зрозумів, хто з них там «свекор», а хто «зєть» чи ще хтось. Вони були понурі й мляві, і єдине, чого забажали, — це доброї кави, а ще — пройтися тернопільською бруківкою.

— А на Бруклінський міст не хочете? — показав я на наш широкий міст біля політехнічного, по якому якраз чмихав тролейбус, але ті з поїзда подумали, що це жарт.

Пояснювати їм, що ми й справді так його називаємо, бо у Нью–Йорку є свій Бруклінський, а у нас — свій, мені не хотілося. Як і те, що район за мостом ми з Орком, а за нами й ще дехто, також уже років з п’ятнадцять називаємо Брукліном. Там колись була кав’ярня, що так називалася, де ми любили похмелятися, і не раз той наш Бруклінський міст, якщо йти під горбок з центру, видавався нам принаймні не коротшим за знаменитий нью–йоркський.

Бруківки коло вокзалу не виявилося і, з Привокзальної я повів їхню гамірну компанію по Чорновола одразу до «Кози».

— Де тут є вулиця Дубова, далеко? — звернувся до мене рудий чолов’яга, що виглядав з них усіх найбільш тверезим.

Наші погляди зустрілися, і ми зрозуміли один одного без слів. І я був би радий йому допомогти, але про таку вулицю чув уперше і тому перепитав, чи не має на увазі Липової?

— Ні, Дубова, — повторив чолов’яга.

— Не знаю, — чесно відповів я.

— І я не знаю, — кинув із–за моїх плечей Сашуня.

— Ну, добре, може, я помилився, — сказав рудий.

— А це — вулиця Чорновола, колишня Залізнична, а ще раніше — Червоноармійська, — вже голосніше, щоб усі чули, почав я екскурсію, як завжди добросовісно виконуючи навішану мені Джоном місію, принаймні починав я завжди саме так. — У народі її ще називають Стоматологічною: тут з обох боків стоматологічні клініки, — показав я на вивіски. — Чуєте у повітрі присмак свіжих пломб? І вирваних зубів?.. Тепер це задоволення не з дешевих, — ці мої слова викликали у приїжджих деяке пожвавлення. — Моя сестра, до речі, також стоматолог, — додав я невідомо для чого.

— Ага, щоб жінки з Італії мали де зуби вставляти, — не давав про себе забути Сашуня, коли ми проходили повз будку зі смаженими пиріжками.

Ми ще зробили коло Театральним майданом, і на тому був кінець екскурсії, бо та мала задрізка захотіла в туалет. Я повернув одразу до «Кози», дівку — в туалет, а компанію — одразу до третьої зали, де мій давній приятель, пречудовий джазмен і арт–директор Льоня Новосільський, вечорами крутить елітне кіно.

— Диви, дерево на даху! — показав я Сашуні пальцем на фасад колишнього готелю «Україна» прямо над «Козою».

— О, диви, виросло де! — підтвердив мої слова рудий, що й далі виглядав найтверезішим, але бідний Сашуня, здається, так і не зрозумів, про що ми.

Ті з поїзда поназамовляли там усякого, і навіть квашених огірочків. А вони, хоч і квашені, але ж усе одно городина, для мене це могло закінчитися кепсько. Не хотілося ганьбитися перед приїжджими, і вже почав думати, як би то по–англійськи злиняти. Бідному Сашуні я поставив склянку томатного соку. Це до тих двох пиріжків, що купив ще до походу на вокзал. Він випив свій сік майже одразу, а потім і собі забажав у туалет, і я ще мусив його чекати… Бо ж і зустрів, й до «Кози» довів, і навіть коло довкруг театралки описали. Принаймні перед Джоном сумління чисте.

Вийшовши з туалету, Сашуня сказав, що у його лікарні вже скоро обід. Я й сам пам’ятав про обід і показував йому, що може йти, але він без мене не хотів, а я ще не допив своєї кави.

О 13.00 я мав зустріч з Анжелкою біля «Челентано», можливо, навіть вона вже була там. Правда, була ще ідейка і гуцулам її показати, може, така екзотична мала і для сценарію згодиться? Про це я подумав ще вчора, коли стало відомо про їх приїзд. А пізніше можна було б і Джонові нагадати вставити у фільм хоча б один епізод із українською мулаткою, до того ж такою артистичною, як Анжелка, де ще таку знайдеш? Та ще й із галицьким діалектом — це ж кльово!

Невдовзі я зрозумів, що хлопець у помаранчевому блайзері з клинчиком рудої борідки, який найбільше говорив, — це і є «зєть», про якого згадував Джон. А вайлуватий з вигляду чолов’яга, той, що цікавився Дубовою, котувався у них, наскільки я зрозумів, чимось середнім між мандрівним філософом та цапом–відбувайлом.

— Вуйку, просніться!.. — звертався до нього «зєть», що практично не замовкав.

Але що б не казав «зєть», до кого б з їхньої компанії не звертався — до філософа чи й навіть до п’яної дівки, що час від часу відверто клювала носом, — усе це було адресоване ще одному симпатязі з обличчям мавпячого короля із «National geographic channel». Вочевидь, він був у них за головного. Це, напевне, і є «свекор», вирішив я. А «зєть» тим часом замовкав після кожного його жесту і взагалі дивився на свого «свекра» безмежно відданими, майже закоханими очима. «Рідко кому так щастить із зятем», — подумав я. Може, він і дочку його взяв тільки тому, що самому вийти заміж за «свекра» не було можливості?

— Мистецтво — то провокація, інакше нема сенсу, — це нарешті подав голос ще один, що Джон його, вочевидь, мав на увазі під «лисим чортом», бо він і справді був лисим.

Хоча якби сказав «ходячий скелет» — теж не помилився б. Худий, аж прозорий, наче з воску, з худими довгими руками чолов’яга похитувався над столом у позі жука–богомола. А я, пригадавши Джонову засторогу, вигнувся й нишком зиркнув під стіл. Ще вроді сухо, але ж із ким не буває.

— Валавалавал, — перейшов на англійську балакучий «зєть».

— То культова річ! — нарешті докинув слівце і «мавпячий король», той, до кого він звертав свої слова.

Йшлося чи то про якийсь фільм, чи сценарій, я не розібрав, та й не дуже уважно слухав.

— Цифрова картинка — це нова модель буття, — продовжував симпатяга «зєть» після паузи.

— Хай живе! — сказав я і щиро пригубив за це своєї еспресо без цукру.

Сашуня також підняв свою склянку без соку.

— Валавалавал… — повторив «зєть» і подивився на нас із Сашунею, як на ідіотів. — Це моделювання квазіідеальної, квазірайської реальності. Тут будь–яка справжність недоречна в принципі! — Він кидав віддані косяки на свого «короля» й аж підстрибував від полемічного екстазу, хоч йому ніхто не заперечував. — Імітаційність, загальна байдужість, абсолютизація пороку, культ насолоди, багатства й розкоші, й усе це у форматі попси!.. — І дивна річ, чим довше він говорив, тим усе більше чомусь нагадував мені нашого Карлсона — Ростика Кортеліса.

Я хотів було запитати про Ростика, може, щось чули нового, але передумав уплутувати друзяку. Це викликало б якісь додаткові питання і лише затягнуло б час, а я поспішав на побачення. Я поглянув на Сашуню, а Сашуня — на свою порожню склянку.

— То візьми собі ще соку, — сказав я.

— А пиріжки тут є?..

— Пиріжка я тобі потім куплю, — пообіцяв я йому.

— Не люблю попси, — підсумував «мавпячий король–свекор».

— І тоді хто нам ставить? — з милою посмішкою своїх пухких уст звернувся до присутніх «зєть».

— Ну, ясно хто! — стенув сутулими плечима лисий і ще щось бовкнув про тернопільських дівчат. Виявляється, він звертався до рудого, що запитував мене про Дубову. І поки з рудого дерли лаха, я подумав собі: «О, майже брат!..»

А ще виглядало кумедно, коли «зєть», «свекор» і той мовчазний вуйко сіли, мов горобці на дроті, на одну лавку вряд, і в усіх у лівому вусі стирчало по золотому кульчику. Напевне, це у них там зараз струя така?

У мене ж ще з «бундесу» — два залізних, і це їх, мабуть, трохи гнітило. Їй–бо, як малі діти!.. А ще тату — хвіст ящірки з–під коміра, мій власний сивий хвіст і борода — це, я ще на вокзалі помітив, їх здивувало і взагалі не сподобалося. Звичайно, їхні золоті кульчики на тлі моїх виглядали дещо похабно, але ж, як кажуть, хто на що вчився. Тільки у лисого кульчика не було. Він час від часу витріщав очі і після звертання: «Чуваки!..» — робив довгу паузу.

— Їську, я тебе просто люблю! — вигукував у відповідь «зєть», і лисий на деякий час заспокоювався.

Тоді я намацав у нагрудній кишені пучку кропу, дістав і понюхав.

— Ялівець? — помітив мій жест лисий.

— Ні, кріп.

— І що, вставляє?..

— Ще й як!

— З ялівцю роблять джин, — сказав він.

— А з кропу — малосольні ог… г–г–г… — обірвав я себе на півслові.

Тьху ти! Може, й пронесе?

— Ги! Г–г–г–г–г… — підхопив мої слова лисий, мабуть, вони видалися йому вдалим приколом.

Я ще раз, задля годиться, точніше, для чистого сумління перед Джоном, запитав, чи хотіли б вони оглянути місто, і лисий навіть почав відривати свою запалу задницю від лавки, але інші сказали, що екскурсію вони зроблять собі пізніше. Мовляв, куди поспішати, готель замовлено і тому подібне.

— О, чуєте, який дощисько фігачить! — раптом гукнула дівка, і це було перше й останнє, що я від неї почув.

— Вона у нас не тільки пише, а ще й співає, — сказав про дівку говорун — «зєть». — Не сумуй, Ярино, ми тобі скоро жениха знайдемо… Хочеш американця? Помідорного короля?..

— А хулі? Г–г–г… — скривив щелепу лисий.

Але його слова враз заглушив гуркіт зливи, що долинув знадвору, а слідом до кав’ярні вбігло кілька веселих перехожих, яких дощ застав зненацька, і вже у приміщенні запахло дощем, мокрим одягом, літом… Ми ще трохи посиділи. Це була коротка літня злива, радісна й освіжаюча, що змиває пилюку з асфальту і наповнює міське повітря приємним озоном. Хвилин за п’ятнадцять усе скінчилося. Тим часом на бідного Сашуню просто шкода було дивитися, і я сказав, що нам пора. Гості замовкли й переглянулися, всі дивилися на «свекра», а я нарешті зрозумів, кого цей симпатяга мені ще нагадує — такого собі підстаркуватого піонервожатого, немолодого, але все ще практикуючого.

— Дякую за… — кинув піонервожатий, але ми з Сашунею вже виходили з–за столу, і я не розчув, за що він там ще дякував, а пригадавши Джонову засторогу, словами: «Ні–ні, ми ще по справах…» — якраз вчасно зупинив лисого, що, видихнувши: «Чуваки!..» — знову почав було підводитися.

— А то хто ці хлопці? — запитав мене Сашуня, коли ми вже вийшли з «Кози» й по діагоналі перетинали Театральний майдан.

— Сценаристи, я ж казав тобі.

— А чо’?

— А то. У тебе в лікарні зараз що, серйозно обід?

— Ага, — діловито пробасив Сашуня і, як завжди, не прощаючись, пішов своїм курсом.

Більше я його того дня не бачив, як і тих сценаристів з козятинського поїзда. Через пару днів зателефонував Джон і запитав про них:

— Ну як — фуфлогони?..

— Як тобі сказати? Нехай–но напишуть.

— А місто показав?

— Показав.

— А озеро?

— А що там показувати?..

— І що казали?

— Нічого не казали. А що вони мали казати?

— Ну, і хрін з ними! Запросити їх — то не моя ідея, — відповів Джон. — Але я також думаю, що у тому щось є. Це ж має бути типова історійка про кохання. Гігантський проект! Буде зніматися у Тернополі, а де ж іще?.. «Івана з кобилою» пам’ятаєш? Де ще така натура, щоб з озером… У нас частина дії також на озері. А ті, кажуть, можуть постаратися…

— Нехай стараються.

— До речі, на головній ролі ймовірніше за все буде знаєш хто?.. Мішка Чорний!.. Ми й тобі роль дамо в епізоді, будеш у гримі. Будуть нічні зйомки!

— Ого! А режисер хто, Олесь Санін?

— Та ні, поки що йдуть переговори. Взагалі, все це має бути у стилі Берґмана.

— Було б кльово, якби Санін!

— А я хіба проти? Кажу ж, ідуть переговори, — сопів з мобіли Джон.

— А Фещенко?

— І Фещенко, і Томашпільський, і Вересень з Макаровим також… А за саундтреки знову беруться хлопці з «Кому вниз», і епізодичні ролі також за ними… Сам побачиш!