Дерева на дахах

хай живе картопля!

Того ранку я навіть додивився серіал про сурікатів, про невтомну Флауер та її сімейство, а потім ще й шматок серіалу про змієловів з Тоні Гейдом. Щось про королівську кобру, і навіть обговорив це з Орком по телефону.

— Ґейтсом? — перепитав Орко.

— Гейдом, — поправив я його.

А потім ще й прочитав у свіжій газеті початок авторської колонки нашого редактора:

«Ніжно–срібляста павутинка, що раптово з’явилася вчора на антені мого авто, і ці яскраві жовтозолоті фарби вздовж бульварів та набережної, і їх відображення, наче збільшена проекція у плесі озера, й скляна прозорість самого плеса нагадали про неминуче — у Тернополі знову бабине літо…»

Нічого так, хоч і редактор.

А вже дорогою до «Пінгвіна» зустрів дружину одного відомого художника. Цю жінку я вже давно називаю лише так — «дружина відомого художника», хоч із самим художником я також знайомий (на те він і відомий), і вона сказала мені, що у галереї Спілки відкрилася виставка польських карикатуристів. Ця жінка замолоду була неймовірно вродливою. Минулого літа я навіть хотів з неї почати серію «Жінки бальзаківського віку», але так і не наважився їй про це сказати. Часом так буває, що спочатку в голові з’являється назва, а вже під неї шукаєш композицію. А Орко взагалі вважає, що бальзаківський — це від тридцяти!..

Обминаючи гурт польських туристів на Валовій, я скоротив собі шлях по Брюкнера. Вже й забув, що там Яким у своєму вікні над столярнею. Він завжди на посту. І я подумав, що сьогодні у мене таки ранок художників. А Яким хіба пропустить нагоду, щоб не кинути слівце?.. Автор відомої картини, нехай навіть і однієї, — «Риба, що дихає вогнем», але я її бачив — і цього досить. І всі, хто хотів, її бачили, бо вона ж у нашому драматичному театрі прикрашає фойє… Стоп, «Риба, що дихає вогнем»! Я згадав, що недавно десь щось уже чув про неї. Але ж точно десь чув… Та коли хочеш, то ніколи ось так одразу не згадаєш, принаймні не з моєю головою.

— Це моя земля, чого ти там ходиш? — озивається зі свого вікна над столярнею Яким, таки заскочив зненацька. — То мої машини! То моя церква! — показує він на собор і показує свої залізні зуби, жартує.

— Та от на виставку…

— Заходь до мене, нащо тобі та виставка? — виставляє бороду за вікно.

Сам він тепер нікуди не ходить — така у нього тепер йога, лише гукає з вікна до знайомих, а часом і до незнайомих. Я кладу долоню на серце, пафосно вклоняюся старому приятелеві і завертаю за ріг, до галереї, де одразу ж із дверей зустрічаю навіть дуже непогану компанію. Марека Цибулю з Каліша, Анжея Сосновського і ще декого. Ще з ними були якісь дівки начеб зі Львова. І хлопці, і дівки вже були у гарній нормі. Марека, наприклад, я знаю ще зі свого варшавського періоду.

Марек мені також зрадів й одразу взявся за олівця. Відтак кількома точними штрихами зобразив мене в позі йога і подарував мені цю роботу. Але чому саме йога? Може, він мене сплутав з Якимом? Чи перед тим їм Яким також щось гукав зі свого вікна і Марек, ще під враженням, переніс усе це на мене?.. Я потім той малюнок поклав у якусь книжку і досі знайти не можу. Але того дня його бачили всі, хто тільки був під «Пінгвіном», бо з виставки я пішов саме туди.

Спочатку, коли задзиґотіла мобілка, я почув Орка, що доповів, мовляв, прийшов Сашуня і хоче спитати, коли їдемо на бараболю. Хитро так, наче не сам він, а лише Сашуня цікавиться. Мабуть, сподівався, що я передумаю. Я йому відповів, що прогноз втішний і завтра зранку й вирушаємо. Наступним був дзвінок від мами. Я відповів їй приблизно те ж саме, що й Оркові.

— То добре, — сказала мама. — Чекаємо! А як там твоя голова, не болить?

— Нормально, не болить. А як там тітка?

— А от сидить коло мене… Чуєш, Яша питає, як ти? Ага, каже, що всто! Хоче з тобою боротися…

— Добре, передай, приїду, то поборемося.

Мама сказала, що ще подзвонить і продиктує назву тієї мазі для ніг, рекламу якої вона бачила по телевізору. Після цього був дзвінок від Інки із запитанням, коли їдемо, а потім — іще один.

— Давай диктуй, записую… — думав, що це знову мама, та замість неї почув Джона.

— Старий, як ви там? — У його голосі вчувалася втома, і це із самого ранку.

— Нормально, а ти як?

— Та що тут? Фестивалимо! Казав тобі — приїжджай… А Паша он на Боні руку зламав. Вже у гіпсі, але додому їхати не хоче… Тут такі гори і ліси — просто казка! Я тут сам сто років не був…

— Ну, воно ж і ясно, де ж він вас покине? А як там погода на Крем’янеччині?

— Кажуть, ми привезли погоду. Другий день сонце. А у вас?

— І у нас.

— Ну, ясно. Слухай, а ми ото завтра плануємо нах Тернопіль.

— Ви нах Тернопіль, а я нах до села. До речі, до твоєї колишньої тещі картоплю копати. Думаю, вона була б рада і тебе побачити… Там роботи — на пару годин, а з такою компанією, то й на годину, а потім я влаштовую рибалку… То ж якраз по дорозі з Кременця.

— Ну, добре, побачимо. Але ж ти знаєш, я не по рибалках… А Інка є?

— Ні, вона з малим у Солотвині, в санаторії.

— Ясно, — зробив паузу Джон. — Я дзвонив малому вчора, — збрехав він для чогось, ясно ж, що збрехав. — А тут хлопці тебе згадують… Кажуть, нема Довгого, а тут стільки котів по Кременці бігає!.. О–о, і кицьок також. Чуєш, Паша докидає про кицьок?.. Тобі вітання від усіх!

— Добре. Паша нехай руку береже. Слухай, сподіваюся, ви хоч там цапа ніякого не купили?.. А як там Йосип?

— У нормі, зате Карлсон…

— Ростик?..

— Ми його тепер просто возимо, як вантаж.

— Невже Карлсон?

— Так точно! — як мені здалося, навіть із якоюсь радістю в голосі відповів Джон. — Тепер його черга. Тепер ми його у тернопільському озері будемо топити, гуцули ж плавати не вміють!

— А хіба він гуцул?

— Нічого, зарахуємо гуцулом і втопимо… — не вгавав Джон. — Приєднуйся, куме!

— Та я тобі серйозно кажу: буду в селі. Тещин город ще не забув де? Ото там і шукай нас!..

— Хай живе картопля! — рявкнув Джон. — Тут хлопці тобі передають привіти… Йосип каже, що в Сенегал ще раз із тобою хоче!..

— Ні, тільки на картоплю, завтра нехай приєднується… Вам там по трасі невеликий гак. Через Плоске й Катеринівку…

— Та я що, не знаю? Слухай, а не пізно ще копати?

— Ще не пізно, — відповів я йому.

Саме того вечора під «Пінгвіном», згадавши ранішню колонку в газеті, я вперше їх і помітив — ті жовті пасма на каштанах уздовж бульвару. Це знову навіяло легку ностальгію… Київ у мене чомусь більше із соснами на околицях, а от каштани — це все–таки Тернопіль! Варшава — дуби і липи, Львів — клени, Одеса — тополі, акації, але й платани також, Хмельницький — все ті ж тополі, і ще верби, Вінниця — знову липи, але ті старі, що при в’їзді. І ще — прозорий весняний ліс уздовж Об’їзної, де ми з Кі якось зупинялися на півдорозі, їли домашні стегенця й запивали їх розчинною кавою у придорожньому кафе… А от у Чернівцях — як же я забув про Чернівці! — мене якось здивували граби. Спочатку кава на Головній, 99, на кухні однієї симпатичної єврейки, а потім — ті граби. Таких огрядних і водночас струнких грабів з омелою на верхівках я до того ще не бачив ніде. Вже й не пригадую, якого мене туди понесло, у ці Чернівці, але добре пам’ятаю, як продирався через кучугури снігу в місцевому центральному парку також імені Шевченка, щоб доторкнутися до їх сивої кори.

Тоді ж таки було і містечко Товсте із пивом під знаменитим покажчиком кілометражу «77/99» (до Чернівців — 77, до Тернополя — 99). Ну, і ще — Теребовля, і дуб у її передмісті — Кровінці. У Теребовлі — це ще до першого «бундесу» — також була в мене одна незнайомка. Просто я майже одразу забув, як її звати, й увесь час так і називав подумки чарівною незнайомкою. Дебела молодиця приблизно мого зросту. З вікна її квартирки на четвертому поверсі добре проглядалася фортечна вежа, і я ще запитав, чи, бува, це не той самий замок князя Василька, але вона не знала. А потім, дорогою назад, я і побачив того дуба на роздоріжжі у Кровінці, хоч і підчухраного, але все ще живого.

Жінки і дерева — у моїй пам’яті чомусь завжди в одному ряду. З віддалі часу це стає ще очевиднішим, і залишається лише каятися, що деколи деревам я приділяв більше уваги, ніж жінкам. Взагалі з тими сімками і дев’ятками — магія цифр! — мене й досі не залишає відчуття, що саме у той момент, на роздоріжжі у Товстому, або й ще раніше, у Чернівцях, щось таке раптом трапилося, а чи почалося, невідворотне й неминуче. Щось на кшталт того, що дерева раптом почали мене цікавити більше, ніж жінки. Або, може, просто якийсь моравський склодув нарешті видув ту пляшку із зеленого скла, що згодом у Празі опустилася на мою бідну голову…

Кілька таких пам’ятних дерев є у мене й у Львові, й серед них також один платан — на Шота Руставелі. Це окрема історія, я колись і під ним стругав. Верталися з весілля, із Болехова через Калуш, та ще й бухали цілу дорогу. І я вже просто не зміг доїхати тих ста метрів до зупинки, попросився у водія й вискочив з автобуса саме під цим платаном. Тоді кожне повернення з Карпат закінчувалося пиятикою.

А ще — одного разу у гірському райцентрі Турка, де я уперше в житті був у статусі офіційного фотографа. Разом з якимись ненормальними молодими поетами, які дорогою туди співали, а назад — сварилися. Це друзяка Ілько мене так засватав, точніше я поїхав замість нього. І чомусь саме під цим платаном я тоді прощався з однією юною поетесою — Марічкою, Анничкою?.. Вже й не пригадаю, як її там звали. Просто під тим платаном тоді, мабуть, усі автобуси проїздили. Ще у Турці в мене дико розболілася голова (може, від горілки після пива), і я цілу дорогу назад пролежав на плечі тієї дівчини… Згодом ще й друзяку Ілька притягав знімкуватися під тим сірим від дорожньої пилюки платаном на Руставелі, але фото при переїздах десь заникалося.

Але ностальгійний душок — це не лише дерева, а й жінки. Вони часто й досі у моїй хворій голові дивним чином поєднуються… Дуби і липи у Лазєнках та сосни і дуби на Сошенка, Анна–Марія Кі і просто Марія. Жінки і дерева… І Анжелка, і мої дуби у нашому Старому парку. Щось я їх давно вже і не навідував.