Дженні Герхард

Розділ І

Осіннього ранку 1880 року немолода жінка в супроводі дівчини років вісімнадцяти ввійшла до головного готелю міста Колумбус (штат Огайо) і, наблизившись до клерка, запитала, чи не знайшлося б для неї в готелі якоїсь роботи. Вона була повна, але не міцної будови, трималася скромно й просто. Обличчя в неї було відкрите, великі очі дивились терпеливо й покірливо, і в них притаїлася тінь скорботи, зрозумілої лише тим, кому випадало співчутливо заглянути в обличчя безпорадного, пригніченого горем бідняка. Неважко було зрозуміти, звідки взялася в її дочки боязкість та соромливість, які тепер примушували її триматися позаду матері і з удаваною байдужістю дивитись убік. В характері цієї дівчини мрійливість, вроджена чуйність і вразливість нерозвиненого, але поетичного розуму, успадкованого від матері, поєднувалися з батьківською серйозністю й урівноваженістю. Цих жінок привела сюди нужда. Вони здавались таким зворушливим втіленням чесної бідності, що викликали співчуття навіть у клерка.

— А якої роботи ви шукаєте? — запитав він.

— Може, вам треба де-небудь прибрати та почистити, — несміливо відповіла мати. — Я можу мити підлогу.

Дочка від цих слів зщулилась — не тому, що їй не хотілося працювати, але їй було прикро, що люди зрозуміють, яка скрута примушує їх братись до чорної роботи. Клерк, як належить чоловікові, був вражений горем красивої дівчини. Що й говорити, через її наївність та безпорадність їхня доля здавалася ще важчою.

— Зачекайте хвилинку, — сказав клерк і, пройшовши до контори, покликав старшу покоївку.

В готелі справді знайшлася робота. Головні сходи та вестибюль не прибирались, бо постійну робітницю, яка мила підлоги, було звільнено.

— Це її дочка? — запитала старша покоївка.

— Либонь, що так.

— Що ж, нехай сьогодні ж починають роботу. Дівчина, певно, допомагатиме?

— Поговоріть із старшою покоївкою, — привітно сказав клерк, повернувшись до своєї конторки. — Пройдіть ось сюди, — він показав на двері поруч. — Вона з вами про все домовиться.

Сцену цю можна назвати трагічним завершенням довгої ланки злигоднів та невдач, які переслідували Уїльяма Герхардта, склодува за фахом, і його родину. Цей чоловік утратив роботу — така зрадливість долі добре знайома убогим трудівникам, — і тепер з трепетом зустрічав кожний ранок, не знаючи, що принесе наступний день йому самому, його дружині та шістьом дітям, бо їхній хліб насущний залежав від примхи випадку. Сам Герхардт був прикутий хворобою до ліжка. Його старший син Себастян, або Басс, як називали його приятелі, працював підручним у місцевих вагонобудівних майстернях, але одержував тільки чотири долари на тиждень. Дженев’єві, старшій дочці, минуло вісімнадцять років, але її досі не навчили жодного ремесла. У Герхардта були й ще діти — чотирнадцятирічний Джордж, дванадцятирічна Марта, десятирічний Уїльям та восьмирічна Вероніка; вони були ще занадто малі, щоб працювати, і всіх їх треба було прогодувати. Єдиним майном і підмогою родини був будинок, що належав Герхардту, але й той був закладений за шістсот доларів. Герхардт позичив ці гроші в той час, коли, витративши свої заощадження на придбання будинку, надумав прибудувати до нього ще три кімнати й веранду, щоб родині жилося просторіше. До повного розрахунку по закладній лишалося ще кілька років, але настали такі важкі часи, що довелося витратити й невелику суму, відкладену для сплати основного боргу, і внесок в рахунок річних процентів. Тепер Герхардт був зовсім безпорадний і розумів, що становище його жахливе: і рахунок лікаря, і невиплачені проценти по закладній, не кажучи вже про те, що він заборгував м’ясникові та булочнику, які, покладаючись на його бездоганну чесність, давали йому наборг до останньої можливості, — все це краяло й мучило його і заважало перемогти свою хворобу.

М-с Герхардт аж ніяк не була малодушною жінкою; Вона почала прати білизну, коли щастило знайти клієнтів, а в інший час шила та лагодила одяг дітей, виряджала їх до школи, куховарила, доглядала хворого чоловіка і, бувало, плакала. Нерідко вона відшукувала якусь нову бакалійну крамницю — кожного разу все далі й далі від дому — і, заплативши на початку готівкою, брала наборг доти, доки інші крамарі не застерігали легковірного благодійника. Кукурудза була найдешевша. М-с Герхардт варила повний казан її, і цієї їжі, либонь чи не єдиної, вистачало на цілий тиждень. Каша з кукурудзяного борошна все ж була краще, ніж нічого, а коли до неї щастило додати трохи молока, це був уже майже бенкет. Смажену картоплю вважали у Герхардтів найрозкішнішою стравою, кофе — справжніми ласощами. Вугілля вони збирали, блукаючи з відрами та кошиками по заплутаних коліях розташованого в сусідстві залізничного депо. Дрова добувалися під час таких самих мандрівок до найближчих лісових складів. Так вони перебивалися з дня на день, не втрачаючи ні на хвилину надії, що батько одужає і, що знову почнеться робота на скляному заводі. Але наближалася зима, і Герхардта все дужче охоплював відчай.

— Я неодмінно повинен якнайшвидше виплутатися з цієї історії, — раз у раз повторював упертий німець; його маловиразний голос безсилий був виявити ту тривогу, що його гнітила.

На завершення всього лиха маленька Вероніка захворіла на кір, і протягом кількох днів її життя було в небезпеці. Мати покинула всі справи, не відходила від дитини й молилась. Лікар Елуонгер, співчуваючи їй, щодня відвідував хвору. Лютеранський священик, пастор Вундт, приходив із словами втіхи від імені святої церкви. Обидва вони заносили в дім дух похмурої святенності. Це були одягнуті в усе чорне посланці вищих сил. М-с Герхардт була переконана, що втрачає свою дівчинку, і скорботно чатувала біля її ліжка. Через три дні небезпека минула, але в домі не було ані шматка хліба. Себастянова платня витрачена була на ліки. Тільки вугілля щастило діставати задарма, але вже кілька разів дітей проганяли з депо. М-с Герхардт в думках пригадала всі місця, куди б вона могла звернутись, щоб знайти роботу, і без усякої надії на успіх рушила до готелю. І ось трапилося чудо, їй пощастило.

— Скільки ви хочете? — запитала старша покоївка.

М-с Герхардт аж ніяк не сподівалась, що її стануть про це питати. Та злидні надали їй сміливості.

— Долар у день — не дуже багато?

— Гаразд, — сказала старша покоївка. — Протягом тижня збереться роботи приблизно днів на три. Приходьте кожного дня після полудня і ви цілком впораєтесь.

— Дякую вам, — сказала м-с Герхардт. — Можна почати сьогодні ж?

— Так. Ходімо, я покажу вам, де відра та ганчірки.

Готель, куди вони так несподівано потрапили, був на той час і для міста Колумбуса закладом, гідним уваги. Колумбус — столиця штату, нараховує п’ятдесят тисяч жителів, до того ж тут завжди багато приїжджих, отже, в місті мусять процвітати готелі й гостиниці, і цю обставину використовували у повній мірі — так принаймні з гордістю думали самі городяни. П’ятиповерховий, солідний на вигляд будинок стояв на центральній площі Колумбуса, де розташовані були також законодавче зібрання штату та найбільші магазини. Просторий вестибюль готелю нещодавно був опоряджений заново. Підлога й облицювання стін з відполірованого мармуру старанно протиралися й сяяли білизною. Нагору вели розкішні сходи з поручнями горіхового дерева й мідними дротиками, що притримували килим на східцях. В одному кутку вестибюля чільне місце займала стойка, де продавали газети й сигари. Під сходами була конторка, за якою чергував клерк, і приміщення адміністрації готелю; все було оздоблене деревом кращих ґатунків і прикрашене газовими ріжками — новинкою для тих часів. В кінці вестибюля містилась перукарня — за дверима видно було крісла та блискуче приладдя для гоління. Перед готелем завжди можна було побачити два чи три омнібуси, — вони приїжджали й від’їжджали відповідно до розпису поїздів.

У цьому караван-сараї зупинялись найвидатніші політичні й громадські діячі штату. Декілька губернаторів по черзі обирали його своєю резиденцією. Обидва сенатори з конгресу Сполучених Штатів, коли їм у справах доводилося бути в Колумбусі, незмінно займали в цьому готелі номери-люкс. Одного з них, сенатора Брендера, хазяїн вважав майже постійним своїм мешканцем, оскільки в цього старого холостяка не було, власне кажучи, іншого дому в Колумбусі, крім готелю. Серед інших, менш осілих мешканців були члени конгресу й законодавчого зібрання штату, а також кулуарні політики, комерсанти, адвокати, лікарі і, нарешті, кого там тільки не було; вся ця різноманітна публіка приїжджала й виїжджала, і готель жив калейдоскопічно строкатим і метушливим життям.

Мати й дочка, яких доля раптово закинула в цей сліпучий світ, були надзвичайно перелякані. Вони ледве наважувались до чого-небудь доторкнутись. Широкий, застелений червоним килимом коридор, який вони повинні були замести, здавався їм величним, як палац; вони не насмілювались підняти очей і говорили пошепки. Коли ж довелося мити чудові сходи й чистити мідні дротики та ґрати, обом треба було закликати на поміч всю свою мужність: матері — щоб подолати нерішучість, дочці — щоб перемогти сором від того, що вона повинна робити це на очах у всіх. Під ними розкинувся величезний вестибюль, і всі, хто там відпочивав, курив, приходив і виходив, могли бачити їх обох.

— Як тут гарно, правда? — прошепотіла Дженев’єва і здригнулася від звуку власного голосу.

— Еге ж, — стиха відповіла мати, стоячи на колінах, вона невправними руками старанно викручувала ганчірку.

— Напевно, щоб жити тут, треба дуже багато грошей!

— Атож, — сказала мати. — Не забувай протирати ось тут, у куточках. Дивись, скільки бруду ти залишила.

Дженні, засмучена цим зауваженням, ретельно взялася до роботи і терла з усієї сили, вже не сміючи більше озиратись навкруг.

Ретельно, не шкодуючи рук, вони працювали до п’ятої години; на вулиці вже стемніло, і вестибюль був яскраво освітлений. Вони кінчали мити сходи: лишалося всього декілька східців унизу.

У цей час відкрились широкі двійчасті двері, що раз у раз розчинялися, впускаючи з вулиці струмінь холодного повітря, і увійшов високий немолодий чоловік у циліндрі й широкому плащі військового покрою; він помітно вирізнявся на фоні гулящого натовпу, — одразу видно було, що це поважна персона. Обличчя в нього було смугляве, з суворими рисами, але одверте й приємне; над блискучими очима звисали густі чорні брови. Він, не зупиняючись, узяв з конторки вже приготований для нього ключ і почав підійматися сходами.

Він не тільки обережно обминув літню жінку з ганчіркою в руках, але й поблажливо махнув їй рукою, немов примовляючи: «Нічого, я пройду».

У цю хвилину дочка вирівнялась і опинилась з ним віч-на-віч; по її очах було помітно, як вона налякана тим, що заступила йому дорогу.

Він привітно посміхнувся і вклонився.

— Даремно ви турбувалися, — сказав він.

Дженні тільки всміхнулась у відповідь.

Піднявшись на площадку вище, він мимоволі обернувся і, глянувши на дівчину, переконався, що вона, як і одразу йому здалося, надзвичайно гарна. Він помітив високе чисте чоло, волосся, рівно поділене проділом і заплетене в коси, блакитні очі й чудовий колір обличчя. Він встиг навіть помилуватись красивою формою уст, майже дитячим овалом обличчя і стрункою граціозною постаттю, втіленням юності, здоров’я й надій — усього, що так високо цінує людина вже немолода. Потім він з гідністю пішов далі, ні разу більше не поглянувши в її бік, але запам’ятавши її чарівний образ. Це був високоповажний сенатор Джордж Сільвестр Брендер.

— Який красивий цей чоловік, що зараз пройшов нагору, правда? — трохи пізніше сказала Дженні.

— Так, — ствердила мати.

— У нього тростинка з золотим набалдашником.

— Не треба задивлятись на людей, — повчально сказала мати. — Не годиться.

— Я на нього не задивлялася, — простодушно відказала Дженні. — Він сам мені вклонився.

— Нічого тобі дивитись на людей, — сказала мати. — Може, їм це не подобається.

Дженні знову мовчки взялася до роботи, але сяйво цього дивовижного світу не могло не цікавити її. Вона мимоволі прислухалась до гомону, що панував навколо, до розмов і сміху, що зливалися в суцільний веселий гамір. В одному кінці першого поверху був ресторан; звідти долітав брязкіт посуду, й не важко було догадатись, що там накривають стіл до вечері. У другому кінці була вітальня, — там хтось заграв на роялі. У всьому відчувався веселий, невимушений настрій, звичайний перед вечірньою трапезою. Він примусив серце бідної дівчини забитись від надії, бо вона була молода, злидні ще не встигли причавити її душу всім своїм тягарем. Вона далі старанно мила та чистила й часом забувала про свою стомлену матір, що працювала поруч, — про матір, чиї добрі очі оточені були сіткою зморщок, а уста беззвучно повторювали нескінченний перелік щоденних турбот. Дівчина могла думати тільки про те, яке привабливе все навкруги, і їй хотілося, щоб і на її долю перепала крихта цього блиску й радості.

О-пів до шостої старша покоївка, згадавши про них, прийшла їх відпустити. Сходи було прибрано; мати й дочка розлучилися з ними, зітхнувши з полегшенням, до того ж мати була дуже задоволена, що нарешті-таки знайшла роботу.

Вони йшли повз великі гарні будинки, і знову Дженні відчула невиразне хвилювання, викликане в ній незвичайністю та новизною всього того, що довелось побачити в готелі.

— Добре бути багатим, правда? — сказала вона.

— Авжеж, — відповіла мати, думаючи про хвору Вероніку.

— Ти бачила, яка в них там величезна їдальня?

— Так.

Тепер вони йшли мимо високих будинків, під ногами без ознак життя шаруділо осіннє листя.

— От би нам бути багатими, — майже сама до себе пробурмотіла Дженні.

— Не знаю, що й робити, — важко зітхнувши, призналася мати. — Вдома, напевно, зовсім їсти нічого.

— Давай зайдемо ще раз до містера Баумена! — з щирим співчуттям відгукнулася Дженні, зворушена нотками безнадійності, які прозвучали в голосі матері.

— Ти думаєш, що він ще повірить нам?

— Ми йому скажемо, що знайшли роботу. Я скажу.

— Гаразд, — стомлено згодилася мати.

Не дійшовши двох кварталів додому, вони несміливо увійшли в маленьку, тьмяно освітлену бакалійну крамничку. М-с Герхардт хотіла заговорити, але Дженні випередила її.

— Чи ви не дасте нам сьогодні наборг хліба і трошки сала? Ми одержали роботу в «Колумбус-Хаузі», в суботу ми неодмінно вам заплатимо.

— Еге ж, — додала м-с Герхардт, — тепер у мене є робота.

Вони були постійними покупницями Баумена ще до того, як почалися всі нещастя й хвороби, і він знав, що вони говорять правду.

— А чи давно ви там працюєте? — запитав він.

— Сьогодні перший день.

— Ви мене знаєте, місіс Герхардт, — сказав він. — Мені не хотілося б вам відмовляти. Містер Герхардт людина надійна, але я також не багатий. Час зараз важкий, — додав він, — а у мене родина.

— Так, я розумію, — стиха сказала м-с Герхардт.

Сховавши під стару шаль зашкарублі, червоні від праці руки, вона неспокійно стискувала їх. Дженні стояла поруч у напруженому мовчанні.

— Гаразд, — сказав, нарешті, Баумен. — На цей раз, так і бути, ще дам наборг. У суботу заплатите мені, скільки зможете.

Він загорнув їм хліб та сало і, подаючи Дженні пакунок, сказав з посмішкою:

— Коли у вас знову будуть гроші, ви, напевне, купуватимете де-небудь в іншому місці.

— Неправда, — заперечила м-с Герхардт, — ви ж знаєте, що ні.

Але вона була надто змучена, щоб починати з ним довгі суперечки.

Вони завернули за ріг і пішли похмурою вулицею, забудованою убогими халупами.

— Хотіла б я знати, чи дістали діти вугілля — стомлено сказала мати, коли лишалося кілька кроків до дому.

— Не хвилюйся, — сказала Дженні, — якщо не дістали, я піду й принесу.

— Якийсь дядько прогнав нас, — не встигнувши навіть привітатися, випалив Джордж, коли мати запитала про вугілля. — Але я все ж таки приніс трошки, — додав він. — З платформи скинув.

М-с Герхардт посміхнулась, а Дженні голосно розсміялася.

— А як Вероніка? — спитала вона.

— Спить начебто, — сказав батько. — Я їй о п’ятій годині ще раз дав ліків.

Приготувавши убогу вечерю, мати сіла біля ліжка хворої дівчинки, збираючись, як завжди, провести біля неї всю довгу ніч.

Коли вечеряли, Себастян подав ділову пропозицію, до якої всі поставилися з належною увагою, бо він був людиною практичною, більш від інших досвідчений у всіх життєвих справах. Себастян служив всього-на-всього підручним у вагонобудівних майстернях і не дістав ніякої освіти, бо в церковній школі його навчали лише догматів лютеранської віри, які були йому дуже й дуже не до смаку, проте він був сповнений суто американської енергії й завзяття. Високий на зріст, атлетичної будови й дуже міцний, як на свої роки, він був типовим міським хлопцем. У нього вже склалась своя життєва філософія: якщо хочеш досягти успіху — не лови ґав, а для цього треба зблизитися чи принаймні вдавати, що близький до тих, хто в цьому світі, де зовнішнє й показне вище всього, посідає перші місця.

От через що Басс любив тинятись біля «Колумбус-Хауза». Йому здавалося, що цей готель — основний центр усіх сильних цього світу. Коли йому пощастило заощадити гроші на пристойний костюм, він почав вечорами ходити до центра міста й цілі години вистоював з приятелями біля входу до готелю; він клацав каблуками, палив сигари по п’ять центів за пару і, хизуючись, з незалежним виглядом позирав на дівчат. Тут бували й інші молоді люди — міські франти та ледарі, що заходили до готелю поголитись чи випити скляночку віскі. Басс захоплювався ними й намагався брати з них приклад. Людину тут оцінювали насамперед по зовнішньому вигляду. Якщо люди добре одягнені, носять персні та шпильки, — що б вони не робили, все добре. Басс хотів бути схожим на них, діяти, як вони, і швидко набував досвіду в марному й безглуздому витрачанні часу.

— Чому б тобі не брати у постояльців готелю білизну для прання? — сказав він Дженні, вислухавши її оповідання про події останнього дня. — Це набагато краще, ніж мити сходи.

— А як це зробити? — запитала вона.

— Та просто звернись до клерка.

Ця порада здалася Дженні дуже розумною.

— Тільки гляди, не озивайся до мене, якщо зустрінеш біля готелю, — попередив він її, коли вони залишилися самі. — І знаку не подавай, що знаєш мене.

— Чому? — простодушно запитала вона.

— Ти чудово знаєш, чому, — відповів брат; він уже не раз говорив, що в них усіх занадто жалюгідний вигляд, через таку рідню сорому не оберешся. — Якщо зустрінемося, проходь собі мимо, і все. Чуєш?

— Гаразд, — лагідно відповіла Дженні. Хоч брат був тільки на рік старший від неї, вона завжди підкорялася йому.

Наступного дня по дорозі до готелю вона заговорила з матір’ю про пораду брата.

— Басс каже, що ми могли б брати у постояльців білизну для прання.

М-с Герхардт, що всю ніч болісно розмірковувала над тим, як би заробити ще що-небудь понад три долари на тиждень за прибирання, схвалила ідею Басса.

— Це правда, — сказала вона. — Я запитаю у клерка.

Але, коли вони прийшли до готелю, зручна нагода трапилася не швидко. Потім доля всміхнулася їм: старша покоївка наказала помити підлогу перед конторкою клерка. Ця поважна службова особа явно прихильно до них ставилась, йому припали до душі добра, заклопотана матір і гарненька дочка. Через це він прихильно вислухав м-с Герхардт, коли вона насмілилась запитати його про те, що цілий день не давало їй спокою.

— Може, хто-небудь з ваших постояльців погодиться давати мені прати білизну? Я була б така вдячна...

Клерк подивився на неї і знову прочитав на цьому невеселому обличчі безвихідну нужду.

— Подивимось, — відповів він і зразу ж подумав про сенатора Брендера й генерала Гопкінса. Обидва вони люди чуйні і охоче допоможуть бідній жінці. — Підіть нагору до сенатора Брендера. У двадцять другий номер. Ось, — клерк записав номер на папірці, — підіть і скажіть, що це я вас прислав.

М-с Герхардт тремтячою рукою взяла папірець. Її очі були сповнені подяки, якої вона не могла вимовити словами.

— Нічого, нічого, — сказав клерк, помітивши її хвилювання. — Підіть зараз же. Він саме вдома.

Обережно й шанобливо постукала м-с Герхардт у двері двадцять другого номера; Дженні мовчки стояла поруч.

Через хвилину двері відчинилися, і на порозі яскраво освітленої кімнати з’явився сенатор. Він був в елегантному смокінгу й виглядав молодшим, ніж здавалося їм при першій зустрічі.

— Чим можу служити, добродійко? — запитав він м-с Герхардт, зразу пізнавши їх обох.

Мати, вкрай знітившись, не зразу змогла йому відповісти.

— Ми хотіли запитати... може, вам треба випрати білизну?

— Випрати? — перепитав він навдивовижу звучним голосом. — Випрати білизну? Ну, зайдіть. Зараз подивимось.

Він ввічливо відійшов убік, пропускаючи їх, і зачинив двері.

— Зараз подивимося, — повторив він, висуваючи одну за одною шухляди солідної шифоньєрки з горіхового дерева.

Дженні з цікавістю оглядала кімнату. Ніколи ще вона не бачила так багато прикрас і чудових речей, як тут — на каміні й на туалетному столику. М’яке крісло й поруч — лампа під зеленим абажуром, на підлозі товстий пушистий килим, кілька маленьких килимків, розкиданих тут і там, — в усьому таке багатство, така розкіш!

— Присядьте, ось стільці, — люб’язно сказав сенатор, йдучи до сусідньої кімнати.

Сповнені боязкої шанобливості, мати й дочка із ввічливості все ще стояли, але сенатор, скінчивши розшуки, повторив запрошення. Вони, соромлячись та ніяковіючи, сіли.

— Це ваша дочка? — запитав він м-с Герхардт, посміхаючись Дженні.

— Так, сер, — відповіла мати. — Це моя старша дочка.

— А чоловік у вас живий? — питав він далі. — Як ваше прізвище? Де ви живете?

М-с Герхардт покірливо відповідала на всі питання.

— Скільки у вас дітей? — продовжував він.

— Шестеро, — відповіла м-с Герхардт.

— Родина не маленька, що й говорити. Ви, без сумніву, виконали свій обов’язок перед країною.

— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт, зворушена його увагою.

— То ви кажете, це ваша старша дочка?

— Так, сер.

— А який фах у вашого чоловіка?

— Він склодув. Але зараз він хворий.

Вони розмовляли, а Дженні слухала, і великі голубі очі її дивилися здивовано й допитливо. Кожного разу, коли сенатор дивився на неї, він зустрічав такий простодушний, невинний погляд, таку чудову посмішку, що йому важко було одвести від неї очі.

— Так, — сказав він співчутливо, — все це дуже печально. У мене тут зібралося трохи білизни. Ви її виперіть, будь ласка. А наступного тижня, мабуть, буде ще.

Він склав білизну у невеликий, красиво вишитий синій мішок.

— Якого дня вам її принести? — запитала м-с Герхардт.

— Однаково, — неуважливо відповів він. — У будь-який день наступного тижня.

Вона скромно подякувала йому й зібралася йти.

— От що, — сказав він, пройшовши вперед і відчиняючи перед ними двері, — принесіть у понеділок.

— Добре, сер, — сказала м-с Герхардт. — Спасибі вам.

Вони пішли, а сенатор знову став читати, але чомусь ним оволоділа дивна неуважність.

— Печально, — сказав він, закриваючи книгу. — У цих людях є щось дуже зворушливе.

Образ Дженні, сповненої здивування й захвату, витав у кімнаті.

А м-с Герхардт з дочкою знову йшли похмурими й темними вулицями. Несподіваний успіх надзвичайно підбадьорив їх.

— Яка у нього прекрасна кімната, правда? — прошепотіла Дженні.

— Так, — відповіла мати. — Він чудова людина.

— Він сенатор, так? — спитала дочка.

— Атож.

— Напевно, приємно бути знаменитим, — стиха промовила дівчина.