Дженні Герхард

Розділ XXXV

Тимчасом Дженні переживала складний душевний злам. Вперше, коли не рахувати суперечок з власною родиною, стосунки з якою глибоко засмучували її, вона зіткнулася з думкою світу. Тепер їй було зрозуміло: вона — погана жінка. Двічі вона поступилася перед силою обставин, коли могла б боротися з ними. Коли б тільки в неї було більше мужності! Коли б її не пригнічував цей одвічний страх! Коли б вона могла наважитись зробити, як підказує розум! Лестер ніколи з нею не одружиться. Йому це не потрібно. Вона його любить, але вона може піти, і так буде краще для нього. Якщо вона повернеться до Клівленда, батько, мабуть, погодиться жити з нею. Цим правильним, хоч і запізнілим вчинком вона заслужить його повагу. І все ж вона здригалася від однієї тільки думки про те, щоб покинути Лестера, — він стільки для неї зробив. А батько... батько, можливо, й не захоче її прийняти.

Після нещасливого візиту Луїзи Дженні почала замислюватись над тим, чи не відкласти їй трохи грошей, збираючи по крихті з того, що давав їй Лестер. Він не скупився на витрати, і до цього часу Дженні кожного тижня посилала рідним п’ятнадцять доларів, — на такі гроші вони колись жили цілою родиною, без сторонньої допомоги. Двадцять доларів вона витрачала на їжу, — Лестер вимагав, щоб на столі в нього все було найкраще — фрукти, солодке, м’ясо, вина. За квартиру вони платили п’ятдесят п’ять доларів у місяць, на одяг і різні негайні витрати певної суми визначено не було. Лестер давав їй п’ятдесят доларів на тиждень, і чомусь від них ніколи нічого не лишалось. Проте Дженні скоро відкинула думку про заощадження. Якщо піти, то краще піти з порожніми руками. Інакше буде недобре.

Після появи Луїзи вона думала про це тиждень за тижнем, намагаючись набратись духу, щоб сказати або зробити щось рішуче. Лестер був з нею незмінно великодушний і ласкавий, але іноді вона відчувала, начебто він чогось жде від неї. Він бував неуважний, замислений, їй здавалося, що після розмови з Луїзою він трохи змінився. Як добре було б сказати йому, що вона незадоволена із свого життя, і потім піти. Але ж коли стало відомо про існування Вести, він виразно дав їй зрозуміти, що її думка для нього не багато важить, якщо він вирішив, що її дитина — нездоланна перешкода для їхнього шлюбу. Вона потрібна йому, але не як законна дружина. А сперечатися з ним важко, він такий владний. Нарешті вона вирішила, що краще буде пояснити йому, чому вона мусить піти, в листі. Тоді він, можливо, простить її і забуде.

Справи родини Герхардт були, як і раніше, погані. Марта вийшла заміж. Попрацювавши кілька років шкільною вчителькою, вона познайомилась з молодим архітектором, і незабаром вони заручилися. Марта завжди трохи соромилась своєї родини, а тепер, на порозі нового життя, намагалася якнайменше бути зв’язаною з рідними. Вона лише між іншим повідомила їх про майбутнє одруження, а Дженні взагалі не написала, і на весілля запросила тільки Басса й Джорджа. Герхардт, Вероніка та Уїльям образились. Герхардт стерпів образу мовчки — надто вже багато било його життя. Проте Вероніка не на жарт розсердилася і тільки ждала нагоди поквитатись з сестрою. Уїльям сердився недовго — він був захоплений своїми планами, вивчав електротехніку, про яку одна з учительок в школі сказала йому, що це дуже цікава й вигідна професія.

Дженні дізналася про одруження Марти набагато пізніше, з листа Вероніки. Вона порадувалася за Марту, але з жалем подумала, що брати й сестри все більше віддаляються від неї.

Через деякий час Вероніка й Уїльям переселилися до Джорджа. Винен був у цьому сам Герхардт. Коли померла дружина і старші діти пішли від нього, його охопив глибокий сум, іноді від нього годинами не можна було почути жодного слова. Він відчував, що життя його закінчується, хоч йому було ще тільки шістдесят п’ять років. Мрії про добробут у житті, які він колись плекав розвіялися, як дим. Себастян, Марта та Джордж відокремились, вони зовсім не зважали на нього і нічого не приносили додому; допомагала одна Дженні, від якої він, по правді кажучи, не повинен був би прийняти й долара. Вероніка та Уїльям бунтували. Вони відмовлялися покинути школу й іти працювати, воліючи, очевидно, жити на гроші, здобуті, як уже давно вирішив Герхардт, нечесним шляхом. Він майже не сумнівався в тому, які саме стосунки існують між Дженні й Лестером. Спочатку він повірив, що вони одружені, але, бачачи, як Лестер місяцями не згадує про Дженні, як покірливо вона біжить до нього на перший заклик, як боїться розповісти йому про Весту, — він поступово переконувався в іншому. Він не був на весіллі в дочки, не бачив її шлюбного свідоцтва. Вона, звичайно, могла вийти заміж після від’їзду з Клівленда, але Герхардт не вірив у це.

Він був тепер до краю похмурий і сварливий, і дітям ставало все важче жити з ним. Вероніка та Уїльям вередували і дулися. Їм не подобалося, що батько, коли Марта вийшла заміж і поїхала, взявся сам за витрати по дому. Він буркотів, що діти надто багато витрачають на одяг і розваги, уперто твердив, що треба оселитися в іншому, меншому будинку, а з грошей, які присилала Дженні, кожного разу відкладав частину з якоюсь незрозумілою для них метою. Герхардт і справді відкладав гроші, — він надумав згодом виплатити Дженні все, що одержав від неї. Він вважав, що жити на її гроші — гріх, а з нікчемного свого заробітку він, звісно, не міг з нею розрахуватися. Його мучила думка, що коли б інші діти виконували свій обов’язок по відношенню до нього, він не був би змушений на схилі віку приймати милостиню від дочки, яка, попри всі свої гідності, все ж таки живе неправедно. І сварки в родині не припинялись.

Нарешті, якось узимку, Джордж зважив на скарги брата й сестри і погодився взяти їх до себе з умовою, що вони працюватимуть. Герхардт спочатку розгубився, але потім запропонував їм забрати меблі і йти, куди хочуть. Така великодушність з його боку присоромила їх, і вони навіть сказали мимохіть, що, може, і він жив би з ними, але Герхардт категорично відмовився. Він піде на фабрику, де працює сторожем, і попросить у майстра дозволу спати на якому-небудь горищі. На фабриці його люблять, йому довіряють. До того ж це буде економніше.

Так він зопалу й зробив, і в довгі зимові ночі можна було бачити одинокого старика, що вартує на безлюдній вулиці, далеко від бурхливих центральних кварталів. Йому приділили куток на горищі складу, що стояв осторонь фабрики з її метушнею й гомоном. Тут він спав удень, після роботи. Надвечір він виходив погуляти, — або до центра міста, або по берегу Кіхоги, або ж до озера. Він ішов спроквола, заклавши руки за спину, похиливши у задумі голову. Інколи він розмовляв сам з собою; його пригнічений настрій інколи проривався в гірких словах: «Тож дивись!» або «Ото, лихо!» Коли смеркало, він займав свій пост біля воріт фабрики. Харчувався він у закусочній для робітників, що була поблизу і яку вважав найбільш підходящим для себе місцем.

Думки старого німця бували, звичайно, невиразні й надзвичайно важкі. Що таке життя? Стільки зусиль, стільки клопоту й горя, а зрештою — що залишається? І де оте, чого більше немає? Люди помирають, і вже не мають нічого спільного з живими. От хоч би його дружина. Вона померла, а де ж подівся її дух?

Проте Герхардт ще міцно тримався за церковні догмати, до яких звик з дитинства. Він вірив, що є пекло і що грішники після смерті потрапляють туди. Ну, а м-с Герхардт? А Дженні? На його думку, обидві вони винні в тяжких гріхах. Він вірив і в те, що праведників жде райське блаженство. Але де ці праведники? У м-с Герхардт було добре серце. Дженні — самісінька великодушність. А його син Себастян? Себастян хороший хлопчик, але серце в нього черстве, а синівської любові немає й крихти. Марта — честолюбива, думає тільки про себе. Виходить, що всі діти, крім Дженні, егоїсти. Басс, з того часу як одружився, пальцем не поворухнув для родини. Марта запевняє, що її заробітку ледве на себе вистачає, Джордж спочатку хоч трохи допомагав, а потім покинув. Вероніка й Уїльям спокійнісінько жили на гроші Дженні, поки він це дозволяв, хоч і знали, що роблять недобре. А теперішнє існування його, Герхардта, хіба не свідчить про егоїзм дітей? І сили його вже не ті, що колись. Він зажурено хитав головою. Загадка, та й тільки. Все в житті незрозуміле, таємниче, хитке. А все ж він ні з ким із дітей не хоче жити. Вони не варті його, крім Дженні, а Дженні живе грішним життям. Так журився старий Герхардт.

Дженні не зразу дізналася про всі ці сумні справи. Раніше вона адресувала свої листи Марті, потім, коли сестра вийшла заміж, почала писати просто батькові. Після того, як молодші діти пішли, Герхардт написав їй, щоб вона більше не посилала грошей: Вероніка і Уїльям житимуть у Джорджа; у нього самого добре місце на фабриці, там-таки він поки що має й квартиру. Він повернув Дженні те, що зумів відкласти — сто п’ятнадцять доларів, — пояснивши, що ці гроші йому не знадобляться.

Дженні нічого не зрозуміла, але, знаючи батькову впертість, вирішила не сперечатися з ним, тим більше, що брати й сестри мовчали. Проте згодом вона почала виразніше уявляти собі, що трапилось дома, і стривожилася неабияк. Їй хотілося відвідати батька і не хотілося залишати Лестера, незалежно від того, як складуться їхні відносини. Чи згодиться батько жити з нею? Зараз — звичайно, ні. Якщо вона вийде заміж — можливо; коли залишиться сама — майже напевно. Але якщо в неї не буде доброго заробітку, їм буде важко. Все зводилося до того ж самого питання: що їй робити? І все ж вона наважилась. Знайти роботу на п’ять-шість доларів у тиждень — і вони проживуть. А на перший час у них будуть ті сто п’ятнадцять доларів, які заощадив батько.