Дженні Герхард

Розділ V

Обставини склалися так, що Дженні відчувала себе багато в чому зобов’язаною сенаторові і, цілком природно, високо цінила все, що він робив для неї і її родини. Сенатор дав її батькові листа до місцевого фабриканта, й той прийняв Герхардта на роботу. Це було, розуміється, не бозна-що — просто посада нічного сторожа, але все ж таки Герхардт знову працював, і його вдячність не знала меж. Яка добра людина цей сенатор, яка чула, — таких більше немає в світі!

Не лишилася забутою і м-с Герхардт. Одного разу Брендер послав їй сукню, іншим разом — шаль. Всі ці благодіяння робились частково з бажання допомогти, частково для власної втіхи, але м-с Герхардт захоплено пояснювала їх виключно добрим серцем сенатора.

А Дженні... Брендер всіма засобами намагався завоювати її довір’я, і, нарешті, її відношення до нього стало настільки складним, що в ньому дуже й дуже нелегко було розібратись. А ця юна, недосвідчена дівчина була надто наївна й легковажна, щоб хоч на одну мить замислитися над тим, що можуть сказати люди. Від того знаменного й щасливого дня, коли Брендер зумів перемогти її природну несміливість і з такою ніжністю поцілував у щоку, для них настала нова пора. Дженні відчувала в ньому друга — і чим простішим і невимушенішим він ставав, залюбки звільнюючись від звичайної стриманості й манірності, тим краще вона його розуміла. Вони від душі сміялися й розмовляли, і його щиро втішав цей поворот до ясного світу молодості й щастя.

Все ж іноді його турбувала думка, якої він не міг позбутися: адже діє він не так, як належить, не сьогодні-завтра люди помітять, що в стосунках з цією дочкою пралі він переходить межі дозволеного. Та й для очей старшої покоївки, либонь, не залишилося непоміченим, що Дженні, коли приходила по білизну або приносила її, то майже завжди затримувалась у нього в номері на п’ятнадцять-двадцять хвилин, а то й на годину. Брендер розумів, що це може дійти до вух інших службовців готелю, чутки поширяться по всьому місту, і з цього нічого доброго не вийде, — але такі міркування не примусили його поводитись інакше. Він або ж заспокоював себе думкою, що не робить нічого поганого для Дженні, або говорив собі, що не може відмовитись від єдиної своєї втіхи. По правді кажучи, хіба він не бажає Дженні добра?

Замислюючись над цим, Брендер кожного разу вирішував, що не може відмовитись від Дженні. Моральне задоволення, яке він відчув би, навряд чи варте того болю, який неминуче принесе йому така самопожертва. Йому лишилося не так уже довго жити. Прикро було б померти, не одержавши того, чого так бажаєш.

Якось увечері він міцно обійняв Дженні, другого разу посадив її собі на коліна й почав розповідати про своє життя у Вашингтоні. Тепер він ніколи не відпускав її без ласки або поцілунку, але все це були лише невиразні, несміливі спроби. Він не хотів надто тривожити її.

А Дженні в простоті душі мала від усього цього насолоду. В її житті з’явилося стільки нового, незвичайного. Вона була наївною, недосвідченою дівчиною, здатною на глибокі почуття; вона ще нічого не знала про кохання, але була вже досить доросла для того, щоб втішатись увагою видатної людини, яка удостоїла її своєї дружби.

Якось увечері, стоячи поруч з його кріслом, вона провела рукою по його волоссю, відкинула його з чола, потім, знічев’я, вийняла у нього з кишені годинник. Її мила простодушність викликала в сенатора захоплення.

— А вам хотілося б мати годинник? — запитав він.

— Ще б пак, — зітхнувши, сказала Дженні.

Другого дня він зайшов до ювелірної крамниці і купив золотий годинничок з елегантними фігурними стрілками.

— Дженні, — сказав він, коли вона прийшла наступного разу, — я хочу вам щось показати. Подивіться-но, котра година на моєму годиннику.

Дженні вийняла годинник з кишені його жилетки і широко розплющила очі.

— Це не ваш годинник! — здивовано скрикнула вона.

— Ні, — відповів він, милуючись з її здивування, — це ваш.

— Мій! — скрикнула Дженні. — Мій! Яка розкіш!

— Він вам подобається? — запитав Брендер.

Його дуже зворушила і втішила її радість. Обличчя в неї аж сяяло, очі блищали.

— Це ваш годинник, — сказав він. — Носіть, та тільки не загубіть.

— Який ви добрий! — сказала Дженні.

— Ні, — заперечив він і, обійнявши її за стан, замислився над тим, яку ж він може дістати нагороду. Потім він повільно пригорнув Дженні до себе, і тоді вона обхопила руками його шию і вдячно притулилась щокою до його щоки. Ніщо не могло дати йому більшої радості. Багато років мріяв він відчути щось подібне.

Дальший розвиток цієї ідилії на деякий час перервали жорстокі бої за місце в конгресі. Під натиском супротивників сенатору Брендеру довелося боротися не на життя, а на смерть. З величезним здивуванням він довідався, що могутня залізнична компанія, яка завжди прихильно ставилась до нього, потай енергійно підтримує суперника, який і без того був небезпечним для нього. Брендер був вражений цією зрадою, його опановував то похмурий відчай, то напад люті. Хоч він і вдавав, що легко сприймає удари долі, вони боляче поранили його. Він так давно вже не зазнавав поразки... дуже давно.

У ці дні Дженні вперше дізналася, що таке мінливість чоловічого характеру. Два тижні вона зовсім не бачила Брендера, а потім, якось увечері, після вкрай невтішної розмови з місцевим лідером своєї партії, він зустрів її більше, ніж холодно. Коли вона постукала, він прочинив двері і сказав майже грубо:

— Я не можу сьогодні думати про білизну. Приходьте завтра.

Дженні пішла, здивована й засмучена таким прийомом. Вона не знала, що й думати. За одну мить він знову опинився на недосяжній височині, чужий і далекий, і його вже не можна було потурбувати. Безперечно, він може позбавити її своєї дружньої уваги, якщо йому так заманулось. Але чому...

Через день або два він трохи розкаявся. Але не встиг полагодити справу. Білизну було взято й повернуто йому цілком офіційно, і він, поринувши з головою в свої справи, ні про що не згадував аж до того часу, поки не зазнав образливої поразки: супротивник дістав на два голоси більше. Брендер був зовсім засмучений і пригнічений такими наслідками. Що йому тепер лишалося робити?

У такому стані застала його Дженні, від якої аж пашіло веселістю, надією, радістю життя. Дійшовши до відчаю від важких думок, Брендер заговорив з нею спочатку просто для того, щоб розважитися; але непомітно його туга розвіялась, і незабаром він спіймав себе на тому, що посміхається.

— Ой, Дженні, — сказав він їй, як дитині, — ваше щастя, що ви молода. Це найкраще, найдорожче в житті.

— Правда?

— Авжеж, тільки ви цього що не розумієте. Це завжди починаєш розуміти надто пізно.

«Я люблю цю дівчину, — сказав він сам собі тієї ночі. — Я хотів би ніколи з нею не розлучатися».

Але доля готувала йому ще один удар. У готелі почали вже говорити, що Дженні, м’яко висловлюючись, поводиться дивно. Дочка пралі ніколи не убережеться від недоброзичливих зауважень, якщо в її одязі помітять щось невідповідне до її становища. У Дженні побачили золотий годинник. Старша покоївка повідомила про це матір.

— Я вирішила поговорити з вами, — сказала вона. — Вам не слід посилати до нього дочку по білизну, бо вже почалися пересуди.

М-с Герхардт так розгубилася й засмутилася, що не могла вимовити й слова. Дженні нічого не говорила їй, але вона навіть зараз не вірила, що тут є привід для серйозної розмови. Те, що сенатор подарував Дженні годинник, розчулило її й викликало захоплення. Їй і на думку не спадало, що доброму імені її дочки загрожує через це якась небезпека.

Вона повернулась додому дуже засмучена й розповіла Дженні про все, що сталося. Але та й гадки не мала, що в її поведінці є щось негарне. Вона дивиться на це зовсім інакше. Та вона не розповідала докладно про свої зустрічі з сенатором.

— Який жах, що почалися такі пересуди! — сказала мати. — І ти справді довго залишаєшся у нього в кімнаті?

— Не знаю, — відповіла Дженні, яку совість примушувала хоч частково визнати істину, — можливо.

— Але він ніколи не говорив тобі чогось недоброго?

— Ні, — відповіла дочка, не підозрюючи навіть, що в її стосунках з Брендером може бути щось погане.

Якби мати ще де про що розпитала Дженні, вона дізналася б більше, але заради власного душевного спокою вона була рада якнайшвидше припинити розмову. На добру людину завжди намагаються звести наклеп, це вона знала. Дженні була трохи нерозсудлива. Люди завжди не від того, щоб розпустити плітки. Життя таке важке, і хіба могла бідна дівчина робити інакше, ніж робила Дженні? І м-с Герхардт розплакалася, думаючи про це.

Кінець кінцем вона вирішила сама ходити до сенатора по білизну.

І от, у наступний понеділок вона постукала до нього. Брендер, який думав побачити Дженні, був здивований і розчарований.

— А що трапилось із Дженні? — спитав він.

М-с Герхардт сподівалась, що він не помітить зміни чи принаймні нічого не скаже, і тепер не знала, що відповісти. Вона подивилась на нього наївно й безпорадно і сказала:

— Дженні не могла сьогодні прийти.

— Але вона не хвора?

— Ні.

— Радий це чути, — сказав він покірливо. — А як ви себе почуваєте?

М-с Герхардт відповіла на його люб’язні запитання і попрощалася. Коли ж вона вийшла, він замислився, питаючи себе, що могло трапитись. Йому й самому було дивно, що його цікавлять такі речі.

Але в суботу, коли знову мати принесла білизну, він відчув, що тут щось не гаразд.

— У чім справа, місіс Герхардт? — запитав він. — З вашою дочкою щось трапилось?

— Ні, сер, — відповіла вона, надто засмучена для того, щоб говорити неправду.

— Чому ж вона більше не приносить білизну?

— Я... я... — м-с Герхардт заїкалася від хвилювання. — Вона... про неї почали недобре говорити... — з великим зусиллям сказала вона нарешті.

— Хто почав говорити? — серйозно запитав Брендер.

— Та тутешні, у готелі.

— Хто «тутешні»? — в його голосі зазвучало роздратування.

— Старша покоївка.

— Ах, старша покоївка! — вигукнув він. — І що ж вона каже?

Мати переказала йому свою розмову з старшою покоївкою.

— Он як! — сказав він у нестямі. — Вона насмілюється втручатись у мої справи? Хотів би я знати, чому люди не можуть дивитися за собою й дати мені спокій. Знайомство зі мною нічим не загрожує вашій дочці, місіс Герхардт. Я не зроблю їй нічого прикрого. Сором і ганьба, — додав він з обуренням, — що дівчина не може прийти до мене в готель без того, щоб її не почали в чомусь підозрювати. Я ще з’ясую, в чім тут річ.

— Тільки ви не думайте, я тут ні при чому, — пробачливим тоном сказала м-с Герхардт. — Я знаю, ви любите Дженні й не бажаєте їй зла. Ви стільки зробили для неї й для всіх нас, містер Брендер, і мені соромно, що я не пускаю її до вас.

— Нічого, місіс Герхардт, — сказав він спокійно. — Ви добре зробили. Я вас аж ніяк не засуджую. Але мене обурює, що по готелю ходять такі плітки. Побачимо, хто тут винний.

М-с Герхардт зблідла від хвилювання. Вона боялася, що образила людину, яка так багато зробила для них. Коли б тільки сказати йому, пояснити все, щоб він не думав, ніби це вона поширює плітки. Вона так боялася скандалу.

— Я хотіла зробити якнайкраще, — сказала вона нарешті.

— Ви маєте рацію, — відповів він. — Я дуже люблю Дженні. Мені завжди приємно, коли вона приходить. Я бажаю їй добра, але, може, краще, щоб вона не приходила, принаймні найближчого часу.

Того вечора сенатор знову сидів у своєму кріслі й думав про те, що сталося. Виявляється, Дженні для нього набагато дорожча, ніж він думав раніше. Тепер, коли в нього не було більше надії бачити її в себе, він почав розуміти, як багато важили для нього її короткі відвідини. Він докладно зважив усе, зразу зрозумів, що пліток у готелі не уникнути, і прийшов до висновку, що справді поставив дівчину в дуже незручне становище.

«Мабуть, мені треба було б припинити цю історію, — думав він. — Я поводився надто нерозумно».

Прийшовши до такого висновку, Брендер вирушив до Вашингтона, де й жив, поки не закінчився строк його сенаторських повноважень. Потім повернувся до Колумбуса й почав чекати, що президент з дружньої прихильності доручить йому який-небудь відповідальний пост за кордоном. Але він не міг забути Дженні. Чим довше він перебував далеко від неї, тим більше прагнув її побачити. Влаштувавшись знову на старому місці, Брендер одного чудового ранку взяв ціпок і пішов добре знайомим шляхом. Дійшовши до будинку Герхардтів, він вирішив зайти, постукав у двері й був зустрінутий здивованими й шанобливими посмішками м-с Герхардт і її дочки. Він невиразно пояснив, що був у від’їзді, і згадав про прання, начебто він заради цього й прийшов. Потім, коли йому пощастило лишитися на кілька хвилин на самоті з Дженні, він сміливо перейшов до діла.

— Хочете покататися зі мною завтра увечері? — запитав він.

— Хочу, — відповіла Дженні, для якої така розвага була нова й приваблива.

Брендер з посмішкою поплескав її по щоці, радіючи, як хлопчисько, що знову бачить її. Здавалося, вона кращає з кожним днем. У білосніжному фартусі, з туго заплетеними навкруг голови косами, вона була така приваблива, що важко було не замилуватися нею.

Брендер почекав, поки повернеться м-с Герхардт, і встав — йому більше нічого було залишатися.

— Завтра ввечері я збираюся з вашою дочкою на прогулянку, — сказав він. — Хочу поговорити з нею про її майбутнє.

— Ну, що ж, — сказала мати.

Вона не бачила в цьому нічого недоречного. Вони попрощались, багато разів посміхнувшись і потиснувши одно одному руки.

— Золоте серце в цієї людини, — зауважила м-с Герхардт. — І як мило він завжди говорить про тебе, правда? Він може допомогти тобі здобути освіту. Ти повинна дуже пишатися з цього.

— Я й пишаюсь, — щиро призналася Дженні.

— Не знаю, чи варто говорити про це батькові, — сказала м-с Герхардт. — Він не любить, коли ти виходиш з дому вечорами.

Нарешті вони вирішили нічого не говорити батьку. Він, мабуть, не зрозуміє.

Дженні була вже готова, коли Брендер другого дня зайшов за нею. При кволому світлі маленької лампи він побачив, що вона причепурилась заради цього випадку — на ній було її найкраще вбрання. Блідо-лілова ситцева сукня з вузенькими, обшитими мереживом манжетами і досить високим комірником, ідеально накрахмалена й випрасувана, підкреслювала її бездоганну постать. На ній не було ні рукавичок, ні якихсь дрібничок, чи хоч би пристойного жакета, але із смаком викладене волосся прикрашало її гарненьку голівку більше, аніж якийсь модний капелюшок, і кілька вільних завитків увінчували її легким ореолом. Коли Брендер порадив їй одягнути жакет, вона на мить завагалася, потім вийшла до другої кімнати і повернулася з простою сірою вовняною пелериною матері.

Аж тоді Брендер догадався, що в неї взагалі немає жакета, і з болем подумав, що вона збиралася обійтися без нього.

«Вона змерзла б увечері, — подумав він, — і, звичайно, не стала б скаржитись».

Він подивився на Дженні й замислено похитав головою. Потім вони рушили в дорогу, і Брендер одразу забув про все, крім одного — що Дженні поруч. Вона говорила про те і се вільно, з напівдитячим захопленням, яке здавалося йому чарівним.

— Послухайте, Дженні, — сказав він, побачивши, що вона замилувалася м’якими обрисами дерев, ледь-ледь позолочених невиразним сяйвом місяця, що сходив. — Ви незвичайна дівчина. Я певен, що коли б ви хоч трохи повчилися, то писали б вірші.

— Ви думаєте, я б зуміла? — наївно запитала Дженні.

— Думаю, дівчинко? — сказав він, беручи її за руку. — Думаю? Ні, я переконаний. Ви наймиліша мрійниця в світі. Звичайно ж, ви можете бути поетом. Ви живете поезією. Ви — сама поезія, дорога моя. І не так уже важливо, чи вмієте ви писати вірші, чи ні.

Ніщо не могло б розчулити її так, як ця похвала. Він завжди говорить такі милі речі. Здається, ніхто ніколи й наполовину не любив і не цінив її так, як він. І він такий добрий! Всі це кажуть. Навіть батько.

Вони їхали все далі. Потім, немовби щось згадавши, Брендер раптом сказав:

— Цікаво, котра година. Мабуть, нам час повертатися. У вас годинник з собою?

Дженні здригнулася: годинник — вона так боялася, щоб він не заговорив про годинник! Вона весь час ждала цього від тієї хвилини, коли він повернувся.

За час його відсутності в родині стало зовсім скрутно з грошима, і Дженні довелося закласти годинник. Одяг Марти так зносився, що дівчина не могла більше ходити до школи. І от, після довгих міркувань, вирішено було відмовитися від годинника.

Басс відніс годинник до сусіди-лихваря і, після довгого торгу, заклав його за десять доларів. М-с Герхардт витратила ці гроші на дітей і зітхнула з полегшенням. Вигляд Марти став далеко пристойніший. Звичайно, Дженні була цим задоволена.

Але тепер, коли сенатор заговорив про свій подарунок, їй здалося, що настала година розплати. Вона вся тремтіла, і Брендер помітив її розгубленість.

— Що з вами, Дженні? — сказав він ласкаво. — Чому ви так здригнулися?

— Нічого, — відповіла вона.

— У вас немає годинника?

Дженні не наважувалась признатись, а збрехати їй здавалося неможливим. Настало незручне мовчання, потім Дженні сказала:

— Ні, сер.

У голосі її бриніли сльози.

Брендер зразу запідозрив істину, став наполягати, і вона у всьому призналася.

— Не треба засмучуватися, дорога, — сказав він. — Ви — найкраща дівчина в світі. Я викуплю ваш годинник. А надалі, коли вам щось буде треба, неодмінно приходьте до мене. Чуєте? Неодмінно. Обіцяйте це мені. Якщо мене не буде в місті, напишіть мені. Я більше ніколи не упущу вас з очей. У вас завжди буде моя адреса. Дайте мені тільки знати, і я допоможу вам. Чуєте?

— Так, — сказала Дженні.

— Ви мені це обіцяєте, правда?

— Так, — відповіла вона.

Хвилину обоє мовчали.

— Дженні, — сказав, нарешті, сенатор; під впливом цього весняного чудового вечора його почуття прорвалося наверх, — я переконався, що не можу жити без вас. Чи ви б погодились більше не розлучатися зі мною?

Дженні дивилася вбік, не зовсім розуміючи, що він хоче сказати.

— Не знаю, — невиразно відповіла вона.

— Так от, подумайте про це, — м’яко сказав Брендер. — Я кажу серйозно. Хотіли б ви стати моєю дружиною і поїхати на кілька років учитися?

— Поїхати і вступити до школи?

— Так, після того, як ми одружимось.

— Мабуть, так... — відповіла Дженні.

Вона подумала про матір. Можливо, цим вона допомогла б рідним.

Брендер повернувся до неї, намагаючись розглядіти вираз її обличчя. Було досить видно. На сході над вершинами дерев піднімався місяць, і безліч зірок вже зблідло в його сяйві.

— Невже я вам зовсім байдужий, Дженні? — запитав він.

— Ні!

— Але ж ви більше ніколи не приходите до мене по білизну, — гірко поскаржився він.

Це її розчулило.

— Я не винна, — відповіла вона. — Що ж я можу зробити. Мама вважає, що так буде краще.

— Вона має рацію, — погодився Брендер. — Не засмучуйтесь. Я просто пожартував. Але ви б охоче прийшли, коли б могли, правда?

— Так, — щиро відповіла вона.

Він взяв її руку і потиснув так ласкаво, що його слова вдвоє розчулили Дженні. Вона рвучко обійняла його.

— Ви такий добрий, — сказала вона з ніжністю дочки.

— Дженні, дівчинко моя, — з глибоким почуттям промовив Брендер, — я на все готовий заради вас.