Дженні Герхард

Розділ IV

Бажання втекти, яке охопило Дженні, коли вона побачила сенатора, пояснювалось тим, що вона вважала своє становище принизливим. Сенатор був про неї такої гарної думки, і вона соромилась, що він застав її за такою негідною справою. Вона наївно уявляла, що його цікавість до неї викликана чимсь іншим, а не нею самою.

Коли вона повернулася додому, діти вже розповіли матері про її втечу.

— Що це з тобою трапилось? — запитав Джордж, коли вона увійшла до кімнати.

— Та нічого, — відповіла вона, але зразу ж пояснила матері: — Містер Брендер проходив мимо й побачив нас.

— Он як? — неголосно вигукнула м-с Герхардт. — Значить, він повернувся. Але чого ж ти втекла, дурненька?

— Просто мені не хотілось, щоб він бачив мене.

— Ну, може, він тебе й не пізнав, — сказала мати не без співчуття.

— Та ні, пізнав, — прошепотіла Дженні. — Він мене тричі окликнув.

М-с Герхардт похитала головою.

— Що трапилось? — запитав Герхардт, почувши розмову й виходячи з сусідньої кімнати.

— Нічого, — відповіла дружина, якій зовсім не хотілося пояснювати, яку роль сенатор почав відігравати в їхньому житті. — Якийсь чоловік налякав їх, коли вони несли вугілля.

Того ж самого вечора, пізніше, прибули різдвяні подарунки, які надзвичайно схвилювали всю родину. Герхардт і його дружина не могли повірити власним очам, коли фургон бакалійної крамниці зупинився біля їхніх дверей і розсильний, дужий хлопець, заходився тягати в будинок пакети. Після марних спроб переконати розсильного, що він помилився, Герхардти з цілком зрозумілою радістю почали розглядати всю цю благодать.

— Та ви не турбуйтесь, — упевнено сказав розсильний. — Вже я знаю, що роблю. Ваше прізвище Герхардт, вірно? Ну от, це вам і є.

М-с Герхардт не могла всидіти на місці і, схвильовано потираючи руки, повторювала:

— Ну, хіба це не чудо!

Сам Герхардт розчулився від думки про щедрість невідомого благодійника і схильний був приписати те, що сталося, доброті великого місцевого фабриканта, у якого він колись служив і який добре до нього ставився. М-с Герхардт підозрювала справжнє джерело нежданої радості і була розчулена до сліз, але промовчала. Дженні зразу ж догадалась, чиї руки це зробили.

На другий день різдва Брендер зустрівся в готелі з м-с Герхардт, — Дженні залишилася вдома доглянути господарство.

— Як живете, місіс Герхардт? — привітно вигукнув він, простягаючи руку. — Як зустріли свято?

Бідна м-с Герхардт боязко потиснула його руку; очі її в одну мить наповнилися слізьми.

— Ну-ну, — сказав він, поплескуючи її по плечі. — Не треба плакати. І не забудьте завтра взяти в мене випрати білизну.

— Не забуду, сер, — відповіла вона й хотіла ще щось сказати, але він уже відійшов.

Тепер Герхардт завжди чув про дивного сенатора з готелю, про те, який він люб’язний і як багато платить за прання. Простодушний трудівник легко повірив, що м-р Брендер — найдобріша і найблагородніша людина.

Дженні й сама думала так само і все дужче захоплювалася сенатором.

Вона ставала така приваблива, така гарна, що ніхто не міг байдуже пройти мимо неї. Вона була висока, чудової будови. У довгій сукні, у вбранні світської жінки вона б була прекрасною парою для такого поважного чоловіка, як сенатор. У неї були на диво ясні, живі очі, чудовий колір обличчя, рівні білі зуби. І до того вона була розумна, чуйна і дуже спостережлива. Їй не вистачало тільки виховання і впевненості, якої ніколи не буває в людини, що усвідомлює своє залежне, підлегле становище. Необхідність прати білизну, розносити її й приймати кожну дрібницю як благодіяння сковувала її.

Тепер вона двічі на тиждень приходила до готелю; сенатор Брендер тримався з нею привітно й невимушено, і вона відповідала йому тим самим. Він часто робив невеликі подарунки їй, її сестрам і братам і завжди говорив з нею так просто й щиро, що зрештою відчуття величезної безодні, яка поділяла їх, зникло і вона почала вбачати в ньому не стільки поважного сенатора, скільки великодушного друга. Одного разу він запитав, чи не хоче вона вчитись, думаючи, що добра школа зробила б її ще принаднішою. Нарешті якось увечері він покликав її:

— Ідіть-но сюди, ближче, Дженні.

Вона підійшла, і він раптом взяв її за руку.

— Ану, Дженні, — сказав він, весело й допитливо дивлячись їй у вічі, — скажіть, що ви про мене думаєте?

— Не знаю, — відповіла вона, соромливо відводячи очі. — Чому ви питаєте?

— Ні, знаєте, — заперечив він. — Адже є у вас якась думка про мене. От і скажіть, яка саме.

— Ніякої нема, — простодушно відповіла вона.

— Ні, є, — повторив він; її неприховане ухиляння від відповіді потішало його і викликало цікавість. — Повинні ж ви що-небудь думати про мене. Що ж саме?

— Ви запитуєте, чи подобаєтесь ви мені, так? — нелукаво запитала Дженні, дивлячись згори вниз на лев’ячу гриву чорного з сивиною волосся, що здіймалося над чолом сенатора і надавало чогось величного його гарному обличчю.

— Так, — відповів він, трохи розчарований.

Їй не вистачало уміння кокетувати.

— Ну, звичайно, ви мені подобаєтесь, — з милою посмішкою сказала вона.

— І ви ніколи більше нічого не думали про мене?

— Я думаю, що ви дуже добрі, — відповіла Дженні, ніяковіючи ще більше; вона тільки тепер помітила, що він все ще тримає її руку.

— І це все? — запитав він.

— Хіба цього мало? — сказала вона, і вії в неї затремтіли.

Сенатор дивився на неї, і погляд, яким вона відповіла — веселий, дружній, одвертий, — глибоко схвилював його. Він мовчки вивчав її обличчя, а вона одвернулася і зіщулилася, відчуваючи, хоч навряд чи розуміючи, все значення цього допитливого погляду.

— Ну, а я вважаю, — сказав він нарешті, — що ви чудова дівчина. А вам не здається, що я дуже мила людина?

— Здається, — без запинки відповіла Дженні.

Сенатор відкинувся на спинку крісла й розсміявся, — так кумедно це в неї вийшло. Вона з цікавістю подивилась на нього й посміхнулась.

— Чого ви смієтесь? — запитала вона.

— З вашої відповіді. Хоч мені не слід було б сміятись. Ви мене анітрошечки не ціните. Напевно, я вам зовсім не подобаюсь.

— Ні, подобаєтесь, — серйозно відповіла вона. — Ви такий хороший.

По її очах було зрозуміло, що вона говорить від душі.

— Так, — сказав він і, м’яко притягнувши до себе дівчину, поцілував її в щоку.

Дженні ойкнула і випросталась, здивована й налякана.

Це було щось нове в їхніх стосунках. Відстань між Дженні й державним діячем раптом зникла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Він одразу ж видався їй молодшим. Він ставиться до неї як до жінки, він закоханий у неї. Вона не знала, що їй робити, як поводитись.

— Я налякав вас? — сказав він.

Вона подивилась на цю людину, яку звикла глибоко поважати, і з посмішкою відповіла тільки:

— Так, налякали.

— Це тому, що ви мені дуже подобаєтесь.

Подумавши з хвилину, Дженні сказала:

— Мені треба йти.

— Ну от, — жалібно відказав Брендер, — невже ви через це втікаєте?

— Ні, — відповіла Дженні, відчуваючи чомусь, що вона невдячна, — але мені пора. Вдома будуть турбуватись.

— А ви не сердитесь на мене?

— Ні, — сказала вона, трохи кокетуючи, чого раніше ніколи не бувало.

Вона відчувала свою владу над ним, і це було таке нове, таке дивне, що вони обоє чомусь зніяковіли.

— Як би там не було, ви тепер моя, — сказав сенатор встаючи. — Віднині я дбатиму про вас.

Дженні було приємно це чути. «Йому впору робити чудеса, — подумала вона, — він справжній чарівник». Вона оглянулась, і від думки, що перед нею відкривається таке нове, дивне життя, у неї запаморочилась голова з радості. Не те, щоб вона цілком зрозуміла, що він хотів сказати. Мабуть, він буде добрий і великодушний, даруватиме їй чудові речі. Зрозуміло, вона була щаслива. Вона взяла пакунок з білизною, по яку прийшла, не помічаючи й не відчуваючи безглуздості свого становища, — а для нього це було гірким докором.

«Вона не повинна розносити білизну», подумав він. Ніжність і співчуття налинули на нього гарячою хвилею. Він взяв її обличчя в долоні, на цей раз як добрий покровитель.

— Нічого, дівчинко, — сказав він. — Вам не доведеться вічно робити це. Я щось придумаю.

Після цього їхні стосунки стали ще простішими й дружнішими. Коли Дженні прийшла наступного разу, сенатор, не замислюючись, запропонував їй сісти на поручень його крісла і почав докладно розпитувати, як живуть її рідні, чого хоче й про що мріє вона сама. Він помітив, що на деякі питання вона відповідає невиразно, особливо — про батькову роботу. Їй соромно було признатись, що батько ходить по домах і пиляє дрова. Побоюючись, що тут криється щось серйозніше, Брендер вирішив найближчими ж днями піти й дізнатися, в чім справа.

Так він і зробив першого ж вільного ранку. Це було за три дні до того, як у конгресі почалась напружена боротьба, що закінчилась його поразкою. В ці дні, що лишилися, однаково вже не можна було вжити ніяких заходів. Отже, Брендер взяв тростину і пішов до будинку Герхардтів; через півгодини він уже рішуче стукав у їхні двері.

Йому відчинила м-с Герхардт.

— Здрастуйте! — весело сказав він і, помітивши її збентеження, додав: — Чи можна ввійти?

Побачивши незвичайного гостя, добра жінка зовсім розгубилась. Вона потихеньку витерла руки старим латаним фартухом і, нарешті, відповіла:

— Так, так, прошу, заходьте!

Забувши зачинити двері, м-с Герхардт квапливо провела сенатора до кімнати і, присунувши стілець, запросила його сісти.

Брендер пошкодував, що так збентежив її.

— Не турбуйтеся, місіс Герхардт, — сказав він. — Я просто проходив мимо і вирішив заглянути до вас. Як здоров’я вашого чоловіка?

— Дякую, він здоровий, — відповіла жінка. — Він пішов на роботу.

— Отже, він знайшов посаду?

— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт; вона, як і Дженні, не наважувалась сказати, що це за робота.

— І діти, сподіваюсь, всі здорові й ходять до школи?

— Так, — відповіла м-с Герхардт.

Вона зняла фартух і зніяковіло бгала його.

— Це добре. А Дженні?

Дженні якраз прасувала білизну; почувши голос гостя, вона покинула праску й дошку і втекла в спочивальню, де тепер квапливо опоряджалась, боячись, що мати не догадається сказати, ніби її немає вдома, і не дасть їй можливості зникнути.

— Вона вдома, — сказала м-с Герхардт, — зараз я покличу її. — Навіщо ж ти призналася йому, що я тут? — стиха докорила Дженні.

— А що ж мені було робити?

Вони не наважувались вийти до сенатора, а він тим часом оглядав кімнату, йому сумно було бачити, що такі достойні люди живуть у таких злиднях, хотілося б якось допомогти їм.

— Доброго ранку, — сказав він, коли Дженні нерішуче зайшла нарешті до кімнати. — Як ви поживаєте?

Дженні підійшла до нього і, червоніючи, простягла руку. Його відвідини так схвилювали її, що вона ледве була спроможна вимовити слово.

— Вирішив зайти й подивитись, як ви живете, — сказав сенатор. — Будинок непоганий. Скільки у вас кімнат?

— П’ять, — відповіла Дженні. — Ви пробачте, у нас безладдя. Ми сьогодні зранку прасували, через те все шкереберть.

— Розумію, — м’яко сказав Брендер. — Невже ви думаєте, що я цього не зрозумію, Дженні? Не треба мене соромитись.

Він говорив так само спокійно й дружньо, як завжди, коли вона бувала у нього, і це допомогло Дженні опанувати себе.

— Нехай вас не турбує, якщо я ще колись загляну до вас. Я відвідуватиму вас, я хочу побачити вашого батька.

— Он як, — сказала Дженні. — А його немає вдома.

Але поки вони розмовляли, Герхардт зі своєю пилкою та козлами з’явився біля хвіртки. Брендер побачив його і зразу ж пізнав по спільних з дочкою рисах.

— А от і ваш батько, якщо не помиляюсь, — сказав він.

— Хіба? — відгукнулася Дженні, виглядаючи у вікно.

Герхардт, заглиблений в свої думки, пройшов мимо вікна, не підводячи очей. Він поставив козла біля стіни, почепив пилку на цвяшок і зайшов у дім.

— Мати! — покликав він по-німецькому, а потім, не побачивши дружини, підійшов до дверей і заглянув у їдальню.

Брендер встав і простягнув йому руку. Сутулуватий, жилавий німець підійшов і потиснув її, допитливо поглядаючи на незнайомого.

— Це мій батько, містер Брендер, — сказала Дженні; почуття приязні до сенатора допомогло їй перебороти соромливість. — Батьку, це містер Брендер, той самий, що живе в готелі.

— Як прізвище? — перепитав Герхардт, повертаючись від одного до другого.

— Брендер, — сказав сенатор.

— А, так! — Герхардт говорив з помітним німецьким акцентом. — Після хвороби я погано чую. Дружина мені розповідала про вас.

— Я вирішив зайти познайомитись з вами, — сказав сенатор. — У вас, я бачу, велика сім’я.

— Так, — сказав батько родини; він згадав, що на ньому пошарпаний робочий костюм, і йому захотілося швидше зникнути. — Шестеро дітей, і всі ще не влаштовані. Ось вона — старша дочка.

До кімнати увійшла дружина, і Герхардт поспішив скористатися з цієї нагоди:

— Ви вже пробачте, але я піду. Поламав пилку, довелося покинути роботу.

— Прошу, — люб’язно сказав Брендер, відразу зрозумівши те, про що завжди недоговорювала Дженні. Він, либонь, вважав би за краще, коли б у неї вистачило мужності нічого не приховувати.

— Так от, місіс Герхардт, — сказав він, коли та сіла, напружено витягнувшись на стільці, — я хотів би, щоб ви надалі не вважали мене чужою людиною, і хотів би, щоб ви докладно розповідали мені про свої справи. Дженні не завжди це робить.

Дженні мовчки посміхнулась. Місіс Герхардт неспокійно стискувала руки.

— Добре, — боязко, з подякою відповіла вона.

Вони поговорили ще трохи, і сенатор встав.

— Перекажіть вашому чоловікові, нехай зайде в понеділок до мене в готель. Я дещо зроблю, щоб допомогти йому.

— Дякую вам, — зніяковіло промовила м-с Герхардт.

— А зараз мені час, — додав Брендер. — То не забудьте сказати чоловікові, щоб він прийшов.

— О, звичайно, він прийде!

Брендер одягнув рукавичку на ліву руку і простягнув праву Дженні.

— Ось найкращий ваш скарб, місіс Герхардт, — сказав він. — І я маю намір відібрати його у вас.

— Ну вже й не знаю, як я без неї обійдусь, — відповіла мати.

— Отже, бувайте здорові, — сказав сенатор, потискуючи руку м-с Герхардт і прямуючи до дверей.

Він кивнув на прощання і вийшов, а з півдюжини сусідів, що бачили, як він заходив до будинку, проводжали його з-за віконниць і завісок цікавими поглядами.

«Хто б то міг бути?» — це питання цікавило всіх.

— Подивись, що він дав мені, — сказала дочці простодушна мати, як тільки за гостем зачинилися двері.

Це був папірець у десять доларів. Прощаючись, Брендер непомітно вклав його в руку м-с Герхардт.