Дженні Герхард

Розділ III

Сенатор Джордж Сільвестр Брендер був людиною незвичайного складу. Спритність політичного ділка своєрідно поєднувалася в ньому з чутливістю народного представника. Уродженець південного Огайо, він там же виріс і здобув освіту, якщо не рахувати двох років, коли він вивчав право у Колумбійському університеті в Нью-Йорку.

Він знав цивільне та кримінальне право, мабуть, не гірше від кожного мешканця свого штату, але ніколи не займався ним з тою ретельністю, яка потрібна для визначних успіхів на адвокатському поприщі. Він непогано заробляв, і йому не раз випадала блискуча нагода заробити куди більше, коли б він побажав піти на угоду з совістю, але на це він не був здатний. А проте, попри всю свою чесність та непідкупність, він часом не міг устояти перед проханням якого-небудь приятеля. Лише недавно, на останніх президентських виборах, він підтримав кандидатуру людини, яка — і Брендеру це було добре відомо — аж ніяк не мала якостей, потрібних для правителя.

Так само він був винний у тому, що кілька разів надавав державні посади людям непевним, а в двох чи трьох випадках — явно несумлінним. Коли його починали діймати докори совісті, він заспокоював себе улюбленим прислів’ям: «Мало що в житті не трапляється». Інколи він подовгу сидів одинцем у своєму кріслі, заглиблений у невеселі думки, — і потім, встаючи, з винуватою посмішкою повторював ці слова. Совість його аж ніяк не мовчала, а його серце, що б там не було, чутливо відгукувалося на все.

Цей чоловік, який тричі був обраний до конгресу штату від округи, до складу якої входив Колумбус, і двічі — до сенату Сполучених Штатів, ніколи не був одружений. У юнацтві він був серйозно закоханий, і не його провина, що це не скінчилося шлюбом. Дама його серця не побажала чекати його, а він тоді мусив ще довго добиватися становища, яке б дало йому можливість утримувати родину.

Високий на зріст, ставний, широкоплечий, він викликав повагу одним своїм виглядом. Він пережив утрати, зазнав ударів долі, — у ньому було щось таке, що викликало симпатію в людях з живою уявою. Його вважали добрим та люб’язним, а його колеги по сенату думали про нього, що хоч він зірок з неба не хапає, але дуже милий чоловік.

У цей час сенатор Брендер перебував у Колумбусі, бо йому треба було зміцнити свій політичний престиж, що похитнувся. На останніх виборах до конгресу його партії не пощастило. Сам він мав достатню кількість голосів і міг бути знову обраний, але для того, щоб утримати їх за собою, потрібна була чимала політична спритність. Адже є ще честолюбці, крім нього. Знайдеться з півдюжини можливих кандидатів, і кожний з них буде радий посісти його місце. Він чудово розумів, що зараз від нього потрібно. Супротивникам буде не так-то й просто подолати його, але, якщо це й трапиться, думалось йому, президент, безперечно, не відмовиться доручити йому який-небудь дипломатичний пост за кордоном.

Так, сенатора Брендера цілком можна було назвати людиною, що досягла успіхів, але попри все те він відчував, що в його житті чогось не вистачає. Він ще не зробив усього, що хотів. Ось йому п’ятдесят два роки, у нього незаплямована репутація поважного, шановного й видатного діяча, але він самотній. Мимоволі він знову й знову думав про те, що поруч немає нікого, кому він був би дорогий. Власна кімната часом здавалася йому дивно порожньою, і він відчував огиду до самого себе.

«П’ятдесят років! — часто думав він. — І сам-самісінький...»

Цього суботнього вечора, коли він сидів у себе в кімнаті, до нього тихенько постукали. Він у цей час міркував про те, яке минуще все в цьому світі — і життя, і слава, і яка безплідна з цього погляду його політична діяльність.

«Скільки ми б’ємося, щоб завоювати якесь становище, — думалося йому. — А мине кілька років, і як мало все це важитиме для мене!»

Він підвівся, розчинив двері і побачив Дженні. Вона запропонувала матері віднести білизну, не ждучи понеділка, щоб здивувати сенатора швидкою роботою.

— Заходьте, — сказав Брендер і, як і першого разу, люб’язно пропустив її вперед.

Дженні увійшла, чекаючи похвали за те, що вони так швидко впоралися, але сенатор навіть не помітив цього.

— Ну, мила панночко, — сказав він, — як ви поживаєте?

— Дуже добре, — відповіла Дженні. — Ми з мамою вирішили не чекати понеділка, а принести вам білизну сьогодні.

— О, це зовсім однаково, — недбало кинув Брендер. — Покладіть он там, на стільці.

Дженні, не подумавши про те, що їй ще не заплатили, зібралася йти, але сенатор затримав її.

— Як поживає ваша матуся? — привітно запитав він.

— Добре, — просто відповіла Дженні.

— А ваша сестричка? Їй краще?

— Лікар каже, що краще, — відповіла Дженні.

— Сядьте, — сказав сенатор. — Я хочу поговорити з вами.

Дівчина сіла на стілець, який стояв поруч. Злегка відкашлявшись, сенатор вів далі:

— А на що хвора ваша сестра?

— У неї кір, — пояснила Дженні. — Один час ми навіть думали, що вона не виживе.

Слухаючи дівчину, сенатор пильно придивлявся до її обличчя, і воно здавалось йому надзвичайно зворушливим. Вона так бідно одягнена і так захоплюється його високим становищем. Він на мить відчув сором за багатство й розкіш, у яких він жив. Що й говорити, доля високо піднесла його.

— Я радий, що їй краще, — м’яко сказав він. — А скільки років вашому батькові?

— П’ятдесят сім.

— Він одужує?

— Так, сер. Він вже встає з ліжка, тільки поки що не виходить з дому.

— Здається, ваша матуся говорила, що він за фахом склодув?

— Так, сер.

Брендер добре знав, що місцева скляна промисловість переживає кризу. Це було одним з наслідків останньої політичної кампанії. Мабуть, становище Герхардтів справді дуже важке.

— Ваші молодші брати й сестри всі ходять до школи?

— Т-так, сер, — із запинкою відповіла Дженні. Їй соромно було признатись, що один з братів покинув навчання, бо в нього остаточно розлізлися черевики. І її мучило, що довелося збрехати.

Сенатор на хвилину замислився, потім, збагнувши, що в нього немає більше причини затримувати дівчину, встав і підійшов до неї. Вийнявши з кишені кілька кредиток, він подав одну Дженні.

— Ось, візьміть, — сказав він. — Передайте вашій матусі, щоб вона витратила це на власний розсуд.

Збентежена Дженні взяла гроші; їй не спало на думку подивитися, скільки їй дали. Вона губилася в товаристві такої надзвичайної людини, у її чудовому приміщенні, і погано розуміла, що робить.

— Спасибі, — сказала вона. — Ви призначите нам, у який день приходити по білизну?

— Так, так, — відповів він. — Приходьте по понеділках. В понеділок увечері.

Вона вийшла, і він замислено зачинив за нею двері, його інтерес до цих людей був не зовсім звичайний. Безперечно, бідність і краса — поєднання, до якого важко залишитись байдужим. Він сів у кріслі, і його охопили приємні думки, навіяні відвідинами Дженні. Чому б йому не допомогти цій родині?

— Треба дізнатися, де вони живуть, — вирішив він нарешті.

І наступні тижні Дженні регулярно приходила по білизну. Сенатор Брендер все більше цікавився нею і незабаром зумів перемогти боязкість і ніяковість, які опановували її в його присутності. Допомогло в деякій мірі й те, що він почав називати її просто на ім’я. Це почалося з третіх відвідин Дженні, і потім, майже несвідомо, він почав все частіше називати її так.

Навряд чи можна сказати, що це виходило в нього по-батьківському, — таке ставлення до кого-небудь було дуже мало йому властиве. Але, розмовляючи з цією дівчиною, він відчував себе якимсь особливо молодим і нерідко запитував себе, невже вона не помітить і не оцінить, що в ньому ще стільки юнацького.

А Дженні зовсім полонили блиск і розкіш, які оточували цю людину, і — хоч вона цього й не усвідомлювала — сам Брендер. Таких чарівних людей вона ще ніколи не зустрічала. Все, що належало йому, було прекрасне, все, що він робив, — благородне, значне, гідне пошани. Невідомо звідки, можливо, від якихось своїх німецьких предків, Дженні успадкувала здібність розуміти й цінувати все це. Жити треба саме так, як живе ця людина. Особливо подобалась Дженні його великодушність.

Захоплення сенатором Дженні перейняла частково від матері, у якої голос почуття завжди перемагав голос розуму. Коли Дженні принесла їй десять доларів, м-с Герхардт була в нестямі від радощів.

— Я тільки на вулиці побачила, скільки тут грошей, — сказала Дженні. — Він сказав, щоб я віддала їх тобі.

М-с Герхардт взяла папірець і, обережно тримаючи його в долонях, чітко уявила собі сенатора — його ставну фігуру, люб’язне поводження.

— Що за людина! — сказала вона. — Яке в нього добре серце!

Цього вечора і наступного дня м-с Герхардт тільки й говорила, що про цього казкового багатія, про те, який він, без сумніву, добрий і великодушний! Коли справа дійшла до прання, вона терла його білизну трохи не до дірок, відчуваючи, що як би вона не старалася, — все буде замало. Сам Герхардт ні про що не повинен знати. Він — людина настільки суворих правил, що, які б не були великі злидні, дружині не легко було б переконати його взяти гроші, не зароблені ними. Тому вона нічого не сказала, а просто почала купувати на ці гроші хліб і м’ясо — зовсім потроху, щоб несподіване багатство так і залишилося непоміченим.

Ставлення матері до сенатора передалося й Дженні, і, безмежно вдячна йому, вона стала розмовляти з ним простіше й не так вимушено. Між ними налагодились такі добрі стосунки, що, помітивши, як сподобалась Дженні маленька шкіряна рамка для фотографії, що стояла на туалетному столику, Брендер подарував їй цю невеличку річ. Кожного разу, коли Дженні приходила до нього, він з якої-небудь нагоди затримував її й швидко зрозумів, що цю юну, лагідну дівчину до глибини душі ображають злидні, в яких їй доводиться жити, і що вона соромиться своєї бідності. Це щиро захоплювало його і, дивлячись на її убогу сукню, на стоптані черевики, він запитував себе, як би їй допомогти, не образивши.

Не раз він замислювався над тим, щоб як-небудь увечері піти слідом за нею й самому подивитись, в яких умовах живе її родина. Але ж він, як не є, член сенату Сполучених Штатів, а ці люди, мабуть, туляться де-небудь на убогій околиці. І він відкинув цю думку — благорозумність на деякий час перемогла, і задуманий візит було відкладено.

На початку грудня сенатор Брендер на три тижні повернувся до Вашингтона, й одного чудового дня м-с Герхардт та Дженні із здивуванням довідались, що він поїхав. Він платив їм за прання не менше як два долари на тиждень, а іноді й п’ять. Можливо, він і не уявляв собі, якого збитку в їхньому бюджеті завдасть його від’їзд. Але робити було нічого, і вони були змушені сяк-так зводити кінці з кінцями. Сам Герхардт тепер почував себе краще; обійшовши чимало фабрик і не знайшовши роботи, він придбав козли й пилку й ходив від будинку до будинку, пропонуючи попиляти дрова. Роботи було небагато, але, не шкодуючи сил, він все ж ухитрявся заробити два, а іноді й три долари за тиждень. Цих грошей, разом із заробітком дружини і тим, що давав Себастян, вистачало на хліб, але й тільки.

Надходила весела пора різдва, і злидні здавались Герхардтам особливо гіркими. Німці люблять справляти різдво з великою урочистістю. У ці дні особливо виразно виявляється вся сила їхніх батьківських почуттів. Вони високо цінять радощі дитинства і намагаються, щоб малята досхочу натішилися забавами та іграшками. Перед різдвом, працюючи своєю пилкою, Герхардт-батько немало думав про все це. Як би йому хотілось порадувати та потішити подарунками маленьку Вероніку — адже вона так довго хворіла! Як би він хотів подарувати усім дітям по парі міцних черевиків, і синам теплі шапки, а дочкам нарядні капори. У минулі роки вони завжди одержували на різдво іграшки й ласощі, йому прикро було думати, що настане сніжний ранок свята, а стіл не буде щедро заставлений всім, чого так хочеться дітям.

Щодо м-с Герхардт — то легше уявити, ніж змалювати її почуття. Вона так хворобливо переживала все це, що просто не мала сил заговорити з чоловіком про фатальний день, який наближався. Надіючись заощадити гроші на придбання тонни вугілля й позбавити бідолашного Джорджа від щоденного мандрування до вугільного складу, вона примудрилась відкласти три долари, — і ось тепер вирішила витратити ці гроші на різдвяні подарунки. Герхардт-батько також потихеньку зберіг два долари, розраховуючи в святий вечір, у критичну хвилину, викласти їх і хоч трохи заспокоїти та втішити дружину.

Але коли настав святий вечір, ці жалюгідні п’ять доларів виявилися дуже малою втіхою. У місті панувало святкове пожвавлення. Бакалійні крамниці були прикрашені гостролистом. Крамниці іграшок і кондитерські сліпили своєю пишнотою: тут було все, що тільки може знадобитися поважаючому себе Санта-Клаусу. І батьки, й діти дивились на вітрини — одні з тужливою свідомістю своїх гірких злиднів, інші — з неймовірним захопленням і ледве стримуваною жадобою володіти цими скарбами.

Герхардт не раз казав при дітях:

— Дід мороз цього року дуже бідний. Він не може принести багато подарунків.

Але дитину, навіть найбіднішу, не примусиш повірити в це. Кожного разу батько бачив, що, незважаючи на його попередження, в очах у дітей палає все те ж саме радісне чекання.

Різдво припадало на вівторок, і напередодні, в понеділок, у школі не було навчання. Йдучи до готелю, м-с Герхардт порадила Джорджу набрати більше вугілля, щоб вистачило на завтрашній день. Джордж зараз же пішов до депо, взявши з собою двох молодших сестер, але вугілля було мало, їм не скоро пощастило насипати свої кошики, і на вечір у них був лише малесенький запас.

— Ти ходив по вугілля? — зразу ж спитала м-с Герхардт, коли того вечора повернулася з готелю.

— Ходив, — відповів Джордж.

— На завтра вистачить?

— По-моєму, вистачить.

— Ходім-но, я подивлюсь.

І, взявши лампу, вони вийшли в сарай, де було складено вугілля.

— О, господи! — скрикнула м-с Герхардт. — Та тут зовсім мало! Піди зараз же і принеси ще.

— Ну, от, — промовив Джордж, закопиливши губу. — Я вже ходив, нехай тепер Басс іде.

Басс прийшов з роботи рівно о чверть на сьому; тепер мився й одягався, збираючись до міста.

— Ні, — сказала м-с Герхардт, — Басс працював цілий день. Ти повинен піти сам.

— Мені не хочеться, — пробурчав Джордж.

— Дуже добре, — сказала м-с Герхардт. — А що, як завтра нічим буде топити, тоді що?

Вони повернулися в дім; але самолюбство Джорджа було занадто вражене, щоб він міг вважати питання вичерпаним.

— Басс, ти також іди, — ще з порога гукнув він старшому братові.

— Куди це?

— По вугілля.

— Ото ще, — відповів Басс. — За кого ти мене вважаєш?

— Ну, тоді й я не піду, — вперто хитнувши головою, сказав Джордж.

— А чому ти сьогодні не набрав вугілля? — гостро запитав брат. — У тебе був для цього цілий день...

— Та-ак, я збирав, — сказав Джордж. — Вугілля було дуже мало. Де ж я візьму, коли його немає.

— Мабуть, погано збирав, треба було постаратись краще.

— У чім справа? — запитала Дженні; вона ходила до крамнички й тепер, щойно увійшла в хату, зразу ж, помітила надуте й незадоволене обличчя Джорджа.

— Басс не хоче йти зі мною по вугілля.

— А хіба ти вдень нічого не набрав?

— Набрав, та мама каже — мало.

— Я піду з тобою, — сказала сестра. — Підеш з нами, Басс?

— Ні, — холодно відповів молодий франт. Він зав’язував галстук і сердився, що йому заважають.

— Та там і немає вугілля, — сказав Джордж. — Хіба що з платформи скинемо. А коли я ходив, там і платформ з вугіллям не було.

— Вже напевно були! — вигукнув Басс.

— Не було, — повторив Джордж.

— Будь ласка, не сперечайся, — сказала Дженні. — Бери кошики й ходімо, а то буде пізно.

Інші діти, які ніжно любили старшу сестру, також зібралися йти з нею: Вероніка взяла кошик, Марта та Уїльям — відра, Джордж великий кошик для білизни, який їм з Дженні треба було наповнити й тягти вдвох. І тут Басс, розчулений готовністю сестри полагодити справу і все ще зберігаючи до неї якісь братерські почуття, запропонував:

— Ось що, Джен. Ти йди з малятами до Восьмої вулиці і зачекай біля платформи. Я також піду туди. Тільки коли я підійду, щоб ніхто з вас і вигляду не подав, що ви мене знаєте. Просто скажіть: «Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!» Я залізу на платформу й скину, скільки треба. Зрозуміли?

— Добре, — сказала Дженні, дуже задоволена.

Вони вийшли з дому в сніжну вечірню імлу і попрямували до залізниці. Там, де вулицю перетинали широкі під’їзні шляхи товарної станції, стояв недавно прибулий состав вагонів, навантажений вугіллям. Діти сховалися в тінь одного з вагонів. Поки вони стояли, чекаючи старшого брата, прийшов вашингтонський швидкий — розкішний довгий поїзд з кількома спальними вагонами найновішого зразка; виблискували великі дзеркальні вікна, за ними видно було пасажирів, що потопали в м’яких зручних кріслах. Діти мимоволі відскочили, коли поїзд з гуркотом летів мимо них.

— Який довгий! — сказав Джордж.

— От би мені бути кондуктором у такому поїзді! — зітхнув Уїльям.

Тільки Дженні промовчала, але думка про далекі мандрівки, про розкіш схвилювала її найбільше. Яке прекрасне, мабуть, життя багатих людей!

Оддалік з’явився Себастян; у нього була енергійна мужня хода, і все в ньому виказувало людину, що знає собі ціну. Він був незвичайно упертий і рішучий, і якби діти не додержали точно його вказівок, він пройшов би повз них, навіть не подумавши допомогти їм.

Але Марта поставилася до справи з належною серйозністю й пропищала, як їй було наказано: «Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!»

Себастян зразу ж зупинився, подивився на них, як на чужих, і, сказавши: «Що ж, можна!» — виліз на платформу і дуже проворно скинув вугілля стільки, що з лишком вистачило на всі кошики. Потім, ніби не бажаючи затримуватися у такому недостойному товаристві, він поспішно перейшов через колію й зник з очей.

Ідучи назад, вони зустріли ще одного джентльмена, на цей раз справжнього, у циліндрі й чудовому плащі; Дженні його зразу пізнала. Це був не хто інший, як сенатор Брендер, що тільки-но повернувся з Вашингтона і не чекав від свята нічого доброго. Він приїхав тим самим експресом, який привернув увагу дітей, і, бажаючи трохи прогулятись, без речей, з невеликим саквояжем у руках, ішов до готелю. І раптом йому здалося, що він пізнав Дженні.

— Це ви, Дженні? — гукнув він, уповільнюючи крок, щоб придивитись.

Дженні, яка пізнала його ще раніше, ніж він її, скрикнула: «Ой, це містер Брендер!» і, пустивши ручку кошика, наказала меншим швидше нести вугілля додому, а сама побігла в протилежний бік.

Сенатор Брендер пішов за нею і три-чотири рази покликав: «Дженні! Дженні!» — але марно. Втративши надію наздогнати дівчину і раптом зрозумівши, що примусило її побігти, він вирішив не бентежити її, повернувся й пішов за дітьми. І знову, як завжди під час зустрічі з цією дівчиною, він відчув усю силу різниці між своїм і її становищем. Ось він — сенатор, а ці діти підбирають на колії вугілля. Яку радість принесе їм завтрашнє свято? Сповнений співчуття, він з найкращими намірами йшов за ними й незабаром побачив, як вони увійшли у хвіртку і зникли в одноповерховому будинку. Він перейшов вулицю й зупинився в негустій тіні від обсипаних снігом дерев. З вікна, що виходило в двір, падало жовте світло. Все навкруг було вкрите снігом. З сарая долетіли голоси дітей, і одного разу Брендеру здалося, що він угледів м-с Герхардт. Трохи пізніше чиясь тінь прослизнула у бокову хвіртку. Він пізнав її. Серце його забилося, і, стримуючи хвилювання, він прикусив губу. Потім круто повернувся й пішов геть.

Найбільшим бакалійним крамарем у місті був якийсь Меннінг, щирий прихильник Брендера, що дуже пишався своїм знайомством з сенатором. До нього й прийшов у цей вечір сенатор Брендер і застав його біля конторки, коли він поринув у свої справи.

— Меннінг, — сказав він, — чи не можете ви сьогодні ж виконати одне моє доручення?

— Ну, звичайно, сенаторе, звичайно! — сказав бакалійник. — Коли ви повернулись? Дуже радий вас бачити. Я до ваших послуг.

— Підберіть все, що потрібно для свята родини з восьми чоловік — батько, мати та шестеро дітей: ялинку, їжу, іграшки... Одне слово, ви розумієте.

— Звичайно, звичайно, сенаторе.

— З витратами не рахуйтесь. Пошліть усього вдосталь. Я дам вам адресу, — і він вийняв записну книжку.

— З приємністю все зроблю, сенаторе, — говорив далі Меннінг. — З величезною приємністю. Ви завжди були великодушні.

— Добре, добре, Меннінг, — сказав сенатор, нахмурившись лише для того, щоб зберегти свою гідність державного діяча. — Відправте все зараз же, а рахунок пришліть мені.

— З величезною приємністю, — тільки й міг відповісти зраділий торговець.

Сенатор вийшов на вулицю, але, згадавши про старих Герхардтів, зайшов ще до крамниці взуття й готового одягу і, збагнувши, що уяви не має, яких розмірів і номерів потрібні речі, замовив дещо з правом обмінити покупки. Покінчивши з цим, він повернувся до себе.

«Підбирають вугілля... — знову й знову думав він. — До чого ж я був неуважний. Мені не слід більше забувати про них».