Дженні Герхард

Розділ XLV

Трапилось так, що за кордоном — спочатку в Лондоні, а потім у Каїрі — Лестер знову зустрів ту єдину жінку, якщо не рахувати Дженні, яка йому колись справді подобалась. Він не зустрічався з Летті Пейс дуже давно, вона біля чотирьох років була дружиною Мальколма Джералда, а потім уже два роки — чарівною вдовичкою. Мальколм Джералд, банкір і біржовик з Цинциннаті, залишив своїй дружині велику спадщину. У неї була дитина, дівчинка, яку доглядала досвідчена няня, а сама вона жила завжди оточена поклонниками — цвітом усіх столиць цивілізованого світу. Летті Джералд була обдарована жінка, вродлива, елегантна, з вишуканими манерами, вона писала вірші, дуже багато читала, вивчала мистецтво і від усієї душі захоплювалась Лестером Кейном.

Свого часу вона по-справжньому кохала його, бо, пильно придивляючись до людей, не знайшла нікого, хто був би кращий від Лестера. Він здавався їй врівноваженим, таким спокійним. Він не терпів лукавства. Його не вабила фривольна легкість світських розмов, він вважав за краще говорити про прості й конкретні речі. Скільки разів їм траплялося, непомітно пішовши з бального залу, розмовляти де-небудь на балконі, дивлячись на димок його сигари. Лестер розмовляв з нею на філософські теми, сперечався про книги, розказував про політичне становище і про суспільні умови в інших містах, — одно слово, ставився до неї, як до розумної людської істоти, і вона довго, уперто сподівалася, що він їй освідчиться. Скільки разів, дивлячись на його велику голову, на коротко підстрижене каштанове волосся, вона ледве стримувалась, щоб не погладити його. Його переїзд до Чикаго був для неї жорстоким ударом, — тоді вона нічого не знала про Дженні, але інстинктивно відчула, що Лестер для неї втрачений.

А в цей час Мальколм Джералд, один з найвірніших і пристрасних її поклонників, в двадцятий чи тридцятий раз освідчився їй, і вона погодилась. Вона не кохала його, але треба ж було за кого-небудь вийти заміж. Йому йшов сорок п’ятий рік, і він прожив з нею всього чотири роки, протягом яких остаточно переконався, що його дружина — чарівна й дуже поблажлива жінка, яка вміє широко дивитися на життя. А потім він помер від запалення легенів, і м-с Джералд залишилася багатою вдовою. Дуже чарівна, досвідчена в світських справах, вона мала одну-єдину турботу — як витратити свої гроші.

Проте вона не виявляла здатності кидати гроші на вітер. З юнацьких літ ідеалом мужчини став для неї Лестер. Мізерні графи, лорди, барони, яких вона зустрічала в світі (а з роками в неї налагодились досить широкі знайомства і зв’язки), анітрохи не цікавили її. Їй до смерті обрид зовнішній лоск титулованих персон, що охотяться за доларами, з якими вона зустрічалась за кордоном. Вона добре розбиралася в людях, багато спостерігала, вміла схопити і соціальний, і психологічний бік того, що бачила, і, природно, не мала ілюзій щодо цих панів і втіленої в них «цивілізації».

— Я могла б бути щаслива навіть в убогій халупі з однією людиною, яку я колись знала в Цинциннаті, — сказала вона одного разу своїй титулованій приятельці, уродженій американці. — Це була велика людина, людина ясного розуму й чистої душі. Коли б він освідчивсь мені, я б вийшла за нього, хоч би мені довелося самій заробляти гроші.

— А він був дуже бідний? — запитала приятелька.

— Зовсім ні. Він був досить багатий. Але для мене це не відігравало ніякої ролі. Мені потрібний був він сам.

— Згодом це все ж відіграло б певну роль.

— Ну, не скажіть, — заперечила м-с Джералд. — Я ж знаю, я ждала його багато років.

Лестер зберіг про колишню Летті Пейс найприємніші згадки. Колись вона йому дуже подобалась. Чому він не одружився з нею? Багато разів він запитував себе про це. Вона була б для нього найкращою дружиною, батько схвалив би цей шлюб, всі були б задоволені. А він зволікав і зволікав, потім з’явилася Дженні, а там він перестав думати про Летті. Тепер вони знову зустрілися після шестирічної перерви. Він знав, що вона вийшла заміж. До неї дійшли невиразні чутки про його зв’язок і про те, що нарешті він одружився із своєю коханкою і живе на Північній околиці. Про його фінансове скрутне становище вона нічого не знала. Вперше вони зустрілися червневого вечора у готелі «Карлтон». Вікна були розчинені, в ароматі квітів, що лився з саду, була радість нового життя, яка охоплює весь світ з поверненням весни. У першу хвилину Летті розгубилась, у неї перехопило дух. Але вона швидко опанувала себе й невимушено простягла руку.

— Боже мій, та це Лестер Кейн! — вигукнула вона. — Ну, здрастуйте, як я рада вас бачити! А це місіс Кейн? Щаслива з вами познайомитись. Так приємно зустріти старого друга, немов молодість повернулася. Ви мені пробачте, місіс Кейн, але я, справді ж, страшенно рада бачити вашого чоловіка. Навіть соромно сказати, скільки років ми з вами не бачились, Лестер! Я, як згадаю, відчуваю себе зовсім старою. Ні, ви подумайте, більш як шість років минуло! Я за цей час і заміж вийшла, і дочка в мене народилася, і бідний містер Джералд помер, і, господи, чого тільки не трапилось!

— Дивлячись на вас, цього не скажеш, — відповів Лестер з посмішкою.

Він зрадів цій зустрічі, — колись вони були добрими друзями. Він і зараз їй подобався, — це зразу було помітно, та й вона йому подобалась.

Дженні привітно посміхалася, дивлячись на стару приятельку Лестера. Ця жінка з чудовими оголеними руками, в сукні блідо-рожевого шовку з розкішним треном з мережива і червоною трояндою біля пояса здавалася їй зразком довершеності. Вона, так само як і Лестер, любила дивитися на вродливих жінок, часом сама показувала йому на них і ласкаво піддражнювала його, кажучи про їхні чари.

— Ти б пішов познайомився з нею, Лестер, а то сидиш весь час зі мною, — говорила вона, помітивши особливо цікаву або ефектну жінку.

— Нічого, мені й тут добре, — жартував він, дивлячись їй у вічі, або зітхав: — Роки мої не ті, а то б я почав за нею упадати.

— Біжи, біжи, — під’юджувала вона. — Я тебе почекаю.

— А що б ти сказала, якби я й справді побіг?

— Нічого б не сказала. Може, ти повернувся б до мене.

— І тобі однаково?

— Ти чудово знаєш, що не однаково. Але перешкоджати тобі я б не стала. Я зовсім не вважаю, що повинна бути для тебе єдиною жінкою, якщо тільки ти сам цього не хочеш.

— Звідки в тебе такі думки, Дженні? — запитав він одного разу, вражений широтою її поглядів.

— Далебі, не знаю. А що?

— В них стільки терпимості й милосердя. Не багато хто погодилися б з тобою.

— На мою думку, Лестер, не можна бути егоїстом. Я сама не знаю, чому мені так здається. Деякі жінки думають інакше, але якщо чоловік і жінка не хочуть жити разом, навіщо примушувати одному одного, — ти зі мною не згоден? І навіть якщо чоловік піде ненадовго, а потім все-таки повернеться, — це не так уже страшно.

Лестер посміхнувся; але він не міг не поважати її за такі людяні почуття.

Того вечора, побачивши, що Летті так зраділа Лестеру, Дженні одразу зрозуміла, що їм захочеться поговорити про багато речей, і вона залишилася вірною собі.

— Ви мені пробачте, я вас ненадовго залишу, — сказала вона з посмішкою. — Мені треба навести трохи лад у нас в номері. Я швидко повернуся.

Вона пішла й просиділа в себе, скільки вважала можливим, а в Лестера й Летті зразу зав’язалася жвава розмова. Він розповів їй про себе, опустивши деякі подробиці, а вона описала йому своє життя за останні роки.

— Тепер, коли ви одружені й неприступні, — сказала вона сміливо, — я вам признаюся: я завжди мріяла, що саме ви освідчитесь мені, — але цього так і не сталося.

— Може, я не насмілився, — сказав він, дивлячись в її чудові чорні очі й запитуючи себе, знає вона чи не знає, що він не одружений.

Йому здавалося, що вона стала ще кращою, — сама довершеність, елегантна, впевнена в собі, дотепна, ідеал світської жінки, яка вміє підійти до кожного і кожного причарувати.

— Облиште! Я знаю, чим були зайняті ваші думки. Ваша завітна думка тільки що сиділа за цим столом.

— Не поспішайте з висновками, дорога. Які в мене були думки, цього ви не можете знати.

— Так чи інакше, я віддаю належне вашому смакові. Вона чарівна.

— В Дженні багато гарного, — зауважив він просто.

— Ви щасливі?

— Більш чи менш. Ні, звичайно, щасливий, скільки це можливо для людини, якщо вона живе з відкритими очима. А в мене, ви знаєте, не багато ілюзій.

— Ви хочете сказати — ніяких?

— Мабуть, що й ніяких, Летті. Іноді я про це жалкую. З ілюзіями легше живеться.

— Я вас розумію. Я взагалі вважаю, що моє життя не вдалося, хоч грошей у мене майже стільки, скільки було в Креза, може, трошечки менше.

— Боже мій! І це говорите ви — з вашою красою, талантами, багатством?

— Навіщо вони мені? Їздити по світу, вести пусті розмови, віднаджувати ідіотів, які зазіхають на мої долари? Ах, як це буває важко й нудно!

Летті глянула на Лестера. Дженні не завадила колишньому почуттю прокинутись в її серці. Чому Лестер дістався не їй? Їм добре разом, неначе вони давно одружені або тільки що освідчилися одно одному. Яке право мала Дженні взяти його собі? Очі Летті говорили ясніше слів. Лестер сумно посміхнувся.

— Ось іде моя дружина, — сказав він. — Доведеться змінити тему розмови. А Дженні вас може зацікавити.

— Я знаю, — відповіла вона й осяяла Дженні променистою посмішкою.

У Дженні ворухнулася невиразна підозра. Можливо, це стара любов Лестера? Ось яку жінку він повинен був би собі вибрати. Вона — одного з ним кола, з нею він був би не менше, а може, й більше щасливим. Чи не думає він про те саме? Потім вона відмахнулася від цієї неспокійної думки; чого доброго, вона почне ревнувати, а це було б негідно.

М-с Джералд тримала себе з Кейнами дуже люб’язно. Наступного дня вона запросила їх покататися до Хайд-Парку, одного разу вони разом обідали в готелі «Клерідж», а потім настав день її від’їзду, — вона домовилась зустрітися із знайомими в Парижі. Вона сердечно попрощалася з Кейнами, висловивши надію, що вони знову зустрінуться. Їй було сумно, вона заздрила щастю Дженні. Лестер не втратив для неї колишнього очарування. Скоріше їй здавалося, що він зробився ще приємнішим, ввічливішим, розумнішим. Вона дуже жалкувала, що він не вільний. І Лестер — можливо підсвідомо — поділяв її жаль.

Немов ідучи слідом за її думками, він уявляв собі, як було б, коли б він з нею одружився. Їхні погляди на життя, на мистецтво, на практичні питання на диво збігалися. Розмовляли вони вільно й легко, як старі товариші. Належачи до одного кола в суспільстві, вони розуміли одно одного з півслова, до найменших тонкощів, яких Дженні не могла б ні вловити, ні висловити. Думка в неї працювала не так швидко, як у м-с Джералд. По своїй натурі Дженні була здатна і на глибші почуття, і на більш душевне розуміння, але вона не вміла показати себе в світській бесіді. Вона завжди була щира до кінця; ця ж її риса, можливо, й приваблювала Лестера. Але зараз, як і в інших подібних випадках, вона від цього втрачала. І Лестеру вже починало здаватись, що він зробив би краще, зупинившись у своєму виборі на Летті Пейс. У всякому разі, це було б не гірше, і тепер його не мучила б настирлива думка про майбутнє.

Вдруге вони зустрілись з м-с Джералд в Каїрі. Лестер, повільно ходячи з сигарою по саду готелю, раптом зустрівся з нею віч-на-віч.

— От так удача! — вигукнув він. — Звідки ви?

— Уявіть собі — з Мадрида. До минулого четверга я й сама не знала, що потраплю сюди. Мене Еллікоти умовили приєднатись до них у компанію. Я якраз думала, де-то ви зараз, а потім пригадала, що ви збиралися поїхати до Єгипту. Де ваша дружина?

— У цю хвилину, мабуть, у ванні. Тут так жарко, що Дженні готова не вилазити з води. Я й сам не проти того, щоб викупатись.

Він знову замилувався м-с Джералд. На ній була блакитна шовкова сукня, в руці — вишукана блакитна з білим парасолька.

— Ой, боже мій! — скрикнула вона раптом. — Просто не знаю, що мені з собою робити. Не можу я весь час мандрувати. Я вже думаю, чи не повернутися мені до Штатів.

— За чим же справа стала?

— А що це мені дасть? Заміж виходити я не хочу. Мені тепер нема за кого виходити заміж.

Вона виразно поглянула на Лестера й одвернулася.

— Ну, хто-небудь та знайдеться, — не дуже ввічливо сказав Лестер. — З вашою красою й грошима вам однаково не врятуватись.

— Не треба, Лестер.

— Гаразд, нехай буде по-вашому. Але ж я знаю, що говорю.

— Ви ще танцюєте? — запитала вона іншим, світським тоном, пригадавши, що в готелі цього вечора влаштовується бал. Колись Лестер танцював чудово.

— Та ви подивіться на мене!

— Облиште, Лестер, невже ви відмовились від такого чудового заняття. Щодо мене, то я досі безумно люблю танцювати. А місіс Лестер?

— Ні, вона не любить танців. У всякому разі, не захоплюється ними. Мабуть, частково в цьому винен і я. Останнім часом я чомусь забув, що цим можна займатися.

Він подумав, що останнього часу взагалі перестав бувати в товаристві. Його зв’язок був для цього нездоланною перепоною.

— Давайте потанцюємо сьогодні ввечері. Ваша дружина не заперечуватиме проти цього? Зал тут чудовий. Я вранці заглянула туди.

— Побачимо, — відповів Лестер. — Я, напевно, все забув. У моєму віці мені буде нелегко почати знову.

— Ну, що це ви, Лестер, — заперечила вона. — Виходить, що й мені вже не можна танцювати? Не будьте таким статечним. Вас послухати, то ви зовсім старий.

— Я й є старий, якщо зважити на життєвий досвід.

— Що ж, це ще цікавіше, — кокетуючи, промовила м-с Джералд.