Дженні Герхард

Розділ XXXIII

Луїза, глибоко вражена в своїй родинній гордості, одразу ж повернулася до Цинциннаті, де й розповіла про своє відкриття, до того ж з усіма подробицями. За її словами, їй відчинила двері «зовсім проста, дурна на вигляд жінка», яка, почувши, хто вона така, навіть не запросила її зайти, а застигла на місці з найвинуватішим, який тільки може бути, виразом обличчя. Лестер також тримав себе безсоромно, він так і виклав їй усю правду. Коли вона запитала, чия це дитина живе з ним, він відмовився відповісти. «Не моя» — от і все, що він їй сказав.

— Ой, боже мій, боже мій! — зітхала м-с Кейн, яка перша дізналася про новину. — Мій син, мій Лестер! Як він міг?

— І така жалюгідна тварюка! — невтомно вигукувала Луїза, немовби бажаючи нескінченним повторенням надати більшої переконливості своїм словам.

— Я пішла туди просто тому, що хотіла йому допомогти, — говорила далі вона. — Мені сказали, що він нездужає, я думала, що, може, він серйозно захворів. Хіба я могла припустити?..

— Бідний Лестер! — вигукнула мати. — Подумати тільки, що він міг до цього дійти!

М-с Кейн спробувала розібратися в цьому складному питанні, але, не знаючи, з якою міркою до нього підійти, викликала по телефону чоловіка, який прийшов з фабрики і вислухав оповідання мовчки, з застиглим обличчям. Отже, Лестер живе з жінкою, про яку вони до цього часу навіть не чули. Яких же заходів їм вжити? Батьківський авторитет не допоможе. Лестер сам собі авторитет, це сильна натура, і на дорікання він відповість байдужістю, а можливо, й дасть відсіч. Якщо спробувати на нього вплинути, треба пустити в хід дипломатію.

Арчібалд Кейн повернувся на фабрику засмучений і обурений, з твердим наміром вжити якихось заходів. Увечері у нього відбулась бесіда з Робертом, який признався, що до нього вже доходили тривожні чутки, але він вважав за краще мовчати. М-с Кейн подала думку — чи не з’їздити Роберту в Чикаго поговорити з Лестером.

— Він не може не зрозуміти, що своєю поведінкою завдає собі непоправної шкоди, — сказав старий Кейн. — Такі речі нікому не минають безкарно. Він повинен або одружитися з цією жінкою, або порвати з нею. Так і передай йому від мене.

— Все це дуже добре, — сказав Роберт, — але хто буде його переконувати? У мене, правду кажучи, немає бажання цим займатися.

— Я не втрачаю надії, — сказав старий. — Ти їдь, спробуй. Шкоди від цього не буде. А може, він і отямиться.

— Навряд, — заперечив Роберт. — Він дуже упертий. Особливої користі я в таких розмовах не бачу. Але якщо ти просиш, я, звичайно, поїду. І мамі цього хочеться.

— Так, так, — сказав украй засмучений старий, — ти все ж таки поїдь.

І Роберт поїхав до Чикаго. Не втішаючи себе надіями на успіх свого задуму, він, проте, знаходив задоволення від того, що мораль і справедливість цілком були на його боці.

Прибувши в Чикаго на третій ранок після відвідання Луїзи, Роберт подзвонив на склад, але Лестера там не було. Тоді він подзвонив йому додому і делікатно запропонував де-небудь зустрітися. Лестер ще не зовсім видужав, але зволів за краще приїхати до контори. Він привітав Роберта як завжди бадьоро, і деякий час вони говорили про справи. Потім настало напружене мовчання.

Роберт почав здалеку.

— Ти, очевидно, знаєш, чого я сюди приїхав?

— Догадуюсь, — відповів Лестер.

— Вдома всі дуже стурбувались, дізнавшись про твою хворобу, особливо мама. Тобі не загрожує рецидив?

— Думаю, що ні.

— Луїза розповіла, що застала тебе в трохи своєрідних домашніх умовах. Ти, звичайно, не одружений?

— Ні.

— Та жінка, яку бачила Луїза, це просто... — Роберт зробив красномовний рух рукою в повітрі.

Лестер кивнув.

— Я не хочу допитувати тебе, Лестер. Я не для того приїхав. Просто наші просили мене побачитись з тобою. Мама була у такому відчаї, що я зобов’язаний був це зробити, хоч би заради неї...

Він замовк, і Лестер, зворушений таким делікатним і справедливим зауваженням, відчув, що рішуче відмовитися від пояснень було б справді нечемно.

— Навряд чи я можу сказати тобі щось утішне, — почав він поволі. — Мені, власне, нічого сказати. Жінка ця існує, і я з нею живу, а нашим це не подобається. Найгірше, мабуть, те, що через нещасний випадок ви про це дізналися.

Він замовк, даючи змогу Роберту обдумати його тверезі міркування. Лестер, видно, ставився до свого становища спокійно. І слова його лунали, як завжди, розумно й переконливо.

— Ти не збираєшся з нею одружитися? — нерішуче запитав Роберт.

— Поки що ні, — спокійно відповів Лестер.

Хвилину вони мовчки дивились один на одного, потім Роберт кинув погляд на місто, що лежало за вікном.

— Мабуть, не варто питати тебе, чи ти її кохаєш? — наважився він.

— Справді, не знаю, як би я почав обмірковувати з тобою це неземне почуття, — похмуро пожартував Лестер. — Мені не довелося його спробувати. Я знаю тільки, що ця жінка цілком мене влаштовує.

Роберт знову помовчав.

— Що ж, — сказав він нарешті, — справа йде про твій добробут і про спокій родини. Будемо вважати, що мораль тут ні до чого, в усякому разі, не нам з тобою обмірковувати цей бік справи. Твої почуття стосуються тебе самого. Але питання про твоє майбутнє, як мені здається, досить серйозне, і ми мусимо про нього поговорити. Про збереження доброго імені й гідності родини також варто подумати. Батько дорожить честю родини більше, ніж багато інших людей. Тобі це, безперечно, відомо так само добре, як і мені.

— Я знаю, як дивиться на це батько, — відповів Лестер. — Мені все так само зрозуміло, як будь-кому з вас, але зараз я просто не можу нічого запропонувати. Такі стосунки складаються не за один день, і покінчити з ними одразу неможливо. Жінка ця існує. Частково я сам у тому винний. У подробиці вдаватися не маю наміру, — у таких справах чимало чого завжди приховано від стороннього спостерігача.

— Я, звичайно, уяви не маю про ваші стосунки, — сказав Роберт, — і не збираюсь тебе розпитувати, але чи не здається тобі, що ти робиш не цілком чесно... якщо тільки ти не думаєш одружитися з нею? — додав він, щоб намацати ґрунт.

Відповідь брата збентежила його.

— Можливо, я пішов би й на це, — сказав Лестер, — коли б бачив у цьому якусь користь. Найголовніше, що жінка ця існує, і всій родині це відомо. Якщо тут і слід вжити якихось заходів, то тільки мені. Діяти за мене ніхто не може.

Лестер замовк, а Роберт встав і почав ходити вперед і назад по кімнаті. Потім він знову підійшов до брата й сказав:

— Ти кажеш, що не збираєшся з нею одружуватися, чи, вірніше, що до цього ще не дійшло. Не раджу, Лестер. Мені здається, це було б фатальною помилкою. Я не хочу повчати тебе, але подумай сам, чим це загрожує людині в твоєму становищі; ти не маєш права так рискувати. Не кажучи вже про родину, ти надто багато ставиш на карту. Ти просто губиш своє життя.

Він замовк, витягнув уперед праву руку — його звичайний рух, коли він приймав щось особливо близько до серця, — і Лестер відчув просту щирість його слів. Роберт уже не виступав у ролі судді. Він звертався до його розуму, а це дуже міняло справу.

Проте Лестер не відгукнувся на цей заклик, і Роберт спробував зіграти на іншій струні. Він нагадав Лестеру, як любить його батько, як він сподівався, що Лестер одружиться в Цинциннаті з заможною дівчиною, нехай навіть з католичкою, якщо йому захочеться, але у всякому разі з дівчиною свого кола. І м-с Кейн завжди плекала цю надію, — та що говорити, Лестер і сам все знає.

— Так, я знаю, як вони на це дивляться, — перебив його Лестер, — але, справді, не бачу, що можна зараз змінити.

— Ти хочеш сказати, що тепер ще не вважаєш за доцільне розлучитися з нею?

— Я хочу сказати, що зустрів з її боку виключне ставлення, і, як порядна людина, зобов’язаний зробити для неї все можливе. Що саме — я ще не знаю.

— Ти вважаєш, що зобов’язаний жити з нею? — запитав Роберт холодно.

— У всякому разі — не викидати її на вулицю, коли вона звикла жити зі мною, — відповів Лестер.

Роберт знову сів у крісло, немов примирившись з тим, що його заклик залишився без відповіді.

— Хіба ускладнення в родині — не досить поважна причина для того, щоб дружньо домовитися з нею й відпустити її?

— Не раніше, ніж я до кінця продумаю це питання.

— І ти навіть не обіцяєш мені покінчити з цим у найближчий час, щоб я, повернувшись, міг хоч трохи заспокоїти батьків?

— Я б з радістю полегшив їхнє горе, але правда залишається правдою, і в розмові з тобою я не вважаю за потрібне йти на хитрощі. Як я вже сказав, такі стосунки не можна обмірковувати, — це просто неприпустимо і по відношенню до мене й по відношенню до цієї жінки. Тут і зацікавлені сторони іноді не знають, що зробити, не кажучи вже про сторонніх. Я був би просто мерзотником, коли б дав тобі зараз слово вжити якихось певних заходів.

Роберт знову походив по кімнаті.

— Отже, ти вважаєш, що зараз нічого не можна зробити?

— Поки що нічого.

— Ну, тоді я, мабуть, піду. Більше нам начебто немає про що говорити.

— Може, ти поснідаєш зі мною? Я зараз вільний, поїхали б до мене в готель.

— Ні, дякую, — сказав Роберт. — Я, здається, встигну до поїзда в Цинциннаті, який іде о першій. У всякому разі, спробую.

Вони стояли один навпроти одного, Лестер — блідий і трохи брезклий, Роберт — смуглявий, прямий, підтягнутий, собі на умі, і було видно, як роки змінили і того й другого. Роберт усе життя діяв просто й рішуче, Лестера завжди брали сумніви. У Роберті втілились енергія і хватка ділка, у Лестері — самовпевненість удачливого багатія з певним скептичним поглядом на життя. Разом вони уявляли собою чудову картину, незалежно від того, які думки проходили зараз у їхній свідомості.

— Що ж, — сказав старший брат після паузи, — додати мені нічого. Я мав надію, що зумію прищепити тобі наш погляд, але ти, звичайно, стоїш на своєму. Якщо ти сам не розумієш, що робити, мені тебе не навчити. Одно скажу — на мою думку, ти дієш нерозсудливо.

Лестер слухав мовчки, і на обличчі в нього відбивалась уперта рішучість.

Роберт взяв капелюх, і вони разом попрямували до дверей.

— Я постараюся змалювати їм справу в найкращому освітленні, — сказав Роберт і вийшов.