Дженні Герхард

Розділ XXVIII

За ті три роки, які Лестер і Дженні прожили разом, їхня прив’язаність одного до одного і взаєморозуміння зросли й зміцніли. Лестер на свій лад справді любив її. Це міцне, самовпевнене, позбавлене сумнівів і вагань почуття, що було засноване на природному й непереборному потягу, наближалося до справжньої духовної спорідненості. Ніжна покірливість, така притаманна Дженні, вабила й стримувала Лестера. Дженні була така віддана, добра, по-жіночому ніжна. Лестер звик вірити їй, покладатись на неї, і з роками його почуття робилися все глибшими й глибшими.

А Дженні від щирого серця, глибоко, віддано полюбила цю людину. Спочатку, коли він, як вихор, увірвався в її життя, збентежив її душу і, скористувавшись з її гіркої нужди, немов ланцюгом прикував її до себе, вона сумнівалася в ньому, трохи боялася його, хоч він завжди їй подобався. Але, проживши з ним всі ці роки, взнавши його краще, вона поступово полюбила його. Він такий дужий, гарний, у нього такий чудовий голос. Його погляди на все, його думки завжди такі переконливі, його улюблений девіз: «Іди напролом, не озирайся» — вразив її уяву. Як видно, він нічого не боїться — ні людей, ні бога, ні диявола. Часом, взявши її смуглявими пальцями за підборіддя, він дивився їй у вічі.

— Ти чудова, що й говорити, от тільки сміливості й зухвалості тобі б побільше. Цього тобі безперечно не вистачає.

І Дженні відповідала безмовним ніжним поглядом.

— Ну, нічого, — додавав Лестер, — зате в тебе є інші якості, — і цілував її.

Його дуже зворушувало, що Дженні так наївно намагається приховувати різні прогалини в своєму вихованні й освіті. Вона не досить грамотно писала; і от одного разу він знайшов аркуш паперу, — на ньому рукою Дженні були виписані важкі слова, які Лестер часто вживав у розмові, і їхнє значення. Він посміхнувся і ще більше полюбив її за це. Іншим разом, у «Південному готелі» в Сент-Луїсі, вона вдала, ніби їй не хочеться їсти, побоюючись, що її манери не досить гарні, і ті, що обідають за сусідніми столиками, можуть це помітити. Вона не завжди була впевнена, що візьме саме ту виделку і той ніж, які належить взяти, і незвичайні на вигляд страви примушували її губитись; як треба їсти спаржу? А артишоки?

— Чому ти нічого не їси? — весело запитав Лестер. — Адже ти голодна?

— Не дуже.

— Напевно голодна. Послухай, Дженні, я знаю, в чім справа. Але ти марно турбуєшся. У тебе прекрасні манери. Інакше б я не повів тебе сюди. І в тебе вірне чуття. Не розгублюйся. Якщо ти щось зробиш не так, я зразу ж підкажу тобі.

Його карі очі весело й ласкаво заблищали.

Дженні відповіла вдячною посмішкою.

— Мені й справді інколи буває трошки не по собі, — призналася вона.

— Не треба, — сказав він. — Все гаразд. Не турбуйся. Я тобі все покажу.

І він так і робив.

Поволі Дженні навчилася розбиратись у світських правилах і звичаях. У Герхардтів ніколи не було нічого, крім речей першої потреби. Тепер у неї було все, чого вона могла зажадати: вбрання, різні дрібнички туалету, все, з чого складається справжній комфорт, і хоч це їй подобалось, вона не втратила притаманного їй почуття міри і вміння тверезо все оцінювати. В ній не було ані краплинки гонору, вона тільки раділа, що доля всміхнулася їй. Вона така вдячна Лестерові за все. Як би тільки втримати його — назавжди!

Улаштувавши Весту в м-с Олсен, Дженні поринула в свої домашні справи. Лестер, зайнятий нескінченними справами, то приїжджав, то виїжджав. Він займав номер-люкс у «Гренд-Пасіфік» — кращому готелі Чикаго, — вважалося, що саме тут він і живе. В «Юніон-Клубі» він снідав і зустрічався вечорами з друзями й діловими знайомими. Одним з перших оцінивши переваги телефону, він установив апарат на квартирі і будь-коли міг говорити з Дженні. Вдома він ночував двічі-тричі на тиждень, іноді частіше. Спочатку він наполягав, щоб Дженні поклала господарство на робітницю, але пізніше згодився, що доцільніше буде домовитись з якоюсь дівчиною, яка тільки приходитиме й виконуватиме найчорнішу роботу. Дженні подобалося самій господарювати, це пояснювалося її природним трудолюбством і акуратністю.

Лестер любив снідати рівно о восьмій ранку. Він звик, щоб обід подавали рівно о сьомій. Йому подобалося срібло, хрусталь, китайський фарфор, різні чудові речі, його одяг і чемодани зберігалися на квартирі в Дженні.

Перші місяці все йшло як слід. Вряди-годи Лестер водив Дженні до театру і, коли йому траплялось зустріти когось із знайомих, завжди рекомендував її як міс Герхардт. Коли вони зупинялись де-небудь у готелі як чоловік і жінка, він називав клерку вигадане ім’я; коли ж не було загрози, що їх пізнають, він спокійнісінько ставив у книзі для приїжджих своє справжнє ім’я. І поки що все сходило гаразд.

Дженні завжди боялася одного — щоб Лестер не дізнався, що вона його обдурює, не сказавши йому про Весту; крім того, вона турбувалася про батька й про домівку. З листів Вероніки можна було зрозуміти, що вони з Уїльямом збираються переїхати до Марти, яка тепер жила в мебльованих кімнатах там-таки, в Клівленді. Дженні непокоїло, що батько залишиться сам. Їй було до болю шкода його: ставши калікою, він придатний був хіба що в нічні сторожі, і Дженні з жахом уявляла собі, як він житиме зовсім сам. Чи не переїхати йому сюди, до неї? Але Дженні знала, що зараз він на це не погодиться. Та й чи захоче Лестер, щоб Герхардт жив з ними? Вона не була в цьому впевнена. До того ж, коли батько приїде, неминуче треба буде розповісти Лестерові про Весту.

Все це дуже мучило Дженні.

А з Вестою було не так-то й просто. Почуваючи себе глибоко винною, Дженні особливо гостро переживала все, що стосувалося дочки. Вона всіляко намагалася спокутувати велику несправедливість, у якій була повинна перед своєю дитиною, бо цього найбільшого свого обов’язку вона не мала сил виконати. Кожного дня вона бувала у м-с Олсен, приносила іграшки, ласощі — одно слово, все, що, як здавалося їй, могло забавити й потішити дитину. Вона любила довго сидіти з Вестою, розповідаючи їй про фей і велетнів, і дівчинка жадібно слухала її казки. Нарешті Дженні так посмілішала, що одного разу, коли Лестер поїхав до Цинциннаті відвідати батьків, привела дівчинку до себе і потім стала брати її додому кожного разу, коли він виїжджав з міста. Час минав, Дженні вивчила Лестерові звички — потроху ставала все більш зухвалою — хоч навряд чи слово «зухвала» можна було вжити по відношенню до Дженні. Вона стала хороброю, як може бути хоробрим мишеня; вона рискувала брати до себе Весту навіть тоді, коли Лестер виїжджав тільки на два-три дні.

Вона навіть залишала в себе деякі іграшки, щоб Весті було чим бавитись.

Хоч небагато ще днів пробула дочечка в неї, але за цей час Дженні з особливою гостротою відчула, яке це було б щастя, коли б вона була законною дружиною і матір’ю. Веста виявила себе на диво спостережливою дитиною. Своїми невинними дитячими запитаннями вона раз у раз роз’ятрювала незагойну рану в серці Дженні.

— А можна мені завжди жити з тобою? — запитувала вона найчастіше.

Дженні відповідала, що поки що ні, але дуже скоро, як тільки можна буде, вона візьме свою дівчинку до себе назавжди...

— А коли це буде? — допитувалась Веста.

— Не знаю точно, моя маленька. Тепер уже скоро. Ти вже потерли ще трошки. А хіба тобі не подобається в місіс Олсен?

— Подобається, — відповідала Веста, — тільки в неї нічого немає гарного. Все вже старе.

У Дженні стискувалося серце, вона вела Весту до крамниці й купувала їй гору всіляких іграшок.

Лестер, звичайно, нічого не підозрював. Він майже не помічав, що робиться в домі. Він займався справами, розважався, глибоко був переконаний, що Дженні цілком одверта з ним і до глибини душі йому віддана, через що йому й на думку не спадало, що вона може щось приховувати від нього. Одного разу він захворів, серед дня повернувся додому й, не заставши Дженні, ждав її від другої до п’ятої. Він був роздратований і погримав, коли вона прийшла, але його незадоволення було ніщо в порівнянні із здивуванням і переляком Дженні, коли вона побачила, що він вдома. Вона вся зблідла від думки, що він зможе щось запідозріти, і намагалася пояснити свою відсутність якомога правдоподібніше. Вона була в пралі, потім ходила по магазинах і через те затрималася. У неї і в думці не було, що він дома. І їй так шкода, що вона не могла доглянути його. Того разу Дженні зрозуміла, що рискує все загубити.

Минуло ще три тижні, і Лестер знову поїхав на тиждень до Цинциннаті, а Дженні знову взяла Весту до себе; чотири дні мати й дочка були цілком щасливі вдвох.

Все було б гаразд, коли б Дженні не припустила помилки, за наслідки якої їй довелося потім гірко пожалкувати. У вітальні за широким шкіряним диваном, на якому часто відпочивав із сигарою Лестер, залишився забутий іграшковий баранчик. На шиї в нього висів на блакитній стрічці маленький бубонець, який дзвенів від найменшого доторку. Весті чомусь заманулося кинути іграшку за диван, а Дженні цього не помітила. Провівши Весту, вона зібрала всі її речі, але так і не згадала про баранчика, і він все ще стояв там, задивившись очима-ґудзиками на сонячні луки країни іграшок, коли повернувся Лестер.

Того вечора, спочиваючи на дивані з газетою в руках і мирно покурюючи, Лестер зненацька впустив за диван запалену сигару. Побоюючись, щоб від неї не загорілося що-небудь, Лестер нахилився і заглянув під диван, але не побачив її; тоді він встав, відсунув диван і раптом помітив баранчика, що стояв на тому ж місці, куди його кинула Веста. Лестер взяв іграшку й покрутив її в руках, не розуміючи, як вона сюди потрапила.

«Звідки тут баранчик? Напевно, його притягла якась сусідська дитина, з якою Дженні познайомилася, — подумав Лестер. — Треба трошки подражнити її».

Збираючись від душі посміятися, він узяв баранчика, ввійшов до їдальні, де поралася біля буфета Дженні, і проголосив з комічною урочистістю:

— Звідки це?

Дженні, що й гадки не мала про існування такого доказу, обернулася і вмить уявила собі, що Лестер про все дізнався і зараз же обрушить на неї свій справедливий гнів. Вона вся спалахнула, потім смертельно зблідла.

— Це... я... купила... це іграшка, — заїкаючись, вимовила вона.

— Бачу, що іграшка, — весело сказав Лестер, помітивши винувату розгубленість Дженні, але не надаючи цьому значення. — Бідолаха, сумно йому пастися на самоті.

І Лестер поторгав бубонець на шиї баранчика; бубонець тихенько задзеленчав, і Лестер знову звів очі на Дженні, що стояла перед ним, неспроможна вимовити ані слова. З добродушного вигляду Лестера вона зрозуміла, що він нічого не підозрює, але ніяк не могла отямитися.

— Що з тобою? — запитав Лестер.

— Нічого, — відповіла вона.

— У тебе таке обличчя, ніби цей баранчик страшенно перелякав тебе.

— Просто я забула сховати його, — мимоволі вирвалося у Дженні.

— У нього досить пошарпаний вигляд, — додав Лестер уже не так жартівливо, і потім, помітивши, що розмова ця неприємна Дженні, припинив її. Ніякої забави не вийшло з цього баранчика.

Лестер повернувся до вітальні, приліг на диван і замислився. Що так схвилювало Дженні? Чому вона вся зблідла, побачивши іграшку? Адже, коли вона, лишаючись сама, приводить до себе якого-небудь сусідського малюка, бавиться з ним, розважає його, то в цьому, звичайно, немає нічого поганого. Чого б їй так хвилюватися? Він у думках замислився над усім цим, але ні до якого висновку не прийшов.

Про баранчика більше не згадувалося жодним словом. Можливо, згодом Лестер зовсім забув би про цей випадок, коли б ніщо більше не викликало в ньому підозри, але, очевидно, біда ніколи не приходить одна.

Якось увечері, коли Лестер затримався і збирався йти з дому пізніше, ніж звичайно, біля дверей подзвонили; Дженні поралася на кухні, і Лестер сам пішов відчинити. Він побачив немолоду жінку, яка з тривожним виглядом подивилася на нього і зіпсованою англійською мовою запитала, чи не можна бачити хазяйку.

— Почекайте хвилину, — сказав Лестер і, вийшовши в коридор, покликав Дженні.

Ще на порозі пізнавши відвідувачку, Дженні квапливо вийшла в передпокій і зачинила за собою двері. Це одразу здалося Лестерові підозрілим. Він похмурнішав і вирішив з’ясувати, в чім справа. За хвилину до кімнати повернулася Дженні. Вона була бліда, як полотно, пальці в неї тремтіли й наче шукали, за що б ухопитись.

— Що трапилось? — запитав Лестер; він був роздратований, і голос його прозвучав досить різко.

Дженні не одразу знайшла в собі сили відповісти.

— Мені треба ненадовго піти, — сказала вона нарешті.

— Ну що ж, іди, — неохоче згодився він. — Але хіба ти не можеш мені сказати, що з тобою трапилось? Куди ти йдеш?

— Я... я... — запинаючись, почала Дженні. — В мене є...

— Ну? — похмуро запитав Лестер.

— У мене є одна справа, — закінчила вона. — Мені... мені треба йти зараз же. Коли я повернуся, я тобі все розповім, Лестер. Тільки, будь ласка, зараз ні про що не питай.

Вона швидко поглянула на нього: тривога, заклопотаність, нетерпляче бажання швидше піти виразно читалися на її обличчі; Лестер, який ніколи ще не бачив її такою зосередженою й упертою, був і зворушений, і роздратований.

— Гаразд, — сказав він, — але заради чого ти робиш з цього таємницю? Чому не сказати прямо, що саме з тобою трапилось? Навіщо про це треба говорити пошепки за дверима? Куди ти йдеш?

Він замовк, сам раптом здивувавшись із своєї різкості; а Дженні, виведена з рівноваги і звісткою, яку їй щойно принесли, і цією несподіваною доганою, раптом відчула приплив небувалої рішучості.

— Я тобі все скажу, Лестер, все! — вигукнула вона. — Тільки не зараз. У мене немає ані хвилини. Я все розповім, коли повернуся. Будь ласка, не затримуй мене.

Вона кинулася до сусідньої кімнати, щоб одягнутись. Лестер, який ще й зараз не розумів толком, що все це може означати, уперто пішов за нею.

— Послухай, — грубо крикнув він, — що за дурниці! У чому річ? Я хочу знати!

Він стояв на дверях — втілена войовничість і рішучість, чоловік, який звик, щоб йому підкорялись. Дженні, доведена до відчаю, нарешті не витримала.

— Моя дівчинка помирає, Лестер! — скрикнула вона. — Я зараз не можу говорити. Прошу тебе, не затримуй мене. Я все тобі поясню, коли повернуся.

— Твоя дівчинка?! — повторив приголомшений Лестер. — Що за чорт, про що ти говориш?

— Я не винна, — відповіла вона. — Я боялась... мені давно треба було сказати тобі про це. Я й хотіла сказати, але тільки... тільки... ой, відпусти мене швидше! Коли я повернуся, я тобі все розповім!

Він здивовано подивився на неї, потім ступив набік, даючи їй дорогу; зараз він більше не хотів нічого від неї домагатись.

— Добре, йди, — сказав він неголосно. — Може, провести тебе?

— Ні, — відповіла Дженні. — Мене чекають, я піду не сама.

Вона вибігла з кімнати, а Лестер лишився замислений. Невже це та сама жінка, що її, як йому здавалося, він так добре знав? Виходить, вона всі ці роки обдурювала його! І це Дженні! Втілена щирість! Простушка!

— Чорти б мене забрали! — пробурмотів він, і йому перехопило дух.