Дженні Герхард

Розділ XXIII

З від’їздом все склалося набагато легше, ніж можна було ждати. Дженні вирішила розповісти матері всю правду, а батькові можна було сказати тільки одно: що м-с Брейсбрідж виїжджає, хоче, щоб Дженні її супроводжувала. Батько, звичайно, почне розпитувати її, але навряд чи виникнуть у нього якісь сумніви. Цього дня по дорозі додому вона зайшла з Лестером до універсального магазину, і Лестер купив їй скриню, чемодан, дорожній костюм і капелюшок. Він був дуже гордий своєю перемогою.

— Коли приїдемо до Нью-Йорка, я куплю тобі щось краще, — сказав він. — Ти ще сама не знаєш собі ціни, на тебе всі будуть оглядатись.

Він наказав, щоб покупки склали в скриню й відправили до нього в готель. Потім умовився з Дженні, що в понеділок перед від’їздом вона прийде до готелю й переодягнеться.

Повернувшись додому, Дженні застала матір на кухні, і та, як завжди, зраділа їй.

— У тебе був важкий день? — ласкаво запитала м-с Герхардт. — Ти виглядаєш дуже стомленою.

— Ні, — сказала Дженні, — я не стомилась. Не в цьому справа. Просто я не зовсім добре себе почуваю.

— Що-небудь трапилось?

— Ах, мамочко, я повинна тобі сказати про одну річ. Це так важко...

Вона замовкла, запитливо дивлячись на матір, потім відвела очі.

— Ну, що таке? — стурбовано запитала м-с Герхардт. Їх уже спіткало стільки горя, що вона весь час жила в очікуванні якогось нового лиха. — Чи не втратила ти посаду?

— Ні, — відповіла Дженні, намагаючись не виказати свого хвилювання, — але я збираюсь піти звідти.

— Та що це ти? — вигукнула мати. — Чому?

— Я їду до Нью-Йорка.

Мати здивовано розкрила очі.

— Чого це раптом? Коли ти вирішила? — запитала вона.

— Сьогодні.

— Ти це серйозно?

— Так, мамусю. Послухай. Я хочу дещо тобі розповісти. Ти ж знаєш, як нам тяжко живеться. Нам усе одно ніяк не налагодити наших справ. А зараз знайшовся такий чоловік, який хоче нам допомогти. Він каже, що полюбив мене, й хоче, щоб я в понеділок їхала з ним до Нью-Йорка. Я вирішила їхати.

— Ні, Дженні, нізащо! — скрикнула мати. — Як же ти можеш знову піти на таке! Подумай про батька.

— Я вже про все подумала, — твердо сказала Дженні, — так буде краще. Він добрий чоловік, я знаю. І в нього багато грошей. Він хоче, щоб я поїхала з ним, і я поїду. А коли повернемось, він купить для нас новий будинок і взагалі допомагатиме. Ти ж сама знаєш, зі мною ніхто не одружиться. Нехай буде так. Він мене любить. І я його люблю. Чому б мені не поїхати?

— А він знає про Весту? — обережно запитала мати.

— Ні, — винувато відповіла Дженні. — Я думаю, краще не говорити йому. Я подбаю, щоб це обминуло її.

— Боюсь, що ти наживеш собі лиха, Дженні. Невже ти думаєш, що це ніколи не відкриється?

— Я думала, може, вона поживе тут з вами, поки їй не прийде час іти до школи, — сказала Дженні. — А потім я, напевно, зможу відправити її кудись учитись.

— Так-то воно так, — погодилася мати. — Але, можливо, все-таки краще сказати йому одразу? Він буде тільки кращої думки про тебе, якщо ти скажеш правду.

— Не в цьому річ. Справа у Весті, — гаряче сказала Дженні. — Я хочу, щоб це обминуло її.

Мати похитала головою.

— Де ти з ним познайомилась? — запитала вона.

— У місіс Брейсбрідж.

— Давно?

— Та вже майже два місяці.

— І ти жодного разу ні слова не сказала про нього, — закинула їй м-с Герхардт.

— Я не знала, що він так до мене ставиться, — винувато сказала Дженні.

— А може, почекаєш? Чому б йому спочатку не зайти до нас? — запитала мати. — Тоді все буде куди простіше. Адже однаково, якщо ти поїдеш, батько взнає правду.

— Я хочу сказати, що їду з місіс Брейсбрідж. Тоді тато не стане заперечувати.

— Так, можливо, — замислено погодилась мати.

Вони мовчки дивились одна на одну. М-с Герхардт намагалася намалювати в своїй уяві цю нову, дивну людину, яка увійшла тепер у життя Дженні. Він багатий. Він хоче купити їм гарний будинок. От так історія!

— І ще ось що він мені дав, — додала Дженні, якимсь чуттям розуміючи думки матері.

Вона дістала двісті п’ятдесят доларів, які були сховані в неї на грудях, і вклала їх у руки м-с Герхардт.

Та здивовано втупилася очима в гроші. У цій пачці зелених і жовтих папірців був рятунок від усіх турбот — про їжу, одяг, вугілля, плату за квартиру. Якщо в домі буде багато грошей, Герхардту не доведеться так уболівати, що з обпеченими руками він не може працювати; Джорджу, Марті й Вероніці можна буде накупити гарних речей — їм так цього хочеться! Дженні одягнеться, Веста здобуде освіту.

— Ти думаєш, він коли-небудь одружиться з тобою? — запитала, нарешті, мати.

— Не знаю, — відповіла Дженні. — Можливо. Я знаю тільки, що він мене любить.

— Що ж, — помовчавши, сказала м-с Герхардт, — якщо ти думаєш сказати батькові, що їдеш, то не відкладай. Йому й без того це здасться дуже дивним.

Дженні зрозуміла, що перемога залишилась за нею. Сила обставин примусила матір примиритися з тим, що сталось. Вона засмучена, але все ж їй уже здається, що, можливо, це й на краще.

— Я допоможу тобі, — зітхнувши, сказала вона дочці.

М-с Герхардт було нелегко сказати неправду, але вона зробила це так невимушено, що приспала всі підозріння в чоловіка. Про новину сказали й дітям, всі жваво обмірковували її, а коли потім і Дженні повторила цю вигадку батькові, все вийшло досить природно.

— І надовго ти їдеш? — поцікавився він.

— Тижнів на два, на три, — відповіла Дженні.

— Це приємна подорож, — сказав Герхардт. — Я побував у Нью-Йорку в тисяча вісімсот сорок четвертому році. Тоді це було зовсім маленьке місто, не те, що зараз.

У глибині душі він був дуже задоволений, що Дженні так пощастило. Як видно, хазяйка нею задоволена.

Настав понеділок: рано-вранці Дженні попрощалася з рідними й пішла до готелю «Дорнтон», де її чекав Лестер.

— Ось і ти! — весело вигукнув він, зустрівши її в жіночій вітальні.

— Так, — просто відповіла вона.

— Ти — моя племінниця, — говорив далі Лестер. — Я замовив для тебе кімнату поруч із своєю. Зараз я пошлю по ключ, і ти переодягнешся. Коли будеш готова, я відправлю твою скриню на вокзал. Поїзд відходить о першій.

Дженні пішла одягатися, а Лестер, не знаючи, як згаяти час, читав, курив і, нарешті, постукав до неї. Вона вже встигла переодягнутися і зараз же відчинила йому.

— Ти чарівна, — сказав він з посмішкою.

Вона опустила очі, на душі в неї було важко й неспокійно. Їй довелося стільки хитрувати, говорити неправду, хвилюватися, щоб зіграти свою роль, — все це давалося нелегко. Обличчя в неї було стомлене, змучене.

— Невже ти журишся? — запитав Лестер, уважно дивлячись на неї.

— Н-ні, — відповіла вона.

— Н-ну, дитинко, не треба так. Все буде гаразд.

Віє обійняв її й поцілував, і вони зійшли вниз. Він був вражений, коли побачив, яка вона гарна навіть в цьому скромному одязі, найкращому з тих, які їй будь-коли доводилося одягати.

Вони швидко доїхали до вокзалу. Кейн замовив місця заздалегідь, щоб приїхати до самого відходу поїзда. Вони сіли в купе пульманівського вагона, і Лестера охопило почуття величезного задоволення. Життя постало перед ним у яскравому рожевому світлі. Дженні поруч. Він домігся того, чого хотів. Добре, коли б завжди у всьому так щастило.

Поїзд рушив, і Дженні почала замислено дивитись у вікно. За вікном потягнулися безмежні поля, мокрі й сірі під холодним дощем; по-осінньому оголені ліси; серед плоских рівнин мелькали ферми, — будиночки з невисокими дахами неначе намагались міцніше притиснутись до землі. Поїзд мчав мимо маленьких сіл, — це були просто купки білих, жовтих, рудих халуп, їхні дахи почорніли від дощу та негоди. Один будиночок нагадав Дженні старий будинок Герхардтів у Колумбусі; вона закрила очі хусткою й тихо заплакала.

— Ти плачеш, Дженні? — сказав раптом Лестер, відриваючись від листа, який він читав. — Тихше, тихше, — став далі говорити він, бачачи, що вона вся тремтить. — Так не годиться. Будь розумною. Який толк у сльозах?

Вона не відповідала, і Лестер мимоволі поспівчував, цьому глибокому німому горю.

— Не плач, — заспокоював він. — Адже я сказав тобі, все буде гаразд. Не турбуйся ні про що.

Дженні насилу опанувала себе й почала витирати очі.

— Не треба так журитись, — заспокоював її Лестер. Від цього тільки гірше. Я розумію, тобі важко їхати з дому, але слізьми тут не допоможеш. Адже ти не назавжди їдеш. Ти ж скоро повернешся. І ти мене любиш, правда, дитинко? Я що-небудь для тебе важу?

— Так, — відповіла Дженні, намагаючись посміхнутися.

Лестер знову почав читати листи, а Дженні задумалась про Весту. Їй було ніяково від усвідомлення, що в неї є така таємниця від людини, яка вже стала дорога їй. Вона знала, що повинна розповісти Лестеру про дитину, але сама думка про це примушувала її тремтіти. Може, коли-небудь вона знайде в собі досить мужності, щоб признатись йому. «Я повинна йому сказати, — хвилюючись, думала вона; її раптом охопила свідомість усієї серйозності цього обов’язку. — Якщо я одразу не признаюсь і почну з ним жити, а потім він про все дізнається, він ніколи не пробачить мені. Він може мене вигнати — а куди я піду? У мене немає більше домівки. Що мені тоді робити з Вестою?»

Вона обернулася і подивилась на Лестера, охоплена страшним передчуттям, але перед нею був всього лише поважний, випещений чоловік, заглиблений у читання листів, — ні в його свіжопоголених рожевих щоках, ані в усій постаті, яка так і дихала достатком, не було нічого войовничого, що нагадувало б розгнівану Немезіду. Тільки-но Дженні встигла одвести очі, Лестер у свою чергу подивився на неї.

— Ну що, оплакала всі свої гріхи? — весело запитав він.

Вона відповіла млявою посмішкою. Натяк мимоволі влучив у ціль.

— Сподіваюсь, — сказала вона.

Він заговорив про інше, а Дженні дивилася у вікно й думала про те, як їй хотілося б сказати йому правду — і от нічого не виходить. «Не можна відкладати надовго», подумала вона, втішаючи себе думкою, що, може, незабаром збереться з духом і все йому розповість.

Наступного дня вони прибули до Нью-Йорка, й перед Лестером постало серйозне питання: де зупинитися? Нью-Йорк — велике місто, мало ймовірно, щоб він зустрів тут знайомих, але Лестер вважав за краще не рискувати. Тому він наказав кучеру відвезти їх до одного з найкращих готелів і взяв номер з кількох кімнат, де їм треба було провести тижнів два-три.

Обстановка, в яку тепер потрапила Дженні, була такою незвичайною, такою сліпучою, що їй здавалося, ніби вона перенеслася до якогось іншого світу. Кейн не любив дешевої, крикливої розкоші. Він завжди оточував себе простими і елегантними речами. Він одразу зрозумів, що треба Дженні, і все вибирав для неї дбайливо й з смаком. І Дженні, справжня жінка, від душі втішалася красивим убранням і чудовими дрібничками, якими він засипав її. Невже це Дженні Герхардт, дочка пралі, запитувала вона сама себе, бачачи в дзеркалі струнку постать у синій оксамитній сукні з золотавим французьким мереживом біля коміра й на рукавах. Невже це її ноги взуті в легкі елегантні туфельки, що коштували десять доларів, її руки у виблискуючих коштовних камінцях? Просто чудо, що їй випало таке багатство! І Лестер обіцяв, що і на долю її матері також дещо припаде. Сльози виступили на очах у Дженні, коли вона думала про це. Мила, дорога мама!

Лестер тішився, пишно вбираючи її, щоб вона була йому гідною парою. Він пустив у хід всі свої здібності — і наслідок перевершив його найсміливіші сподівання. У коридорах, у ресторанах, на вулиці люди оберталися й проводжали його супутницю поглядом.

— Надзвичайна жінка! — чулося з усіх боків.

Незважаючи на те, що становище Дженні так різко змінилося, це не запаморочило її і вона не втратила здорового розуму. У неї було таке почуття, немов життя засипало її своїми дарами лише на час, а потім знову все відбере. Їй не властиві були дрібні гордощі. Лестер переконувався в цьому, спостерігаючи її.

— Ти чудова жінка, — говорив він. — Ти ще сяятимеш. До цього часу життя не дуже балувало тебе.

Його турбувала думка про те, як пояснити цей новий зв’язок рідним, якщо вони що-небудь почують. Коли найняти будинок у Чикаго чи у Сент-Луїсі (про що він уже подумував), чи вдасться зберегти це в таємниці? Та й чи хочеться йому робити з цього таємницю? Він був майже переконаний, що по-справжньому, щиро любить Дженні.

Коли настав час повертатися, Лестер почав обмірковувати з Дженні дальший план дій.

— Постарайся відрекомендувати мене батькові, як знайомого, — говорив він. — Так буде найпростіше. Я зайду до вас. І потім, коли ти йому скажеш, що ми хочемо одружитися, це його не здивує.

Дженні подумала про Весту і аж здригнулася. Але, може, пощастить умовити батька мовчати.

Лестер розсудливо запропонував Дженні зберегти її стару клівлендську сукню, щоб вона могла повернутися в ній додому.

— Про інші речі не турбуйся, — сказав він. — Я їх збережу до того часу, поки ми не влаштуємось інакше.

Все склалося дуже легко й просто: Лестер був чудовий стратег.

Поки вони були в Нью-Йорку, Дженні майже кожного дня писала додому і вкладала в ці листи коротенькі записочки, які призначалися тільки для матері. Одного разу вона сповістила, що Лестер хоче побувати в них, і просила м-с Герхардт підготувати до цього батька: розповісти йому, що вона зустріла людину, яка покохала її. Вона писала про труднощі, зв’язані з Вестою, і мати одразу почала міркувати, як примусити Герхардта тримати язика за зубами. Треба, щоб на цей раз все було гаразд. Треба дати Дженні можливість влаштувати свою долю.

Нарешті Дженні приїхала, і всі зраділи їй. Звичайно, вона не могла повернутися на колишню посаду, але м-с Герхардт пояснила чоловікові, що м-с Брейсбрідж заплатила Дженні за два тижні наперед, щоб вона могла підшукати собі місце краще, з більшою платнею.