Дженні Герхард

Розділ XXXII

Весною будівництво виставочних зал і складу було закінчене, і Лестер перевів свою контору в нове приміщення. До цього часу його ділове життя проходило в готелі «Гренд-Пасіфік» і в клубі. Тепер він відчував, що міцно осів у Чикаго, що віднині йому доведеться жити тут постійно. На нього покладали серйозні обов’язки — керівництво численним штатом контори й укладання великих угод. Зате він був звільнений від роз’їздів — їх доручили чоловікові Емі, який діяв за вказівками Роберта. Останній з усіх сил пробивався уперед, він намагався схилити на свій бік сестер і вже розпочав реорганізацію фабрики. Декільком службовцям, які користувались прихильністю Лестера, загрожувало звільнення. Але Лестер про це не знав, а старий Кейн схилявся до того, щоб дати Роберту цілковиту волю дії. Роки давали себе знати. Він був задоволений, що справа його залишиться у міцних надійних руках. Лестер начебто не виявляв незадоволення. Очевидно, їхні стосунки з Робертом змінились на краще.

Можливо, що все йшло б гаразд і далі, якби не та обставина, що особисте життя Лестера не могло назавжди залишитись таємницею. Траплялось, що, проїжджаючи з Дженні вулицями у відкритій колясці, він потрапляв на очі світським чи діловим знайомим. Це не турбувало його, адже він неодружений, отже вільний проводити час, з ким йому заманеться. Чому не припустити, що Дженні — молода жінка з поважної родини, за котрою він упадає? Він ні з ким не збирався її знайомити і раз назавжди велів кучерові їздити якомога швидше, щоб ніхто не спробував його кликати й заговорити з ним. А для тих, з ким він зустрічався в театрі, Дженні, як уже згадувалося, була просто «міс Герхардт».

На жаль, чимало Лестерових знайомих були надто спостережливі. Вони зовсім не мали на увазі осуджувати його поведінку. Просто їм спадало на думку, що і в минулі роки в інших містах вони зустрічали його з цією ж самою жінкою. Очевидно, він підтримує з нею незаконний зв’язок. Ну й що ж з цього? Багатство й молодість дають чимало переваг. Деякі чутки докотилися до Роберта, але він не вважав за потрібне поділитися з кимсь своїми міркуваннями.

Це трапилось років через півтора після того, як Лестер і Дженні оселилися на Північній околиці. Восени, у гнилу погоду, Лестер захворів на грип. Відчувши перші ознаки недуги, він вирішив, що це дрібниця й що гаряча ванна та добра доза хініну одразу поставлять його на ноги. Але хвороба виявилася серйозною: вранці він не міг встати з ліжка, у нього була сильна гарячка й нестерпно боліла голова.

Останнім часом, постійно живучи з Дженні, він став необережним. Йому треба було б поїхати до себе в готель і хворіти на самоті. Але йому далеко більше подобалося побути вдома, з Дженні. Він подзвонив до контори і повідомив, що нездужає й декілька днів не з’явиться, а потім блаженно віддався турботам своєї терплячої доглядачки.

Дженні, розуміється, була тільки рада, що Лестер з нею, хворий чи здоровий. Вона умовила його викликати лікаря й приймати ліки. Вона поїла його гарячим чаєм з лимоном, день і ніч обмивала холодною водою його обличчя й руки. А коли він почав одужувати, варила йому смачний бульйон і кашу.

Під час цієї хвороби й трапилась перша серйозна неприємність. Сестра Лестера, Луїза, яка гостювала у знайомих у Сент-Полі і попередила брата, що хоче побачитись з ним, коли їхатиме назад, вирішила повернутися додому раніше, ніж передбачала. Вона опинилася в Чикаго саме тоді, коли Лестер вкрай занедужав, і, дізнавшись по телефону в конторі, що його не буде ще декілька днів, поцікавилась, як їй зв’язатися з ним.

— Здається, він живе в «Гренд-Пасіфік», — прохопився якийсь необережний секретар. — Він нездужає.

Луїза розхвилювалась і подзвонила до «Гренд-Пасіфік», де дізналася, що м-ра Кейна не бачили вже кілька днів, і що взагалі він буває у себе в номері не частіше, як один-два рази на тиждень. Тоді, заінтригована цим, вона подзвонила до його клубу.

До телефону, як навмисне, підійшов хлопчик-посильний, який за дорученням самого Лестера не раз бував у нього на квартирі. Хлопчик не знав, що адресу Лестера слід тримати в таємниці, — досі ним ніхто не цікавився. Коли Луїза сказала, що вона сестра Лестера і їй дуже треба його побачити, хлопчик відповів:

— А він живе на площі Шіллера, будинок дев’ятнадцять.

— Чию це ти адресу даєш? — запитав клерк, що був біля телефону.

— Містера Кейна.

— Жодних адрес давати не можна. Ти що, хіба не знаєш?

Хлопчик розгубився й попросив пробачення, але Луїза вже повісила трубку.

Через годину Луїза, здивована, що в її брата є ще й третя адреса, була на площі Шіллера. Зупинившись перед двоквартирним будинком, вона прочитала прізвище Кейна на дощечці біля дверей, які вели на другий поверх, піднялася й подзвонила. Дженні вийшла, почувши дзвоник, і дуже здивувалась, побачивши перед собою добре одягнену даму.

— Тут живе містер Кейн? — згорда спитала Луїза, заглядаючи в кімнату крізь відчинені двері. Присутність жінки трохи здивувала її, але підозри її були ще невиразні.

— Так, — відповіла Дженні.

— Він, здається, хворий? Я його сестра. Можна увійти?

Коли б у Дженні був час зібратися з думками, вона б знайшла, що сказати, але вона й слова вимовити не встигла, як Луїза, розпещена своїм становищем і звикла все робити по-своєму, вже пропливла повз неї в кімнату. У вітальні, розташованій поруч із спальнею, де лежав Лестер, вона огляділася. Веста, яка бавилась у куточку, піднялась і з цікавістю втупилася очима в гостю. Крізь відчинені двері спальні Луїза побачила Лестера; він лежав у ліжку з заплющеними очима, освітлений з лівого боку променем сонця, що падав з вікна.

— Так ось ти де! — вигукнула Луїза, швидко заходячи до спальні. — Що це з тобою?

Почувши її голос, Лестер розплющив очі і миттю все зрозумів. Він підвівся на лікті, але не міг вимовити ані слова. Нарешті він ледве видушив з себе:

— Здрастуй, Луїза. Звідки ти з’явилася?

— Із Сент-Поля. Я поїхала раніше, ніж збиралася, — заговорила вона швидко й з роздратуванням, почувши щось недобре. — А я тебе насилу розшукала. Що це в тебе за... — вона хотіла сказати «гарненька економка», але, обернувшись, побачила Дженні, яка з сумним, прикро враженим обличчям прибирала щось у вітальні.

Лестер замість відповіді закашлявся.

Луїза уважно оглянула кімнату. Для неї не лишилася непомітною приємна атмосфера родинного життя, яка проте викликала підозрілі думки. На стільці лежала сукня Дженні, побачивши яку, міс Кейн гидливо підібрала спідницю.

Вона глянула на брата й прочитала в його очах дивний вираз, ніби він був трохи спантеличений, але в той же час спокійний і готовий до бою.

— Даремно ти сюда прийшла, — сказав Лестер, не давши Луїзі часу запитати про те, що так і крутилося в неї на язиці.

— Чому ж даремно? — вигукнула вона, обурена його зухвалою одвертістю. — Брат ти мені чи ні? А якщо брат, я можу прийти до тебе, де б ти не був. Як вам це подобається? І ти говориш мені отакі речі?

— Послухай, Луїза, — вів далі Лестер, вище підводячись на лікті. — Ти не маленька. Сваритися нам немає рації. Я не знав, що ти приїдеш, а то вжив би певних заходів.

— Певних заходів! — передражнила вона злісно. — Ну, ще б пак! Як же інакше!

Вона відчувала, що потрапила в пастку, і була обурена через це Лестером.

А Лестер навіть почервонів від гніву.

— Дарма ти задираєш носа, — заявив він рішуче. — Я ні в чому не виправдуюсь перед тобою. Я говорю, що вжив би певних заходів, але це зовсім не означає, що я прошу пробачення. Якщо ти не хочеш розмовляти ввічливо, воля твоя.

— Ну, знаєш, Лестер! — спалахнула вона. — Цього я від тебе не сподівалася. Я думала, ти посоромишся одверто жити з... — вона зам’ялася, не наважуючись вимовити страшне слово, — коли в нас у Чикаго повнісінько знайомих. Це жахливо! Я думала, в тебе все ж є почуття пристойності й поваги до думки...

— До біса пристойності! — вибухнув Лестер. — Зрозумій ти, нарешті, що я не прошу в тебе пробачення. Якщо тобі тут не подобається, ти чудово знаєш, що тобі робити.

— О господи! — вигукнула вона. — І це каже мій брат! І все через цю тварюку. Чия це дитина? — запитала вона раптом з люттю, але й з цікавістю.

— Можеш заспокоїтися, не моя. Проте, хоч би й моя, тобі-то що? Прошу тебе не втручатися в моє життя.

Дженні чула все, включаючи зневажливі зауваження на свою адресу, і серце в неї стиснулося від болю.

— Заспокойся, більше я не втручатимусь у твоє життя, — бушувала Луїза. — Скажу тільки, що від кого іншого, а від тебе я цього не сподівалась. Та ще з жінкою, яка так явно нижча від тебе! Я спочатку подумала, що вона... — Луїза знову хотіла сказати «твоя економка», але Лестер, не пам’ятаючи себе від люті, брутально перебив її:

— Мені однаково, що ти про неї подумала. Вона краща за багатьох, що вважають себе вищими створіннями. Знаю, що ти думаєш. Це все дурниці. Я роблю, як хочу, і до твоєї критики мені діла немає. Я сам за себе відповідаю і прошу про мене не турбуватися.

— І не буду, можеш бути певен, — відпарирувала вона. — Що родина для тебе нічого не означає, це мені тепер цілком зрозуміло. Але коли б у тебе була хоч краплина совісті, ти ніколи не припустив би, щоб твоя сестра опинилася в такому місці. Мені просто гидко, і інші, коли дізнаються, скажуть те ж саме, от і все.

Вона круто повернулася на каблуках і пішла геть, по дорозі кинувши знищувальний погляд на Дженні, що, як на біду, опинилася на дверях вітальні. Вести в кімнаті не було. Дженні трохи згодом увійшла до Лестера й причинила за собою двері. Сказати їй було нічого. Лестер, відкинувши густе волосся з високого чола, лежав на подушці, стомлений і похмурий. «І треба ж було, — думав він. — Тепер вона приїде додому і всім про все розповість. Батько дізнається, і мати, Роберт, Імоджін, Емі — всі дізнаються. І заперечувати неможливо — Луїза бачила досить». Лестер замислено дивився на стіну.

Тимчасом Дженні, займаючись своїми домашніми справами, також поринула в роздуми. Так от якої думки про неї інша жінка. Тепер зрозуміло, що думає оцей світ. До родини Лестера їй так само далеко, як до іншої планети. Для його батьків, братів і сестер вона — погана жінка, незмірно нижча від нього своїм становищем у суспільстві, незмірно нижча від нього морально й розумово, вона вулична жінка, тварюка. А вона ж надіялася згодом відновити свою репутацію. Ця думка була їй найболючіша, вона поранила її як ножем. Так, вона справді погана й негідна в очах Луїзи, в очах світу, найголовніше — в очах Лестера. Чи може бути інакше? Вона мовчала й не скаржилася, але біль приниження й сорому не покидав її. Ах, коли б якось виправдатися в думках усіх цих людей; жити чесно, стати порядною жінкою. Як це зробити? Домогтися цього треба, але як?