Досить Катрін

(дванадцять)

Наступного четверга Коліна розбудило кукурікання півня вперемішку з Гассановими молитвами. Колін скотився з ліжка, натягнув футболку, дорогою через ванну попісяв і зайшов до Гассанової кімнати. Гассан уже знову лежав у ліжку із заплющеними очима.

— Чи не міг би ти молитися не так голосно? Хіба Бог не почує тебе, хоч би ти й шепотів? — запитав він.

— Я беру лікарняний, — промовив Гассан, не розплющуючи очей. — Гадаю, у мене запалення носових пазух, і мені потрібен відпочинок. Працювати — це добре, та мені треба посидіти в «сімейках» і подивитися «Суддю Джуді». Ти усвідомлюєш, що я не дивився «Суддю Джуді» вже дванадцять днів? Уяви, що тебе на дванадцять днів розлучили з коханням всього життя!

Стиснувши губи, Колін мовчки дивився на Гассана. Той розплющив очі.

— Ну, добре. Вибач.

— Ти не можеш удавати хворого. Твій бос працює тут. У будинку. І вона знає, що ти не хворий.

— Щоб ти знав, дурнику, вона щочетверга на фабриці. Треба бути уважнішим. Це ідеальний день, щоб удавати хворого. Мені просто треба перезарядити емоційні батарейки.

— Ти заряджав свої батарейки цілий рік! Дванадцять місяців байдикував!

Гассан вишкірився.

— Хіба тобі не час іти на роботу?

— Принаймні зателефонуй своїй матінці й скажи, щоб надіслала завдаток до Лойоли. Термін закінчується за чотири тижні. Я перевірив у інтернеті для тебе.

Гассан відповів, не розплющуючи очей:

— Я тут слово намагаюсь згадати. Господи, крутиться на язиці. Ви-вет-вер. О, точно: витребеньки, трясця йому! Ви-тре-бень-ки!

Коли Колін зійшов униз, то побачив, що Голліс уже встала — а може, не спала всю ніч — і вдяглася у рожевий брючний костюм.

— Гарний день займається, — сказала вона, — не більше як 28 градусів. Але, Господи, я така рада, що четвер тільки раз на тиждень.

Колін сів обіч неї за обіднім столом і запитав:

— А що ви робите четвергами?

— Ну, я заїжджаю на фабрику вранці й перевіряю там усе. А тоді, десь опівдні, їду в Мемфіс і відвідую наш склад.

— А чому склад у Мемфісі, а не в Ґатшоті? — поцікавився Колін.

— Господи, ти ставиш багато запитань. Послухай краще: ви вже порозпитували майже всіх, хто працює на фабриці. Тому я відправлятиму вас до інших людей у Ґатшоті — наших пенсіонерів з фабрики та інших. Мені потрібні відповіді на ті ж чотири запитання, але ви можете затримуватись у людей трохи довше задля годиться, ось так.

Колін кивнув і, трохи помовчавши, сказав:

— Гассан занедужав. У нього запалення носових пазух.

— Бідаха. Гаразд, поїдеш із Ліндсі. Сьогодні доведеться трохи поїздити. З'їздите до старців.

— Старців?

— Ліндсі їх так називає. Мешканців пансіонату для літніх людей у Бредфорді — багато з них живуть коштом «Ґатшот текстиль». Ліндсі раніше завжди їх відвідувала, до того, як почала, — Голліс зітхнула, — зустрічатися з отим, — Голліс знову зітхнула, — хлопцем.

Вона витягла шию і загорлала в бік коридору:

— ЛІНДСІ-І-І! СТЯГУЙ ІЗ ЛІЖКА СВОЮ ЛІНИВУ ДУПУ!

І попри те, що перш ніж потрапити до вух Ліндсі, звук низького голосу Голліс мав пройти коридором і крізь двоє зачинених дверей, дівчина вже за мить гукнула у відповідь:

— Укинь ЧЕТВЕРТАК до банки лайки, Голліс. Я в душі.

Голліс встала, поклала двадцять п'ять центів до банки лайки на камінній полиці, повернулась до Коліна, скуйовдила його юдо-африканську кучму і сказала:

— Я повернуся пізно. З Мемфіса шлях довгий. Але мій мобільних увімкнений. Усе буде гаразд.

Коли з'явилася Ліндсі, у шортах кольору хакі та чорній футболці «Ґатшот», яка щільно облягала її, Гассан уже лежав на дивані й дивився повтори передачі «Суботній вечір наживо».

— Хто в нас сьогодні за жертву? — запитала Ліндсі.

— Старці.

— О, це справді круто. Я ветеран закладу. О’кей, Гассе, скажи дивану бай-бай.

— Вибач, Ліндс. Я сьогодні на лікарняному, — сказав Гассан.

«Я ніколи не називав її „Ліндс“», — подумав Колін.

Гассан зареготав із якогось жарту з телевізора. Ліндсі здула волосся з обличчя, підхопила Коліна під руку і потягла до Чортопхайки.

— Не можу повірити, що він оголосив себе хворим, — сказав Колін, заводячи двигун. — Я до півночі мучився, читав довбану книжку про винайдення телебачення,[61] а він оголошує себе довбаним хворим?

— Слухай, а якого дідька ви з Гассаном весь час кажете «довбаний»?

Колін повільно видихнув.

— Ти читала «Голі та мертві» Нормана Мейлера?

— Навіть не знаю, хто це.

— Американський письменник. Народився 1923 року. Я читав цю книжку, коли вперше зустрів Гассана. А потім і Гассан її прочитав, бо там усе про війну, а Гассан любить стрілянину. Та я не про те. Там 872 сторінки, і слова «довбаний», «довбана», «довбня» трапляється приблизно тридцять сім тисяч разів. Мало не кожне друге слово. Так от, прочитавши цей роман, я захотів ознайомитись ще й із літературною критикою про нього.

— Смайлик «Здивована».

— Виявилось, що коли Мейлер писав книжку, там насправді були «факи». Та коли він надіслав її видавцям, ті сказали: «Містере Мейлер, ви написали унікальну книжку. Але ніхто в нас у 1948 році не купить її, бо там стільки ж ф-слів, скільки решти інших». Тоді Норман Мейлер типу показав «фак» видавцю — пройшовся по всіх 872-х сторінках книжки і замінив кожен «фак» на «довбаний». Я розповів цю історію Гассану, коли він читав книжку, і він вирішив, що почне говорити «довбаний» з поваги до Мейлера, а ще тому, що це слово можна вживати у класі, не нариваючись на неприємності.

— Цікава історія. Бачиш? Ти вмієш розповідати, — похвалила Ліндсі, і її усмішка розквітла, мов феєрверк у темному небі. — У ній немає висновку і кохання чи пригоди, але принаймні це історія, і ти не приплітав жодних міркувань про гідратацію.

Боковим зором Колін спостерігав за її усмішкою.

— Поверни ліворуч. Їдемо цією довбаною дорогою без кінця, а тоді… о, стій, пригальмуй, це машина Чейза.

Назустріч їм їхав двокольоровий «Шевроле Бронко». Колін неохоче зупинив Чортопхайку. За кермом сидів ЩОК. Колін опустив вікно, а ЩОК опустив своє. Ліндсі перехилилась через Коліна, щоб поговорити зі своїм хлопцем.

— Привіт, Лес, — сказав ЩОК.

— Не смішно, — твердо сказала Ліндсі, хоча Чейз на передньому сидінні зайшовся сміхом.

— Слухай, ми сьогодні з Чейзом увечері зустрічаємося з Фултоном у таборі. Побачимося там?

— Мабуть, я сьогодні залишуся ввечері вдома, — сказала вона і, повернувши голову до Коліна, скомандувала: — Рушай.

— Агов, Ліндсі, це ж просто підколка.

— Рушай, — повторила вона, і Колін натиснув на газ. Машина рвонула з місця.

Він саме збирався запитати про те, що сталося, коли Ліндсі повернулась до нього і сказала дуже спокійно:

— Це так, наш власний жарт, між собою. Так от, я прочитала твій записник. Не скажу, що все зрозуміла, але принаймні усе переглянула.

Колін ураз забув про чудасію зі ЩОКом і запитав:

— Що ти про це думаєш?

— Ну, по-перше, я згадую, про що ми говорили, коли ти тільки приїхав. Коли я сказала, що хотіти щось важити — це погана мета. Мабуть, я все таки трохи того, помилялась, бо коли читала твої записи, то захотіла знайти спосіб довести Теорему. Мені аж свербіло, так хотілося закінчити її й довести, що стосунки можна вписати у схему. Я хочу сказати, це має працювати. Люди такі з біса передбачувані. І тоді Теорема була б не твоєю, а нашою. І я, хоча це трохи й запізно… байдуже, я хочу теж важити трохи — щоб мене знали поза Ґатшотом, інакше чому б я так багато думала про неї. Може, я хочу щось важити, але не їхати звідси.

Колін пригальмував, бо попереду був знак «Стоп», і поглянув на Ліндсі.

— Шкода, — сказав він.

— Шкода — що?

— Що ти не змогла її довести.

— Та ні, я довела, — сказала вона.

Колін зовсім зупинив машину за шість метрів до знака й запитав:

— Ти певна? — дівчина мовчки усміхалась. — Розкажи! — попросив він.

— Гаразд, ну, я не довела її, але в мене є ідея. Я повний дуб у математиці, справжній дуб, і ти скажи, якщо я помиляюся, та я зрозуміла, що єдиний коефіцієнт у формулі — це де саме на шкалі Кидальник/Покинутий розташована людина, так?

— Так. Формула це й описує. Вона визначає, хто кого покине.

— Але це не єдиний чинник у стосунках. От хоча б вік. Коли тобі дев'ять, твої стосунки будуть радше коротшими, менш серйозними і випадковішими, ніж коли тобі сорок один і ти поспішаєш будь-що одружитись, доки не припинилась овуляція, хіба ні?

Колін перевів погляд на дороги, що розходилися перед ним від перехрестя, обидві вкрай занедбані. Він розмірковував. Це здавалось таким очевидним — усі відкриття такими здаються.

— Більше змінних! — промовив він із захватом.

— Так. Для початку вік, як я сказала. Та є ще багато чинників. Вибач, але привабливість теж має значення. У нашому місті є хлопець, він зараз у морській піхоті, але торік навчався у випускному класі. Це було 100 кг скульптурних м’язів. Я люблю Коліна і все таке, але той чувак був такий крутезний, просто відпад, а ще добрий і класний, і їздив на такому розцяцькованому «Паджеро»!

— Ненавиджу цього крутелика, — сказав Колін.

Ліндсі розсміялась.

— Ще б пак. Та головне, що це був класичний Кидальник. Почесний член клубу трьох «з»: знайди її, з’їж, забудь. Тільки він припустився помилки, коли почав зустрічатися з єдиною людиною в Середньому Теннессі, крутішою за нього, — з Катріною. Він зробився слухняним цуциком, який скиглив і тулився їй до ніг, і Катріні довелося його позбутися.

— Але це не тільки фізична привабливість, — заперечив Колін, витягаючи з кишені олівець і записник. — Це те, наскільки привабливою тобі здається людина, і наскільки привабливою здаєшся їй ти. Наприклад, є дуже гарна дівчина, але може статися, що в мене свої жуки в голові — я люблю тільки шестипалих дівчат. І я можу бути Кидальником, якщо вона буде п’ятипалою і поведеною на сухоребрих хлопцях в окулярах і з юдо-афро-кучмою.

— Із глибокими зеленими очима, — додала Ліндсі недбало.

— Що?

— Я сказала тобі комплімент, — пояснила вона.

— О Боже. Зелені. Так.

«Спокійно, Сінґлтон, спокійно.»

— Гаразд, хоч там як, гадаю, що це все має бути складніше. Значно складніше, настільки, щоб такий математичний неук, як я, не міг нічого зрозуміти.

Ззаду під'їхав автомобіль і посигналив, Колін знову рушив. На той момент, коли вони в'їхали до величезного паркінгу пансіонату, в них уже було п'ять нових змінних:

Вік (А)[62]

Різниця в популярності (С)[63]

Різниця привабливості (Н)[64]

Різниця Кидальник/Покинутий (D)[65]

Різниця інтроверт/екстраверт (Р)[66]

Вони сиділи разом у машині з опущеними шибками, і повітря заходило тепле й липке, але не задушливе. Колін розробляв можливі нові концепції та пояснював Ліндсі математичну базу, а вона робила припущення і дивилася, як він креслить. За півгодини він накреслив базову вона-з-ним-порвала криву у формі «сумне обличчя»[67] для багатьох Катрін. Але він не міг упоратися з тривалістю. Катріна № 18, яка коштувала йому кількох місяців життя, не відрізнялась графічно від Катріни № 5, в обіймах якої він провів три з половиною дні. Формула була запростою. І він досі просувався цілком навмання. «А що як піднести привабливість до квадрата?» «А що як спробувати синусоїду тут чи дріб отут?» Потрібно було подивитися на формулу не з точки зору математики, яку він ненавидів, а як на мову, яку він любив.

Тому Колін почав думати про формулу як про спробу щось повідомити. Почав брати змінні не цілими, а дробами, щоб зручніше було будувати графіки. Він наперед бачив, як різні варіанти формули відображатимуть Катрін, навіть ще до того, як ввести змінні. І в міру того, як він працював над формулою, вона робилася дедалі складнішою, аж доки не стала, можна сказати, красивою. Через годину на парковці формула набула такого вигляду:

[68]

— Гадаю, це вже близько, — сказав він зрештою.

— Я в цьому певна, бо я ні фіга не розумію, отже, ти молодець! — Вона засміялась. — Гаразд, ходімо позави-саємо зі старцями.

Колін тільки раз був у пансіонаті для літніх людей — в одинадцять років. Вони з батьком якось їздили до Пеорії, в Іллінойс, провідати Колінову прабабцю Естер, яка тоді вже впала в кому, отож, була не надто веселим товариством.

Sunset Acres його приємно вразив. На галявині за садовим столом сиділи й грали в карти четверо літніх пані, усі в крислатих солом’яних капелюхах. «Невже це Ліндсі Лі Веллс?» — запитала одна з них, і Ліндсі просяяла й поспішила до них. Жінки відклали карти і заходилися обіймати Ліндсі та ніжно плескати її по пухких щічках. Ліндсі знала всіх на ймення — Джолін, Ґледіс, Карен і Мона. Вона представила їм Коліна, і тоді Джолін зняла капелюха й, обмахуючись ним, сказала:

— Ну й гарненький у тебе хлопець, люба Ліндсі! Не дивно, що ти більше нас не навідуєш.

— Ні, Джолін, він не мій хлопець. Шкода, що я давно не заїжджала. Була дуже зайнята в школі, а Голліс ще й магазин на мене навалила.

І вони заходилися обговорювати Голліс. Минуло хвилин п'ятнадцять, перш ніж Колін зміг ввімкнути диктофон і почав ставити чотири запитання, за відповідями на які вони приїхали. Але він не мав нічого проти, по-перше, тому що Джолін вважала його «гарненьким», а по-друге, вони були такими милими бабусями. Наприклад, Мона зі старечими плямами на обличчі та марлевою наліпкою на лівому оці так відповіла на запитання «Що робить Ґатшот особливим?»:

— Почати з того, що на цій фабриці хороша пенсійна страховка. Я тридцять років на пенсії, а Голліс Веллс і досі купує мені підгузки. Так, я користуюся підгузками! Бо я роблю пі-пі під себе, коли сміюся, — заявила вона радісно і засміялась підозріло заливчасто.

А Ліндсі, як здалось Коліну, була в старців своєрідною рок-зіркою. В міру того, як у будинку ширилась чутка, що вона приїхала, дедалі більше їх виходило на галявину до садових столиків і роїлося довкола Ліндсі. Колін обходив усіх один по одному, записуючи відповіді на запитання. Зрештою він сів, і Ліндсі почала приводити людей до нього.

Найбільше йому сподобалося інтерв’ю з чоловіком на ім’я Рой Волкер.

— Не уявляю, якого дідька комусь потрібно мене слухати, але я радий потеревенити.

Рой почав був розповідати Коліну, як працював колись майстром нічної зміни на «Ґатшот текстиль», але раптом перервав себе:

— Поглянь тільки, як всі люблять маленьку Ліндсі. Ця дівчина росла у нас на очах. Я бачив її раз на тиждень, ба й частіше. Ми пам’ятаємо її дитиною, хлопчакуватим підлітком, потім із синім волоссям. Щосуботи вона проносила мені на роботу по «Будвайзеру», хай її Бог благословить. Отож синку, якщо є одна річ, яку я знаю напевно, — Колін помітив, що старі завжди люблять згадати про «одну річ, яку вони знають напевно», — це те, що є люди в цьому світі, яких ти можеш просто любити, любити й любити, хоч там що.

Колін слідом за Роєм підійшов до Ліндсі, яка недбало крутила собі пасмо волосся, пильно дивлячись на Джолін.

— Джолін, що ти щойно сказала?

— Я говорила Гелен, що твоя матінка продає моєму Маркусу дев’яносто гектарів землі на Бішопс Гіл.

— Голліс продає землю на Бішопс Гіл?

— Так, Маркусу. Я думаю, він збирається побудувати собі там кілька будинків, бо говорив, що хоче купити цю землю під… забула, як він це називав.

Ліндсі примружила очі й зітхнула: «Під забудову?»

— Точно. Під забудову. Там, нагорі, на пагорбі, гадаю. Чудовий вид звідти.

Після цього Ліндсі стала мовчазною, погляд її великих очей губився десь у полях, що простяглися за пансіонатом. Колін сидів і слухав балачки старих, аж доки Ліндсі не стисла його руку вище ліктя і сказала:

— Треба їхати.

Щойно двері Чортопхайки захлопнулися, як дівчина промимрила ніби сама до себе:

— Мама ніколи б не продала землю. Ніколи. Навіщо вона це робить? — Колін усвідомив, що вперше чує, як Ліндсі називає Голліс мамою. — Чого це вона продає землю цьому хлопцеві?

— Може, їй потрібні гроші, — припустив Колін.

— Ї й потрібні гроші, як мені довбана дірка в голові. Мій прадід, доктор Фред Н. Динцанфар, збудував цю фабрику. Грошей нам не бракує, повір мені.

— Він був араб?

— Що?

— Динцанфар?

— Ні, він був із Німеччини чи щось таке. Принаймні він розмовляв німецькою — і Голліс також, а за нею і я. Чому ти завжди ставиш такі кумедні запитання?

— Господи, вибач.

— Пусте. Я просто не збагну. Та годі про це. Правда ж, весело зависати зі старцями, еге ж? Ніхто б не подумав, що вони такі круті. Я раніше навідувала їх удома майже щодня — більшість із них тоді ще не жили в пансіонаті. Просто ходила від домівки до домівки, вони мене годували, обнімали. Це були часи без друзів.

— Вони явно в захваті від тебе, — сказав Колін.

— Від мене? У стареньких тільки й розмов, що про тебе, який ти сексуальний. Ти втрачаєш цілий гурт Катрін, нехтуючи категорією 80+.

— А скажи, смішно — вони подумали, що ми зустрічаємось, — Колін поглянув на Ліндсі.

— І що смішного? — запитала вона, повертаючи йому погляд.

— М-м-м, — він не знайшов, що відповісти.

Відволікшись від дороги, Колін побачив, як дівчина подарувала йому найслабшу версію своєї неповторної усмішки.