Досить Катрін

(п'ятнадцять)

Наступних кілька днів Колін почувався з Ліндсі ніяково. Вони й далі поводились по-дружньому, але це все було якось мілко. Колін відчував, що вони мали б говорити про важливі речі: любов і життєве призначення, про Правду з великої літери і про собачу їжу, а розмовляли тільки про нудне записування усної історії. Веселі жарти скінчилися; Гассан скаржився, що змушений гуморити за всіх. Але поволі все повернулось на свої місця і стало, як було: у Ліндсі був хлопець, а в Коліна — розбите серце й незакінчена Теорема. Хоча ні, не зовсім, як було: в Гассана тепер була дівчина, і всі готувалися до полювання на кабанів.

До свого першого в житті полювання на диких свиней Колін Сінґлтон готувався єдиним можливим для Коліна Сінґлтона способом: читав. Він переглянув десять томів серії Foxfire у пошуках інформації про життя та звички диких свиней. Потім поґуґлив «дика свиня» і виявив, що люди так ненавидять цих тварин, що в штаті Теннессі дозволено вбивати їх, як тільки побачиш. Дика свиня вважається «шкідливою твариною» і тому не захищена, як, скажімо, олень чи людина.

Але найдетальніший опис дикої свині Колін прочитав у книжці «Наші південні узгір’я», яку знайшов у Голліс: «Будь-хто може помітити, що коли він[71] не спить чи не риється, то відьмачить. Він демонструє надзвичайне розуміння людської мови, особливо лайок, а іноді навіть надприродну здатність читати людські думки, якщо вони спрямовані проти життя та гідності свиней». Вочевидь, таким ворогом не варто легковажити.

Не те, щоб Колін мав намір замахуватись на життя чи гідність свиней. Навіть якщо він зустріне свиню, що вкрай малоймовірно, як на нього, то не збирається турбувати її. Саме так він виправдовував себе, бо напередодні ввечері у телефонній розмові з батьками не згадав про полювання. Бо насправді ішов не на полювання. Він ішов прогулятися лісом. З рушницею.

У день полювання будильник розбудив його о пів на п’яту ранку. Вперше, відколи він прибув до Ґатшота, Колін прокинувся раніше за півня. Він негайно розчинив вікно, притиснув носа до москітної сітки і заволав: «КУКУРІКУ! ЯК ТОБІ ЦЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ТЕПЕР, МАЛИЙ ЗАСРАНЦЮ?»

Почистивши зуби, Колін заліз у душ. Воду пустив прохолодну, щоб прокинутися. Гассан і собі зайшов почистити зуби і крикнув йому крізь шум води:

— Кафіре, можу сказати напевно: сьогодні жодна свиня не помре. Мені навіть їсти цих каторжних кнурів не дозволено;[72] я певен, що не вбиватиму їх.

— Амінь, — відповів Колін.

О п’ятій вони вже сиділи в Чортопхайці з Ліндсі та Принцесою на задньому сидінні.

— Навіщо ти взяла собаку? — запитав Гассан.

— Чейзу і Фултону подобається полювати з нею. Від неї жодної користі, бідна Принцеса більше цікавиться своїми ковтунами, ніж свинями, але їм із нею весело.

Вони проминули магазин і через кілька кілометрів з’їхали на гравійну дорогу, що намотувалась на невеличкий густо зарослий пагорб.

— Цю землю Голліс не продала, бо всі її люблять, — поскаржилась Ліндсі.

Дорога вперлась у видовжену одноповерхову дерев’яну будівлю. Біля неї вже були припарковані два пікапи і Чейзів «Шевроле Бронко». ЩОК і ЗАД, цей — знову в затісних джинсах, сиділи, звісивши ноги, в кузові пікапа. Напроти них, на маленькому пластиковому стільчику, наче позиченому в третьокласника, сидів чоловік середніх літ і вивчав дуло своєї рушниці. Всі вони були вдягнені в штани й сорочки хакі та яскраві помаранчеві жилети.

Коли чоловік заговорив до них, Колін упізнав у ньому Тавнсенда Лайфорда, одного з тих, кого вони розпитували на фабриці.

— Як справи? — запитав Лайфорд, коли вони вибрались із машини. Він потиснув руки Коліну і Гассану й обійняв Ліндсі. — Хороший день для полювання на кабанів.

— Трохи зарано, — сказав Колін.

Та сонце саме вигулькнуло з-за пагорба. Небо було чисте і справді обіцяло ясний день. І спекотний.

З дверей мисливського будиночка визирнула Кетрін.

— Сніданок на столі! О, привіт, любчику.

Гассан підморгнув їй.

— Серцеїд! — реготнув Колін.

Щойно Колін із Гассом увійшли до будиночка, КОЖУТ простягнув їм по комплекту камуфляжного одягу з кумедними помаранчевими жилетами.

— Перевдягніться в туалеті, — сказав він.

Туалет, як виявилось, був на дворі. У ньому смерділо, та сморід, принаймні, перебивав запах камуфляжного одягу, який навіював Коліну болісні спогади про далекі куточки шкільного спортзалу. Він скинув шорти і перевдягнувся у штани, сорочку та сигнальний оранжевий жилет. Перш ніж вийти із вбиральні, Колін випорожнив свої кишені. На щастя, камуфляжні штани мали величезні накладні кишені, в яких легко вмістилися його гаманець, ключі від машини та диктофон, який він призвичаївся скрізь носити з собою.

Після того як і Гассан перевдягнувся, усі всілися на одній із саморобних лав, а пан Лайфорд встав. Він говорив авторитетно і з сильним акцентом. Лайфорду явно подобалося слухати себе.

— Дика свиня — надзвичайно небезпечне створіння. Не даремно її називають «ведмедем-гризлі бідняка». Я особисто полюю без собак, натомість переслідуючи здобич, як робили індіанці. Але Чейз і Фултон віддають перевагу полюванню з собаками, це також добре. Хоч там як, ми повинні пам’ятати, що це небезпечний спорт.

«Еге ж, — подумав Колін, — у нас рушниці, а у свиней — рила. Справді, небезпечно».

— Ці свині — паразити, навіть уряд так говорить, і їх треба викорінити. Зазвичай я кажу, що вдень вислідити дику свиню складно, але ми тут давно не полювали, отож маємо прекрасний шанс. Я беру Коліна й Гассана (в його вимові це прозвучало як «Хасіна») і ми підемо на плато, пошукаємо слід. Ви можете розділитися, як хочете. Але пильнуйте й не легковажте небезпекою від диких свиней.

— А по яйцях можна стріляти? — запитав ЗАД.

— Ні, не можна. Якщо влучити вепру в тестикули, він нападе, — відповів Лайфорд.

— Боже, тату, він жартує. Ми знаємо, як полювати, — сказав ЩОК, і Колін тільки зараз збагнув, що вони з Лайфордом родичі.

— Ой, синку, мені неспокійно, що доводиться відправляти тебе самого з купою невігласів.

Потім він говорив іще якісь нудні речі, щось на кшталт які кулі використовувати в дубельтівці й чому обидві цівки завжди слід тримати зарядженими. Зрештою домовилися, що Ліндсі зі ЩОКом ідуть разом до спостережної вежі на дереві, біля місця підгодівлі, що б воно там не значило, а ЗАД із КОЖУТом вирушають в іншому напрямку з милою, цілком миролюбною лабрадоркою. Кетрін залишається в таборі, бо вона відмовляється полювати з етичних міркувань. За сніданком дівчина розповіла Коліну, що вона вегетаріанка.

— Я вважаю, що це просто злочин, — сказала вона про полювання на кабанів. — Хоч ці кабани такі жахливі. Диких свиней взагалі б не було, якби ми не тримали у загонах стільки «домашніх» на їжу.

— Я подумую про те, щоб стати вегетаріанцем, — сказав Гассан і обхопив дівчину рукою за талію.

— Тільки не худни, — попросила Кетрін, і вони поцілувалися просто перед Коліном, який досі не міг повірити, що все це відбувається насправді.

— Ну, хлопці, — сказав пан Лайфорд, доволі сильно ляснувши Коліна по спині. — Готові до першого полювання?

Колін неохоче кивнув, помахав на прощання Ліндсі й іншим і пішов разом із Гассаном, оранжевий жилет якого не сходився на грудях. Вони почали спускатися схилом навмання, просто прокладаючи собі дорогу крізь чагарник.

— Починаємо з пошуку підкопів, — пояснив Лайфорд, — місць, де свині перерили землю своїми довгими іклами.

Він говорив з ними так, наче їм було по дев’ять років, і Колін навіть подумав, що пан Лайфорд вважає їх молодшими, ніж вони є насправді, та в цей час чоловік повернувся до них із бляшанкою жувального тютюну й запропонував кожному взяти по понюху. Обидва чемно відмовилися.

Протягом наступної години вони майже не розмовляли, бо «дикі свині можуть лякатися людського голосу», як застеріг Лайфорд, так наче дика свиня не лякалася б будь-якого іншого голосу, хоч би й марсіанського. Вони повільно просувалися лісом, скануючи поглядом землю в пошуках підкопів. Рушниці несли, опустивши дулом у землю, одна рука на ложі, друга упрівала, стискаючи цівку. Нарешті Гассан щось побачив.

— Пс, пане Лайфорд, — прошепотів Гассан, показуючи на невеличку ділянку землі, безладно пориту. Лайфорд став на коліна і ретельно вивчив її. Потягнув носом повітря. Занурив палець у землю.

— Ти знайшов підкоп, Хасіне, — сказав він. — І свіженький. Так, кабан тут був недавно. Тепер ми його вистежимо.

Пан Лайфорд пришвидшив ходу, і Гассан намагався не відставати. Лайфорд знайшов іще один підкоп, потім ще один, і був певен, що йде по сліду, отож далі побіг підтюпцем, аж рушниця двигтіла в його руках, наче древко прапора у прапороносця. Протримавшись хвилин п’ять у такому темпі, Гассан повернувся до Коліна зі словами:

— Господи, я більше не можу!

І Колін погодився:

— Я теж.

Обидва покликали:

— Пане Лайфорд!

Той обернувся і зробив кілька кроків назад, до них.

— Що таке, хлопці? Ми йдемо по сліду. Ще трохи — і побачимо кабана, я відчуваю це.

— Можна трохи повільніше? — запитав Гассан. — Або трохи перевести подих? Або перевести подих і потім іти повільніше?

Лайфорд зітхнув.

— Хлопці, якщо ви не сприймаєте серйозно полювання на диких свиней, я можу просто залишити вас тут. Ми напали на слід, — прошепотів він збуджено, — і зараз не час розпускати нюні.

— Гаразд, тоді, може, краще залиште нас тут, — запропонував Колін. — Ми, типу, будемо захищати тил, якщо кабан обійде вас ззаду.

Пан Лайфорд здавався дуже розчарованим. Він стиснув губи і сумно похитав головою, наче вболівав за пропащими душами, які не бажали виснажувати свої тіла в погоні за дикими свинями.

— Гаразд, хлопці. Я повернуся по вас. І тоді вам доведеться допомагати мені нести величезного кабана.

Він рушив, тоді зупинився і витяг свою жерстянку з тютюном.

— Ось, тримай, — прошепотів він, простягаючи її Коліну. — Боюся, щоб свиня не внюхала.

— О, дякую, — сказав Колін, і Лайфорд повернувся на дистанцію й побіг лісом у пошуках нових, свіжіших підкопів.

— Що ж, — сказав Гассан, опускаючись на повалене дерево. — Було весело. Господи, я й не думав, що на полюванні треба так багато ходити. Мені більше імпонує спосіб Ліндсі — сидіти на дереві, пильнувати й чекати, поки кабан сам прийде.

— Так, — сказав Колін неуважно.

— Слухай, ти взяв диктофон? — запитав Гассан.

— Так. Для чого?

— Дай.

Колін витяг диктофона з кишені й простягнув йому. Гассан ввімкнув запис і промовив, імітуючи «Зоряний шлях»:

— Бортовий журнал. Зоряна дата 9326.5. Полювання на диких кабанів — надзвичайно нудна штука. Я, мабуть, подрімаю трохи, а мій чудовий напарник із планети Вулкан маякне мені, якщо наблизиться надзвичайно небезпечний дикий кабан.

Гассан повернув диктофон Коліну, сповз на землю і приліг, примостившись під поваленим деревом. Наостанок промовив із уже заплющеними очима:

— Оце — найліпше полювання.

Колін якийсь час посидів, спостерігаючи, як вітер смикає дерева, а над ними пропливають хмари, і зрештою його думки полетіли далеко. Їх напрямок був передбачуваний — він засумував за Нею. Вона досі була в таборі, а там не дозволяли користуватися мобільником, принаймні торік було так. Але про всяк випадок він витягнув телефон із глибокої кишені камуфляжних штанів. Зв’язок, на диво, був, але пропущених дзвінків не було. Він подумав, чи не подзвонити самому, але вирішив, що не варто.

Він подзвонить, коли закінчить Теорему. Це повернуло його думки до Теореми і, здавалося, нездоланної Аномалії № 3. Вісімнадцять із дев’ятнадцяти Катрін укладалися в теорію, та ця зовсім незначна цятка на його «Катрінрадарі» щоразу набувала вигляду широко усміхненого обличчя. Він згадував її знову, обмірковував, чи не забув включити в розрахунки якийсь аспект її особистості. Слід визнати, що були знайомі тільки дванадцять днів, але весь сенс Теореми в тому й полягав, що вона мала працювати, хоч би ти й не знав когось близько. Катріна № 3. Катріна № 3. Хто б міг подумати, що саме вона, одна з найменш важливих для нього, покаже неспроможність Теореми!

Наступні півтори години Колін невпинно думав про дівчину, яку знав менше ніж два тижні. Та, зрештою, навіть він стомився від цього. Щоб збавити час, почав за звичкою переставляти букви в її прізвищі: Івенберг. І був вражений, коли склав анаграму «Не вберіг». Хоч це й не мало сенсу, адже не він, а вона його покинула.

Гассан засопів, розплющив очі й озирнувся довкола.

— Хай йому грець, ми й досі полюємо? Великому Таткові треба щось поїсти.

Гассан підвівся, поліз до накладних кишень своїх штанів і витяг два пом’ятих бутерброди в герметичних пакетах.

— Вибач, чуваче. Я спав на обіді.

Колін відкрутив фляжку, що висіла в нього на поясі, й вони сіли перекусити бутербродами з індичкою, запиваючи їх водою.

— Скільки я спав?

— Майже дві години, — сказав Колін, пережовуючи.

— А ти що робив?

— Було мені взяти книжку. Я просто намагався довести до пуття Теорему. Залишилась тільки проблема з Катріною № 3.

— Фо-фо? — промимрив Гассан із повним ротом.

— Літо після четвертого класу. З Чикаго, але вона була на хоумскулінгу. Мала брата. Жила на Лінкольн-сквер, станція Лівітт, на південь від Лоуренс. Але я ніколи не був там у неї, бо вона покинула мене за три дні до закінчення зміни в таборі для розумних дітей у Мічигані. У неї було брудно-біле волосся, трохи кучеряве, вона гризла нігті, а її улюбленою піснею тоді, в десять років, була Stuck with You гурту Huey Lewis and the News. Мати в неї була кураторкою в Музеї сучасного мистецтва, а сама вона хотіла стати ветеринаром, коли виросте.

— Скільки ти з нею зустрічався? — запитав Гассан. Він уже доїв бутерброд і струшував крихти зі штанів.

— Дванадцять днів.

— Хм! Знаєш, що смішно? Я знав цю дівчину.

— Що?!

— Так. Івенберг. Ми ходили разом на всі ці нудні хоумскульні заходи. Ну знаєш, типу, виведіть свою хоумскульну дитину в парк, щоб вона навчилась спілкуватися. Або приведіть її на хоумскульний пікнік, де мусульманська дитина може дістати під зад від правовірних християн.

— Чекай, то ти знаєш її?

— Ну, ми не підтримували зв’язок, але так, я можу її впізнати.

— Вона не надто товариська, трохи грубувата і в сім років у неї був хлопець, який її покинув?

— Щось таке, — кивнув Гассан. — Щоправда, про хлопця я не знаю. У неї був брат. Правдивий псих, до речі. Активний учасник отого конкурсу «Вимовляй по буквах». Дійшов до загальнонаціонального, здається.

— Дивина. Хоч там як, але формула для неї не спрацьовує.

— Може, ти забув щось. У Чикаго навряд аж так багато Івенбергів. Чому б тобі не зателефонувати й не запитати в неї?

Відповідь на це запитання була такою тупо очевидною — «бо це не спало мені на думку», — що Колін просто взяв телефон і без жодного слова набрав довідку.

— Місто?

— Чикаго.

— Прізвище?

— Івенберг. ІВЕНБЕРГ.

— Чекайте.

Комп’ютерний голос назвав номер, і Колін натиснув «1» — зателефонувати негайно і безплатно. Після третього гудка відповіла дівчина:

— Алло, — сказала вона.

— Привіт. Це Колін Сінґлтон. А, еее, Катріна вдома?

— Це я. Як, ти сказав, тебе звати?

— Колін Сінґлтон.

— Щось знайоме, — сказала вона. — Я тебе знаю?

— Коли ми були в четвертому класі, я міг бути твоїм хлопцем упродовж двох тижнів у літньому таборі для обдарованих дітей.

— Колін Сінґлтон! Точно! Це ж треба, з усіх людей…

— Слухай, це може здатись тобі дивним, але скажи, ти була дуже популярною в школі, у четвертому класі? За шкалою від одного до п’яти?

— Що?

— І в тебе є брат, переможець конкурсів «Вимовляй по буквах»?

— Ну, так, є. Хто це? — запитала вона, і в її голосі раптом почулося невдоволення.

— Це Колін Сінґлтон, клянусь. Я знаю, що мої запитання можуть здатися тобі дурними.

— Я була, не знаю… у мене було кілька друзів. Ми були типу ботани, мабуть.

— Гаразд, дякую, Катріно.

— Ти що, пишеш книжку?

— Ні, я пишу математичну формулу, за якою можна передбачити, хто із двох людей порве романтичні стосунки і коли, — пояснив він.

— Гм, — відповіла вона. — Добре, а де ти тепер? Що з тобою сталося?

— Сталося, — луною відгукнувся Колін і натиснув відбій.

— Ну, що, — підсумував Гассан, — вона точно подумала, що ти ХВОРИЙ НА ВСЮ ГОЛОВУ!

Але Колін заглибився в думки. Якщо Катріна № 3 була справді тією, за кого себе видавала і якою він пам’ятав її, тоді що як… Що як формула правильна? Колін знову набрав номер.

— Катріна Івенберг, — сказав він.

— Так?

— Це знову Колін Сінґлтон.

— О! Привіт.

— Останнє дурнувате запитання, звучить зовсім тупо: це не я часом порвав із тобою?

— Ну…

— Я?

— Так. Ми всі сиділи навколо вогнища, співали, а ти підійшов і перед усіма моїми товаришами сказав, що, мовляв, ніколи не робив цього раніше, але мусиш порвати зі мною, бо вважаєш, що це безперспективно. Так ти сказав: «безперспективно». Господи, ти розбив мені серце. Я захоплювалась тобою.

— Мені дуже шкода, вибач, що я тоді порвав із тобою, — сказав Колін.

Вона засміялась.

— Та нічого, нам тоді було по десять років. Я це пережила.

— Так, але все ж таки. Мені шкода, якщо я вразив твої почуття.

— Ну, що ж, дякую, Коліне Сінґлтон. Щось іще?

— Думаю, це все.

— Тоді щасти, — сказала вона таким тоном, яким це говорять божевільному безхатченку, давши йому долар.

— І тобі, Катріно Івенберг.

Гассан вирячився на Коліна.

— Щоб я здох! Одягніть на мене пачку, посадіть на уніцикл і називайте мене Кароліна, дресирований ведмідь. То ти довбаний Кидальник!

Колін відкинувся назад і ліг спиною на гниле дерево так, щоб дивитися на всіяне хмарами небо. Його хвалена пам’ять його зрадила! Він справді «не вберіг». Як можна було пам’ятати про неї все, окрім того, що це він її покинув? І, до речі, якою ж треба було бути скотинякою, щоб покинути таку хорошу дівчину, як Катріна Івенберг?

— Я завжди знав про себе дві речі: що я вундеркінд і що мене хронічно кидають Катріни. Але тепер я…

— Ні перше, ні друге, — сказав Гассан. — І дякуй долі. Ти — Кидальник, а я зустрічаюсь із неймовірно сексуальною дівчиною: світ перевернувся. А що, мені це подобається! Ми наче в отій скляній кульці зі снігом, а Бог вирішив помилуватися лелітками і добряче струсонув нас.

Подібно до Ліндсі, яка говорила, що про неї не можна сказати нічого правдивого, Колін спостерігав, як усі правдиві речі про нього танули на очах. Тепер у нього була не одна порожнина всередині, він увесь зробився якийсь дірчастий.

Колін мусив зрозуміти, що пішло не так у нього в мізках, і виправити це. Він повернувся до центрального запитання: як він міг зовсім забути, що покинув її? Або радше майже зовсім, бо коли Катріна розповідала йому історію розриву перед усіма товаришами, у нього наче промайнув блискавкою спогад; це було трохи схоже на те, коли слово крутиться в тебе на язиці, а хтось інший промовляє його.

Переплетені гілки над ним наче розрізали небо на мільйон маленьких частинок. У нього паморочилось у голові. Єдиний застосунок, якому він завжди довіряв, пам’ять, підвів його. Він міг розмірковувати про це годинами чи, принаймні, доки не повернеться пан Лайфорд, але раптом почув дивний звук «хо-хо» і тієї ж миті Гассан ляснув його по коліну.

— Чуваче, — промовив він тихо, — khanazeer.[73]

Колін підскочив. За кілька десятків метрів від них сіро-коричнева звірюка пхала в землю своє довге рило і шморгала носом, наче потерпала від синуситу. Вона скидалася на гібрид свині-вампіра та чорного ведмедя — величезна тварюка з густим скуйовдженим хутром та іклами, що стирчали в неї з рота.

— Matha, al-khanazeer la yatakalamoon araby?[74] — запитав Колін.

— Це не свиня, — відповів Гассан англійською, — це довбаний монстр.

Свиня припинила рити й поглянула на них.

— Я хочу сказати, що, наприклад, Вілбур із «Павутиння Шарлотти» — це свиня, поросятко Бейб — теж свиня. А ця тварюка вийшла з лона сатани.

Було зрозуміло, що свиня їх бачить. Коліну було видно її чорні зіниці.

— Припини лаятись. Дикий кабан демонструє надзвичайне розуміння людської мови, особливо лайок, — промимрив він, цитуючи книжку.

— Це лайно собаче, — відказав Гассан. Кабан ступив до нього два важких кроки, і він поспішив додати: — Гаразд. Чи ні. Добре. Без лайки. Слухай, Чортів Свин. Ми класні. Ми не хочемо в тебе стріляти. Рушниці тільки для виду, чуваче.

— Встань, щоб він бачив, що ми більші за нього, — сказав Колін.

— Ти прочитав це у книжці? — запитав Гассан, підводячись.

— Я прочитав це в книжці про ведмедів гризлі.

— Нас зараз настромить на ікла довбаний дикий вепр, і все, що ти можеш запропонувати, — це вдавати, що він гризлі?

Вони разом обережно відступили назад, високо піднімаючи ноги, щоб переступити через повалене дерево, яке зараз було їхнім найкращим захистом проти кабана. Але Чортів Свин не переймався їхньою стратегією, він зірвався з місця і побіг на них. Для присадкуватої тварюки, що важила до двохсот кілограмів, він на диво швидко бігав.

— Пристрели його, — сказав Колін доволі спокійно.

— Я не знаю, як, — признався Гассан.

— Чорт тебе забирай! — чортихнувся Колін.

Він підняв свою рушницю, щільно притиснув її до свого болючого плеча, зняв із запобіжника і прицілився у свиню, що бігла на них. Їх відділяло метрів п’ятнадцять. Колін глибоко вдихнув і повільно видихнув. Тоді націлив рушницю вище і правіше, бо не міг змусити себе вистрелити в кабана, і спокійно натиснув на гачок, саме так, як учила Ліндсі. Рушниця так сильно вдарила його по синцю на плечі, що сльози закипіли у нього в очах, і через больовий шок він спочатку не зрозумів, що сталося. Але, на диво, кабан став, як укопаний, розвернувся на сто вісімдесят градусів і побіг.

— Ти точно розворушив там щось у цій сірій штуці, — сказав Гассан.

— Якій сірій штуці? — запитав Колін.

Гассан показав рукою, і Колін побачив, що за п’ять метрів від них на дубі висіло щось схоже на конус із сірого паперу, в якому була дірка до трьох сантиметрів у діаметрі.

— Що це? — запитав Гассан.

— Щось виходить звідти, — зауважив Колін.

Скільки часу треба, щоб думка з мозку надійшла до голосових зв’язок і з рота вилетіло слово? Зовсім мало. І все ж між тим, як Колін встиг подумати «шершні!» й сказати це, він відчув пекучий укол у шию.

— Йокаламене! — заволав Колін.

А за ним закричав Гассан:

— АЙ! А! А! НО— НОГА — ЛАЙНО — РУКА!

Вони кинулися бігти, наче двійко біснуватих марафонців. Колін за кожним кроком підкидав ноги в боки, мов ірландський стрибучий гном, намагаючись не дати кровожерним шершням атакувати його ногу. Водночас він ляскав себе руками по обличчю, і це, схоже, тільки підказало шершням, що, крім голови та шиї, можна жалити його ще й у руки. Гассан, розмахуючи руками, мов вітряк, розвинув значно більшу швидкість і рухливість, ніж Колін міг сподіватися від нього. При цьому він кривуляв між деревами і перестрибував кущі, марно намагаючись відірватися від «хвоста» із шершнів. Вони бігли вниз по схилу, бо так було найлегше, але шершні не відставали, і Колін чув їхнє гудіння весь час, хоч як вони змінювали напрямок. Колін не відставав від Гассана, бо гірше за смерть від укусів шершнів на півдні Теннессі, коли твої батьки навіть не знають, що ти полюєш на кабанів, була тільки смерть на самоті.

— КАФІРЕ (важке дихання), Я ВИДИХАЮСЬ!

— МИ ДОСІ НЕ ВІДІРВАЛИСЯ. БІЖИ, БІЖИ, БІЖИ, — відповів Колін. Але одразу потому гудіння стихло. Поганявшись за ними майже десять хвилин, шершні розвернулись і полетіли назад, до свого сплюндрованого гнізда.

Гассан упав обличчям у кущ ожини, а тоді повільно скотився на землю. Колін зігнувся, спершись руками на коліна, і хапав ротом повітря. Гассан прискорено дихав.

— У товстого (задихається) хлопця (задихається) справжній (задихається) напад (задихається) астми, — договорив він нарешті.

Колін забув про втому і кинувся до друга.

— Ні, ні, не кажи мені, що в тебе алергія на бджіл! О, лайно!

Колін вийняв свого мобільника. Зв’язок був, але що він скаже оператору на «911»? «Я десь у лісі. У мого друга закривається трахея. А в мене навіть немає ножа, щоб зробити невідкладну трахіотомію, бо він у тупоголового Лайфорда, який поперся до лісу ганятися за тією довбаною свинею, через яку й почався увесь цей рейвах»?

От якби тут була Ліндсі, вона б знала, що робити! У неї була валізка першої допомоги. Та більше він не встиг нічого подумати, бо Гассан сказав:

— У мене немає алергії на бджіл, кафіре. Я просто (задихається) засапався (задихається).

— Дякувати Богу!

— Ти не віриш у Бога.

— Дякувати щасливому випадку й ДНК, — швидко уточнив Колін.

Тільки зараз, коли Гассану вже не загрожувала смерть, він почав відчувати укуси. Загалом їх було вісім, кожен — як маленька пожежа під шкірою. Чотири на шиї, три на руках і один — на мочці лівого вуха.

— У тебе скільки укусів? — запитав він у Гассана.

Гассан роздивився на себе. Руки в нього були подерті внаслідок приземлення в колючий чагарник. Він по черзі торкнувся кожного укусу.

— Три, — підсумував Гассан.

— Тільки три?! То я прийняв на себе удар, прикривши тебе собою, — сказав Колін.

— Тільки не вдавай із себе мученика, — скривився Гассан, — це ти прострелив бджолине гніздо.

— Гніздо шершнів, — поправив Колін. — Це були шершні, а не бджоли. Це з тих речей, яких навчають у коледжі, до речі.

— Витребеньки. І, до речі, мене це не цікавить.[75] — Гассан помовчав, а тоді застогнав: — Господи, ці укуси БОЛЯТЬ. Знаєш, що я ненавиджу? Відкрите повітря. Тобто взагалі. Я не люблю бути надворі. Я людина приміщення. Холодильник, кондиціонер, сантехніка і «Суддя Джуді» — це моє.

Колін засміявся, водночас порпаючись у лівій кишені. Він витяг Лайфордову бляшанку з жувальним тютюном, узяв пучку і притиснув до мочки вуха. І відразу відчув полегшення, хоч і незначне.

— Допомагає, — сказав Колін здивовано. — Пам’ятаєш, Мей Ґуді розповідала нам про це, коли ми записували інтерв’ю з нею.

— Хіба? — не повірив Гассан.

Колін кивнув, і Гассан теж засунув руку в бляшанку. Невдовзі всі їхні укуси були вкриті м’якушками з вологого тютюну, з якого капав коричневий духовитий сік.

— Зауваж, оце цікаво, — сказав Гассан. — Замість того, щоб пам’ятати, хто був прем’єр-міністром Канади 1936 року,[76] тобі слід зосередитись більше на таких штуках, які поліпшують моє життя.

Вони вирішили йти вниз, хоча знали, що табір нагорі. Колін не помітив, яким шляхом вони бігли, до того ж небо облягли хмари і було вже не так спекотно в одязі з довгими рукавами та в оранжевому жилеті, але він не міг зорієнтуватися за сонцем. Отож вони пішли вниз по схилу, тому що а) це було легше; б) вони знали, що гравійна дорога була десь там, унизу, і оскільки вона була довшою за табір, їм здавалось, вони мали більше шансів не проскочити повз неї.

Можливо, вони справді мали більше шансів знайти дорогу, ніж мисливський будинок, але вони її не знайшли. Ліс здавався нескінченним, і просувались хлопці повільно, бо доводилося продиратися крізь суцільне плетиво кудзу, перебиратися через повалені дерева і часом перестрибувати струмки.

— Якщо ми будемо йти весь час в одному напрямку, то знайдемо людей, — сказав Колін.

Гассан тим часом наспівував пісню з такими словами: «Ми йдемо дорогою / Дорогою сліз / Сльоза у мене на підборідді / Тут ми помремо».

Було вже по шостій вечора, коли Колін, втомлений, покусаний шершнями, спітнілий і в поганому гуморі помітив зліва, на недалекій відстані, будинок.

— Я знаю цей будинок, — сказав Колін.

— Що, ми тут когось розпитували?

— Ні, це один із будинків по дорозі до могили ерцгерцога, — упевнено сказав Колін.

Зібравши рештки сил, він побіг до будинку. Сама будівля стояла без вікон, обшарпана вітрами й покинута людьми. Але з ґанку Колін побачив на відстані… так, знайомий цвинтар. І там, схоже, щось рухалось.

Гассан підійшов ззаду і присвиснув.

— Wallahi,[77] кафіре, тобі пощастило, що ми знайшлися, бо я був уже недалеко від того, щоб убити тебе і з’їсти.

Вони збігли вниз по некрутому схилу і швидкою ходою попрямували повз могили до магазину. Але Колін боковим зором знову помітив якийсь рух на кладовищі, повернув голову і став, мов укопаний. Гассан, схоже, помітив це одночасно з ним.

— Коліне, — промовив Гассан.

— Так, — відповів Колін обережно.

— Скажи мені, може, я помиляюсь, та чи не моя це дівчина отам на цвинтарі?

— Ти не помиляєшся.

— І вона осідлала якогось чувака.

— Точно.

Гассан стиснув губи і кивнув.

— І вона — я просто хочу засвідчити факти максимально точно — вона гола.

— Без сумніву.