Досить Катрін

(дев'ять)

— Почувайтесь, ЯК удома. Голліс казала мені, що ви заїдете розпитати про моє дивовижне життя, — сказав Старнс.

Колін сів на старий диван, схожий на той, на якому вони з К-19 уперше поцілувалися. Ліндсі представила Коліна та Гассана, і Колін почав ставити запитання. У кімнаті не було кондиціонера, і перші краплі поту потекли по його шиї вже тоді, як він натиснув кнопку диктофона і поклав його на кавовий столик. День буде довгий.

— Коли ви приїхали до Ґатшота?

— Я народився тут, у цій країні[46] 1920 року. Тут народився, виріс, жив і точно тут помру, — сказав він і підморгнув Ліндсі.

— Ой, леле, Старнсе, не кажи так, — попросила Ліндсі. — Якого дідька я тут робитиму без тебе?

— Хтозна, мо’, гулятимеш з отим Лайфордом, — відповів Старнс. Він повернувся до хлопців і додав: — Я не дуже високої думки про батечка цього хлопця.

— Ти просто ревнуєш, — засміялась Ліндсі. — Розкажи нам про фабрику, Старнсе. Ці хлопці там ніколи не були. — Зі Старнсом Ліндсі чомусь говорила з сильним південним акцентом.

— Фабрику відкрили за три роки до мого народження, і я працював там з чотирнадцяти років. Думаю, якби її не було, то я був би фермером, як мій батько, поки не відкрили фабрику. Там тоді все виробляли: футболки, хустки, носовички, робота була важка. Але твої родичі завжди були справедливими — спочатку Динцанфар, тоді його зять, Корвілл Веллс. А потім отой сучий син Алекс, я знаю, Ліндсі, що він твій батечко, вибачай. А за ним — Голліс, яка про всіх нас піклується. Я працював на цій фабриці шістдесят років, день у день. У мене світовий рекорд. Вони назвали моїм іменем кімнату відпочинку, бо там я проводив найбільше часу, — його верхня губа розтяглася в усмішці, але підборіддя без щелепи не могло її наслідувати.

Будинок уже перетворився на парильню без води і пари. «Нелегкий спосіб заробити сто доларів», — подумав Колін.

— Хочете чаю? — запитав Старнс.

І не чекаючи на відповідь, підвівся й пішов на кухню.

Чай у Старнса був гіркувато-солодкий, наче тонік. Коліну чай сподобався — саме так мала б смакувати кава! — тож він підливав і підливав собі весь час, поки Старнс говорив. Старий замовкав тільки, щоб випити ліки (один раз) і сходити в туалет (чотири рази; старі полюбляють вчащати до вбиральні).

— Ось що вам треба знати: що ми тут ніколи не були бідними. Навіть за Великої депресії я ніколи не був голодним, тому що коли Динцанфару доводилося скорочувати робітників, він ніколи не звільняв більше ніж одного на сім’ю.

Спогад про Динцанфара повів Старнса вбік.

— А знаєте, що це місце зветься Ґатшот бозна як давно, і ручуся, Ліндсі, що й ти не знаєш, чому.

Ліндсі заперечно похитала головою, і Старнс нахилився вперед зі свого крісла й почав розповідь:

— Ага, отак. Тоді ви взагалі нічого не знаєте про цю місцину! Дуже давно, у ті давні часи, коли ця стара руїна перед вами ще й не народилася, ставки в боксі були заборонені. І якщо ви збиралися порушити закон, Ґатшот був для цього підходящим місцем. Завжди був, насправді. Я й сам разів кілька мав нагоду побачити зсередини окружну Карверську в’язницю, ти знаєш. За появу напідпитку в людному місці 1948 року; за шкоду державній власності у 1956-му; і коли убив полоза Каролін Клейтон 1974-го і мене на два дні запроторили туди за незаконну стрілянину. Мері не захотіла мене викупити, коли я сидів за те, що вбив ту нещасну змію. Та як, от скажіть ви мені, як я міг знати, що це домашня тварина? Я прийшов до Каролін Клейтон по молоток, який вона в мене позичила півроку тому, а тут, треба ж таке, через кухню повзе змія. Що б ти зробив, синку? — запитав він у Коліна.

Колін обміркував ситуацію.

— Ви увійшли до чужого будинку, не постукавши?

— Ні, я стукав, та її не було.

— Це також злочин. Вторгнення.

— Дякувати Богу, не ти заарештував мене, синку, — сказав Старнс. — Хай там як, коли бачиш змію, її треба вбити. Так мене навчили. Отож я стрельнув. Точно надвоє розрубав. А увечері до мене прийшла Каролін Клейтон — покійниця, хай спочиває з миром — і кричала, і плакала, що я вбив Джейка. Я сказав їй, що хто б не був той Джейк, його убив хтось інший, бо все, що я зробив, це пристрелив довбану змію. Та виявилось, що змія й була Джейком, і що вона його любила, мов дитину, якої в неї ніколи не було. Вона ніколи не була одружена, звісно. Страшна, мов гріх, хай Бог благословить її душу.

— Полозу, мабуть, було байдуже, що вона страшна, — зауважив Колін. — У змій дуже слабкий зір.

Старнс кинув погляд на Ліндсі Лі Веллс.

— Оцей твій друг — просто невичерпне джерело знань.

— О, так, — протягла Ліндсі.

— Про що це я говорив? — запитав Старнс.

— Ґатшот. Бокс. Старі часи, — випалив Колін.

— О, точно, так. Це було ворохобне місто, перш ніж фабрика дала роботу сім’ям. Просто місто брутальних фермерів. Моя мати говорила, що воно й назви не мало. А тоді сюди почали привозити боксерів. Хлопці з усієї країни приїздили і билися за п’ять чи десять доларів, переможець забирав усе, і вони додатково заробляли на ставках на самих себе. А щоб обійти закон про заборону боксу, вони мали таке правило: не бити нижче пояса чи вище плечей — ґатшотний[47] бокс. Місто було відоме цим, і так нас почали називати.

Колін витирав спітнілого лоба вогкою долонею, радше розмазуючи вологу, ніж стираючи її, й робив чергових кілька ковтків чаю.

— Ми з Мері побралися 1944 року, — вів далі Старнс, — коли я мав піти на війну.

Колін подумав, що Старнсу корисно було б послухати його вчителя англійської мови в одинадцятому класі пана Голтскло про логічні переходи між частинами розповіді. Сам він зовсім не вмів розповідати, але принаймні чув про переходи. Утім, старого було цікаво слухати.

— Та я не пішов на війну, бо забоявся і прострелив собі два пальці на нозі. Я вже старий і можу вам говорити відверто. Війни я не боявся, ні. Війна мене ніколи не лякала. Просто я не хотів пертися кудись на край світу, щоб там воювати. Після того на мене всі показували пальцем — хоч я й удавав, що влучив у ногу випадково, та всі знали правду. Я так із цим і жив, але зараз майже всі мої тодішні знайомі повмирали і ніхто з них вам нічого не розповість, то вам доведеться повірити мені на слово: усі вони також були боягузами. Всі.

Але ми одружилися, і, Господи, ми справді одне одного любили. Завжди, до самого кінця. Я не дуже їй подобався, та вона мене кохала, якщо ви розумієте, про що я.

Колін зиркнув на Гассана, Гассан зробив великі очі. Обидва подумали, що здогадуються, про що він.

— Вона померла 1997 року. Серцевий напад. Вона була прекрасною людиною, а я — нікчемою, та вона померла, а я — ні.

Потім Старнс показував їм фотографії, їх ставало дедалі більше в міру того, як його зморшкуваті руки повільно гортали сторінки розбухлого від спогадів альбому. Найдавніші світлини пожовкли і повитиралися, і Колін подумав про те, що навіть на фотографіях, зроблених в юності, ці люди здаються старими. Він дивився, як контрастні чорно-білі фотки змінювалися м’якими кольорами «Полароїда», як народжувались і росли діти, як рідішало волосся і залягали зморшки. І скрізь Старнс із Мері стояли на світлинах разом — від дня їхнього весілля до його п’ятдесятої річниці.

«У мене це теж буде, — подумав Колін. — У мене це буде. З Катріною. Але я хочу не тільки цього, — вирішив він. — Я залишу по собі щось більше, ніж фотоальбом із фотографіями, на яких у мене завжди старий вигляд».

Колін зрозумів, що їхні шість годин уже збігли, коли Ліндсі Лі Веллс встала і сказала:

— Гаразд, ми вже будемо йти, Старнсе.

— Добре, — відповів старий. — Було приємно поговорити. І ще, Ліндсі, ти прекрасна.

— Тобі потрібний кондиціонер. Тут жахливо спекотно, і Голліс може тобі допомогти встановити його без проблем, — додала Ліндсі.

— Усе гаразд. Вона й так багато для мене зробила, — Старнс устав і провів їх до дверей. Колін потиснув тремтячу руку старого.

Колін гнав Чортопхайку так швидко, як тільки дозволяла дорога, опустивши скло на вікнах до упору.

Гассан зітхнув:

— З мене точно кілограмів двадцять п’ять вийшло потом.

— Тоді тобі треба було залишитись, — зауважила Ліндсі. — Це були найлегші сто доларів, колись зароблені в Ґатшоті. Агов, не повертай. Завезіть мене до магазину.

— То ми всі можемо зависнути в ЩОКа під кондишином?

Ліндсі потрусила головою.

— Ні-ні. Ви мене висадите і зникнете, заїдете по мене через дві години, і ми скажемо Голліс, що після обіду каталися разом.

— Ну, — сказав Гассан із ноткою невдоволення в голосі — нам бракуватиме твого невідпорного шарму і яскравої індивідуальності.

— Ну, пробач, — сказала вона. — Я просто жартую. Ти мені подобаєшся, Гассане; а от розумаха — нестерпний.

Колін зиркнув на неї крізь дзеркало заднього огляду. Вона усміхалась йому. Це був жарт, чи Колін думав, що жарт, але він відчув, як образа піднімається до горла, і знав, що очі виказують його.

— Господи, Сінґлтон, я ж просто приколююсь.

— Тобі варто пам’ятати, що «ти нестерпний» — це, зазвичай, останні слова Катріни, — пояснив Гассан, наче Коліна тут не було. — Він дуже чутливий до цієї теми.

— Витребеньки, — сказав Колін.

— Второпав.

Висадивши Ліндсі, вони заїхали до Hardee’s і підвечеряли подвійним чизбургером із картоплею фрі, що тонула в жирі. Перші півгодини Колін читав Байрона, а Гассан тим часом зітхав і примовляв «Боже, який ти нудний», доки Колін зрештою не відклав книжку.

Після їжі їм залишалося вбити ще годину. На стоянці, знемагаючи у хвилях гарячого повітря, що піднімалися від асфальту, Гассан витер лоба і сказав:

— Гадаю, нам треба швартуватися до Ґатшотського універмагу.

Вони в’їхали на курну магазинну стоянку за п’ятдесят хвилин до призначеного терміну і, перестрибуючи через східці, вбігли до магазину під рятівний подув кондиціонера. Ліндсі Лі Веллс сиділа за стійкою на чомусь, що нагадувало хлопця, рука якого лежала в неї на колінах.

— Привіт, — сказав Колін.

ЩОК визирнув з-за Ліндсі. Він кивнув, не усміхнувшись, не змигнувши і взагалі не ворухнувши жодним м'язом на міцному круглому обличчі.

— Як воно? — запитав ЩОК.

— Не дуже, — відповів Колін.

— Ви, двоє, вам пощастило жити з Ліндсі.

Ліндсі радісно хіхікнула і, повернувшись, ніжно поцілувала свого хлопця в шию.

— Колись ми з тобою будемо жити разом, — сказала вона.

— Торкнетесь її, — раптом бовкнув ЩОК, — я вас уб’ю.

— Це трохи банально, — відгукнувся Гассан від стійки з цукерками. — А що, як ми доторкнемося до неї? Тобто якщо я просто зачеплю її, проходячи повз у коридорі?

ЩОК насупився.

— О’кей, — сказав він, — це дійсно смішно. Але ми тут із Ліндсі саме мали дуже серйозну розмову, тож, якщо ви не проти…

Щоб зменшити напруження, Колін сказав:

— О, вибач. Тоді ми, може, прогуляємось, чи щось таке.

— Візьми, — сказала Ліндсі й кинула йому зв’язку ключів. — У Коліновому джипі є кондишн.

— І не виїжджайте зі стоянки, — похмуро попередив ЩОК.

Виходячи з дверей, Колін почув, як ЩОК запитував у Ліндсі:

— Котрий із них геній — товстий чи сухоребрий?

Що відповіла Ліндсі, він не розчув, бо на той час був уже далеко. Дорогою до ЩОКового джипа Гассан зауважив:

— Блін, ну, він капітальний, як цегляний нужник, га? Слухай, Товстий відійде до вітру.

— А Сухоребрий почекає у джипі, — відказав Колін.

Він заліз у машину, повернув ключ запалювання і негайно ввімкнув кондиціонер на повну, хоч спочатку той наганяв тільки гаряче повітря.

Повернувся Гассан, і щойно відчинивши дверцята, промовив:

— З ним вона така солоденька, а з нами — як пацан, просто кидається лайном. А коли говорить зі Старнсом, з неї взагалі пре південний акцент.

— Ти не втюрився часом? — запитав Колін.

— Та ні, просто думки вголос. Востаннє кажу тобі: мене не цікавлять дівчата, я не збираюсь одружуватись. Залицятися до Ліндсі — харам.[48] До того ж у неї великий ніс. Я не шанувальник носів.

— Не хочу сперечатися, але ти стільки всякого харамного лайна робиш.

Гассан кивнув.

— Так. Але то інше. Наприклад, мати собаку. Це ж не те саме, що курити крек, чи пліткувати за спиною, чи красти, чи брехати мамі або трахати дівчат.

— Моральний релятивізм, — визначив Колін.

— Ніфіга, — заперечив Гассан. — Я не думаю, що Бог переймається таким лайном, як мати чи не мати собаку або чи можна жінкам носити шорти. Я думаю, для нього головне, щоб ти був хорошою людиною.

Слова «хороша людина» негайно навіяли Колінові спогади про Катріну № 19. Вона незабаром мала їхати з Чикаго у Вісконсин, де щоліта працювала вихователькою в таборі для дітей із фізичними вадами. Їх там вчили їздити верхи. Вона була такою хорошою людиною, і він так сумував за нею, усім тілом. Він за нею банував.[49] Та відчував усередині, там, де пульсував біль, що вона вже не сумує за ним, як раніше. Мабуть, їй полегшало. Інакше вона б зателефонувала. Хіба що…

— Я хочу набрати її.

— Найгірша з твоїх ідей, — негайно відгукнувся Гассан. — Найгірша. Ідея. З усіх.

— Ні, бо що як вона просто чекає, щоб я зателефонував, так само, як я чекаю, що вона подзвонить?

— Так, але ти Покинутий. Покинуті не дзвонять. Ти це знаєш, кафіре. Покинуті ніколи, ніколи не повинні телефонувати. З цього правила немає винятків. Жодного. Ніколи не дзвони. Ніколи. Ти не можеш дзвонити.

Колін поліз до кишені.

— Не роби цього, чуваче. Ти висмикуєш чеку з гранати. Ти облитий бензином, а телефон — це запалений сірник.

Колін розкрив телефон.

— Витребеньки, — сказав він.

Гассан змахнув руками.

— Ти не можеш це витребенькати! Це кричуще зловживання витребеньками! Я тобі витребенькую їй дзвонити!

Колін закрив мобільник і замислився. Задумливо покусав пучку великого пальця.

— Гаразд, — сказав він. — Не буду.

Гассан полегшено зітхнув.

— Ми були дуже близькі до провалу. Подякуймо Подвійним Зворотним Витребенькам.

Вони посиділи мовчки, і Колін сказав:

— Я хочу додому.

— В Чикаго?

— Ні, до Ліндсі додому. Але нам треба убити ще сорок хвилин.

Гассан втупився у вітрове скло і повільно покивав головою. За кілька хвилин він сказав:

— Ну, добре. У товстого хлопчика напад астми. Трюк старий, але працює.

— Що?

Гассан зробив великі очі.

— Ти глухий?! У товстого хлопчика напад астми. Найстаріший трюк із книжок про товстих малюків. Просто не зіпсуй гри.

Вони вибралися з машини і Гассан почав дуже голосно хрипіти. Кожен його вдих звучав як крик різаної качки. ХХХХХХХХ; видих; ХХХХХХХ; видих. Він притиснув руки до грудей і побіг до ґатшотського універмагу.

— Що з ним таке? — запитала Ліндсі в Коліна.

Та перш ніж він устиг відповісти, заговорив Гассан, перемежаючи мову хрипінням.

— ХХХХХХХ. Астма. ХХХХХХХ. Напад. ХХХХХХХ. Сильний. ХХХХХХХ.

— О, лайно, — сказала Ліндсі.

Вона злізла зі ЩОКових колін, озирнулась, схопила свою аптечку і почала шукати в ній якісь ліки від астми. Ще Один Колін мовчки сидів на табуретці, без сумніву, невдоволений вторгненням.

— Усе буде добре, — сказав Колін. — Таке буває. Мені просто треба відвезти його додому, там у нього є інгалятор.

— Голліс не любить, коли її відволікають від роботи, — сказала Ліндсі.

— Що ж, вона зробить виняток, — відповів Колін.

Гассан хрипів усю дорогу додому і поки біг сходинками Рожевого маєтку до своєї кімнати. Вони чули, як Голліс у кухні говорила:

— Це американський продукт. Вироблений американцями. Це продажний аргумент. Це той аспект товару, на який слід спиратися в рекламі та маркетингу. Люди купують американське. У мене тут є дослідження…

Колін подумав було, що Голліс просто цілими днями дивиться «Телемагазин», полишивши бізнес на інших, але ж ні, вона вочевидь працювала.

Майже відразу по тому Голліс з’явилась у дверях кухні й першими її словами були:

— Будь ласка, не заважайте мені в робочий час.

Та коли Ліндсі сказала, що в Гассана напад астми, а він забув свій інгалятор, Голліс кинулася сходами вгору. Колін не відставав із криком: «Сподіваюсь, уже все гаразд, Гассане!» — щоб попередити Гассана про її наближення. Коли всі забігли до його кімнати, Гассан мирно лежав на ліжку.

— Перепрошую, я забув удома інгалятор, — сказав він. — Більше таке не повториться.

Вечеряли гамбургерами з вареною спаржею на задньому дворі Веллсів. У Коліна, в Чикаго, задній двір мав розміри три на три з половиною метри, а цей був завбільшки з футбольне поле. Зліва від них пагорб здіймався вгору, увесь порослий лісом із кількома скелястими виступами. Справа доглянутий газон збігав із пагорба до соєвого поля (про те, що це соя, Колін довідався від Старнса). Сонце сідало за їхніми спинами, і в центрі стола у бляшанці горіла цитронелова свічка, щоб відганяти комарів. Коліну подобався в Ґатшоті цей відкритий, безмежний простір.

Після їжі Колінові думки повернулися до Катріни № 19. Він поглянув на мобільник, сподіваючись, що вона дзвонила, і згадав, що час зателефонувати батькам.

З невідомих причин вдома у Коліна, у третьому найбільшому місті Америки, ніколи не було мережі, а в Ґатшоті, Теннессі, всі п’ять смужечок виявились на місці. Відповів батько.

— Я досі в тому ж містечку, в Ґатшоті, Теннессі, — почав Колін. — Ми зупинилися в однієї жінки, Голліс Веллс.

— Дякую, що подзвонив. Я мушу знати це ім’я?

— Ні, але воно є в телефонній книзі. Я перевірив. Вона власниця місцевої фабрики. Гадаю, ми залишимося на кілька днів. Гассану тут чомусь подобається, — імпровізував Колін, — і у нас, здається, є робота.

— Не можна зупинятися в незнайомих людей, Коліне.

Колін думав збрехати, що вони зупинилися в готелі, працюють там у ресторані, обвикаються потроху. Але сказав правду.

— Вона приємна жінка. Я їй довіряю.

— Ти всім довіряєш.

— Тату, я сімнадцять років виживав у Чикаго, і мене жодного разу не пограбували, не штрикнули ножем, я не впав на рейки і не…

— Поговори з мамою, — сказав батько, як він завжди говорив.

Через кілька секунд (Колін просто бачив, як вони перемовляються, поки батько прикриває рукою слухавку) він почув материн голос:

— Любий, з тобою все гаразд?

Ну, я б аж так не перебільшував.

— Тобі краще? — зробила ще одну спробу матінка.

— Трохи. Я не лежу долілиць на килимі.

— Дай мені поговорити з тією жінкою, — попросила матінка.

Колін зайшов у дім, знайшов на дивані Голліс і простягнув їй телефон.

Після розмови з Голліс йому дозволили залишитись. Він знав, що матінка хотіла б, щоб він мав пригоди. Їй завжди хотілося, щоб він був нормальним хлопцем. Колін підозрював, що вона потай зраділа б, якби він прийшов додому о третій ранку п’яний, як чіп, бо це було б нормально. Нормальні хлопці повертаються додому пізно; нормальні хлопці жлуктять тепле пиво пляшками у темних алеях із друзями (у нормальних хлопців буває більше ніж один друг). Батько хотів, щоб Колін був вище за весь цей мотлох, та, ймовірно, навіть він починав сумніватися в тому, що Колін колись стане кимсь надзвичайним.

Колін зайшов до Гассана розповісти, як круто все вийшло з батьками і Голліс, але того не було в кімнаті. Він подався шукати друга по дому, позазирав на поверсі, тоді спустився вниз і виявив зачинені двері, з-за яких долинав голос Ліндсі. Він зупинився перед тонкими дверима і заслухався.

— Гаразд, але як він це робить? Він що, просто запам’ятовує все? — говорила Ліндсі.

— Ні, не так. Це просто, якби ти чи я сіли і читали б книжку про, я не знаю, президентів, і ми прочитали б, що Вільям Говард Тафт був найтовстішим президентом і якось він застряг у ванні,[50] і це клацнуло б у нашому мозку, як цікавинка, і ми б запам’ятали це, розумієш?

Ліндсі засміялась.

— Ми з тобою будемо читати книжку і знайдемо, може, три цікаві речі, які запам’ятаємо. А Колін вважає цікавим все. Він читає книжку про президентів і запам’ятовує більшу частину, тому що все прочитане ним клацає у нього в голові, як бісова цікавинка. Чесно, я бачив, як він робить це з телефонною книжкою: «О, тут двадцять чотири Тішлери. Дивовижно!»

Колін відчував суміш почуттів, так наче його водночас і піднесли, і применшили. Це правда, подумав він. Але не можна сказати, що речі видавалися йому дивовижними просто самі собою і він міг запам’ятати цілу телефонну книгу, бо це було захоплююче чтиво. Він захоплювався речами з певних причин. Взяти хоча б отих Тішлерів, це була правда про них (і Гассан запам’ятав це точно). «Тішлер» — німецькою столяр, і коли він тоді дивився телефонну книгу з Гассаном, то подумав: «Як дивно, що в Чикаго рівно двадцять чотири столяри по-німецьки, цілодобовий манікюрний салон на розі Оклі та Лоуренс називається „24/7 нігті“». А тоді йому стало цікаво, може, є ще точно 7 столярів іншою мовою в телефонній книжці Чикаго, і він виявив, що справді, там було рівно сім Столярчуків. Отож ці речі цікавили його не просто так, знічев’я, це були зв’язки, що виникали у його мізках, зв’язки, які він не міг припинити вишукувати.

— Але це не пояснює, чому в нього так добре виходить грати у «Скрабл», наприклад, — зауважила Ліндсі.

— Ну, це тому, що він нереально класно складає анаграми. Але він хоч за що візьметься, то гарує, мов божевільний. Взяти комп’ютерний набір. До дев’ятого класу, коли ми подружилися, він не вмів друкувати. Та вчителька англійської вимагала, щоб ми здавали роздруковані роботи, отож за два тижні Сінґлтон навчився набирати тексти на клаві. Причому не виконуючи свої англійські завдання, бо тоді б він друкував, як сам вважав, не досить добре. Ні, щодня після школи він сідав за комп і набирав п’єси Шекспіра. Всі. Буквально. Потім набрав «Ловця у житі», і ще, і ще, аж доки не почав строчити в десять пальців як із кулемета.

Колін відступив від дверей. Оце й усе, подумав він, що я робив у житті. Анаграми; розповіді про факти, узятих із книжок; запам’ятовування дев’яносто дев’яти знаків після коми вже відомого числа; закохування знову й знову в одне й те саме ім’я із семи букв: передрук, передрук і знову передрук. Єдиною надією на оригінальність була його Теорема.

Колін відчинив двері. Більшу частину кімнати займав більярдний стіл із рожевим сукном. Гассан із Ліндсі сиділи на протилежних кінцях зеленого шкіряного дивана і дивилися покер на пласкому екрані, підвішеному на стіні. Гассан обернувся до Коліна і сказав:

— Чуваче, тут видно навіть прищі на носі!

Колін сів між ними. Ліндсі з Гассаном теревенили про покер, про прищі, про HD і DVR, а Колін тим часом намагався вкласти свої минулі стосунки у графік. До кінця вечора дещо вдосконалена формула працювала для ще двох К: 9-ї та 14-ї. Щойно він устиг занотувати зміни, як вони вимкнули телевізор і почали грати в більярд. Та Колін не відривався від нотатника. Він любив це шкрябання олівця об папір, коли працював над чимось: це означало, що щось відбувалося.

Коли пробило північ, Колін відклав олівця. Він підняв очі й побачив, що Ліндсі стоїть на одній нозі, нахилившись над більярдним столом під дуже незручним кутом. Гассана не було видно.

— Агов, — гукнув Колін.

— О, ти вийшов зі сутінкової зони? — відгукнулась Ліндсі. — Як твоя Теорема?

— Нормально. Я ще не знаю, правда, чи вона працює. Де Гассан?

— Пішов спати. Я тобі пропонувала пограти, але ти, мабуть, не чув. Тоді я вирішила пограти трохи проти себе. Я виграю.

Колін підвівся і шморгнув носом.

— Здається, у мене алергія на цей будинок.

— Це може бути Принцеса, — сказала Ліндсі. — Взагалі, це її кімната. Тсс. Вона спить.

Колін слідом за Ліндсі обійшов більярдний стіл і присів. Велика маса під столом, яку він досі вважав скрученим кошлатим килимом, ритмічно здіймалась і опускалась, дихаючи.

— Вона завжди спить.

— У мене алергія на тварин, — оголосив Колін.

Ліндсі усміхнулась.

— Ну, знаєш, Принцеса тут перша поселилась.

Вони знову всілися на диван, дівчина підібгала під себе ноги і тепер здавалась вищою за Коліна.

— То що, Гассан говорив мені, що ти дока в анаграмах, — почала Ліндсі.

— Угу, — відповів Колін. — Дока в анаграмах — нагода, кава, храм.

Ліндсі поклала свою руку (з нігтями відучора кольору електрик) на Колінову руку. Той напружився від несподіванки і поглянув на дівчину. Вона забрала руку і знову поклала собі на коліна.

— Отже, — вела вона далі, — ти геніально складаєш слова з інших слів, але нездатний складати слова з повітря.

І — так, це знову була правда. Переписування замість оригінального написання. Обдарований, але не геній. Було так тихо, що він чув дихання Принцеси. Знову засаднила порожнеча всередині.

— Я просто хочу зробити щось таке, що важить. Або бути кимось, хто важить. Я просто хочу щось значити.

Ліндсі не відповіла одразу, вона схилилась у бік Коліна так, що він відчув фруктовий запах її парфумів, а тоді лягла на спину головою до нього, торкаючись волоссям його шортів.

— Гадаю, ми з тобою дві протилежності, — сказала вона зрештою. — Бо для мене важити щось — дурнувата ідея. Я прагну лишатися непомітною, бо саме тоді, коли ти влазиш у щось велике, тебе й підстрелюють. Що ти більший, то гірше твоє життя. Поглянь, як мордуються відомі люди.

— Це тому ти читаєш «Життя зірок»?

Ліндсі кивнула.

— Ага. Заради — є німецьке слово для цього. Блін, крутиться на язиці — ш-ш..

— Шаденфройде, — сказав Колін. — Отримувати задоволення від чужого страждання.

— Точно! Отже, — вела далі Ліндсі, — візьмімо Ґатшот. Голліс завжди каже мені, що нічого по-справжньому хорошого не станеться зі мною, якщо я залишусь у Ґатшоті. Може, це й правда. Та нічого по-справжньому поганого теж не буде, і я згодна на таку оборудку.

Колін не відповів. Але подумав, що Ліндсі Лі Веллс, попри всю свою крутість, була трохи легкодухою. Та перш ніж він устиг придумати, як це висловити, Ліндсі вже підвелася й запалилась новою темою.

— Гаразд, — почала вона, — от що треба, щоб розповідати історії: тобі потрібен вступ, середина і закінчення. У твоїх розповідях немає сюжету. Вони наче: «от я подумав, тоді ще це подумав, іще це і так далі». Не можна йти навмання. Ти — оповідач-початківець, і не повинен відхилятися від сюжету. І ще тобі потрібен хороший, сильний висновок. Або тема, або щось таке. І ще така річ, як пригода чи любовна історія. Щось таке треба вставити. Якщо, наприклад, це розповідь про те, як ти зайшов попісяти в клітку до лева, додай в цю історію дівчину, яка, побачивши твого величезного пісюна, рятує тебе в останню мить, висмикнувши з клітки, бо не може дозволити тварюці схавати такий надзвичайний орган.

Колін почервонів, але Ліндсі не зважала.

— У вступі — ти хочеш пісяти; в середині пісяєш; наприкінці, через кохання і пригоду, твій пісюн врятовано з пащі голодного лева завдяки хоробрості дівчини, яку підштовхнула любов до суперпісюнів. І мораль цієї історії така, що смілива дівчина вкупі з величезним пісюном врятують тебе в будь-якій найбезнадійнішій ситуації.

Відсміявшись, Колін поклав долоню на руку Ліндсі. Якусь мить він тримав її так і навіть відчув шкірою пошкоджене місце в неї на великому пальці, яке вона гризла. Тоді забрав руку і сказав:

— Моя Теорема розповість історію. Кожен графік із початком, серединою і кінцем.

— У геометрії немає романтики, — заперечила Ліндсі.

— Зажди, і сама побачиш.

Він ніколи надто не замислювався про Катріну № 1. Він сумував через розрив тільки тому, що начебто мусив сумувати. Малі діти граються в хатку, у війну і в стосунки. Я хочу гратися з тобою; ти мене покинула; я сумую. Але нічого з цього не було насправді справжнім.

Оскільки Катрінин батько був Коліновим репетитором, вони й далі періодично бачилися наступних кілька років. Вони добре ладнали, та він не згоряв від пристрасті, не страждав аж так, щоб зробитися одержимим її іменем і зустрічатися з однойменними дівчатами знову і знову.[51]

Але саме так і сталося. Спочатку це здавалося випадковістю — просто низка дивних збігів. Просто так сталося: він зустрів Катріну, вона йому сподобалася. Він їй також. Тоді це закінчувалось. А потім, коли це вже перестало бути звичайним збігом, це стало просто чергуванням двох періодів: один (стосунки з Катрінами) він прагнув продовжити, другий (покинутий ними) — припинити. Але виявилось, що неможливо відділити один цикл від другого. Це й далі відбувалося з ним, і через якийсь час стало майже рутиною. Він щоразу проходив цей цикл гніву, жалю, пристрасті, надії, відчаю, пристрасті, гніву, жалю. Процес розриву взагалі, й з Катрінами зокрема, відбувався украй одноманітно.

Ось чому люди втомлюються слухати розповіді Покинутих про їхні прикрощі: такі розриви передбачувані, повторювані та нудні. Вони хочуть залишатися друзями; вони почуваються задушливо; це завжди вони й ніколи ти; а після того в тебе спустошення, а в них полегшення; для них усе закінчено, для тебе тільки починається. І для Коліна, принаймні, було ще глибше повторення: щоразу Катріни кидали його, бо він їм просто не подобався. Кожна з них доходила точно такого самого висновку щодо нього. Він був не такий крутий, чи не такий гарний, чи не такий розумний, як вони сподівалися, — коротше кажучи, він недостатньо важив. І це траплялося з ним знову і знову, доки не зробилося нудним. Але повторюваність не рятує від болю. УІ столітті нашої ери римські намісники мордували Святу Аполлонію,[52] розкришуючи їй зуби щипцями, один за одним. Колін часто думав про це у зв’язку з неминучістю своїх розривів: у людини тридцять два зуби. Через скількись зубів руйнування наступного, ймовірно, перестає бути несподіванкою, воно передбачуване. Але ніколи не перестає боліти.