Досить Катрін

(два)

Так воно й було, коли вже десь перед десятою вечора до Колінової кімнати, не постукавши, вдерся опецькуватий кошлатий ліванець на ім’я Гассан. Колін повернув голову і поглянув на нього лихим оком.

— Якого дідька? — майже крикнув Гассан.

— Вона покинула мене, — відповів Колін.

— Я чув. Слухай, sitzpinkler,[3] я б охоче утішив тебе, але зажди хвилинку. Бо з мого міхура можна загасити пожежу в домі.

Гассан ковзнув повз ліжко і відчинив двері ванної.

— Дідько, Сінґлтон, що ти їв? Тут смердить як… АЙ! О БОЖЕ! НІ! БЛЮВОТА!

І поки Гассан репетував, Колін думав: «А. Так. Туалет. Треба було змити».

— Вибач, я промазав, — сказав Гассан, повернувшись. Він сів на край ліжка і злегка копнув Колінове розпростерте тіло. — Довелося обома руками затискати носа і полишити Громобоя у вільному польоті. З нього вийшов потужний маятник.

Колін не засміявся.

— От чорт, схоже, тобі таки хріново, тому що а) мої громобійні жарти найкращі, б) як можна забути змити свою блювоту?

— Я хотів тільки заповзти кудись і померти, — Колін говорив у кремовий килим без виражених емоцій.

— О, чуваче, — повільно видихнув Гассан.

— Я завжди хотів тільки дві речі: щоб вона мене кохала і зробити зі свого життя щось путнє. І поглянь. Ні, ти поглянь, — сказав він.

— Я дивлюся. І скажу тобі, кафіре,[4] мені не подобається те, що я бачу. І як тхне — також.

Гассан відкинувся на ліжко, й на якусь мить Колінове страждання зависло в повітрі.

— Я — просто суцільна катастрофа. Що як це і все? Що як за десять років я сидітиму в задушливому офісі, ремиґаючи числа і запам'ятовуючи бейсбольну статистику, всі мої фантазії коту під хвіст, і я без неї, і не роблю нічого путнього, і я повний лузер?

Гассан сів, поклавши руки на коліна.

— Ось чому тобі треба повірити в Бога. От я навіть не сподіваюся мати офіс, та щасливіший за свиню у брудній калюжі.

Колін зітхнув. Хоч Гассан сам не був аж таким релігійним, він часто жартома намагався навернути Коліна на віру.

— Гаразд. Віра в Бога. Гарна ідея. А ще я хотів би повірити, що можу літати в космосі на м'якеньких спинах гігантських пінгвінів і трахати Катріну № 19 у невагомості.

— Сінґлтон, тобі потрібна віра в Бога більше, ніж усім, кого я зустрічав.

— А тобі потрібно йти до коледжу, — промимрив Колін.

Гассан закректав. Він закінчив школу на рік раніше за Коліна і взяв «академвідпустку» на цей рік, попри те, що його прийняли до університету Лойола у Чикаго. І оскільки він не записався на заняття на наступну осінь, скидалося на те, що його річна академвідпустка плавно перейде у дворічну.

— Тільки не треба переводити стрілки на мене, чуваче, — сказав Гассан із усмішкою. — Це не я зараз неспроможний відліпитися від килима, і не мені так паскудно, щоб не змивати свою блювоту. І знаєш, чому? У мені є трохи Бога.

— Облиш це навертання, — простогнав Колін без усмішки.

Гассан схопився, осідлав Коліна на підлозі, притиснув його руками і заволав:

— Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад — пророк його! Повторюй за мною, скиглій! Аль-ля іляга іль-ля лаг я![5]

Колін розсміявся, задихаючись під вагою Гассана, який також почав реготати.

— Я намагаюсь врятувати твою бідну дупу від пекла!

— Злізь із мене, бо я вже зараз там буду, — прохрипів Колін.

Гассан встав і раптом запитав цілком серйозно:

— То що насправді сталося?

— Насправді сталося те, що вона мене покинула. Що я самотній. О Боже, я знову самотній. І не тільки — ще я цілковитий лузер, якщо ти раптом не помітив. Мене змили, я колишній. Колишній хлопець Катріни № 19. Колишній вундеркінд. Колишня дитина з величезним потенціалом. Наразі у величезній купі лайна.

Колін безліч разів пояснював Гассану, яка величезна різниця між вундеркіндом і генієм.

Вундеркінди можуть дуже швидко засвоїти те, що інші люди вже зрозуміли; а генії відкривають те, чого ніхто раніше не знав. Вундеркінди вивчають; генії роблять. Більшість обдарованих дітей не стають дорослими геніями. І Колін був майже певен, що належить до нещасливої більшості.

Гассан сів на ліжко і погладив своє щетинисте друге підборіддя.

— То в чому насправді проблема: у геніальності чи в Катріні?

— Просто я так кохаю її, — відповів Колін.

В Коліновій голові ці проблеми були пов’язані. Проблема була в тому, що цей такий особливий, дивовижний, найрозумніший хлопчик був… ну, не таким. Проблема була в тому, що Він нічого не важив. Колін Сінґлтон, знаменитий обдарований хлопчик, знаменитий ветеран боїв за Катрін, знаменитий ботан і скиглій нічого не важив для Катріни № 19 і не важив для світу. Зненацька він став нічиїм хлопцем і ніяким не генієм. І це, якщо скористатись найбільш влучним словом, якого тільки можна сподіватися від обдарованого хлопчика, був капець.

— Тому що вся ця геніальність, — вів далі Гассан, наче не помітивши, що Колін заговорив про кохання, — це пшик. Просто бажання бути знаменитим.

— Ні, не знаменитим. Я хочу важити щось, — заперечив Колін.

— Правильно. Як я й сказав, ти хочеш бути знаменитим. «Знаменитий» — це новотвір для «популярний». І оскільки тебе дідька лисого оберуть новою «Міс Америка», ти хочеш стати новим «Генієм Америки». І зараз — нічого особистого, я просто констатую — ти скиглиш, бо цього поки не сталося.

— Від тебе немає користі, — промимрив Колін у килим. Тоді повернув обличчя, щоб подивитися на Гассана.

— Підводься, — наказав Гассан, простягаючи йому руку.

Колін ухопився за неї, підтягнувся і хотів відпустити, але Гассан міцно тримав його долоню.

— Кафіре, у тебе дуже складна проблема з дуже простим рішенням.