Досить Катрін

(чотирнадцять)

— Якщо говорити про твої історії, — казала Ліндсі в темряві, коли вони наблизились до лісу, — то вони й досі не мають жодного висновку, і ти не вмієш розповідати від імені дівчини, ти й взагалі не говориш про когось іншого — тільки про себе. Але хоч там як, я вже можу трохи уявити собі цю Катріну. Вона розумна. І вона трохи дражнила тебе. І я думаю, ти на це попався. Більшість хлопців попадаються. Саме так я дістала Коліна. Кетрін сексуальніша за мене і вона хотіла його сильніше. Вони вже зустрічались якийсь час, коли він запав на мене. Але вона була надто легкою. Я знаю, вона моя подруга і, може, Гассанова дівчина, усе таке, та Кетрін простіша за пазл із чотирьох деталей.

Колін засміявся, а Ліндсі вела далі:

— Сподобатися людям насправді так легко. Дивно, що так мало людей використовують це.

— Для мене це не так-то й легко.

— А мені ти подобаєшся, хоч мені по-справжньому ніхто не подобається. Гассану ти подобаєшся, і я можу сказати, що йому також ніхто по-справжньому не подобається. Тобі просто потрібно більше людей, яким не подобаються люди.

— Тобі ніхто по-справжньому не подобається?

Вони вже йшли лісом по вузенькій, часом непомітній стежині. Ліндсі показала на дерева:

— Ти до біса настрілявся у цей ліс, Розумахо. От буде класно, якщо ти застрелиш кабана.

— Насправді я не хочу вбивати свиню, — відказав Колін. Він читав свого часу «Павутиння Шарлотти». Тоді повторив знову: — Тобі ніхто по-справжньому не подобається?

— Ну, це перебільшення, гадаю, — відповіла вона. — Просто якийсь час тому я зрозуміла, що найкращий спосіб завоювати симпатію людини — не надто захоплюватись нею.

— Але ж ти дбаєш про багатьох людей. Старців, наприклад? — заперечив Колін.

— Ну, старці — це інше, — сказала вона, зупинилась і повернулась до Коліна, який уже засапався, видираючись за нею на пагорб. — Старці ніколи мене не дратували, я за них спокійна. Отож, старці й діти — це виняток.

Вони довгенько йшли мовчки крізь густий підлісок поміж тонких високих дерев. Підйом ставав дедалі крутішим, стежка звивисто піднімалась угору і зрештою вперлась у скельний виступ метри чотири заввишки. Ліндсі Лі Веллс сказала:

— Тепер скелелазіння.

Колін поглянув на прямовисне каміння. «Є ж на світі люди, здатні видиратися по скелях, — подумав він, — але я до них не належу».

— У жодному разі, — сказав він уголос.

Вона обернулась до нього, її щоки палали й вилискували від поту.

— Я жартую.

Ліндсі залізла на мокрий, укритий мохом валун, Колін за нею, і одразу побачив вузьку тріщину, по груди висотою, затягнуту павутинням.

— Бачиш, я взяла тебе сюди, бо ти єдиний із моїх знайомих хлопців достатньо сухоребрий. Пролізай.

Колін відсунув павутиння — вибач, Шарлотто, — повернувся боком, присів і поліз у темряву. Незабаром він уже нічого не бачив; його коліна, спина й голова упиралися в скелі. На мить він запанікував, думаючи, що Ліндсі обдурила його, заманила і покине тут у пастці. Та продовжував просуватися далі. Щось ковзнуло в нього по спині. Він скрикнув.

— Заспокойся, це я, — сказала Ліндсі. Її руки знайшли його плечі, і вона звеліла: — Зроби ще один крок.

Колін зробив і відчув, що скелі розступилися. Вона розвернула його обличчям по ходу.

— Йди далі, — наказала Ліндсі, — тепер ти можеш випростатись. Тоді її руки зникли, і він почув, як вона нишпорить по землі.

— Я тут тримаю ліхтарика, та щось не можу його… о, знайшла.

Вона вклала йому в руки ліхтарик, він помацав його і ввімкнув світло.

— Ого! — здивувався Колін.

Печера майже квадратної форми була достатньо просторою, щоб зручно лягти в будь-якому напрямку, але стояти можна було не скрізь, бо сіро-коричнева стеля прогиналась вглибині. Тут лежали ковдра, спальний мішок, кілька старих подушок і якась непідписана банка з рідиною. Колін відштовхнув її ногою.

— Бухло, — пояснила Ліндсі.

— Де ти його взяла?

— Один чувак у Денвілі гонить з кукурудзи. Без жартів. І продає всім, хто має десять доларів і здатен їх сам принести. Це Колін мені дав. Я сказала йому, що випила, та насправді принесла сюди, бо це створює атмосферу.

Колін повільно обводив ліхтариком стіни печери.

— Сідай, — сказала Ліндсі, — і вимкни ліхтарик.

Настала така непроглядна темрява, до якої очі ніколи не звикають.

— Як ти знайшла це місце?

— Просто лазила довкола. Маленькою я любила гуляти по маминій землі зі старцями. Коли вже навчалась у школі, почала мандрувати сама, і одного дня, у восьмому класі, просто натрапила на нього. Я, мабуть, сотні разів проходила повз цю скелю, нічого не помічаючи. Дивно розмовляти так із тобою, я тебе зовсім не бачу.

— Я тебе теж.

— Ми невидимі. Я ніколи не була тут із кимось. Це так незвично — бути невидимим із кимось іншим.

— І що ти тут робиш?

— Ти про що?

— Ну, тут затемно, щоб читати. Я думаю, тобі треба налобний ліхтар чи щось більше, ніж оцей ліхтарик.

— Ні, я тут просто сиджу. Коли мені бувало погано, я приходила сюди, щоб побути там, де мене ніхто не знайде. А тепер — не знаю, може, для того ж. Хочеш випити?

— Я раніше ніколи не пив.

— Смайлик «Подив».

— І ще від самогону можна осліпнути, а я зовсім не хочу бути сліпим.

— Так, якби ти більше не зміг читати, тобі був би гаплик. Та коли ще ти потрапиш до печери з самогоном? Дозволь собі трохи вийти за рамки.

— І це каже дівчина, яка не хоче ніколи виїжджати з рідного містечка.

— Відчепися. Гаразд, пляшка в мене. Кажи щось, і я піду на твій голос.

— Гм, привіт, мене звати Колін Сінґлтон, тут дуже темно, тому тобі треба йти на мій голос, хоча акустика тут справді… о, це я. Це моє коліно.

— Привіт.

— Привіт.

— Спочатку дама.

— Гаразд… А щоб тобі, на смак наче кукурудзяне зернятко запиваєш літром гасу для запальнички.

— Ти не осліпла?

— Навіть не уявляю. О’кей. Твоя черга.

— Аааааа… Кхххх… Ееее… О Господи. Наче чмокнув у губи дракона!

— Це найкумедніше з усього, що ти колись говорив, Коліне Сінґлтон.

— Раніше я був гострослов. Зараз, типу, втратив певність.

— Давай я розповім тобі одну історію.

— О, історія від Ліндсі Лі Веллс. Це про ерцгерцога?

— Ні, це про Ліндсі, але має всі складники високоякісної історії. Ти де? А, тут. Привіт. Привіт, коліно. Привіт, литко. Так от. Ми всі ходили в молодшу школу в Денвіл, і багато ґатшотських дітей трималися разом, бо інші вважали нас брудними, бідними і вошивими. Але потім, десь у третьому класі — я говорила, що була потворною — Колін із друзями почали обзивати мене собакою.

— Я ненавиджу це. Ненавиджу таких довбаних дітей.

— Правило номер один: не переривати. Отож, вони почали називати мене Лес, скорочено від Лессі.

— О, він же назвав тебе так зовсім недавно, коли ми їхали до старців!

— Так, я пам’ятаю. Повторюю ще раз: «Правило. Номер. Один». Отже, четвертий клас. І от День святого Валентина. Я дуже хотіла отримати валентинки. Я запитала в Голліс, що мені робити, і вона порадила просто написати по валентинці кожному в класі, тоді люди відповідатимуть. Голліс купила стос жартівливих валентинок із Чарлі Брауном, і я підписала по одній кожному в класі, хоч писати від руки я не дуже звикла і це забрало в мене купу часу. І що ж — як і можна було передбачити, я не отримала жодної валентинки.

Я прийшла додому дуже засмучена, але не хотіла говорити про це Голліс, просто сіла у крісло біля вікна у себе в кімнаті, мені було так хріново, що я не хотіла навіть думати про це. І тут я побачила, що Колін піднімається до нашого будинку з маленькою картонною коробочкою. А він був найкрутіший хлопець у школі, єдиний популярний із Ґатшота. Він поставив коробочку на ґанку, подзвонив і побіг геть. Я кинулась туди, серце в мене шалено калаталося, я сподівалась, що він таємно закоханий у мене. Я вийшла й побачила справді подарункову коробочку, загорнуту в червоний папір у сердечках… Боже, я не згадувала про це, доки він не назвав мене Лес.

— Зажди, що ж було в коробочці?

— Бляшанка собачого корму «Аlро». Але, зрештою, я перемогла, і тепер він зустрічається з цією собакою.

— О Господи!

— Що?

— Нічого. А я думав, що це в мене складні романтичні стосунки.

— Отож, це стало моєю метою — здобути його. Поцілувати його. Одружитися з ним. Не можу пояснити, просто — отак.

— І ти зробила це.

— Так. Тепер він інший. Тоді нам було по вісім років. Малі діти. Тепер він любчик. Захищає мене і все таке.

— Ти ніколи не задумувалась, як би ставились до тебе люди, якби могли бачити тебе зсередини? Більше чи менше любили б? Мені завжди здавалось, що Катріни розривають зі мною саме тоді, коли починають бачити, який я зсередини, — ну, крім К-19. Але я завжди про це думаю. Коли б люди могли бачити мене так, як я себе бачу, — якби могли зазирнути до мене в голову — чи любив би мене хоч хтось, хоч один?

— Колін мене не кохає наразі. Ми зустрічаємось два роки, і він жодного разу не сказав цього. Але він точно не любив би мене, якби міг зазирнути всередину. Бо він такий справжній в усьому. Тобто про Коліна можна сказати багато поганого, але він справжній, такий, як є. Він працюватиме на фабриці все життя, і в нього будуть ті самі друзі, й він щасливий із того, бо вважає, що це важить. Та коли б він знав…

— Що? Закінчуй.

— У мені повно лайна. Я ніколи не буваю собою. Зі старцями в мене південний акцент; з тобою я ботан із графіками і глибокими думками; з Коліном — солоденька принцеса. Я ніхто. Коли ти все життя мов хамелеон, то не лишається нічого справжнього. Твоя проблема, як ти кажеш, що ти не важливий?

— Не важу. Я нічого не важу.

— Точно, важити. Але ти принаймні щось знаєш про себе напевно. Про тебе, Коліна, Гассана чи Кетрін можна сказати, що щось у них правда, а щось — ні. Кетрін життєрадісна. Гассан веселий. Але я інакша. Я така, якою мені треба бути цієї миті, щоб триматися на льоту, але нижче радарів. Єдина правдива річ про мене — що в мені повно лайна.

— А мені ти подобаєшся. І зі мною ти не прикидаєшся. Я щойно це усвідомив. Ти, наприклад, кусаєш пучку пальця переді мною, хоч це інтимна звичка, але ти робиш це переді мною, бо не вважаєш мене публікою. Я зараз у твоїй таємній схованці. Ти дозволяєш мені зазирнути всередину тебе — трохи.

— Хіба що трішки.

— Бо я не загроза. Я ботан.

— Ні, ти не ботан. Це…

— Ні, я ботан. І саме тому.

— Можливо. Я ніколи про це не думала.

— Я не хочу оцінювати, це просто цікаво. Я також не відчуваю з твого боку загрози, бо мені ніколи раніше не подобалися популярні люди. Але ти не зовсім така, як вони. Ти наче просто знайшла спосіб хакнути їхню крутизну. Це диво…

— Привіт.

— Привіт.

— Ми не повинні.

— Ти сама почала.

— Так, я почала, і тепер я можу сказати «ми не повинні» справді драматично.

— Ха.

— Ми повинні зупинитися на цьому, наші лоби й носи торкаються, і твоя рука на моїй нозі. Ми не повинні, ти знаєш.

— Від тебе тхне самогоном.

— А від тебе тхне, наче ти цілувався із драконом.

— Агов, це мій жарт.

— Вибач. Я мусила розрядити напругу.

— Що ти робиш?

— Кусаю свого довбаного пальця. Моя інтимна звичка.

Коли вони нарешті вилізли з печери, була вже ніч, але місяць світив так яскраво, що Колін упіймав себе на тому, що мружиться. Спускатися до машини було важко, і вони здебільшого мовчали. Коли вони повернулися до Рожевого маєтку і машина зупинилась перед будинком, Ліндсі сказала:

— Звісно, ти мені подобаєшся і ти класний, але давай просто залишимо все, як є.

Він кивнув, бо не міг почати зустрічатися з дівчиною, не закінчивши Теорему. Крім того, її звали Ліндсі.

Вони тихо відчинили двері, щоб не відволікати Голліс від роботи/перегляду «Телемагазину». Тієї миті, коли Колін зачинив двері, задзвонив телефон. «Алло», — почувся з кухні голос Голліс. Ліндсі схопила Коліна і притиснула до стінки, де вони могли слухати, залишаючись непоміченими.

— О’кей, тоді залиш це сміттярам, — сказала Голліс. — Що за лайно… Вони не можуть змусити тебе платити за збирання сміття; ми для цього платимо податки… Мені шкода, Рою, але це лайно собаче… Ні, ми не можемо собі це дозволити, повір мені… Ні. В жодному разі… Ну, я не знаю, Рою… Ні, я розумію проблему… Зажди, я думаю. Господи, моя дочка повернеться будь-якої миті… А як щодо цього поля там позаду? Воно ж наше, так?.. Так, саме так… Все, що тобі треба, це бульдозер і автонавантажувач… Так, мені це теж не подобається, але якщо ти не маєш кращої ідеї… Добре. Побачимося у четвер. — Вона поклала слухавку.

— Голліс винна до біса грошей в банку лайки, — прошепотіла Ліндсі. Тоді повела Коліна через коридор до кімнати для ігор і прошепотіла: — Через вікно.

Колін підняв вузьке вікно, що виходило на двір перед будинком і показав їй на москітну сітку. Він міг би сказати це словами, але знав, що не вміє шепотіти.

— Господи, наче ти ніколи не вилазив з дому через вікно, — прошепотіла Ліндсі.

Вона натиснула в кутках сітки і зняла її. Потім пірнула головою вперед, дригаючи худими ногами, і приземлилась на моріжку. Колін поліз за нею ногами вперед, кумедно вигинаючись, наче танцював лімбо.

Успішно вислизнувши з будинку, Ліндсі й Колін обтрусилися від трави, пройшли до вхідних дверей і відчинили їх.

— Голліс, — гукнула Ліндсі, — ми вдома!

Голліс сиділа на дивані зі стосом паперів на колінах. Вона повернулась до них і усміхнулась. На її обличчі не залишилось і сліду гніву.

— Привіт, — сказала вона, — добре розважились?

Ліндсі подивилась на Коліна і сказала:

— Вже й не пригадую, коли я так добре розважалась.

— Уявляю, — відгукнулась Голліс, яка, здається, не слухала її.

— Це склад, — сказав Колін тихо, таємниче, коли вони піднімалися сходами. — Вона їздить на склад щочетверга.

Ліндсі хмикнула:

— Так, я знаю. Ти тут три тижні, а я — сімнадцять років. Я не знаю, що відбувається, але починаю думати, що між продажем землі та гнівними телефонними розмовами, які ми застаємо, коли б не повернулись, здається, назріває автомобільна подорож, — сказала Ліндсі.

— Ці автомобільні подорожі здатні розв’язати на диво багато проблем, — зауважив Колін.

— Автомобільна подорож? Хтось сказав «автомобільна подорож»? — Гассан стояв на верхній сходинці. — Я готовий. І Кетрін також. Вона студентка коледжу, уявляєш. Я зустрічаюсь зі студенткою.

— Вона вчиться на молодшу медсестру в державному коледжі в Денвілі, — сказала Ліндсі зневажливо.

— У коледжі, я й кажу! А ти, Сінґлтон, думав, що я ніколи не матиму дівчини з коледжу, якщо сам не навчатимутсь у коледжі.

— Як пройшло побачення?

— Пробач, друже, не можу говорити. У мене надто заніміли губи від усіх отих цілунків. Ця дівчина цілується так, наче хоче висмоктати з тебе душу.

Щойно Ліндсі пішла вниз спати, Колін шмигнув до Гассанової кімнати і той розповів йому, на якому він етапі (мацав крізь футболку). Колін розповів йому про Ліндсі, але не сказав про схованку, зберігши таємницю.

— Було темно, — казав Колін, — і наші обличчя торкалися одне одного, крім губ. Вона раптом притулила голову до моєї.

— То вона тобі подобається?

— М-м, не знаю. На той момент, здається, подобалась.

— Чувак, подумай про це. Якщо ти доведеш свою Теорему до пуття, ти зможеш передбачити, як усе піде. — Колін усміхнувся від цієї думки. — Тепер, як ніколи, ти повинен її закінчити.