Досить Катрін

(вісімнадцять)

Того четверга вранці Колін міцно спав. Кукурікання півня не збудило його, але він прокинувся, коли Ліндсі заплигнула на його ліжко з криком:

— Підйом! Ми їдемо до Мемфіса.

Вона граційно зістрибнула і присіла на ліжко, співаючи:

— Мемфіс, Мемфіс, ми прогулюємо роботу і їдемо до Мемфіса — шпигувати за Голліс і з’ясувати, чому вона так швидко заповнює банку лайки.

— Ммм, — промимрив Колін, удаючи сонливість, але її вже не було. Поява Ліндсі миттєво прогнала сон.

Поки Колін спустився вниз, Гассан встиг уже вдягтися і поїсти. За кілька днів, що минули після бійки, його обличчя майже повернулося до звичайних форм. Хлопець порпався у купі документів.

— Кафіре, — промовив він гучно, — допоможи мені знайти адресу складу. Я загубився в цих таблицях.

Коліну вистачило півхвилини, щоб з’ясувати адресу складу в Мемфісі. Він знайшов його в шапці листа на адресу «Ґатшот текстиль».

Гассан гукнув:

— Мепквест 2246, бульвар Траял, Мемфіс, Теннессі 37501.

І Ліндсі гукнула у відповідь:

— Супер, молодчина, Гассане!

— Ну, формально, це я молодчина, — зауважив Колін.

— Та нехай уже трохи я побуду, в мене був важкий тиждень, — сказав Гассан, відкинувшись на дивані у трагічній позі. — До речі, як тобі це подобається, Сінґлтон? Ти зараз єдиний в домі не щойно Покинутий.

Це була правда. Але Гассан, схоже, негайно забув Кетрін, а Ліндсі щойно увірвалась до Колінової кімнати з піснею, отож він вважав, що й досі може претендувати на звання Найрозпачливішого Покинутого в маєтку, хоч і мусив визнати, що більше не прагне повернути собі К-19. Він хотів, щоб вона зателефонувала, щоб сумувала за ним, та це й усе. Ніколи раніше йому не було так цікаво залишатися одинаком.[82]

Гассан усівся за кермо, Ліндсі — поряд із ним попереду, а Колінові, хоч це й була його машина, залишилося зайняти заднє сидіння. Він влаштувався там, спершись об вікно, і читав Д. Д. Селінджера «Сеймор: вступ». Він закінчив повість саме тоді, коли на видноколі замайоріли хмарочоси Мемфіса. Це, звісно, було не Чикаго, але Колін скучив за хмарочосами.

Вони проїхали через центр, а тоді звернули з федеральної траси і потрапили в якийсь район із приземкуватими будівлями. У цих будівлях було замало вікон і ще менше вивісок із назвами. За кілька кварталів до виїзду Ліндсі вказала на одну з будівель, і Гассан заїхав на порожню парковку на чотири машини.

— Ти певна, що це воно?

— Це та адреса, яку ти знайшов.

Вони зазирнули до маленького офіса з конторкою, але без конторника, вийшли й обійшли склад.

День був спекотний, але вітерець приємно освіжав. Колін почув гуркіт і побачив бульдозер у грузькому полі за складом. Людей було двоє: один управляв бульдозером, а другий, за ним, — автонавантажувачем. На останньому лежали три масивні картонні коробки. Колін насупився.

— Ти не бачиш Голліс? — прошепотіла Ліндсі.

— Ні.

— Піди спитай тих чолов'яг, чи вони чули колись про «Ґатшот текстиль», — попросила Ліндсі.

Коліна не надто тішила перспектива розмови з незнайомим водієм автонавантажувача, та він мовчки рушив у поле.

Бульдозер вигріб останній шар землі й відповз, звільняючи місце для навантажувача. Коли той наблизився до ями, Колін теж підійшов. Він був на відстані плювка[83] від ями, коли автонавантажувач зупинився, водій вийшов, узяв і скинув першу коробку в яму. Вона приземлилась із глухим стуком. Колін підійшов до нього.

— Як справи? — запитав водій, чорний коротун із сивим волоссям на скронях.

— Добре, — відповів Колін. — Ви працюєте на «Ґатшот текстиль»?

— Угу.

— А що це ви кидаєте в яму?

— Гадаю, тебе це не обходить, з огляду на те, що яма не твоя.

На це Колін не мав відповіді — яма справді була не його. Порив вітру здійняв хмару пилу і пошпурив на нього. Колін розвернувся на 180 градусів, підставивши вітру спину, і побачив, що Гассан і Ліндсі швидко наближаються до нього. Він чув, як упала друга коробка, але обертатися не хотів — щоб у очі не потрапив пил.

Але зрештою він таки озирнувся, бо тепер летів не тільки пил. Друга коробка розвалилась, і тисячі дрібноплетених шнурків від тампонів висипались і розлетілися навкруги, підхоплені вітром. Вони кружляли довкола нього, довкола Ліндсі з Гассаном, а він стояв і дивився, як його накриває хмара шнурків. Це нагадувало політ летючих рибок чи мерехтливе біле світло. Колін подумав про Ейнштейна. Визнаний геній (який точно ніколи не був вундеркіндом), Ейнштейн припустив, що світло, хоч як це парадоксально, може поводитись водночас як окрема частка і як хвиля. Колін раніше цього не розумів, але зараз тисячі шнурків пурхали над ним, за ним і довкола, і вони водночас були крихітними переломленими променями світла і струменіли хвилями.

Він простягнув руку, щоб ухопити один шнурок, і впіймав одразу кілька, а вони летіли й летіли, сідали на нього і планерували довкола. Напевно, шнурки для тампонів ніколи не здавались такими гарними, як у цю хвилину, коли вони летіли за вітром, падаючи і знову злітаючи, пурхаючи, падаючи і знову здіймаючись угору.

— От лайно, — сказав чоловік. — Хоча гарно, га?

— Справді красиво, — сказала раптом Ліндсі з-за спини Коліна, торкнувшись його долоні. Кілька нескорених шворок досі вилітали з коробки, але більша частина армії звільнених шнурків попадала навкруги.

— Ти схожа на свою матір, — сказав їй чоловік.

— Краще б ви цього не говорили, — відказала Ліндсі. — А ви хто, до речі?

— Я — Рой, виконавчий директор на «Ґатшот текстиль». Твоя мама скоро буде. Поговори з нею, так буде краще. Ходімо всі зі мною, щось поп’ємо.

Взагалі-то вони збиралися шпигувати за Голліс, а не випередити її на складі, але, на думку Коліна, елемент секретності й так фактично вже було втрачено.

Рой штовхнув останню коробку в яму, вона приземлилась цілою. Тоді він засунув у рота два пальці, свиснув, махнув бульдозеру, й той загуркотів.

Вони пішли назад, до складського приміщення з кондиціонером. Рой залишив гостей посидіти в ньому, а сам повернувся у поле.

— У неї їде дах, — почала Ліндсі. — Якийсь виконавчий директор, якого я ніколи не бачила, і вона наказує йому закопувати нашу довбану продукцію за складом? Вона точно несповна розуму. Що вона хоче — закопати все місто в землю?

— Це навряд, — сказав Колін. — Я теж вважаю, що вона збожеволіла. Але я не думаю, що вона хоче закопати…

— Дитинко, — раптом почув Колін голос позаду, повернувся і побачив Голліс в її фірмовому четверговому рожевому брючному костюмі. — Що ти тут робиш?

Голос її звучав не сердито.

— Голліс, що за чортівня з тобою діється? У тебе дах їде? Хто такий, у біса, цей Рой? І чому ти все закопуєш?

— Ліндсі, дитино, справи в компанії йдуть не дуже добре.

— Господи, Голліс, невже ти оце ночами не спиш, щоб придумати, як занапастити моє життя? Продати землю, зруйнувати фабрику, а тоді місто помре і мені вже точно доведеться звідси поїхати?

— Що? Ліндсі, ні. Ні! — обличчя Голліс болісно скривилось. — Ніхто не хоче купувати їх, Ліндсі. У нас є тільки один клієнт — StaSure, але вони беруть тільки чверть продукції. Решту ринку захопили зарубіжні компанії. Ми втратили весь ринок.

— Що-що? — перепитала Ліндсі, хоча й добре розчула.

— Вони накопичувались на складі. Більше й більше. І ситуація ставала дедалі гіршою, доки ми не дійшли до цього.

І Ліндсі збагнула.

— Ти не хочеш нікого звільняти?

— Так, люба. Якби ми скоротили виробництво до рівня продажу, довелося б звільнити більшість робітників. Це убило б Ґатшот.

— Зажди, а якого дідька тоді ти найняла оцих і придумала для них непотрібну роботу? — запитала Ліндсі, кивнувши в бік Гассана з Коліном. — Якщо ми в такій скруті?

— Вона потрібна. Через одне покоління фабрики, ймовірно, не буде, і я хочу, щоб діти цих людей та їхні діти знали, як це було, якими ми були. І вони мені сподобалися. Я вважала, що це буде корисно для тебе. Світ не завжди лишатиметься таким, як ти собі намалювала в уяві, сонечко.

Ліндсі підійшла до матері.

— Тепер я знаю, чому ти працюєш удома, — сказала вона. — Щоб ніхто не знав, що відбувається. Ніхто не знає?

— Тільки Рой, — відповіла Голліс. — І ти не повинна нікому говорити. Ми зможемо протриматися у такому стані, як зараз, щонайменше років п’ять, і саме так ми й вчинимо. А я тим часом працюватиму, як проклята, щоб знайти інші способи заробити гроші.

Ліндсі обняла матір за талію і припала обличчям їй до грудей.

— П’ять років — це довго, мам, — сказала вона.

— І так, і ні, — відповіла Голліс, гладячи її по голові. — І так, і ні. Але це не твоя боротьба, а моя. Мені шкода, сонечко. Я знаю, що була надто заклопотана як для матері.

І це, на відміну від ЩОКової зради, була справжня таємниця, подумав Колін. Людям не сподобалося б, якби вони довідались, що три чверті зроблених ними шнурків для тампонів закопують у землю або що їхня зарплата не має стосунку до прибутковості виробництва, а радше є проявом співчуття власниці.

Голліс із Ліндсі поверталися додому разом, залишивши Коліна з Гассаном самих у Чортопхайці. Вони від’їхали від Мемфіса не більш як на вісім кілометрів, коли Гассан сказав:

— Я бачив, гм, сліпуче світло духовного пробудження.

Колін зиркнув на нього:

— Ти про що?

— Дивись на дорогу, кафіре. Це почалося кілька вечорів тому, в будинку для літніх людей, коли ти назвав мене паном Дотепником, бо я хотів уникнути страждання.

— Поза сумінвом, — сказав Колін.

— Так, ну, це лайно собаче, і я знав, що це лайно, але почав думати, чому власне, я пан Дотепник, і не знаходив відповіді. Але потім, оце зараз, я замислився над тим, що робить Голліс. Вона витрачає весь свій час і гроші заради того, щоб зберегти людям робочі місця. Вона щось робить.

— Ну, так, — невпевнено відповів Колін.

— А я — нероба. Я лінивий, але я хороший у тому, що не треба робити. Я ніколи не пив і не вживав наркоту, не бавився з дівчатами, нікого не бив і нічого не вкрав. Я завжди дотримувався цих правил, хоча цього літа дещо гірше — тут, роблячи все оте, я почувався дивно й неправильно, і я щасливий, що можу знову не робити це. Але я ніколи не був активним. Я ніколи не зробив нічого, щоб комусь допомогти. Навіть в релігії, коли треба щось робити, я не роблю. Я не роблю закят.[84] Я не дотримуюсь Рамадану. Я цілковитий нероба. Я лише лигаю їжу, воду і гроші, а натомість тільки: «Агов, у мене добре виходить не робити! Погляньте, скільки поганого я не роблю! А ще я неабиякий дотепник!»

Гассан замовк. Колін зиркнув на нього — той цмулив із бляшанки лимонад. Відчуваючи, що мусить щось сказати, Колін промовив:

— Це хороше духовне одкровення.

— Я ще не закінчив, довбню, просто попив лимонаду. Так от, бути дотепником — це спосіб нічого не робити. Сидіти собі й жартувати, бути паном Дотепником і просто глузувати з кожного, хто намагається щось робити.

З тебе, коли ти намагаєшся знайти собі нову Катріну, з Голліс, яка засинає над робочими паперами щоночі. Або тоді, коли ти влучив у гніздо шершнів, а я кепкував із тебе, хоч сам взагалі не стріляв. Значить, так. Я збираюся почати щось робити.

Гассан зробив останній ковток, зім’яв бляшанку і кинув собі під ноги.

— О, диви’, я щойно зробив дещо, — зауважив він. — Зазвичай я просто кидаю цю хрінь на заднє сидіння, щоб не бачити, а тобі доводиться прибирати її перед наступним побаченням із черговою Катріною. Але зараз я поклав бляшанку тут, щоб пам’ятати і забрати з собою, коли доїдемо до Рожевого маєтку. Боже, я такий гордий, хтось має видати мені Медаль пошани конгресу.

Колін засміявся:

— Ти й досі дотепний. І ти починаєш щось робити. Ти записався до коледжу.

— Так, записався. Хоча… Коли вже я збираюсь на всі сто стати справжнім робом, то мусив би, мабуть, записатись на три курси, — удавано похмуро зауважив Гассан. — Життя важке, кафіре.