Досить Катрін

(епілог, або Розділ Ліндсі Лі Веллс)

Колін прокинувся з когутом, виснажений, і ще добру годину вовтузився в ліжку, перш ніж встати й спуститися вниз. Гассан уже сидів за дубовим столом зі стосом паперів. Колін зауважив, що на дивані не було сплячої Голліс — може, в неї таки є десь спальня.

— Баланс видатків і прибутків, — пояснив Гассан. — Цікава штука, до речі. Голліс мені вночі розповіла. То ви зійшлися з нею врешті, чи як?

Колін усміхнувся.

Гассан підвівся, дурнувато усміхаючись, і переможно ляснув друга по спині.

— Ну, ти й стерв’ятник, Сінґлтон. Ти кружляєш, хлопче. Кружляєш і повільно знижуєшся, кружляєш і чекаєш, коли можна буде приземлитися на рештки стосунків і побенкетувати. Захопливе видовище, особливо цього разу, бо дівчина мені до вподоби.

— Ї дьмо десь поснідаємо, — запропонував Колін. — Може, Hardee’s?

— Годиться, — радісно погодився Гассан. — Ліндс, вставай, ми їдемо в Hardee’s!

— Мені треба у Мейбел сьогодні, — відгукнулась Ліндсі. — З’їжте за мене сім «гігантських бургерів»!

— Домовлено! — пообіцяв Гассан.

— Послухай. Коли я вчора вночі повернувся додому, то підставив у формулу себе і Ліндсі, — почав Колін, — вона мене кидає. Крива була довшою за К-1, але коротшою, ніж К-4. Це означає, що вона мене покине через чотири дні.

— Усе може бути. Увесь цей світ — тільки божевільна довбана снігова куля, і Бог нею грається.

Через три дні, вранці того дня, коли, за Теоремою, Ліндсі мала порвати з Коліном, він прокинувся з півнем, перевернувся в ліжку й відчув щокою папір. Це була записка, складена конвертом.

Ось воно. Обережно розгортаючи конверта, він уже знав, що передбачення Теореми справдилося. Але знання не полегшувало жахливого відчуття. «Чому? Було так класно. Найкращих перших чотири дні. Чи я збожеволів? Мабуть, так.» На той момент, коли Колін розгорнув записку, він уже обмірковував, як негайно поїде з Ґатшота.

Колін хотів бути зовсім щасливим, і він справді таким був, тому що весь час, відколи побачив крутизну їхньої з Ліндсі кривої, сподівався, що це неправда. Але зараз, сидячи в ліжку з запискою в руці, яка досі тремтіла, він не міг не думати, що так і не стане генієм. Хоч як Колін вірив Ліндсі, що твоя власна «вага» залежить від того, що для тебе важить, він все ж таки хотів, щоб Теорема працювала, хотів бути особливим, таким, як усі завжди говорили про нього.

Назавтра Колін напружено намагався вдосконалити Теорему, поки Ліндсі з Гассаном грали собі в покер, сидячи на затягнутому сіткою ґанку Рожевого маєтку. Вентилятор під стелею ганяв тепле повітря, не охолоджуючи його. Колін неуважно стежив за грою, малюючи графіки і намагаючись вдосконалити Теорему, щоб вона пояснювала той факт, що Ліндсі Лі Веллс досі, цілком очевидно, була його дівчиною. Аж раптом покер зрештою прояснив невиправний недолік Теореми.

Гассан закричав:

— Вона хоче відкритися, ставка — тринадцять центів, Сінґлтон! Величезний ризик. Що робити?

— Вона блефує, — відповів Колін, не дивлячись.

— Сподіваюсь, ти не помиляєшся, Сінґлтон. Гаразд, відкриваймо карти, показуй, мала! Ага, в Ґатшотської лялечки три королеви! Суперпартія, та чи поб'є вона ФУЛ ХАУЗ! — Ліндсі розчаровано застогнала, коли Гассан згріб ставку.

Колін знав про покер тільки те, що це гра людської поведінки та ймовірності, а отже, тип майже закритої системи, в якій Теорема, близька до «Теореми передбачуваності Катріни» повинна працювати. І коли Гассан відкрив свій фул хауз, Колін зненацька збагнув: можна написати теорему, яка пояснює, чому ти виграв чи програв попередні партії в покер, але неможливо створити теорему, яка б передбачувала майбутні покерні партії. Минуле, як пояснила йому Ліндсі, — це логічна історія. Це суть того, що сталося. Але майбутнє, оскільки його ще не можна згадати, не потребує жодного сенсу.

У цю мить майбутнє — яке жодна теорема, математична чи хоч яка вмістити не може, — простяглося перед Коліном: нескінченне, непізнане й гарне.

— Еврика, — промовив Колін, і промовивши, усвідомив, що успішно прошепотів це слово.

— Я дещо зрозумів, — сказав він уголос, — майбутнє непередбачуване.

Гассан зауважив:

— Іноді наш кафір любить урочисто проголошувати цілком очевидні речі.

Гассан повернувся до підрахунку виграних центів, а Колін з усмішкою прокручував у голові наслідки свого відкриття: якщо майбутнє нескінченне, думав він, тоді воно зрештою поглине нас усіх. Навіть він міг назвати хіба жменьку людей, які жили, скажімо, 2400 років тому. Протягом наступних 2400 років можуть забути навіть Сократа, найвідомішого генія тієї доби. Майбутнє зітре все — жодна геніальність не захистить від забуття. Нескінченність майбутнього робить таку вагомість неможливою.

Та є іншій шлях. Є оповіді. Дивлячись в усміхнені очі Ліндсі, коли Гассан позичив їй дев’ять центів, щоб вони могли грати далі, Колін думав про її уроки розповідання історій. Значною мірою саме через ті історії, які вони розповідали одне одному, вона йому сподобалась. Ну, гаразд: він у неї закохався. Лише чотири дні минуло — і це вже точно: він закохався. І Колін упіймав себе на думці, що історії, ймовірно, не тільки роблять нас важливими одне для одного, вони — чи не єдиний шлях до вікопомності, яку він так давно шукав.

Колін розмірковував: «Наприклад, я комусь розповідаю про своє полювання на вепрів. Навіть якщо це тупа історія, розповідь про це зовсім трішечки змінює інших людей, так само, як переживання цього змінює мене. Безкінечно мала зміна. І ця безкінечно мала зміна створює хвильку — малесеньку брижу, але постійну. Мене забудуть, а історії триватимуть. І таким чином всі ми маємо значення, можливо, не так вже й багато, та однак більше, ніж нічого».

І важать не тільки історії, які пам’ятаєш. Ось у чому справжнє значення аномалії К-3: те, що він від самого початку намалював правильний графік, доводить не правильність Теореми, а те, що в мозку є місце для знання, яке не можна пригадати.

Майже несвідомо він почав записувати це. Замість графіків у записнику тепер були слова. Коли Колін зупинився, щоб витерти крапельку поту зі свого засмаглого пошрамованого лоба, Гассан, передражнюючи його, сказав:

— Я усвідомив, що майбутнє непередбачуване, і от я гадаю, чи не світить нам у майбутньому «гігантський бургер».

— Передбачаю, що світить, — сказала Ліндсі.

Поки вони штовхалися в дверях, Ліндсі вигукнула: «Я попереду», Колін сказав: «За кермом», а Гассан вилаявся: «Лайно». Ліндсі побігла за Коліном, обігнала його коло машини і підставила губи для поцілунку.

Той короткий шлях, від веранди до Чортопхайки, був одним із моментів, про які він знав, що запам’ятає, і, озираючись назад, із тих моментів, які завжди намагався зафіксувати в історіях, які розповідав. Нічого насправді не відбувалося, але цей момент багато важив. Ліндсі переплела свої пальці з його пальцями, а Гассан проспівав пісню: «Я обожнюю / „гігантський бургер“ з Hardee’s / У моєму череві / Це чудооово», і вони залізли в Чортопхайку.

Саме проминули універмаг, коли Гассан сказав:

— Нам не обов’язково їхати в Hardee’s. Можна поїхати деінде.

— О, слава Богу. Бо я щось не хочу в Hardee’s, — підтримала Ліндсі. — Це жах. Через два з’їзди в Мілані буде Wendy’s. Це значно краще, у них хоч салати є.

Отож Колін проминув Hardee’s і виїхав на федеральну трасу в північному напрямку. Розмітка під колесами машини мчала назад, а Колін думав про відстань між тим, що ми пам’ятаємо і що сталося, між тим, що передбачаємо і що насправді станеться. І в цьому проміжку, думав він, є доволі простору, щоб відкрити себе заново, досить простору, щоб зробити з себе щось інше, ніж вундеркінд, зробити свою історію іншою та кращою, досить простору, щоб перероджуватися знову і знову. Можна стати змієловом, ерцгерцогом, нищителем ЩОКів — зрештою, генієм. Простору вистачало, щоб стати будь-ким — будь-ким, крім того, ким він уже був, бо Колін засвоїв у Ґатштоті одну річ: ти не можеш зупинити майбутнє. І вперше у своєму житті він усміхався, думаючи про це безкінечне майбутнє, що простяглося попереду і невпинно наближалось.

Вони їхали далі, й Ліндсі повернулася до Коліна і сказала:

— Знаєш, ми можемо просто їхати. Не обов’язково зупинятися.

Гассан нахилився вперед поміж їхнім сидіннями і підтвердив:

— Так, так. Їдьмо далі, просто їдьмо собі.

Колін натиснув на газ і уявив усі місця, куди б вони могли поїхати, і подумав, що попереду іще стільки літніх днів. Поряд із ним сиділа Ліндсі Лі Веллс і трималась за нього рукою. Вона говорила:

— Так, Господи, ми можемо, хіба ні? Ми можемо просто їхати собі далі.

Колін шкірою відчував зв’язок з усіма в цій машині та поза нею. І він відчував свою неунікальність у найкращому сенсі слова.