Дворіччя. Книга українця

У Дворіччі, як і в кожному українському селі чи місті, є землетрудичі і грошороби. Слово «землетрудичі» прийшло до нас із дощок правдодатних Велесової Книги: «Так захотіли ті пращури огнищанами стати і бути землетрубичами».

Землетрудичі — укорінені люди, здатні до самостійного мислення. Вони — основа нації. Грошороби можуть мати сім найвищих освіт і знати три іноземні мови, але вони тільки «роблять гроші», вічно служать Мамоні, не маючи ані секунди навіть для півдумки про Вічне. Гроші каструють душі. Як правило. Хоча з кожного правила є винятки...

(Я дуже радив би тим грошоробам — на кожен сон грядущий — уважно вдивлятися в однодоларову купюру США — символ грошей і фінансової могутності. На її зворотньому боці намальована єгипетська піраміда, а над нею — всевидяще око. Чиє?

Над оком напис із 13 букв «ANNUIT COEPTIS». У перекладі з латині це значить «він покровитель наш». На піраміді — 13 сходинок, американський орел тримає щит з 13-ма смугами, у кігтях орла — гілка акації з 13-ма листками і 13-ма стрілами, у клюві хижого птаха — стрічка з масонським лозунгом «єдність в багатоманітності». Над головою орла сіяє шестикутна зірка Давида з 13-ти масонських пентаграм (п’ятикутних зірок). Сатанинське число 13 (в народі — чортова дюжина), яке так виразно домінує на американському доларові, дає нам відповідь на питання, чиє ж око так неусипно стежить за грошоробами. Це око «князя світу цього» — Сатани, Диявола, Люцифера!

Число 13 на однодоларовій купюрі США ви знайдете рівно шість разів. Тепер згадайте те місце з біблійного Одкровення Івана Богослова, де з книги у Божій правиці розкриваються шість печаток і з’являються шість нещасть.

До 1930 року на доларі не було усієї тієї чортівщини — там мирно паслося стадо бізонів. Новий «дизайн» купюри було введено з ініціативи тодішнього віце-президента США відомого масона Генрі Уоллеса. Дуже показово і зовсім не випадково, що у тому ж 1930 році у центрі Москви також з’явилася зрізана піраміда — мавзолей Леніна. Коли рили для нього яму, прорвало каналізаційні труби, з яких у котлован витекли тонни фекалій. Московський патріарх Тихон убивчо лаконічно прокоментував цей факт: «По мощам u єлей»...

У 1995 році на двадцятигривневій купюрі українських грошей, праворуч від портрета Івана Франка, раптом з’являється масонський трикутник. Навіщо? Кажуть, що для сліпих. Але ж вони користуються шрифтом Брайля, а не масонською символікою...

Трикутник, до речі, масони запозичили з конструкції так званої зірки Шрі-Янтри, яка була відома індійським і тибетським мудрецям ще за півтори тисячі років до нашої ери. Та зірка починається з крапки, що символізує зіницю всевидящого ока. А потім будується виключно з трикутників. Геометричні головоломки зірки Шрі-Янтри учені якось розгадують. А от збагнути її містичну силу людський розум не здатен. У масонів кількість трикутників залежить від кількості їх лож. На українській гривні поки що один трикутник...

Мали би прислухатися метушливі грошороби й до слів мудрого американця Генрі Торо: «Багатство людини вимірюється кількістю речей, від яких вона змогла відмовитися».)

...Майже сімдесят років тому мудра французька жінка Сімона Вейль написала: «Укорінення — це, мабуть, найважливіша і найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які найважче піддаються означенню. Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього».

Зараз відбувається протиприродний процес розкорінення. Пані Вейль пише ніби про нас і про наші дні!

«...У наших краях у наші дні, без усяких завоювань, існують дві отрути, що розповсюджують цю хворобу. Перша — гроші. Гроші руйнують коріння скрізь, куди вони проникають, замінюючи всі рушійні сили одним бажанням — заробляти. Воно без зусиль перемагає всі інші, оскільки вимагає значно менших зусиль уваги.

...Другим чинником втрати коріння є освіта, так, як її розуміють сьогодні. У наші дні людина може належати до так званих освічених кіл, не маючи, з одного боку, ніякого уявлення про людське призначення і, з іншого, не знаючи, що не всі сузір’я видно у будь-яку пору року...

Те, що сьогодні називають „освічувати маси“, означає взяти сучасну культуру, розроблену в цьому закритому, зіпсованому, байдужому до істини середовищі, позбавити її тієї частки чистого золота, яку вона ще може містити (операція, що називається популяризацією), і запхати отримані залишки у пам’ять тих нещасних, які бажають навчатися, на зразок того, як вкладають їжу у рот пташенятам».

Сучасна освіта не вчить людину самостійно мислити. Не вчить задумуватись над ВІЧНИМ. Бо грошоробам (особливо правлячим) не потрібні люди, здатні до самостійного мислення. Їм потрібен «електорат», голови якого можна забивати будь-яким мотлохом. Але:

Таку пересторогу я чув з уст однієї дуже чистої жіночої душі ще в Москві, у пам’ятні роки мого студентства.

(Та ж жінка читала мені й такі вірші:

Господи! Як довго і тяжко довелося мені потім шукати оте рятівне світло рідного обличчя, коли тої жінки раптово не стало...)

...Дворічани Сімону Вейль не читали, але бути неукоріненими, сірим електоратом більшість з них не хочуть: на недавніх виборах до парламенту за регіоналів і комуняків проголосували тільки 19 моїх односельців (із 461-го виборця) — колишня учителька Сонька і найпропащіші пиячки, які за пляшку ладні й рідну матір продати.

Діапазон нашої нації настільки широкий, що навіть у найменшому українському селі завжди знайдеться свій Іуда і свій Устим Кармелюк! Перед тим, як розповісти вам про долі деяких жителів Дворіччя та його околиць, поміркуємо разом про українське месництво.

...12 квітня 1908 року студент права Львівського університету Мирослав Січинський (родом він з села Чернихівці, що неподалік від Збаража на Тернопільщині) зайшов згідно з чергою на аудієнцію у кабінет цісарського намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Мирослав («ще зовсім хлоп’я», як писала про нього преса) не привітався, не вклонився, не поцілував графу руку, як це робили всі інші прохачі, а витягнув з кишені папір і спокійно прочитав Потоцькому вирок: смерть іменем українського народу.

Цісарський намісник навіть не встиг второпати, що відбувається, як прогриміли постріли. Мирослав Січинський не мав наміру втікати. Він свідомо здався поліції. Коли хлопця ведуть у кайданках крізь натовп, він декілька разів повторює вирок: «За наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!»

Чому український месник убив польського графа? Тому, що гнобителі українського народу переступили усі межі людяності, змусили народ народити цього месника, який, вичерпавши всі можливості не збройного опору, мусив взятися за зброю і у такий спосіб (бо іншого вже не було!) засвідчити перед цілим світом: нація жива і готова за себе постояти.

Маєтки цісарського намісника Галичини графа Анджея Потоцького вартували на той час понад сто мільйонів корон (тоді це були величезні гроші). Граф привселюдно заявляв, що організує українцям друге Берестечко. Він влаштував галичанам справжній геноцид. В результаті терору і махінацій до сейму було обрано тільки 11 українських послів. Граф сміявся із виборів і робив, що хотів.

Особливо обурив українців трагічний випадок у селі Коропець, де на очах багатьох місцевих жителів до селянина Марка Каганця підійшли троє жандармів і закололи його багнетами тільки за те, що він заявив про фальсифікацію виборів. Труп кинули у калюжу посеред вулиці і заборонили людям підходити до нього. «Це була остання крапля, котра переповнила чашу народного терпіння», — писав у ті дні Гнат Хоткевич.

Вже дуже хворий у той час Іван Франко, вислухавши звістку про вчинок Мирослава Січинського, вигукнув: «І знайшовся такий відважний українець!..» Діаметрально протилежною була реакція митрополита Андрея Шептицького. На проповіді у соборі святого Юра він сказав: «Як мара насувається всім перед очі злочин, сповнений перед двома тижнями. Наше місто було свідком мерзенного злочину і страшного згрішення. Чоловік, який лише з імені був християнином, допустився страшного морду на найвищім представнику світської власті в нашім краю. І заплакала вдова, і сльози сиріт полилися...»

Достойною відповіддю на цю «християнську» проповідь митрополита, тяжко контуженого сліпою вірою в чужих богів і пошаною антиукраїнської влади, була стаття в газеті «Діло». Читаймо уважно: «Але перейдімо з загальнолюдського на наше народне поле, на те поле, яке за послідніх десять літ вкрилося цілим рядом могил наших селян, убитих за вибори, за страйки, загалом за народну справу. Але ані над одною з тих могил ніхто з „князів руської церкви“ не запротестував проти „здоптання Закону Божого“, а за душу того, що поліг в найновішій могилі, за Марка Каганця, не дозволено навіть відправити богослужіння в митрополичій церкві святого Юрія. Де ж був львівський митрополит тоді, коли лилась невинна хлопська кров, коли плакали хлопські вдови і сироти? Чи й перед Богом, якого заступником на землі називає себе пан граф Шептицький, графська кров дорожча від хлопської, а плач хлопських вдів і сиріт, лишених на безпросвітну нужду, менше ціниться, як плач вдови і сиріт пана графа, який лишив їм сотки мільйонів маєтку?»

А Тарас Григорович Шевченко сказав би графу і митрополиту Шептицькому: «Ви огласили юродивим святого лицаря!..»

Упевнений, що Андрей Шептицький ці слова читав. Читав і довго думав над ними. І в грудні 1941 року написав «Як будувати рідну хату». Там є багато мудрих думок і великих слів. Ось лише маленька дещиця: «Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина... Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не постане, якщо не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, обходячи всі різниці, які їх ділять, завести між собою якнайбільшу єдність».

...12 присяжних-поляків проголосували на суді за смертну кару Січинському. Цісар Австро-Угорщини не поспішає затверджувати вирок: йому доповідають про настрої серед українців Галичини і він має особисті сумніви щодо його справедливості. Січинського направляють на обстеження відомих психіатрів. У заключному висновку маститі лікарі відзначили «високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках і вчинках».

Другий суд. Присяжні, засліплені жадобою помсти, знову одноголосно вимагають повісити Січинського. Цісар думає три місяці і замінює смертну кару двадцятьма роками ув’язнення. Українці організовують народному меснику втечу, він перебирається до Норвегії, Швеції, а потім до Америки. Очолював там українські громадські організації, редагував газети. Помер у штаті Мічиган на 91-у році життя.

...У жовтні 1933 року на знак протесту проти страхітливого голодомору, організованого Москвою в Україні, українці вбили в московському консульстві у Львові енкаведиста О. Майлова, привернувши у такий спосіб увагу цивілізованого світу до сатанинськи спланованого Сталіним геноциду нашого народу.

15 червня 1934 року українська рука карає на смерть польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького за нестерпне становище українців і політику так званої «пацифікації».

Не убий? Заповідь наших мудрих предків звучить справедливіше: «Не убий без крайньої на те необхідності!»

Навіть польська газета «Просто з мосту» під час варшавського суду над Степаном Бандерою і дванадцятьма його однодумцями в листопаді 1935 року писала: «Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».

Сам Бандера на суді, коли його звинуватили й у вбивстві польських прислужників Бабія і Бачинського, заявив: «Коли ж хтось добровільно і свідомо співдіє з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти».

Шевченків «Кобзар» лише за п’ятдесят років після смерті Тараса витворив серед українців тисячі таких месників, які у рядах січових стрільців, а пізніше й ОУН-УПА були гідними слави війська Запорозького, гайдамаків та опришків. То вже — не раби, не подножки, не грязь Москви, не варшавське сміття!

...Мирослав Січинський народився біля Збаража. Також в рідному селі біля Збаража поховали 2014 року гарного і талановитого українця — «ще зовсім хлоп’я» — сімнадцятирічного студента Назарчика Войтовича. Він також, як сто років перед тим Мирослав Січинський, не захотів жити рабом. І тому пішов навіки нескореним у Небесну Сотню. Така вона, героїчна українська естафета поколінь!

...Іноді на вулицях Дворіччя можна спостерігати дуже колоритні сценки. Ось у село прибув черговий рейс автобуса з Тернополя. До якоїсь дворічанської бабці приїхала народжена в обласному центрі онука. Вона вже школярка років дванадцяти. Гарно одягнута, ноги у біленьких колготках і червоненьких туфельках. Іде собі вулицею — аж раптом з якогось подвір’я виходить старий великий пес, якого вже ніхто не прив’язує, бо він не кусається, погано бачить, але нові запахи ще унюхує. Собацюра знехотя гавкає для годиться, міська школярка зупиняється з переляку і голосно кричить.

З воріт вибігає народжене у Дворіччі мале замурзане дитя, яке ще й в школу не збирається, і дає міській гості слушну пораду:

— А ти кинь в него каміньом!

— Як? — перелякано запитує тернопільська школярка.

— Аво такво!

І мала селянка, швидко піднявши з-під ніг камінця, спритно кидає його у хвіст собаки. Той покірно плентається на своє подвір’я...

Проблема вирішена. Сільська дитина змалку вчиться, як за себе постояти...

Янтошко

Однією з найдавніших дворічанських легенд є переказ про глибоку «чорну долину». Та долина й досі є за селом. Старожили розповідають, що там колись була велика кам’яна брила, на якій мордували непокірних селян. Одного разу один з таких непокірних вирвав з рук свого ката нагайку, убив його і зник із села. Бунтаря так і не впіймали.

Цю легенду не раз чув і молодий Янтошко (Антон). Коли йому виповнилося 20 літ, поляки забрали українського хлопця до свого війська. Потім німці примусово вивезли до Німеччини. Працювати йому довелося у якогось бауера на хуторі майже біля колишнього кордону з Польщею — орав, сіяв, косив, молотив, доїв корів...Господар був недобрим, чіплявся до нашого хлопця постійно і без причин.

Цілий рік терпів Янтошко оту свою остарбайтерську каторгу. Можливо, дотерпів би її до кінця війни. Але доля розпорядилася інакше.

Якось ранесенько хлопець пішов доїти корів. Сів на важкого дерев’яного стільця, обмив корові вим’я — і парне молочко потекло у відро. Доїв Янтошко ту німецьку корову, а згадував рідне обійстя, теплий хлів під стріхою і свою стареньку лагідну корівчину, яку якраз у ту пору доїла мама.

...Ностальгійні спогади перервав осатанілий крик бауера. Знов йому щось не сподобалося, чи не з тої ноги встав. Зайшовши у свою стайню, німець лихим словом не обмежився, несподівано огрів Янтошка нагайкою по плечах. У хлопця аж в очах потемніло.

Далі, як він потім розповідав вже у своєму селі, він робив усе, не тямлячи, власне, що робить. Підвівся, схопив того важкого стільця, на якому сидів, і з усієї сили вдарив німця в голову. Бауер, а було йому вже за п’ятдесят, упав.

Янтошко переступив через нерухоме тіло (чи німець був мертвий, чи непритомний, він так ніколи вже й не дізнався) і вийшов зі стайні. Ледь світало, усі ще спали. Хлопець заскочив у свою комірчину, захопив дещо з харчів та одягу і подався через поля до залізничної станції, яка була кілометрів за три від того хутора.

Там утікачеві пощастило: на колії стояв довгий ешелон з військовою бронетехнікою, накритою брезентом. Янтошкові вдалося непоміченим підібратися до однієї із платформ і залізти під той брезент. Тільки заховався і вмостився, як поїзд рушив — на схід, де справи у німців були вже кепські.

Через Польщу ешелон рухався швидко. Вже наступного ранку Янтошко зрозумів, що везуть його у потрібному напрямку — обминути Львів і Тернопіль він не міг. Так і сталося: менше, ніж через дві доби, вночі локомотив пригальмував на станції. Янтошко визирнув у щілинку в брезенті й очам своїм не повірив: на високій будівлі за коліями чорніли великі літери — TARNOPOL.

Виходити на станції метикуватий хлопець не став, розумів, що поїзд рушить далі, ближче до лінії фронту. Як тільки ешелон, ще не набравши швидкості, викотився за місто, Янтошко зістрибнув з платформи й опинився у полі. «Якщо зловлять, то хоч умру на своїй землі», — майнула радісна думка — смерті він вже не боявся.

А виявилося, тоді вона його ще не шукала. Від Тернополя до Дворіччя (якщо йти навпростець) буде кілометрів з двадцять. Добирався Янтошко до рідної хати полями, обминаючи знайомі села. І якось пізно ввечері постукав у шибку до мами, переконавшись, що посторонніх у хаті нема.

На люди хлопець показався аж тоді, коли німці відступили за річку Стрипу. А до того вони розшукували Янтошка в Дворіччі, але батьки заховали його надійно. (Добре, що їх не розстріляли). «Красная армия» не забула мобілізувати Янтошка під свої штики. Фронт погнав його знову до Німеччини. Був поранений, встиг «дослужитися» до якогось молодшого сержанта. Так цього українця змусили горбитися на себе і проливати свою кров аж три чужі держави — Польща, Німеччина і Росія.

Янтошко (Антон Цимбалістий) прожив у рідному селі майже до вісімдесяти літ, залишив по собі трьох синів і дочку, купку внучат. Його могила якраз по-сусідству з могилою моїх батьків. А його онука Оля щотижня носить мені смачне молоко, сир і сметану — вони з чоловіком Миколою тримають чимале домашнє господарство, з чого і живуть.

Микола Миколів

Прізвище Олиного чоловіка — Миколів. Його дід жив на Веселівці. У тих благодатних полях, де було й польське поселення Веселуфка, про яке ми вже згадували. Діда звали Микола і прізвище його було Миколів.

Микола Миколів мав на Веселівці добру господарку: велику цегляну хату, чимало землі, власний шмат лісу, коней, худобу, молотарку...За Польщі його ніхто не зачіпав. Трудився у поті чола свого, справно платив податки, ходив до церкви у сусідньому селі. Вірніше: не ходив, а їздив добрими кіньми. По дорозі завжди підбирав піших односельчан, бідніших за нього, безкінних...

Так було до 1939 року. Коли Гітлер і Сталін «по-братськи» розділили Польщу, комуняцька Москва добралася й до хуторів на Веселівці. Спочатку виселели поляків, потім взялися й за заможних українців. Сім’ю Миколи Миколіва (його, дружину, п’ятеро дітей) запроторили аж у Красноярський край. Тільки за те, що був добрим господарем. У москалів це звалося — єдінолічнік, кулак, враг народа...

Хату «єдінолічніка» Миколи Миколіва розібрали, усе його добро загребли у колгосп. Але й у сибірській тайзі цей український селянин (як і мільйони інших) зумів вижити, зберегти сім’ю. У 1947 році йому вдалося повернутися разом з дружиною і дітьми у рідну Веселівку. Спочатку жили в хаті родичів, а потім зійшлися ті бідніші люди, яких він ще за Польщі підвозив до церкви, і допомогли збудувати нову хату.

Помер цей великий трудяга у 1972 році. А через шість років його діти та онуки перебралися в Дворіччя. На Веселівці не було світла, будуватися там не дозволяли. І в ті часи совєтская власть боялася багатих хуторів, намагалася зганяти їх мешканців у більші села, ближче до колгоспів. Так Веселівка стала «неперспективним» селом (а були тут колись і школа, і клуб, і бібліотека, й крамниця) і поступово була стерта з лиця землі.

...Їдемо через поля на роверах разом з Миколою Миколівим (онуком того Миколи Миколіва, якого вивезли у Сибір) на Веселівку. Співають жайворонки, перекликаються перепелиці, п’янять запахи різнотрав’я... Микола показує мені місця, де стояли колись хати. Тепер тут ростуть лише поодинокі дерева, або й зовсім нічого нема.

Єдина хата, де ще живуть люди, заховалася між деревами на мальовничій місцині, яку колись називали Синожита. Тут ми застали Леоніда Михайловича та Орисю Григорівну Дзюбановських.

— Слава Україні!

— Героям слава!

— Як ви тут поживаєте?

— Я ще на ходу, а чоловік мій Лівосько вже лежачий, — каже Орися Григорівна, якій, як і її чоловіку, скоро вже буде вісімдесят літ. — За президента Кравчука нам провели світло, маємо телевізор. Співаємо і плачемо разом з Майданом...

Ми привезли на цей хутір у Синожитах, що межував колись з Веселівкою, свіжого хліба і велику книжку — «Вони боролися за волю України». Ці люди ще мають бажання читати. Ставлю на стіл диктофон. Подружжя Дзюбановських ще при добрій пам’яті, а згадати їм є про що.

...Згадують, як ще жили тут українці разом з поляками, діти ходили в одну школу. «Поляки також не солодкі були». У школі треба було розмовляти тільки по-польськи. Якщо учителі чули українську мову, негайно робили зауваження. Потім москалі поляків вивезли, потім війна, прийшли німці. Потім знову вернулися москалі.

Якраз у цій хаті Дзюбановських в 1944 році було багато так званих червоноармійців. Обдерті, голодні, злі... Облаштували тут свою кухню. Кухар варив окремо для солдатів та офіцерів. Якось висловив незадоволення, що нема з чого варити їсти, а політруки хочуть їсти добре... Хтось на нього доніс і того кухаря відразу відправили на передову, де він через день і загинув — німці тоді добре укріпилися на річці Стрипа і багато поклали там тих червоноармійців, серед яких було й чимало українців.

Та не всі українці хотіли воювати за Москву. Богдан Якимець (псевдо Бук), рідний брат матері Орисі Григорівни, очолив на цих теренах боївку вояків УПА. Протрималися хлопці аж до 1951 року. Та сили були явно не рівні. У 1947 році 19 вояків УПА енкаведисти оточили за Веселівкою. У тому бою загинули 18 українських патріотів. Вижив тільки Богдан Якимець, який мав кулемет Дегтярьова і, відстрілюючись, утік. Він мав таке здоров’я і силу, що сам ставив на колеса перевернутого воза.

У 1951 році його разом з сімома побратимами знову оточили енкаведисти. Пропонували здатися. Наші хлопці билися до останнього патрона. А потім підірвалися гранатою. Їх мертві тіла виставили напоказ під церквою у Богатківцях...

Батько пані Орисі — Григорій Якимець, якого односельці чомусь звали Благий — був чоловіком грамотним і начитаним. Він мав якийсь пророчий дар. Якось сказав, що й сліду не залишиться від тих стежок, якими ходять люди з Веселівки і Синожит. Так і сталося. Але головне його пророцтво, у яке тоді неможливо було повірити, було таким:

— Скоро буде Україна! І буде над нею Тризуб і Прапор синьо-жовтий!

І це його пророцтво збулося. З маленького хутірця у Синожитах на Тернопіллі цей простий український селянин бачив так само далеко, як європейськи освічений Пантелеймон Куліш зі свого хутора Мотронівка на Чернігівщині!

...Запрошуємо Орисю Григорівну на празник (престольне свято) у Дворіччя. Тут ще живе її давня подруга, мама Миколи, Ярослава Михайлівна Миколів.

— Як матиму на кого лишити чоловіка, то, може, і приїду, — каже пані Орися. — Ще бим дуже хтіла заспівати зі Славцею українських пісень — стрілецьких, про бандерівців... Ми так файно собі співали, як були молодими...

Викочуємо свої ровери з хутора Дзюбановських. Орися Григорівна йде з нами. На свіжій травневій травичці пасеться пара коней, корова. То ще їх дочка Наталя й онук Гриць господарять. А дочка Оксана і зять Володя вже десять років на заробітках в Італії...

— Бувайте здорові!

— Їдьте здорові!

І ми їдемо. Їдемо біля того місця, де стояла колись на Веселівці хата заможного українця Миколи Миколіва. Їдемо з його онуком. Він також Микола Миколів.

Зараз будемо у Дворіччі. Микола заведе свого колісного трактора і поїде на своє поле робити культивацію. А потім пожене пасти свої дві корови й теличку. Його дружина Оля зварить йому добру вечерю.

А я щотижня братиму в них молоко, сир і сметану.

І ми знаємо: ніколи не допустимо більше, якщо навіть доведеться взяти в руки зброю, щоб якась путінська зараза прийшла з північного сходу у Дворіччя і вивезла нас у Красноярський край чи на Колиму! Ніколи!

Броня

Одночасно з Янтошком вивезли до Німеччини і старшу сестру моєї матері — Броню (Броніславу). Жінкам, які народжувалися у Дворіччі за Польщі, давали, як правило і часто проти волі їх батьків, польські імена — Станіслава, Броніслава — і записували в метриці про народження — «полька», хоча вони були українками. Це була одна з форм насильницького ополячення.

Батьки (мої бабця і дідо), як могли, переховували свою Броню від окупаційної влади, коли німці стали виловлювати українську молодь і вивозити на примусові роботи у Третій рейх. Видав мою цьоцю Броню (а в 1942 році їй ледь виповнилося вісімнадцять) староста нашого села на прізвище Череватий (я вже казав, що навіть у найменшому українському селі завжди знайдеться хоча б один Іуда). Йому це на користь не пішло, а от моїй цьоці Броні з роботою в Німеччині пощастило.

Вона потрапила служити в маєток якогось старого німецького барона. І він, і його діти виявилися людьми дуже інтелігентними і чуйними. Звична до важкої сільської роботи, українська дівчина Броня почувалася у маєтку німецького барона майже як на курорті: вона без труда встигала виконувати покладені на неї обов’язки (працювала на кухні), ніхто її навіть ніяким лихим словом не ображав і ніколи нічим не дорікав.

Вона настільки звикла до старого барона і його родини, що аж плакала, прощаючись з ними у травні 1945 року. Але додому моя цьоця хотіла повернутися обов’язково. І повернулася. Вийшла заміж, з чоловіком Михайлом на прізвище Глад вони збудували добротну хату у селі Великі Гаї в кілометрі від Тернополя (саме у полях біля того села зіскочив з німецького військового ешелону дворічанин Янтошко). У подружжя народилося дві доньки. Жилося їм за колгоспно-радянської влади сутужно.

Допомога прийшла з несподіваного боку — з переможеної у війні Німеччини. Родина того барона, у якого добросовісно трудилася молода Броня через три роки після війни розшукала її в Україні (тоді ще в Радянському Союзі) і стала регулярно висилати у Великі Гаї посилки: одяг, взуття, посуд...

Не знаю, чому ці посилки не осідали в КГБ, а можливо, дещо й осідало в цій зловісній «конторі глибокого буріння». Але зовсім не доставляти посилки від барона до його колишньої працівниці кагебістам не вистачало нахабства.

Отакі несподівані сюжети виписує іноді життя!

Моя цьоця Броня померла на 82 році, встигнувши ще отримати компенсацію від держави Німеччина за примусові роботи у цій країні в роки Другої світової війни. Сума у дойчмарках була доволі кругленька як на ті часи...

Ще одна дворічанка, майже ровесниця моєї цьоці Броні — Михайлина Круковська — хотіла залишитися в Австрії назавжди і жити там, судячи з усього, заможно і без особливих турбот. Але її примусово повернули в СРСР У тому насильницькому Союзі вона понад 40 років горбилася майже задармо у колгоспі імені Ватутіна, за що й отримала пенсію — 40 рублів. Рівно по рублю за рік.

Михайлина

...Темної грудневої ночі 1941 року, коли всі вже спали, хтось постукав у вікно:

— Круковський, відкривай!

У бідну дворічанську хатину, в якій жили дід, баба та їх 14-річна внучка Міся (Михайлина), зайшов староста села Череватий та озброєні німецькі солдати. Не звертаючи ніякої уваги на стареньких, один з непроханих нічних гостей вказав пальцем на заспану дівчинку:

— Вставай і збирайся. Підеш з нами...

Міся слухняно, не зронивши ані звуку, встала, одягнулася і пішла. Пішла назустріч своїй нелегкій дівочій, а потім і жіночій долі. Через декілька діб вона вже була на берегах Дунаю, в австрійському Обендорфі, серед тисяч українських остарбайтерів.

Дуже недоброю була перша її хазяйка. Михайлинці треба було доглядати 170 голів худоби і щодня доїти своїми ще напівдитячими рученятами аж 18 корів.

— Мені за тиждень руки попухли, — розповідала потім своїм сусідам Михайлина. — І я вже нічо не годна була робити. Нарешті після довгих поневірянь у тому німецькому «арбайтсамті» потрапила я на роботу до двох добрих стареньких людей, які мали тільки шість корів. А потім виявилося, що їх син Герман працює перекладачем у тій конторі для остарбайтерів.

Якось в неділю Михайлинка звично встала ранесенько і хутко побігла до худоби. А там вже Герман порається. Подивився хлопець уважно на симпатичну і моторну українку і каже їй зрозумілою мовою:

— Іди відпочивай. Маєш вихідний. Сьогодні я тут господар.

Наступного ранку вони вже поралися удвох. Герман почав учити Михайлину німецької мови. І невдовзі вони вже добре розуміли одне одного на двох мовах. Так прожили австрієць з українкою два з половиною роки. І народився у них хлопчик, якого назвали Антоном. Герман і його батьки кликали дитину по-австрійськи — Тоні. А сімнадцятилітня Михайлина по-дворічанськи — Янтосьо...

Навесні 1945 року австрійське містечко Обендорф «визволили» радянські війська. Усіх остарбайтерів зігнали у спеціальні табори. Потрапила туди й Михайлинка. 18-річну матір немилосердно розлучили з її однорічним синочком. Герман і його батьки робили усе можливе, аби залишити свою українську дружину і невістку в Австрії. Не вдалося. Тричі Михайлина втікала з табору до свого Янтося. І тричі її під конвоєм вели назад. І таки відправили додому (добре ще, що не на Соловки), а дитина залишилася в Австрії.

У Дворіччі Михайлина народила другу дитину. Назвала дівчинку Дарусею. Її батьком також був австрієць Герман. Але Даруся довідалася про це аж у 18 років. Так і жили вони удвох з мамою. Якось прийшли в неділю з церкви, пообідали, сіли на лавку під хатою. Дарця зітхнула тяжко і мовила:

— Як то добре, мамо, мати тата, сестер, братів...

— І ти, доню, маєш і батька, і брата, — не втрималася мати і розповіла доньці всеньку свою остарбатерську історію.

— То давай будемо їх шукати! — загорілася Даруся.

Три довгих роки шукали вони свого Янтося (Тоні). Потім дізналися, що й він шукав свою маму. І з Божого веління сталося так, що листи Дарусі та Антона «зустрілися» в австрійському Червоному Хресті. Якийсь добросовісний чиновник зіставив їх зміст, і зрозумів, що сестрі й брату пощастило знайтися (от де знадобилася німецька риса характеру — добросовісність у праці і любов до порядку — Ordnung uber Alles!)

Той чиновник і прийшов з листом Дарусі до Антона на роботу. Чемно привітався і запитав:

— Ви шукаєте Михайлину Круковську?

— Моя мама! — вигукнув Антон.

Дідусь і бабуся розповіли своєму внуку Тоні, коли він виріс, всю правду про його народження. Того ж дня Антон зумів зателефонувати у Дворіччя і сказав, що їде до мами. Вона плакала від щастя — не бачила і нічого не знала про свого сина рівно 52 роки!

...Австрійця зустрічало все село. День його приїзду видався дощовим. Але це не завадило делегації з Візельбурга (саме в цьому австрійському місті жив і працював на той час Антон) допровадити у Дворіччя цілу фуру одягу, взуття, різних подарунків для мами, її родини та односельчан. Все це збирали всі мешканці Візельбурга. Разом з Антоном приїхала його дружина Рената, австрійські журналісти...

Невдовзі Михайлина Круковська з донькою і п’ятьма внуками гостювала в Антона у Візельбурзі. Австрійці влаштували їм розкішний прийом за участю мера міста. Для засобів масової інформації Австрії це була тема номер один.

...Антон приїжджав у мамине Дворіччя ще декілька разів. Потім він травмувався в автомобільній катастрофі. Їхати з Австрії в Україну вже не може.

Нездужає і Михайлина Стахівна (їй уже 87 років). Спілкується тепер Дворіччя з Візельбургом модерново — через інтернет.

Історію дворічанки Михайлини Круковської охоче описували обласні й центральні друковані видання, наші та австрійські. А ось наступна історія не друкувалася ще ніде. У ній також нема жодного вигаданого імені чи факту.