Дворіччя. Книга українця

Від Тараса Бульби два його сини у передсмертний час почули різні слова. Зраднику Андрієві батько каже, цілячись йому в серце: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю». Героїчно умираючому в руках польського ката Остапові Тарас гукає: «Добре, синку, добре!.. Чую!».

А що сказав би нам зараз батько Тарас? «Раби, підніжки, грязь Москви...»? Це про таких малоросів, як Петро Симоненко. Але ж нація має і Василя Симоненка з його

Має народ наш Трипілля, Святослава Хороброго, Ярослава Мудрого, Запорізьку Січ, Гонту, Богуна, Івана Сірка, Северина Наливайка, січових стрільців, вояків УПА, Василя Стуса, Вячеслава Чорновола, Небесну Сотню, Надію Савченко...

Історію творить тільки той народ, який має велику віру в себе. Така віра неможлива без усвідомлення власної величі та вічності.

«В таємній силі Тризуба криється утаєна міць, що знищить світ старий і світ новий сотворить». (Володимир Шаян).

Діапазон нації широкий. Тільки в нас сирота-кріпак може стати «володарем у царстві духа», академіком мистецтв (Тарас Григорович Шевченко), а академік — кріпаком Кремля (Павло Григорович Тичина). Такий широкий діапазон нації!

Про це написав німецькою мовою (перекладаючи німцям Шевченка) Іван Якович Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». А Євген Маланюк побачив Шевченка в такому діапазоні:

...Далі — дві публікації у газетах «Волинь» (від 29 лютого 1992 року) і «Голос України» (від 3 квітня 1992 року), які вважаю чи не найбільшим моїм журналістським відкриттям. (Подаю публікації зі скороченнями).

«Зв’язкова до Луцька не дійшла Але дивом уціліли і збереглися в архіві колишнього КДБ малюнки, зроблені українським художником Нілом Хасевичем у 1944-1945 роках у лавах УПА»

«У 1947 році в перестрілці з оперативною групою енкаведистів загинула юна зв’язкова одного з підрозділів УПА, котра пробиралася до Луцька. Серед усього іншого у неї знайшли дві тоненькі книжечки-альбоми і понад два десятки малюнків олівцем та дереворитів (гравюра на дереві), зроблених українським художником Нілом Хасевичем.

Ці альбоми і малюнки пролежали в архівах КДБ майже 45 років. І, мабуть, німіли б там ще невідомо скільки часу, якби Україна не здобула незалежність.

...Коли начальник групи громадських зв’язків управління Служби національної безпеки України у Волинській області підполковник Юрій Хлопук поклав переді мною оригінали малюнків Ніла Хасевича, — з них наче дихнула історія визвольних змагань нашого народу. Історія, правду якої нам ще належить зібрати по крупинках і написати для себе і прийдешніх поколінь.

Ніл Хасевич народився у 1905 році на Волині. Навчався у Варшавській академії мистецтв, де здобув фахову графічну підготовку у професора В. Скочеляса. Деякі роботи Ніла Хасевича уже у тридцяті роки спеціалісти ставили на рівні майстерності відомого художника Юрія Нарбута. Твори Хасевича неодноразово експонувалися на престижних художніх виставках у Львові, Варшаві, Празі, Берліні, Лос-Анджелесі, Чикаго...

Він був не лише прекрасним художником. У документах обласного держархіву Ніл Хасевич значиться як член Волинського українського об’єднання (ВУО). Він був одним із засновників українського мистецького гуртка „Спокій“ у Варшаві. Саме цей гурток і видав своїм коштом у 1939 році ті дві книжечки, які були знайдені енкаведистами у вбитої зв’язкової УПА: „Дереворити“ і „Книжкові знаки Ніла Хасевича“.

Можна припустити, що вони були власністю самого художника, котрий передав їх разом зі своїми малюнками через зв’язкову своїм друзям до Луцька, які мали все це надійно зберегти чи кудись переправити. А потрапили ці реліквії зовсім в інші руки... Добре, що і на цей раз збулося булгаковське „Рукописи не горять!“

...Роботи Ніла Хасевича, вилучені у зв’язкової біля Луцька, до сьогодні ніде не публікувалися. Але, читаючи два перші томи третього видання „Літопису УПА“, надрукоковані у 1990 році в Торонто, я знайшов у цих томах кілька репродукцій дереворитів художника, виконаних у такому ж стилі. Літопис свідчить, що багато робіт Ніла Хасевича друкувалося в альбомі „Графіка в бункерах УПА“, виданого у 1952 році у Філадельфії. Датовані вони березнем — груднем 1949 року. Отже, на той час художник був ще живий і працював. Що сталося з ним далі — поки що невідомо.

...Життя і творчість Ніла Хасевича заслуговують на вивчення істориками і мистецтвознавцями. Ми ж зробили до цього лише перше, журналістське наближення».

Коли готував в Луцьку до друку у газеті «Волинь» цей матеріал, постійно згадував розповіді батька й матері про їх буремну юність у селі Дворіччя на Тернопіллі. Моя мати, наприклад, розповідала, що у перші післявоєнні роки, у віці 16-19 років, вона носила серед білого дня з села у село записки керівників боївок УПА, кладучи їх у рот: якби перестріли вороги, папір можна було проковтнути. Вона ризикувала життям менше, ніж зв’язкова Ніла Хасевича...

Тепер почитаємо публікацію у газеті «Голос України»:

«Ніл Хасевич здаватися не захотів... Продовжуємо розповідь про відомого українського художника, слід якого загубився в 40-х роках у волинських лісах»

— Здається, прояснилася повоєнна доля художника Ніла Хасевича. Заходь, подивимося дещо...

Телефонував начальник групи громадських зв’язків управління Служби національної безпеки України у Волинській області підполковник Юрій Хлопук. Йому, історикові за освітою, дуже хотілося з’ясувати, де і як закінчив свій земний життєвий шлях Ніл Хасевич. Ми вже знали, що у 1949 році він ще активно працював у підпіллі, передавав свої малюнки за кордон.

Юрій Миколайович звернувся за допомогою до своїх колег у Рівному. Ті пригадали, що років десять назад готували матеріали до спогадів якогось полковника Бондара, які записували два московські журналісти. Одкровення цього емгебіста пізніше з’явилися у книжці «Чекисты рассказывают», виданій «Советской Россией» у 1985 році чималим тиражем. Текст примітивний, відверто пропагандистський, антиукраїнський...

Але був у цій книженції один розділ, який називався «Разгадка „НХ“». «Мораль» цього розділу була зрозумілою: Ніл Хасевич — «бандит, воєнний преступник, художник-убийца» ...А про що свідчили факти, наведені засекреченим емгебістом Бондарем (прізвище несправжнє)?

...Отже, травень 1951 року. З Москви усім управлінням МДБ (міністерства державної безпеки) західних областей України розіслали фотокопії альбому «Волинь у боротьбі», який широко розповсюджується на Заході. Кремлівські емгебісти за вказівкою Берії (а може, й самого Сталіна) наказали терміново розшукати автора малюнків «и пресечь его антисоветскую деятельность». У Рівному спеціальну оперативну групу з таким завданням якраз і очолив той псевдо-Бондар. Йому допомагали два капітани, один аж із Сумського управління МДБ.

Бондар встановив, що малюнки переправляються за кордон. Він консультується у відомих художників, які одностайно стверджують: автор цих гравюр — професіонал високого рівня. На малюнках ініціали — «НХ»...

Нюхати і шукати емгебісти групи Бондаря уміли — йому виділили найкращих. Документи і свідчення захоплених вояків УПА допомогли Бондарю точно встановити, що автором малюнків альбому «Волинь у боротьбі» є Ніл Хасевич. З’ясували і деякі факти його біографії: народився 1905 року у селі Дюксин на Рівненщині, у 13 років хлопчина потрапив під поїзд і втратив ногу, закінчив гімназію в Рівному, вчився у Варшавській академії мистецтв, добре знав Степана Бандеру і його дружину Ярославу...

Група емгебіста Бондара зібрала словесний портрет Ніла Хасевича. Він майже збігався з одним із малюнків, вилучених біля Луцька у вбитої зв’язкової і датований 20 листопада 1945 року. Ймовірно, це автопортрет художника, здогадуються емгебісти (версія підтвердилась).

...Кільце навколо Ніла Хасевича поступово звужується. Емгебістам допоміг випадок: в одному із захоплених ними бункерів УПА знайшли документи і таку записку: «Заготували для вас п’ять кілограмів паперу, вишневе дерево». Була й адреса — бункер на хуторі біля села Сухівці (12 кілометрів від Клевані Рівненської області). Хоч імені Ніла Хасевича в записці не було, Бондар вже знав, що свої дереворити художник вирізьблює саме на вишневому дереві...

Не гаючи ані хвилини часу, емгебісти і батальйон автоматників уночі рушили до Сухівців. Вранці 4 березня 1952 року хутір узяли в щільне кільце. Знайшли вхід у бункер. Далі цитую спогади псевдо-Бондара.

«— Выходите, иначе забросаем гранатами!

Ответом было молчание. Выходит, переговоры не состоялись. Жаль... Но его, капитана Бондаря, совесть была чиста. Он дал Хасевичу и его охранникам возможность сохранить свои жизни. Чекист вынул из сумки гранату РГД...».

Про яку «чисту совість» може йти мова, якщо трьох людей, один з яких був без ноги, оточив цілий батальйон! Істина в іншому: Ніл Хасевич здаватися не захотів. Він міг би, звичайно, вже давно перебратися на Захід і там не пропав би, маючи таку освіту і талант художника. Але вибрав собі іншу долю. Загинув у 47 років (вік Шевченка!) у бункері УПА.

Де похоронили Ніла Хасевича і його побратимів? Та чи й поховали як належить?

Цими питаннями я завершив свою публікацію в газеті «Голос України». Пізніше з’ясувалося, що емгебісти до останнього намагалися взяти Хасевича живим — надто великий масштаб особистості, щоб просто дістати із сумки гранату РГД. Після вибуху у бункері такої гранати тіло художника неможливо було б опізнати. (Кажу вам це як колишній командир танка Т-72).

А тіло це бачили у Клевані односельчани Ніла Хасевича. Вони упізнали свого земляка. Протез замість ноги, а на скроні — маленький отвір із запеченою кров’ю...

Невже лише мовчанням відповів Ніл Хасевич емгебістам на їх «великодушну» пропозицію «сохранить свои жизни»? Не вірю!

Він гордо кинув озброєним до зубів ворогам: «Слава Україні!» І пустив собі у скроню останню кулю. Героям слава!

...І ще про одну важливу деталь мовчить у своїх спогадах емгебіст: не називає прізвищ тих відомих художників, на експертизу яким він (або й не він, а хтось повище) віддавав малюнки Ніла Хасевича. Чи не було серед них знаного в Україні і далеко за її межами графіка Василя Касіяна?

У своїх щирих і ґрунтовних спогадах «Автопортрет» сам Касіян не згадує Ніла Хасевича. (Він міг і не знати його і навіть нічого про нього не чути, хоча вищу мистецьку освіту здобував у Празі, де також були виставки графічних робіт Ніла Хасевича). Шоста книга спогадів Василя Касіяна, яка якраз охоплює період 1946 — 1953 років, називається трафаретно — «Щастя митця — бути з народом». Митець досить правдиво описує ті роки. Ось як він згадує урочистосі з нагоди свого 50-річчя.

«Мене і дружину Діду запросили до президії свята, де сиділи заступник Голови Ради Міністрів України М. П. Бажан, міністр освіти П. Г. Тичина...».

Це було в Києві у січні 1946 року. 20 листопада 1945 року Ніл Хасевич, працюючи у підпіллі над альбомом «Волинь у боротьбі», закінчує олівцем свій маленький автопортрет. Події відбуваються майже одночасно...

Один українець малює вояків УПА, другий — колгоспниць і стахановців. Один — у засекреченому бункері зі зброєю в руках, другий — в президії разом з Тичиною і Бажаном, які вже давно погодилися поміняти свої сонячні кларнети на пофарбовані дудки («вийшов в поле бригадир — трактор в полі дир-дир-дир»), а ясну Весну — на окривавлений Жовтень... (читайте «Сучасники» Євгена Маланюка, написані ще у листопаді 1924 року).

В один і той же час, на території України, на віддалі всього-на-всього триста кілометрів!, Москва кидає одному українському художнику гранату, а другому (с барского плеча, «за верную службу партии и товарищу Сталину») — орден якогось там «Трудового Красного Знамени» і влаштовує персональну виставку з 333 творів у великій залі Музею російського мистецтва! Касіян — Тичина у малярстві?..

«І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...».

Це одне з одкровень Володимира Сосюри в його біографічному романі «Третя Рота». Розповідає він там і про історію написання знаменитого вірша «Любіть Україну».

У 1944 році в Уфі письменник Валентин Бичко розповів Сосюрі, що за «порадами» компартійного діяча Мануїльського з одного номера дитячої газети «Зірка» зняли слова Шевченка

а з другого — слова Воробкевича

Емоційного і щирого Володимира Сосюру це настільки вразило, що він на одному диханні написав:

Пізніше (1947 рік) цей вірш увійшов у збірку «Щоб сади шуміли», за яку Сосюрі навіть дали Сталінську премію. «Мудрі» партійні редактори змусили автора замінити рядки «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами...» на «інтернаціональне», безлике — «Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками...»

І ось 2 липня 1951 року редакційна стаття московської «Правды» називає українського поета націоналістом за вірш «Любіть Україну» і каже, що під таким віршем підписалися б Симон Петлюра і Степан Бандера. (Звичайно! Кожен Українець підписався б...)

Володимира Сосюру негайно приводять у кабінет головного на той час комуніста України Мельникова. Після «розмови» з ним Сосюра підписує покаянного листа, якого вже 10 липня (через вісім днів!) друкує та ж московська «Правда». Ось як оперативно московські інквизитори розпинали за любов до України!

«І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...».

...Такий широкий діапазон нації. Такий священний її героїзм.

Про те, з яким сатанинським режимом мав і має зараз (кодло Путіна) справу український народ, свідчить «Чорна книга комунізму», вперше видана в 1997 році у Парижі. Там є така офіційна статистика: від 1825 по 1917 роки в Росії число смертних вироків становило 6360 (виконано 3932). А лише за чотири перші місяці після захоплення влади, тобто до березня 1918 року, большевики убили більше людей (переважно невинних), ніж царська влада за попередні 92 роки!

Сатанинська московська комунія розстріляла цвіт Українського Відродження 20-30-х років двадцятого століття. Сталінські кати не пощадили навіть глухонімого з п’ятнадцяти років Олексу Близька. Московія убила його в неповних 26 літ. Який-то веселий і життєрадісний був український поетичний голос:

Серед тогочасних поетів Олекса Близько був наймолодшим і найпопулярнішим. Книжка його вибраних поезій «Рейс» (Київ: «Пролетарська правда», 1930 рік) була видана і розпродана нечуваним тиражем — 33 000 примірників! Сьогодні в це важко повірити, бо навіть «Вибране» Євгена Маланюка, видане у Львові 1992 року має наклад 16 000.

Лише вдавши божевільного, вирвався з більшовицьких катівень «поет із пекла» Тодось Осьмачка — вже в Америці він напише «Ротонду душогубців» і скаже всьому людству: «час іде шляхами вічними, він запліднений стражданнями всього люду українського...» Тільки він міг так правдиво-трагічно написати про розіп’яту комуною Україну: «ріллі трупами лежать»; «вовку степу на забитого зліг, зуби до сонця в крові підійма...»

...Збулися страшні пророцтва Миколи Гоголя про Росію. «Русский до мозга костей» інтелектуал Васілій Розанов все своє життя боровся з Гоголем. Гоголь переміг! Після революції 1917 року Розанов написав П. Струве: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя. И в 62 года думаю: „Ты победил, ужасный хохол“. Hem, он увидел русскую душеньку в её преисподнем содержании».

«Он показал всю Россию бездоблестной, — небытиём... Самая суть дела и суть „пришествия в Россию Гоголя“ заключалась именно в том, что Россия была или, по крайней мере, представлялась сама по себе „монументальною“, величественною, значительною: Гоголь же прошелся по всем отим „монументам“, воображаемым или действительным, и смял их все, могущественно смял своими тощими, бессильными ногами, так что и следа от них не осталось, а осталась одна безобразная каша... „Боже, как грустна наша Россия!“ — сказал Пушкин, прочтя первые главы „Мертвых душ“...». Це також думка Розанова про Гоголя.

(...25-річний Микола Гоголь — а прожив-то він усього 43 роки! — збирався перебратися в Київ і викладати історію в університеті. Послухайте, що написав він у той час!

«Таинственный, неизьяснимый 1834! Где означу я тебя трудами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Києве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками со своими гармоническими обрывами и подмывающий ее мой чистый и быстрий мой Днепр. Там ли?»

Цей майже молитовний текст ставить жирний хрест на всіх дискусіях про те, яка душа була у Миколи Васильовича — українська чи російська. Українці в його творах зовсім інші, ніж росіяни — чого вартий один лише Тарас Бульба!)

У тому ж 1919 році, коли своєю смертю помер у тихій обителі 63-річний російський інтелігент Васілій Розанов, за наказом головного чекіста Лациса був розстріляний 67-літній учений-філолог, українознавець Володимир Павлович Науменко. Це саме він переконав у 1905 році цілу російську Академію наук в тому, що українська мова не діалект російської, а окрема і самостійна мова.

Російський інтелектуал Розанов ненавидів мертвого українця Гоголя, російсько-більшовицький кат Лацис боявся сивоголового українця Науменка... А російська білогвардійщина Денікіна (у тому ж таки 1919 році!) навіть видала спеціальний наказ — увага! — про зняття в усіх «присутственных местах» портретів Тараса Шевченка. Це вже клініка якась!..

Страшний діагноз хворій Росії поставив народжений у Києві російський релігійний філософ Ніколай Бердяєв:

«С Россией произошла страшная катастрофа. Она ниспала в темную бездну.

...В революции раскрылась все та же старая, вечно-гоголевская Россия, нечеловеческая, полузвериная Россия харь и морд. В нестерпимой революционной пошлости єсть вечно-гоголевское. Тщетны оказались надежды, что революция раскроет в России человеческий образ, что личность человеческая подымется во весь свой рост после того, как падет самовластье.

Слишком многое привыкли у нас относить на счет самодержавия, все зло и тьму нашей жизни хотели им обьяснить. Но этим только сбрасывали с себя русские люди бремя ответственности и приучили себя к безответственности. Нет уже самодержавия, а русская тьма и русское зло остались.

Тьма и зло заложены глубже, не в социальных оболонках народа, а в духовном его ядре. Нет уже старого самодержавия, а самовластье по-прежнему царит на Руси, по-прежнему нет уважения к человеку, к человеческому достоинству, к человеческим правам. Нет уже старого самодержавия, нет старого чиновничества, старой полиции, а взятка по-прежнему является устоем русской жизни, ее основной конституцией. Взятка расцвела еще больше, чем когда-либо.

...„Мертвие души“, имеют глубокий символический смысл. Все хари и рожи гоголевской эпопеи появились на почве омертвения русских душ. Омертвение душ делает возможными чичиковские похождения и встречи. Это длительное и давнее омертвение душ чувствуется и в русской революции. Потому и возможен в ней этот бесстыдний торг, этот наглый обман. Не революция сама по себе это создала. Революция — великая проявительница и она проявила лишь то, что таилось в глубине России.

...Злые духи, которых видел Гоголь в их статике, вырвались на свободу и учиняют оргию. Их гримасы приводят в содрогание тело несчастной России. Для Хлестаковых и Чичиковых ныне еще больший простор, чем во времена самодержавия.

...Во лжи есть легкость безответственности, она не связана ни с чем битыйственным, и на лжи можно построить самые смелые революции. Гоголю открывалось бесчестье как исконное русское свойство. Это бесчестье связано с неразвитостью и нераскрытостью личности в России, с подавленностью образа человека.»

(Тут конче треба згадати, що рідний брат філософа Миколи Бердяєва — Сергій — написав для сина відому хрестоматійну молитву:

Кагебіст Владімір Путін-Ліліпутін-Распутін, судячи з його звірств, ні Розанова, ні Бердяєва не читав — читав Леніна, Сталіна і Дзєржінскаго... Ну то вже хоч би Пушкіна прочитав:

Або свого земляка Максиміліана Волошина:

...«На чому ми там зупинилися, серце?»

У трагічній поемі молодого Тичини «Чистила мати картоплю» проста українська селянка серцем відчула велику біду:

Кожна суща під небесами нація мусить героїчно утверджувати себе тисячоліттями. Кожен народ постійно прагне до розвитку за обставин, які намагаються його роздушити.

«Той, хто йде на смерть за свою Вітчизну, вільний від ілюзії, що обмежує буття власною персоною. Він переносить свою суть на своїх співвітчизників, у яких він продовжує жити, і на прийдешні покоління, заради яких він діяв, причому смерть для нього — моргання ока, що не перериває зору». (Артур Шопенгауер, німець).

«Долею народу керують значно більшою мірою померлі покоління, ніж ті, що живуть. Століття за століттям вони творили ідеї й почуття, а отже, всі спонукальні причини нашої поведінки. Померлі покоління передають нам не тільки свою фізичну організацію; вони передають нам також свої думки. Померлі суть єдині незаперечні господарі живих. Ми несемо тягар їх помилок, ми отримуємо нагороду за їх чесноти». (Гюстав Лебон, француз).

«Ще не вродився такий титан, що міг би обняти і вмістити у своїй душі хоч блідий образ пекла, що його над Україною розховстують її мучителі.

Із дна цього пекла дзвонять дзвони.

...Один геройський старшина козацький мучиться шість годин, вбитий на палю. Його питають, яке його останнє бажання. Чортівські кати вижидають, мабуть, що він покається або проситиме смерти.

Тоді серед смертельної тиші заявляє цей Великий Лицар, що він просить, щоб дзвонили дзвони над його ще живою душею.

І пропав увесь чортівський тріумф катів.

Задзвонили дзвони перемоги духа над тілом.

І ці дзвони дзвонять над цілою історією України.

Дзвони, розгойдані у вічність». (Володимир Шаян, українець).

...Багатьом, багатьом українцям рідний вітер стелив такий спів:

Розгойдані у вічність нашими національними героями дзвони чують не тільки українці. Мене до глибини душі вразив поважний грек Яніс Каракезіді (громадянин Російської Федерації), який у лютому 2009 року приїхав з-під Новоросійська аж у Львів, щоб покласти живі квіти до пам’ятника Степану Бандері, ушанувавши таким чином героїв УПА, про яких він багато чув і читав. Свої враження я виклав у такому матеріалі для преси:

Яніс Каракезіді — грек з Новоросійська — приїхав на Західну Україну, щоб покласти квіти до пам’ятника Степану Бандері

Він міг і не народитися. Його майбутнього батька вісімнадцятирічним вивезли у холодному товарняку з Краснодарського краю аж у Кустанайську область тільки за те, що був греком.

Поїзд зупинився посеред безлюдного засніженого степу. Охорона кинула на шпали декілька лопат і зникла разом з порожнім ешелоном. Чоловіки викопали велику яму, в якій можна було, притиснувшись один до одного і накрившись будь-чим зверху, якось зігрітися та переночувати.

Наступного ранку греки вирушили на пошуки найближчого поселення. Відшукали його за сто кілометрів від тої останньої зупинки товарняка. На щастя, місцеві жителі дали репресованим тимчасовий притулок і роботу. Так 18-річний Василь Каракезіді врятувався від неминучої смерті.

На далекій чужині він провів майже 20 років. Лише у 1962-у повернувся з дружиною Вірою та шестирічним сином Янісом (у свідоцтві про народження його записали Іваном) у Краснодарський край. Батька Яніса вже нема серед живих. А мати живе разом з сином у Новоросійську.

У лютому 2009 року Яніс Каракезіді приїхав на Західну Україну, щоб покласти квіти до пам’ятника Степану Банд ері у Львові...

Його «Стретто» ящиками замовляли патріарху Алексію

Коли Яніс (Іван Васильович) Каракезіді звернувся за дозволом на виробництво вина до Краснодарського крайового комітету з виноградарства та алкогольної промисловості, йому пояснили, що в російському законодавстві навіть не існує такого поняття, як «приватний винороб». Довелося підлаштовуватися під загальні норми й правила. Коли нарешті, після тривалих поневірянь і дискусій з чиновниками різних рангів, Яніс таки отримав дозвіл, усі свої сили спрямував на створення ексклюзивного вина.

Він був першою в Росії приватною особою, хто зайнявся мікровиноробством — виробництвом авторського вина малими партіями, але за всіма канонами класичної технології. За малими масштабами стоять висока якість і неповторна індивідуальність.

Уже вісім років виноробний дім Каракезіді (за сімнадцять кілометрів від Новоросійська, на березі Чорного моря, на географічній широті Франції) виробляє ексклюзивні біле й червоне сухі вина «Стретто». (З італійської це багатозначне слово перекладається як «строгість, точність, квінтесенція основної теми». Серед професійних музикантів цей термін означає прискорення темпу, але не до безконечності.) Можливо, таку оригінальну назву Яніс дав своїм винам тому, що за освітою і першою професією він — викладач музики...

«Стретто» Яніса Каракезіді за свою надзвичайно високу якість вже отримало на Заході дев’ять дипломів і два Гран-прі. У 2004 році вино удостоєно золотої медалі американської торгово-промислової палати за програмою «GOLDEN GALAXY» («Золоте сузір’я»).

Якщо пляшка заводського вина коштує 2-3 долари, то за пляшку авторського «Стретто» дають 50. Його ящиками замовляли патріарху Алексію. Навряд чи й зараз, після обрання у Москві нового патріарха Кирила, виноробний дім Каракезіді втратить тут своїх постійних клієнтів.

— Має бути відчуття свята. Важливо любити життя, людей — і тоді ви зробите вино, яке оздоровлює. Чим дорожча у державі особистість людини, тим дорожче коштує вино...

Такі слова сказав Яніс Каракезіді у мистецькому клубі Тараса Рабана неподалік Луцького замку. Тут він презентував свої вина вузькому колу друзів Володимира Васильовича Вдовенка — відомого волинського бізнесмена, члена Національної спілки журналістів України, співавтора книги «Шахові новели Василя Іванчука».

Власне, на запрошення Володимира Васильовича Яніс Каракезіді й приїхав до Луцька разом зі своїм братом Юрієм, його кумом Іваном Аманакіді та прекрасним музикантом з Москви Володимиром Лазьком (до речі, у міцних жилах Володі тече романтична українська кров). Біля Луцького замку не тільки пили божественне «Стретто», але й співали українських, грецьких, грузинських, російських пісень. Яніс виконав у власному супроводі під гітару та флейту свою зворушливу баладу «Софія». Разом з Володимиром Лазьком (флейта і кнопковий акордеон) вони зіграли Баха...

З Луцька сучасні грецькі аргонавти вирушили до Трускавця, а потім — до Львова.

З Лондона привіз флейту, гітару, струни і ноти

Якось, ще за Радянського Союзу, Янісу випала нагода побувати у складі туристичної групи в Лондоні. При наших тодішніх дефіцитах вітрини англійських крамниць просто вражали своїм розмаїттям. Яніса зовсім не цікавили модні «шмотки», товари повсякденного вжитку. Але коли натрапив на спеціалізований магазин музичних інструментів, то затримався у ньому надовго.

Нарешті, вибрав флейту «Baffet», гітару, якісні струни. При посадці у літак у багажі Яніса більше нічого й не було. Хіба ще багато-багато нот...

Музика й поезія — постійні супутники життя Яніса Каракезіді. Сам пише, сам виконує. Має гарний голос. З особливим натхненням співає баладу «Софія». В її основу покладена трагічна доля молодої гречанки.

Якось Яніс їхав своїм авто до Судака. По дорозі підібрав старого грека, який і розповів йому історію одного кохання.

...Сталося це у невеликому грецькому поселенні на березі Чорного моря. Двоє молодих людей покохали одне одного і вже збиралися побратися. Але почалася війна, яка й розлучила молодих. Юнака забрали на фронт. У 1945 він повернувся весь в орденах і медалях. Своєї коханої Софії у селі не знайшов. Ні в чому не винну дівчину репресували і вивезли уночі в невідомому напрямку.

Невдовзі фронтовик дізнався, що по дорозі у Сибір Софія померла, не витримавши нелюдських умов. З великої розпуки хлопець втратив розум. Він збудував собі курінь у глухому місці й уникав товариства людей. Так і закінчив свій короткий вік.

— Ти схожий на цього хлопця, — сказав Янісу старий грек, завершуючи свою печальну розповідь.

Повернувшись додому, Яніс нашвидкуруч записав цю історію. Напружена робота, постійні поїздки тоді практично не залишали часу для творчості. Лише через декілька років, наводячи лад зі своїми паперами, Яніс знову перечитав цю бувальщину. І буквально за одну ніч написав баладу «Софія». Написав слова і музику.

Тепер, де б не виконував Яніс свою баладу під гітару і флейту, аудиторія не залишається байдужою. «Софію» він співає грецькою та російською мовами.

Коли до відходу потяга «Львів — Адлер» залишалися лічені хвилини, поет, музикант і винороб з Новоросійська раптом сказав:

— Якби знайшовся хто і переклав мою «Софію» українською, я б вивчив слова і заспівав вам свою баладу вашою рідною мовою. Українських дівчат вивозили так само, як і наших...

Яніс привіз в Україну не лише біле й червоне «Стретто», але й зо два десятки дисків, на яких записано документальний репортаж зі Львова власного кореспондента російського телевізійного каналу НТВ про діяльність ОУН-УПА і художній фільм «Секретний ешелон» українського режисера Ярослава Лупія. Він розповідає про трагічну долю українських дівчат, жінок та їх дітей, яких везли засекреченим товарняком у неволю.

Як не дивно, стрічку демонстрував той же телеканал НТВ. Українські актори озвучили своїх героїв рідною мовою. Диктор-дублер добросовісно зачитує кожну фразу російською. Тільки щемлива пісня про рідний край на слова Богдана Лепкого звучить з російського екрану чарівним голосом української дівчини без перекладу...

Яніс дарував ці унікальні диски усім бажаючим їх подивитися у Луцьку, Трускавці та Львові. Дарував і в поїзді, коли той рухався через усю Україну.

...Грек з Новоросійська, громадянин Російської Федерації, Яніс Каракезіді таки поклав квіти до пам’ятника Степану Бандері у Львові. І прочитав тут свої вірші. Уперше провідник ОУН-УПА почув присвячені йому поетичні рядки російською мовою. Та й увесь наш древній Львів такого ще не бачив і не чув.

«Ты был надеждой всех бесстрашных, Народный нерв, борец всегда...»

Яніс змалку був «білою вороною» серед своїх однолітків. Принципово не ходив (через що мав великі неприємності з власть імущими) на Першотравневі та сьомолистопадові «демонстрации трудящихся, которые демонстрировали монолитное единство советского народа». Відзначався інакодумством, був серед дисидентів. Якимсь дивом не потрапив у кадебістські застінки.

Його запросто могли посадити не лише за політичні переконання, але й за підпільне підприємництво, яким займався задовго до горбачовської перебудови. (Правда, одна спроба заарештувати Яніса таки була, але у його дворі зібралися майже всі односельці та приїжджі — і захистили свого лідера!)

Якраз у ті застійні часи доля й звела грека-націоналіста з націоналістами-українцями, які були родом із Західної України, але жили десь аж у Заполяр’ї. Під час спілкування з такими українцями здатний до самостійного аналітичного мислення грек Каракезіді дізнався правду про Коновальця, Шухевича, Бандеру... Його надзвичайно вразив той факт, що підрозділи УПА діяли на території Західної України аж до 1956 року. А останню криївку виявили на Тернопіллі у 1961-у...

— Тоді ні я, ні мої українські друзі навіть уявити собі не могли, що колись десь в Україні постане пам’ятник Степану Бандері. Але це сталося! Мені завжди був дуже близьким нескорений дух національних провідників, які усе своє життя присвячували ідеї порятунку нації і без вагань йшли на неминучу смерть з вірою у торжество святої ідеї. Здається, з точки зору здорового глузду, не було ніякого сенсу воювати цілих десять років після війни з такою грубою силою, як СРСР. Але чи мали б ви тепер незалежну Україну без тої боротьби?

Слухаючи цього дивовижного грека, я подумав, що він більший українець, ніж самі українці. Принаймні, деякі з них...

Яніс попросив нас залишитися у машині, а сам пішов на львівський ринок за букетом живих квітів. Наше авто стояло біля самісінького ринку, але Яніса не було хвилин з двадцять. Нарешті ми побачили його з величезним букетом: зверху були сині квіти, знизу — жовті. Навколо них — широка синьо-жовта стрічка.

— Це було ціле дійство! Аж три жінки-продавці компонували мені букет для Бандери, — захоплено розповідав Яніс. — Я гроші зверху даю — вони не беруть! І ніяких проблем, що я розмовляю з цими львів’янками російською мовою, а вони зі мною українською. Головне — як і про що ми говоримо!

...Грек кладе квіти до пам’ятника Степану Бандері один. Ми залишаємося трохи позаду. Яніс обережно поправляє синьо-жовту стрічку, повертається обличчям до нас. Неподалік стоїть міліцейський патруль і мовчки за всім спостерігає.

Яніс все ще стоїть біля бронзового постаменту. З сірого неба падає білий сніг. Стоїть якась незвична для великого міста тиша. І раптом у цій дивній тиші з уст Яніса Каркезіді лунають присвячені Степану Бандері слова:

«Зауважте, як мало діє наближення смерті на сильних духом, бо кожен з них до кінця залишається самим собою». (Френсіс Бекон, XVI-XVI століття).

«Смерті найменше бояться ті люди, чиє життя має найбільшу цінність». (Іммануїл Кант, XVIII століття).

«Стоять на смерть — це ж треба буть живим!» (Ліна Костенко, XXI століття).

І навіть холодна матеріальна наука намагається якось пояснити сама собі загадковий для неї (бо діє всупереч зрозумілому інстинкту самозбереження!) феномен священного героїзму:

«Пасіонарність — ефект надлишку біохімічної енергії, що породжує жертвенність. Зворотній вектору інстинкту, визначає здатність до наднапруги».

Діапазон нації широкий. Втрачена її духовна суверенність. Тимчасово втрачена.

«Суверенність — це перш за все морально-ідейна самовистачальність нації. Небагато націй світу здійснили цю високу місію. Визнання чужого морально-ідейного авторитету є запереченням моральної суверенності нації.» (Володимир Шаян).

Збудися, будь собою, Україно!

Пробуджуймо у собі випалені тавром бездержавності національні рушійні сили, «щоб видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали».

Берімо у руки зброю визволення з інформаційної кабали!

Зараз ми ніби у пошуках втраченого часу. Зовсім не печальмося тим, що не будували великих імперій і високих пірамід, що не маємо своїх Олександрів Македонських, Чингіз-ханів та Іванів Грозних. Їх історія — то історія людського безумства. Наша історія — то Історія Духу, писана в Істині. І нам треба досягнути в реальності того, що закладено в глибині нас.

Великий патріот Іспанії Мігель де Унамуно був переконаний: «Відродити націю означає перетворити стадо виборців та податкодавців у народ, що складається з „я“».