Дворіччя. Книга українця

Таїна життя

Вся мудрість минулих, теперішніх і майбутніх часів у триєдиному: Пізнай себе. Знай міру. Виконуй заповіді.

Навіть якщо «не лише в світі дії, але також і в світі ідей наш час є тотальним розпродажем», навіть якщо «блазень, політикан, нагримована і манірна, умнякаюча телемавпа, кривоязикий багатій, розшаманена самичка, співуни і співухи, анекдотники й дригалки, всі, як один, чарівні, розніжені, прості, всі ненагляднєйші звьоздолічності, всі вони стали щирозубими героями цього людоїдного часу; смаки і вподобання здебіліли, закони і звичаї перевершують содомські; біла раса своє оджила і вся з’абортована; людина спотворніла в жадібне споживаюче ніщо», — не забуваймо:

«Ти несеш у собі найвеличнішого Друга, якого не знаєш, бо Бог обитає всередині кожної людини, але немногі можуть знайти його. Пізнай же: душа, яка знайшла Бога, звільняється від народження і смерті, від старості і страждання і п’є воду безсмертя».

П’є воду безсмертя душа українця Григорія Сковороди — нашого «пробудника пробудників», що дав нам і всьому світові гостре духовне лезо: «Подяка Блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним... Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі Вічного... Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах...» Григорій Савович залишив нам ще й такий заповіт: «Ти ж наглядай за душею! І не соромся полоть, як де недобре зійшло».

В грандіозній давньоіндійській «Махабхараті» в уста Всевишнього вкладено такі слова: «Я знаю все, що відбувалося в минулому; все, що відбувається тепер; і все, що має ще звершитися». В Єдиному Енергоінформаційному Полі Абсолюту записано все, що було, є і буде. І лише одинакам-ясновидцям Господь дарує доступ до цього безмежного поля.

Нема історії, яка чомусь учить, крім історії Духа. Давно се сказано. І це чиста правда. Війни, революції, хрестові походи, гільйотини, газові камери, голодомори, гулаги, Хіросіми й Нагасакі, Чорнобилі і Фукусіми нічому не навчили людство. Людство вчилось, вчиться і буде вчитися у Піфагора, Сократа, Платона, Христа, Магомета, Будди, Конфуція, Гомера, Дайте, Леонардо, Шекспіра, Гете, Моцарта, Шевченка...

Дуже мудро сказав великий чех Ян Коллар: «В корисних заняттях і тихих мистецтвах, у законах і звичаях, в іграх і піснях пізнаємо народи безумовно глибше, ніж на безпросвітньому ратному полі чи на облудному шляху політичної історії. У цій останній найчастіше бачимо тільки, як народ убивав чи давався убивати; з першої натомість довідуємося, як народ жив, думав, почував, тішився; там бачимо радше тіло народу, тут можемо бачити його душу».

...Пізнання себе і пошуки найвеличнішого Друга в собі тривають безперестанно, від першого крику новонародженого до останнього подиху на смертному одрі. На світ Божий я з’явився 7 грудня 1955 року в одній із ста сорока хат під соломою у селі Дворіччя, щедро засипаному свіжими іскристими снігами за двадцять кілометрів від Тернополя.

(Перша писемна згадка про моє рідне село датована 1785 роком. Тоді воно звалося Людвиківка. Зрозуміло, люди поселилися тут набагато раніше. Родючі розлогі пагорби між двома річками, яким місцевий люд чомусь дав назви Кнур і Свинуха, нагадують в мініатюрі те Межиріччя між Тігром і Євфратом, яке увійшло в історію людства як Вавілон, що значить Божа Брама. Давні ж дворічани мали всі підстави сприймати місце свого поселення принаймні як Божу хвіртку, через яку також можна потрапити в рай.

На в’їзді в село, біля старої липи, вони поставили в 1849 році великого кам’яного хреста. Та старезна липа цвіте й досі...)

...Посвіталося. З усіх дворічанських коминів вже йшли у небо теплі білі дими, у хлівах співали треті півні. Нічого з цього грудневого ранку я, звичайно, не пам’ятаю. Згадую розповідь мами. Маму мою у селі звали Стася (потім у паспорті записали Станіслава).

Поетичний геній Лєрмонтова твердить, що любимо і ненавидимо ми випадково. А чи випадково народжуємося? Я міг би й не народитися, якби у грудні 1941 року до нашої глиняної хати зайшов інший німець. Мої бабця розповідали про це так:

— Як прийшли німці, то по селах строго заборонили молоти зерно, навіть на маленьких жорнах. Але люди потайки мололи, щоб з голоду не вмерти. Навіть пісню таку склали:

Того дня і я дістала зі сховку наші кам’яні жорна, дала Стасі в руки миску, щоб тримала її під жорнівками, і стала помаленько молоти пшеничку. Камінь до каменя треться, мука стікає у миску... Ми й не почули, що в сінях вже є хтось чужий.

Скрипнули двері — на порозі стояв староста нашого села, а з ним — німець у шинелі, з автоматом. Я як сиділа на стільчику, так і обімліла. А Стася (їй тоді було 12 рочків) стоїть коло мене і тримає в своїх худеньких рученятах півмиски муки. Ну, думаю, прийшов наш кінець, — німаки за невиконання їх наказів розстрілювали на місці, без суду і слідства.

Той німець був вже немолодий, десь так років за сорок. У хаті стояла мертва тиша. І раптом німець питає:

— Вас? Мель-мель?

— Так, — кажу, — діти їсти хочуть...

— Йа, йа-а... Ауф відерзеен.

І вони вийшли з хати. Певно, того німця вдома чекали добра жінка і донечка, подібна до Стасі... А прийшов би тоді до нас інший німець — не було би вже ні мене, ні Стасі. І тебе не було би на світі, Миросю...

Бабця завжди кликали мене «Миросю».

...Дитинство більше, ніж життя. І завжди, каже Ліна Костенко,

Мій найперший спогад дитинства пов’язаний не з мамою, а з бабцею (мама тоді хворіла, лежала в лікарні, а мене няньчили і вчили розуму бабця).

Мої дорогі незабутні бабця прожили на світі майже 97 літ. Влітку ходили босі, завжди були в роботах. У селі їх звали Гинка (за паспортом Євгенія Бартківна Цимбаліста).

...Літо. Спека. Мені десь рочків з п’ять. Мої бабуня розстелили на нашому густо порослому подорожником подвір’ї великі домоткані рядна — верети. І виносять відрами зі стодоли вогкувате зерно, тонким шаром розгортають його своїми мозолистими долонями на тих конопляних веретах.

Пшеничка на сонці нагрівається, приємно лоскоче мої босі ноги. Мені набридає стояти, ловлю момент, коли бабця у стодолі, розганяюся щосили і біжу по тих ряднах з пшеницями. Посковзнувся, упав, подер носа до крові. Сів і реву.

Прибігли бабця:

— То сам Господь тебе покарав, дитинко. Не можна доптати хліб!

Таким був перший урок мого свідомого життя. Тоді ж бабця розповіли мені про його велику таїну. Витерли мого носа, взяли на руки і понесли у стодолу. Там, високо під дахом висів на шнурку (щоб миші не дістали) великий сніп жита — Дідух.

— Дивися, Миросю! Маленьке зернятко дає життя великому колоску. Такі снопи молотимо ціпами, зерно сушимо на сонці, веземо до млина. З муки печемо хліб. Без хліба жити не годен! Доптати хліб не можна. Не будеш?

— Не буду.

І бабця робили для мене найбільші у ті скрутні часи дитячі ласощі: злегка вмокали широку скибку випеченого на дровах домашнього хліба в молоко і посипали її цукром. Яка то була смакота! «Найкраще в світі пахне хліб печений».

...Коли я підріс і пас нашу корову з телятком у полях за селом, то бачив там цілі лани тих пшеничних колосків. Поля були колгоспними. Але кожен дворічанський пастушок знав: пускати худобу у ті жита, пшениці, ячмені, гречку чи овес не можна — великий гріх. Можна було нишком пасти у колгоспних буряках чи кормових травах.

Коли вже в зрілому віці читав дивом донесені до нас тексти Книги Велеса, то й там бачив хліборобський культ Снопа. І виринав один із найяскравіших спогадів дитинства: на Святий вечір батько урочисто вносить з тріскучого морозу у теплу хату великого Дідуха, промовляє древні слова побажань і ставить магічного Снопа на стілець під образами. Усі щиро моляться, сідають до столу і беруть ложками свіжу кутю...

Ніколи також не забуду, як бабця радилися з мамою, якими кольорами вишивати (вечорами, при свічках, електрики ще не було) традиційні сільські вишивки — Чашу і Рожі. Найбільше міркували над тим, якою має бути Біблія під чашею. Вирішили: тільки синьо-жовтою! І зараз та вишита на чорному полотні Чаша висить на стіні у моїй батьківській хаті в Дворіччі. А я пишу під тою синьо-жовтою Біблією цю Книгу Українця. Пишу тому, що в дитинстві хтось «з благословенним словом до мене в душу стиха нахиливсь».

...Багато правдивих розповідей з пережитого й баченого бабцею залишилося у моїй дитячій пам’яті. Розповідали, наприклад, як були вони аж «на чехах» у роки першої світової війни. Якраз через наше село проходила кілька місяців лінія фронту. Усіх дворічан виселили. Цілими сім’ями ходили вони по чужих краях, якось намагаючись заробити або випросити яку картоплину чи кусок хліба. Хто вижив, повернулися назад. І знайшли дворічани свої перини, вишиті рушники й подушки в брудних солдатських окопах...

Про ці події йде мова у солідному виданні Івана Тиктора «Історія українського війська» (Львів, 1936). Писали книгу доктори наук Іван Крип’якевич і Богдан Гнатевич. У її третій частині є розділ «Офензива в 1915 році». В главі «Бої над Стрипою» читаємо: «Перший курінь полку УСС пішов із 129 бригадою через Голгоче, Котузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрости, другий курінь із стягами 130 бригади — через Підгайці, Маловоди, Семиківці над Стрипою до Настасова та Людвиківки... 6 вересня, тоді, коли УСС зайшли до Людвиківки (другий курінь), Тютькова і Заздрости (перший курінь), москалі кинулись на цілому фронті до проти наступу. До бою послали й кінноту...»

Полк УСС — це українські січові стрільці, Людвиківка — нинішнє Дворіччя. Українці воювали один проти одного за дві чужі імперії. Така жахлива іронія нашої історії... Якраз у брудних окопах тих, хто гинув «за царя й отєчєство», і знайшли дворічани свої вишиті рушники, подушки й перини.

Ні Австро-Угорської, ні Російської імперій вже нема. А українське село Дворіччя є. І в кожній його хаті є вишиванки!

(У цій «Історії українського війська» згадуються імена і вміщені світлини двох мужніх дівчат — Олени Степанів та Софії Галечко — хорунжих легіону Українських Січових Стрільців. Це від таких, як вони, тягнеться героїчна ниточка до наших амазонок у лавах УПА, до Героя України Наді Савченко!)

...Бачили і чули мої незабутні бабця, як шестирічний замурзаний і голодний хлопчина з нашого села підбіг з черствим бубликом до труни своєї матері і, не розуміючи, що вона мертва, попросив:

— Мамо! Розламай мені бублика, я не можу...

Той хлопчина сповна вип’є гірку сирітську чашу, виросте, примусово відбуде п’ятирічну солдатську муштру у cовєтській армії аж на Камчатці, повернеться у Дворіччя, стане зятем моєї бабці і моїм батьком.

...Мій дід по матері Гринько (Григорій Цимбалістий) в молодості був на заробітках аж у Франції, навчився там будівельної справи, добре майстрував. Якось він помітив, що на сільському весіллі я довго стояв, відкривши рот від здивування, біля старого скрипаля — по-дитячому не розумів, як з тої маленької затертої дощечки з чотирма струнами можуть виринати такі дивні звуки, що сміються і плачуть майже людськими голосами.

Через декілька днів дід Гринько таємниче підморгнув мені і покликав до комори. Відрізав від сухої ясеневої дошки невеликий кусок, дістав інструмент (рубанок, долото, молоток) і сказав:

— Будемо робити скрипку!

Робили ми її десь з місяць. На моїх очах звичайнісінька дощина набувала вже знайомих загадкових форм скрипки. Потім дід Гринько вистругав з того ж ясеня чотири кілочки, натягнув чотири струни. Смичка змайстрував з довгого міцного волосся кінського хвоста.

Наступив урочистий і незабутній момент: у неділю дід святково вдягнувся, взяв у свої мозолисті руки саморобну скрипку і повів по струнах смичком. Мелодія була простенька, але тоді мені, малому, вона видалася щемливою «Мелодією» Мирослава Скорика. І тоді ж я зрозумів:

Коли десь так років через двадцять я слухав у Москві звучання скрипок роботи Страдіварі та Гварнері, то завжди згадував ту світлу неділеньку і свого сивочолого діда Гринька з саморобною скрипкою в руках.

Дякую Богові, що дав мені у дитинстві ще трохи пожити у дідовій хаті під солом’яною стріхою і з ліпленою бабциними руками жовтою глиною долівкою, без електрики і газу, з великою піччю, на якій могли спати у теплі дорослі і діти, із широкими загатами з сухого бараболиння круг стін знадвору; навдихатися гречаномедових пахощів навколишніх полів — без пестицидів, фунгіцидів і колорадів; а на схилі літ дав повернутися у батьківську хату на тому ж подвір’ї, де стояла дідова, «щоб змити скверноту набаченого, наслуханого, пережитого, оміщаненого, омоскаленого простору, смертельно ворожого меті і мріям моєї мови, моєї праці — щоб знову знайти животворне!»

Люди, які жили у тій теплій дідовій хаті, не були святими (хто з нас без гріха?), але були вони «справжні, як природа, як вечеря на столі...». Коли якось взимку захворіла наша молода корівчина (а хлів був через стіну), всі ночами не спали — лікували і доглядали її як малу дитину, повноправного члена родини, її годувальницю. Не врятували. І всі гірко плакали... А вже коли мамі було за вісімдесят і батько вирішив продати нашу добру корову, то мама пішла у той день з дому, щоб не бачити, як її забиратимуть. Така вона, українська селянська душа...

...В українській мові слово «дід» за самоназвою букв нашої Азбуки значить «добро і добро». Тобто: є дід, є батько, є син. Три покоління. І від діда добро і слава предків передається щонайменше ще двом поколінням роду. Геній Шевченка так малює свої незабутні дитячі враження у «Гайдамаках»:

Так, плачучи, слухала мала дитина розповіді свого столітнього діда. Українець Петро Жур у фундаментальній праці «Труди і дні Кобзаря» доводить, що дід Тараса по батькові — Іван Андрійович Шевченко — народився 1742 року в Кирилівці, помер у 1849 році (прожив 107 літ!)

Дід по матері — Яким Іванович Бойко — народився 1751 року на Прикарпатті у родині опришка. Батько (існує версія, що він був побратимом Олекси Довбуша) привіз малого Якима у Моринці і залишив під опікою свого приятеля.

Початок Коліївщини датується 1768 роком. Діду Івану було на той час 26, а Якиму — 17 років. Вони могли бути не тільки свідками, але й учасниками гайдамацького руху XVIII століття. Так в Тарасові генетично переплелися дві гілки Українського Роду — гайдамаків та опришків — обидві волелюбні і бунтарські.

...Російська мова каже «дед». Азбучне розшифрування: «добро єсть добро». Нема вже того українського «і», яке з’єднує в монолітний ланцюг добрі справи трьох поколінь.

«Ти, дитинко, покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви „і“», — переконує український поет. Подивіться, як та свічечка задає ритм і зігріває кожен рядок геніального Шевченкового

Слова Тараса Григоровича поклав на музику Микола Лисенко. Слухайте цей чудовий український романс у неповторному виконанні Івана Козловського та Ольги Басистюк — це просто чари якісь!

Російська мова, втративши графічне «і», зберегла його фонетично. Ось послухайте, як це звучить у Пушкіна:

Ці слова, покладені на музику Михайлом Глінкою, стали відомим російським романсом. Якось під час його виконання у залі сиділа і тихо плакала немолода вже жінка. То була та сама Анна Керн, якій Олександр Пушкін і присвятив своє знамените «Я помню чудное мгновенье...».

Дивний наш поетичний скарб — Богдан-Ігор Антонич — навіть написав сонет, кожен рядок якого починається і закінчується звуком «і». І назвав сонет — «І». (Попереднє речення також починається і закінчується магічним «і»!)

Незвичне для нас прізвище мав видатний мислитель XX століття іспанець Ортега-і-Гасет. Тут «і» поєднує прізвище батька і дівоче прізвище матері, жіночого і чоловічого начал у людині. Хосе Ортега-і-Гасет розумів магічну силу букви «і»!

«І сказав Бог...». Це на самому початку Біблії.

Щоб зазвучала могутня симфонія Музики Сфер, космічний Диригент каже «І»! Наслідуючи Творця, регент будь-якого хору також голосно каже на репетиціях — «І-і-і...». І хор починає співати!

...«На чому ми там зупинилися, серце?»

Викладання всіх дисциплін в Московському державному університеті імені Ломоносова велося, зрозуміло, тільки російською мовою. Мова багатюща й колоритна. Але вже без тої магічної свічечки букви «і». І в нас:

а в російській:

Величезну різницю бачив Тарас Григорович Шевченко не лише між нашими хатами і їхніми лачугами, але й між українським селом і російською деревней. З квітня 1850 по травень 1857 року Шевченко не написав жодного вірша. З Оренбурга його запроторили в Новопетровське укріплення і встановили такий нагляд, що неможливо було написати українського слова! Тому він крадькома писав прозу і тільки російською мовою — повісті і «Журнал», тобто щоденник. І ось що написано рукою Шевченка у його щоденнику:

«Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых брёвен с черными отверствиями вместо окоп, вечная грязь... Непонятная антипатия к прелестям природы.

...В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрили свои белые приветливие хаты в тени черешневых и вишневых садов... О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом? Милосердный Бог — моя нетленная надежда».

Тарас Григорович дуже любив українське село («Село! І серце одпочине...») і з надзвичайною художньою виразністю описував українську природу (згадайте його знамените «Реве та стогне Дніпр широкий...», «...як у Дніпра веселочка воду позичає», «Садок вишневий коло хати», «Тече вода з-під явора...», «Сумують комини без диму» і багато-багато інших рідних пейзажів.)

...Навчався я в Москві російською, а думав українською мовою. Не розумів, чому до нашого твердого і дзвінкого «доказ» росіяни причепили ще аж дев’ять (!) букв — «ательство», кажучи «доказательство». Від мого факультету журналістики на вулиці Герцена у самісінькому центрі Москви (навпроти Кремля) до знаменитої так званої Ленінської бібліотеки було рукою подати. Але нам, студентам, годі було там прочитати добросовісну працю польського філолога і сходознавця Михайла Красуського «Древность малороссийского наречия», у якій він переконливо доводить: «малороссийский язык не только старше всех славянских, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских».

У тій бібліотеці, правда, були доступними тексти літописів, писаних християнськими монахами, які твердили, що наші дохристиянські предки нібито аж волали до своїх візантійських «просвітителів»: «Ми не розуміємо ні образу букв, ні сили їх».

Це інформація з безнадійних джерел!

Археологи розкопали на території України багато писарських інструментів, зроблених раніше X століття. Ці писанки виготовлені з великою любов’ю і майстерністю, на них вирізьблені зображення язичницьких Богів. Автори Книги Велеса і Слова про похід Ігорів хотіли, щоб кожне писане ними слово йшло між люди від Бога! І вважали себе внуками Дажбожими.

Слово хоче бути почутим!

Почуймо нетлінне слово Велесової Книги: «Коли наші пращури Сурож творити починали, греки приходили купцями до торжищ наших, прибутки шукали і, землю нашу розглядаючи, посилали до нас багато своїх юнаків, і будинки будували, і гради для обміну і торгівлі. І ось одного разу побачили воїнів їхніх при мечах, озброєних. І скоро нашу землю прибрали до рук своїх і утворили ігрища інші, які й зараз бачимо. Греки суть празні, а слов’яни працювали рабами на них. Отак наша земля, яка чотири віки була наша, стала грецька... Вони дали бо нам письмо своє, аби взяли його і розгубили свою пам’ять».

Два світи, два світогляди: світогляд серця (серцем чую!) і світогляд розуму (думаю — значить існую). І тому наш БУКВАР вони замінили своїм алфавітом. І тому в осерді нашого Тризуба б’ється серце, а в шестикутній зірці Давида бачимо два трикутники, шість сторін, шість кутів, шість малих трикутничків — 666, число диявола, грішне.

...У священному українському родинному колі волхвів Тарас Григорович Шевченко почувався цілком своїм (Заворожи мені, волхве...). Він пише із заслання до Андрія Козачковського 14 квітня 1854 року: «Давно ворушиться в мене у голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик „Слово о полку Ігоря...“». І каже, що не має «сієї невеличкої, но премудрої книги», просить вислати йому текст.

Взятися за переспів «Слова...» Шевченко зміг аж через шість років у Петербурзі. Встиг опрацювати лише два уривки — «Плач Ярославни» і картину битви з половцями. Відомий російський дослідник І.Белза у 1968 році написав: «Примером плодотворного развития зтого жанра может служить едва ли не лучшее стихотворение Т. Г. Шевченко „З передсвіта до вечора“, которое вряд ли можно рассматривать как позтический перевод отрывка из „Слова о полку Игореве“, тем более, что в „Слове“ адекватного отрывка нет...»

Навіть росіянин помітив, що Шевченкові деколи не потрібні були «адекватні відривки». (У книзі малого юдейського пророка Осії майже в кожному рядку є слово «Ізраїль» і нема слова «Україна», а в «подражанії» Тараса Григоровича на чотирнадцяту главу цієї книги нема слова «Ізраїль», зате вже в першому рядку є слово «Україна»!) «Слово про похід Ігоря» мало для Шевченка таку магнетичну силу ще й тому, що писане воно не християнським монахом, а внуком Дажбожим. І він, пишучи «З передсвіта до вечора...», легко перевтілювався у древнього українського співця...

Ще одне фальшиве писання християнських монахів — про нібито наше добровільне бажання стати рабами і визнати свою другосортність: «Земля наша велика й багата. А порядку в ній немає. Приідіте і пануйте над нами!»

До тих чужоземних писарів-чорноризців добре підходять слова українського поета — «ваша ученість, добром не підкута, то лжа єсть прелюта». Так, прелюта лжа! Бо задовго до 988 року спадкоємці духовних скарбів Трипілля мали свою азбуку, прекрасно розуміли образ кожної букви і велику силу писаних слів. (Знаки письма вони карбували на дубових або букових дощечках, тому й слово «букви» походить від назви дерева — бук.)

Вони навіть розуміли (на відміну від тих чорних монахів), що атом мислить точнісінько так само, як Всесвіт. Бо атом це — аз-твердь-он-мислить. Тобто: атом мислить як твердь, основа всього матеріального.

В нерухомій зовні матерії щомиті відбуваються зіткнення, народження, убивства й самовбивства. У ній — постійні злети і падіння, життя і смерть...

А де основа Духа, поцікавився наш мудрий предок, основа всього сущого? І відповів: «Бог!» Тобто: буки-он-глаголить. І це вже потім, услід за нашим далеким предком, євангеліст Іоанн скаже: «Споконвіку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог».

У цьому Слові — таїна життя, Першопричина. Це Слово початкує буква «б». Як і магічна свічечка букви «і», ця божественна буква буквально творить дива. Ось, приміром, щось здається вам неосяжним. Вставте після «не» єдину буквицю — б — і неосяжне стане небосяжним, — прекрасним і зрозумілим, що сягає неба!

Не біймося «в прадавню впасти глибину». Нашу рідну глибину.

...3 усіх визначень життя мені найбільше запам’яталося два.

Індійське: «Життя — це постійне прагнення істоти до розвитку за обставин, які прагнуть її роздушити» (Свамі Вівекананда).

Європейське: «Життя можна вважати лише епізодом, який безглуздо порушує блаженство і спокій небуття» (Артур Шопенгауер).

(А затятий матеріаліст Фрідріх Енгельс твердив у своїй «Діалектиці природи», що життя є всього-на-всього «способом існування білкових тіл». І це сімдесят років подавалося на території СРСР як істина в останній інстанції, починаючи зі шкільної парти і закінчуючи докторантурою філософських факультетів. І ще: жодна, навіть найпрацьовитіша у світі, мавпа ніколи не стала людиною, як би цього не хотілося автору «Ролі праці в процесі перетворення мавпи в людину».

«На лекціях казали, що „бытие определяет сознание“, що душа „продукт производственных отношений...“. І мені страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками і поступками, раптом підлягаю якійсь табуретці і взагалі мертвим речам.

Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись...»

Такі думки виникали у молодого червоноармійця Володі Сосюри (колишнього петлюрівця!) на більшовицьких політичних курсах в Одесі. На щастя, вони з тою курсанткою не повісилися, а солодко покохалися на березі Чорного моря. І тому тепер маємо в українській поезії «Так ніхто не кохав» і «Любіть Україну»...

Не в теплу Одесу на курси, а на вічні мерзлоти й мерзоти Колими — а то й на той світ! — відправили б московиди Володимира Сосюру, якби потрапила їм у лапи його маленька збірка поезій «Пісні крові», видана у Проскурові 1918 року. Двадцятилітній козак гайдамацького полку писав тоді так:

Якими дивовижно актуальними є ці рядки і сьогодні! До речі, Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве...)

Дуже слушну пораду, яку варто взяти з собою у життя, дає нам український поет Олександр Олесь у своєму знаменитому вірші «Чари ночі» («Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди...»):