Дворіччя. Книга українця

Найкраще в світі пахне хліб печений...

Щоранку Дворіччя наповнюється божественним запахом свіжоспеченого хліба. Пам’ятаю цей запах з раннього дитинства, коли мої бабуся виймали з печі великі рум’яні буханці, випечені на дровах.

На дровах у Дворіччі печуть тепер хліб тільки у приватній пекарні Мирона Сидора. Мій тезка і земляк одружений з моєю троюрідною сестрою Лесею. До власної фірми «Сидор-хліб» вони йшли довгим і тернистим шляхом.

Після розвалу Радянського Союзу давали собі раду як могли, довелося вкусити й гіркого заробітчанського хліба в Іспанії. Леся там захворіла, вирішили повернутися додому. І вже не гнути спини на когось, а шукати свою справу.

Пошуки ті були тривалими і болючими. Довелося Лесі і Мирону та їх обом синам, Михайлу і Миколі, сповна відпити з тої гіркої чаші, на якій було написано «Новітня українська незалежність»: рекет і побори податківців, сотні перевіряючих, кожному з яких треба було «дати» (хотілося б у морду, а доводилося — у кишеню).

Ці тернисті і тривалі пошуки з Божою поміччю завершилися створенням приватного підприємства «Сидор-хліб». Пекарню збудували на подвір’ї, де жили колись Лесині діди і батьки (хата їх, збудована ще у 1922 році, і зараз жива та здорова).

Печі у пекарні мурував майстер-грузин за особливою технологією. У них можна випікати навіть грузинський лаваш. Усе печуть з якісного борошна виключно на живому вогні Палять грабовими дровами. Смак хліба, батонів, калачів, лавашів, булочок з часничком — неповторний. Мирон має кілька кіосків у Тернополі, де кожного дня зранечка люди вже чекають на продукцію його пекарні.

А моя кохана Валюня цілує той хліб і молиться за здоров’я Лесі і Мирона. Я ж вчу її молитися перед святим хлібом по-нашому: