Дворіччя. Книга українця

У мові кожного народу відображені лише йому властиві особливості світотворення і світосприйняття. Чому українець каже «одружитися з нею», а росіянин «жениться на ней»? Тому, що українська мова відтворює наш менталітет: дружина у нашій свідомості та підсвідомості на одному рівні з чоловіком, рівнозначні у творенні Життя. І тому українець співає: «Кличе козак дівчиноньку собі на пораду...»

А якщо «жениться на ней», то друга стать вже опиняється під чоловіком. («На том простом оснований, что я мужчина», — каже герой одного з популярних російських фільмів).

Отож, наша «дружина» — щось зовсім інше, ніж їхня «жена», а наше «подружжя» істотно різниться з їхніми «супругами»! Навіть народні прислів’я та приказки фіксують цю різницю. Росіяни кажуть «Муж и жена — одна сатана». Українцеві дико таке чути, бо зовсім не сатанинським видається йому поєднання чоловіка й жінки у шлюбі. Для нас подружжя — гармонійне поєднання двох статей, які «в однім єднанні палко прагнуть висі».

(Ще пару російських приказок на тему «муж да жена»: «Жена не лапоть, с ноги не скинешь», «Кого люблю, того и бью. Жену не бить — и милу не быть», «Бабе спустить — сам баба будешь»).

Слово шлюб прийшло до нас ще з Золотого віку, коли прадавній українець казав злюб, маючи на увазі, що двоє поєдналися)/любові. Українська мова надійно зберегла цей злюб-шлюб, а російська чомусь замінила його «горбатим» словом брак.

«Моральність народів залежить від поваги до жінки». (Вільгельм Гумбольдт). У довершеній художній формі відмінності української та російської ментальностей показала Леся Українка у драмі «Бояриня». Читайте!

«Мова — це своєрідний енергетичний щит, що захищає народ від різноманітних катаклізмів», зазначає мовознавець Лариса Масенко і для порівняння наводить українське «виховання» та російське «воспітаніє». Одне вказує на те, що дитину треба сховати, вберегти (від чогось поганого), а інше — на харчування. Це зовсім різні асоціації. У підсвідомість людини закладаються різні цінності.

Тільки з підсвідомості українця, одинадцятою заповіддю якого є «Не вдар жінку навіть квіткою», може виринути назва вулиці — Дівоча. Вулиця з такою назвою є в Тернополі.

Українська мова — єдина у світі — розрізняє поняття любов і кохання: ми щиро любимо свою Вітчизну і вірно кохаємо своїх дружин!

Ні Леонардо да Вінчі, ні його російський перекладач не мали у своїх мовах пари слів любов-кохання. А українець, перекладаючи великого італійця, блискуче скористався обома цими словами. Вчитаймося ще раз уважно:

Можна було б написати захоплюючу книжку про вживання в українській мові чарівної пари слів-близнюків любов — кохання.

Через два роки після «Причинної» 25-річний Шевченко напише «Тополю» — після загибелі милого його кохана дівчина «плакала, співала... і на диво серед поля тополею стала». Є в цьому душевному творі молодого Тараса і такі рядки:

Після Шевченкової «Тополі» ставимо знамените «Повій, вітре, на Вкраїну»:

Пісня давно стала народною, вже навіть призабулось, що її слова належать перу Степана Руданського. (Батько Степана був християнським священиком московського патріархату і ...прокляв свого сина тільки за те, що той писав українською мовою! 5 липня 1859 року Степан Руданський пише з Петербурга великого листа рідному брату Григорію, є в цьому листі такі гіркі, але й пророчі слова: «Заказують мені мою рідну мову, заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько мої мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців.» Шануймо і читаймо Степана Руданського!)

Дуже майстерно і доречно скористався цим унікальним ресурсом української мови й Іван Якович Франко у вистражданому «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»:

Музику до натхненних слів Івана Франка написав український композитор Анатолій Кос-Анатольський. Після виконання молодим Дмитром Гнатюком пісня стала народною. Пригадую, у студентські літа (1974 рік), купив на Хрещатику у Києві грамплатівку «апрелевского завода». На рожевому кружечку з дірочкою у центрі було написано: «Дмитрий Гнатюк. Песни советских композиторов». Першою була, звичайно, російськомовна «Моя Родина» Долуханяна. А вже потім — «Рідна мати моя» Майбороди і Малишка, «Марічка» Сабадаша і Ткача, «Вівці мої, вівці» Гринишина, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»... І зараз слухаю цю першу платівку Дмитра Гнатюка (Долуханяна пропускаю). А на Хрещатику у Києві вже нема ні магазину «Ноти», ані грамплатівок з шедеврами української пісенної творчості. Лише бари і борделі.

...І сучасні українські поети добре знають можливості рідної мови. Ось лише один коротенький (але який!) приклад:

А волинський поет Тарас Юхимчук вдався навіть до наказової форми, використовуючи животворящу пару слів любов-кохання:

Любов і кохання оспівувалися і возвеличувалися українцями, як і іншими народами, споконвіку. Пропоную вам для прикладу ось такий дуже інтимний український триптих:

***

***

Можливості нашої мови безмежні.Те, про що думав на свободі у Римі Рафаель Санті, пишучи свою заповітну Мадонну, через триста тридцять літ найточніше висловив у неволі в укріпленні Раїм українською мовою Тарас Шевченко:

Філологи розрізняють такі функції мови: комунікативна, експресивна, ідентифікаційна, гносеологічна, мислетворча, естетична, демонстративна... Наша мова має ще й великі лікувальні властивості. «Лікує слово, трави, ніж» — каже Авіценна. Іван Франко:

...Коли втомитесь від буденних марнот і вам стане тривожно на душі, не йдіть ні до психотерапевта, ані до парапсихолога, — читайте Шевченків «Садок вишневий коло хати» або ж «Гірські вершини» Гете у перекладі Тереня Масенка:

А ось музика українського «Літнього ранку» Миколи Вінграновського:

Пантелеймон Куліш у «Чорній раді» пише про кобзаря: «І ще до того знав він лічити деякі болісті і замовляти усякі рани. Може він помагав своїми молитвами над недужим, а може і своїми піснями, бо в нього пісня лилась як чари, що слухає чоловік і не наслухається».

Щойно ви прочитали «Гірські вершини» Гете українською мовою. А ось рядки з його «Фауста», перекладені Миколою Лукашем:

Справжню насолоду відчуватимете, читаючи «Метаморфози» Овідія, перекладені з латині Андрієм Содоморою, «Дон Кіхота» Мігеля Сервантеса, також блискуче перекладеного українською мовою Миколою Лукашем. А переклади з арабської і перської мов Агатангела Кримського (ім’я-mo яке: Агат+Ангел!), народженого у нашому Володимирі-Волинському! Ще не було російського перекладу знаменитої «Шах-наме» як Кримський вже переклав цей перський правопис Фірдоусі на українську мову. Ось лине маленький фрагмент:

Читайте українською мовою і рубаї Омара Хайяма, також феноменально перекладені великим Агатангелом. Боже, які багатства мають українці завдяки унікальним можливостям нашої мови! Цими можливостями сповна скористався Дмитро Павличко, готуючи антологію «Світовий сонет», зі сторінок якої до нас говорять вишуканою українською мовою італієць Дайте, англієць Шекспір, німець Гете, француз Бодлер, іспанець Сервантес, португалець Камоенс, чилійка Габріела Містраль, нікарагуанець Рубен Даріо... Ось, наприклад, як може говорити українська мова від імені росіянина Валерія Брюсова — сонет «Жінці»:

Абсолютно неймовірні можливості української мови демонструє роман-есей лауреата Шевченківської премії Євгена Пашковського «Щоденний жезл», фрагменти з якого вже прозвучали на самому початку цієї книги.

Волинський поет Кость Шишко всього в одному короткому вірші геніально показав філософію метаморфоз у природі (Овідію знадобилася для цього ціла книга!):

...29 січня 1845 року Едгар По опублікував вірш «The Raven» («Ворон»), якому судилося стати одним з найвідоміших творів цього видатного американського письменника. (У тому ж році Тарас Шевченко написав свою знамениту містерію «Великий льох», де є три ворони!). Вірш Едгара По має містичний характер, витончені семантичний, символічний та звуковий смисли. Він став справжнім викликом і тестом високого професіоналізму для багатьох відомих перекладачів і поетів.

Хто володіє англійською, може почитати «Ворона» в оригіналі. Потім почитайте переклад 1890 року на російську відомого поета Дмитра Мережковського. Ось декілька рядків з нього:

А тепер читаємо українською.

Ворон

Цей текст «Ворона» Едгара По українською мовою з’явився вперше в лютому 1972 року в львівському журналі «Жовтень». Автор перекладу — Анатолій Онишко. Це ім’я тоді мало хто знав. Анатолій Васильович народився 6 серпня 1940 року у Стрию на Львівщині. По закінченні Дрогобицького нафтового технікуму довгі роки працював на різних «непоетичних» посадах — від помічника бурильника до інженера на хіміко-металургійних виробництвах. Перекладати почав наприкінці 1950-х років. У 1977 році заочно закінчив романо-германське відділення філологічного факультету Львівського університету. Перекладав з польської, білоруської, німецької, англійської та іспанської мов. У 2005 році нагороджений Премією імені Василя Стефаника. Помер 26 липня 2006 в Калуші.

Переклад Анатолія Онишка знаменитої поезії геніального Едгара По прекрасно демонструє, як магічно українська мова передає трагічно-містичне світовідчуття американця! В оригіналі ворон повторює рефрен — «Nevermore» (дослівно — «більше ніколи»). Мережковський перекладає цей рефрен — «Никогда». Інші російські перекладачі, розуміючи, що чорна птаха ніколи не вимовить цього російського слова, залишали слово оригіналу без змін. Наприклад: Не терзай, не рви мне сердца, прочь, умнися на просторі Каркнул ворон: «Nevermore».

Анатолій Онишко (єдиний з українських перекладачів) знайшов в нашій чарівній мові дуже підходяще для ворона коротке слово «дарма». І з цим словом вірш зазвучав прекрасно!

Серцем чую, що це звучне слово Анатолій Васильович підгледів у знаменитому Шевченковому триптисі — «Доля», «Муза», «Слава»:

...Майже десять років писав у Луцьку невеличку поему «Мій Ворон» Кость Шишко. Починається вона так:

А потім Ворон каже Костю Шишку й такі слова:

А як звучать українською деякі біблійні тексти!

Ось візьмемо псалми Давидові, написані, за легендою, за тисячу літ до Різдва Христового. Перший псалом Іван Огієнко переклав так:

Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків, та в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує!

І він буде як дерево, над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєчасно, і що листя не в’яне його, і все, що він чинить, щаститься йому!

Не так ті безбожні, вони як полова, що вітер її розвіває!

Ось тому-то не встоять безбожні на суді, ані грішники у зборі праведних, дорогу-бо праведних знає Господь, а дорога безбожних загине!

Тарас Григорович Шевченко так переспівує цей біблійний текст:

А ось Ліна Василівна Костенко:

І таку мову ота диявольська Московія хотіла убити! Десятки гидотних заборон української мови — серед яких найганебнішим є Валуєвський указ 1863 року — не знищили нашого слова! Воістину: дорога ницих в землю западеться!

...У 1899 році уродженка Тернопілля Соломія Крушельницька гастролювала у складі знаменитої італійської оперної трупи в Петербурзі. Сам цар запросив співачку виступити у його палаці. Як завжди, Соломія Амвросіївна закінчила свій концерт українськими народними піснями. Звернувшись до Крушельницької французькою, Микола II запитав, якою мовою вона співала. У відповідь цар всея Русі почув: «Своєю рідною українською мовою!»

Українська мова є архетипною. Поняття архетип прийшло у вжиток з аналітичної психології великого мислителя Карла Густава Юнга. Це психічні залишки досвіду предків — всезагальні образи поведінки та мислення; структура, в якій відображено досвід життя всього роду. Це велике колективне підсвідоме. Архетипи допомагають культурам постійно відтворювати своє минуле, черпати життя із власних джерел. Втрата архетипів означає смерть народу.

«Для більшості людей мова є лише засобом комунікації. І лише для окремих творців стає засобом пізнання Слова й Абсолютної Ідеї. Тому важливо, якою мовою людина мислить: Архетипною чи похідною від неї. Наявність Архетипної мови є достатньою умовою для збереження і роду, і Архетипу в Культурі». (Орест Хмельовський).

Українські духовні пошукувані переконані: «Ідея України є Божественною і мусить здійснитися неодмінно! Заради її здійснення живемо, мислимо, відчуваємо і трудимося».

Вершини української мислі кажуть, що саме слово ІДЕЯ, як буквопис, є словом-первнем і українською мовою прочитується як І-ДЕ-Я, де перша літера є числовидом 1 (Один), що на Кирилиці означає Аз (Бог). У прямому прочитанні зліва направо цей видообраз означає запитальне — відношення людського Я до Бога, а в зворотньому прочитанні отримуємо відповідь: Я є Добром Одного. Бог творить людину для її і свого добра (утвердження). Як же Він творить? За образом Своїм! Тож Людина є образом Ідеї. Тому все те, що вона Образотворить (виражає як Божественне), — Слово, Середовище чи Дія, є Ідеотворчістю.

Український Бог дарував нам рідну мову як необхідну і достатню умову збереження народу! «Роде наш красний, роде наш прекрасний...»

«Прорветься Слово, як вода».

«Визначте значення слів — і ви позбавите людство більшості оман». (Рене Декарт). Цю геніальну думку французького ученого, автора лаконічної формули «Мислю — значить живу!», проілюструємо простим прикладом: визначимо значення українського слова РАНОК.

Користуючись вже відомими досягненнями нашого буквопису, читаємо: PA — НОК. РА — це Сонце (у давньоєгипетській міфології так звали Бога Сонця). Три останні букви прочитаємо у зворотньому напрямку — справа наліво. Вийде — КОН. Отже, українське слово РАНОК каже нам, носіям української мови: Сонце вже на кону, тобто зійшло!

Так само слово РАДІТИ каже нам, що ми — Діти РА, діти Сонця, сонцепоклонники. А слово ГРІШНЕ хоче нам пояснити, що гроші — це від Лукавого. Слово хоче бути почутим! Вслухаймося у слова української мови.

(Не має аналогів в інших мовах дивовижне українське слово немовля. Російська, наприклад, каже младенец, грудной ребёнок. Це вже зовсім не той аромат!)

Усе Твориво — один гігантський текст. Він звучить як музика сфер. Людина — також книга, яку можна читати. Навіть вода має пам’ять і здатність самоочищуватися. Людина також повинна самоочищуватися, шукати найвеличнішого Друга в собі. Поза собою Його знайти неможливо! Неможливо знайти Його і поза Словом! І про це знав Тарас Григорович Шевченко:

Так каже Микола Вінграновський.

***

Мудрий німець фон Гумбольдт помітив, що «різні мови — це не різні позначення одного й того самого предмета, а різні бачення його». Наш видатний мовознавець Олександр Потебня у своїй праці «Мова і народність» зазначив: мови «суть засоби перетворення початкових домовних елементів думки і тому можуть бути названі засобами створення думки». Більше століття тому він писав: денаціоналізація «зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення».

Ніби про наші лихі часи сказано! Справді, якщо правдиве Боже Слово творить світ, то спотворене слово його спотворює. Вічний і таємничий, відомий лише Всевишньому, код творіння усього через Слово працює на всіх рівнях — від космічного до генетичного! А «людина та людство існують у світі для того, щоб співпрацювати з еволюцією» (Микола Реріх).

І нема якогось одного — «обраного» чи «вибраного» — народу! Всі народи, великі і малі, на третій від Сонця планеті Земля — обрані. Бо кожна людина создана Творцем за образом і подобою своєю, а народ — це не абстракція якась, а живі люди.

Це рядки з поеми Ліни Костенко «Циганська муза» про першу ромську поетесу Папушу. Унікальна людська доля! Папуша (Броніслава Вайс) жила у Польщі. Їй забороняли писати вірші в циганському таборі. Вона втекла і писала. Друком вийшло три збірки Папуші, одна прижиттєва і дві, вже коли її не стало.

...Мене однаково хвилюють і єврейські народні мелодії, і циганські наспіви Пабло Сарасате. А найбільше — українська народна пісня! Жартівлива і трагічна, весела і сумна... Великий німець Гердер у своїй книзі «Голоси народів у піснях», писаній ще у дев’ятнадцятому столітті, захоплювався українськими народними піснями! 1845 року Ф. Боденштедт переклав німецькою мовою збірочку українських народних пісень і так відгукнувся про них: «У ніякій країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не відбився так живо й правдиво в піснях, як серед українців».

У 1866 році Марія Маркович (Марко Вовчок) друкує у Парижі збірник двохсот українських народних пісень. У короткій передмові до нього Марія Олександрівна пише: «Ці пісні зібрані в Україні поміж людьми. Співали й старі, й молоді, й дітки. Хранені були ці пісні в пам’яті, поки пощастилося стрінути пана Е. Мертке, що оце тепер їх положив на ноти... Як щиро та не боячись казати, то, мабуть, краще над українських пісень нема у всьому світі великому.»

14 липня 1883 року Іван Якович Франко написав великого вірша «Пісня і праця». Там є й такі сердечні слова:

А який найостанніший рядок написала рука Тараса Григоровича Шевченка? — «І веселенько заспіваєм»!..

...На Кавказі живе маленький народ аварців. Маленький, але під керівництвом своїх національних героїв — Шаміля і Хаджі-Мурата — (про останнього Лев Толстой цілу повість написав) аварці й інші кавказькі народи 25 років чинили відчайдушний опір російській імперській політиці «собирательства».

Шаміль сказав: «Як рідну землю бережіть мову!» Хаджі-Мурат сказав: «Слова — ті самі кулі, даремно їх не витрачайте».

Аварці — маленький, але мудрий народ. Вони кажуть: щоб дізнатися про справжню ціну людини, треба спитати у сімох — у лиха, у радості, у жінки, у шаблі, у золота, у пляшки, у самої людини.

Аварські діти цілісінькими днями тренуються, щоб без запинки сказати рідною мовою просту фразу: «Під мостом квакала жаба». Аварською це звучить приблизно так: «К’ода гьорк к’верк к’вак’вадана».

І тою мовою аварець Расул Гамзатов написав таких «Журавлів», яких перекладено на десятки мов великих народів, у тому числі й на українську:

Знову й знову перечитуючи ці натхненні рядки, завжди згадую тих трьох молодих хлопців з Української Повстанської Армії, які вже майже сімдесят років лежать на дворічанському цвинтарі. Тільки клич журавлиний у серпневому небі над нашим селом схожий мені не на аварську, а на мою рідну українську мову: «Кличуть кру-кру-кру, закім море перелечу, крилонька зітру...».

(Чи є щось подібне у красному письменстві того народу, релігійні фанати-шовіністи якого самі себе назвали «обраними»?!)

Батько Расула Гамзатова казав: «Хто не піклується про свою націю, не може піклуватися про весь світ». Ще один мудрий горець Абуталіб гірко іронізував над тим, які данайські дари принесли малим кавказьким народам російські завойовники:

— Раніше в нашому аулі був один п’яниця, тим він і був знаменитий, його знали по всій окрузі. Тепер у нашому аулі один непитущий. Подивитися на нього, як на диво, приходять здалеку...

Не набагато оптимістичніша картина зараз і в моєму рідному Дворіччі. Місцевий бар ніколи не порожню є. А були часи, коли тут люди гуртувалися у Братства тверезості. Скажімо, у сусідньому Ладичині (за три кілометри від Дворіччя) таке братство заснувалося ще у 1875 році, відновилося у 1908-у. Девізом братства були такі слова:

Тверезий спосіб життя активно пропагували серед братів і сестер во Христі місцеві священики Святенький і Балтарович. Теперішні ж «отці» можуть запросто «глушити» по святах і буднях дешевий коньяк, а то й самогон зі своїми прихожанами...

(Але наш поет вірить:

Часи міняються... Цікаво порівняти з давнім девізом українського Братства тверезості девіз сучасного російського «Общества трезвости»:

***

...«На чому ми там зупинилися, серце?»

У тому віці, в якому я зараз живу, є тільки ти, моя Любове, і Бог. Бо з літами —

...Сниться мені у Дворіччі, в батьківській хаті, у якій лише одна моя жива душа, дивний сон:

Священний гай. Живий вогонь. Молитва волхвів

Є ще в Україні Священні гаї! І збираються там, на берегах Дніпра-Славути, неподалік Чернечої гори, наші волхви-ясновидці.

Добувають живий вогонь. Стають у коло. І моляться. І священнодіють. Сідають круг живого вогню. Верховний волхв неспішно і тихо, щоб усі чули, каже:

— І мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього — ніщо. Вічне, як хліб насущний, не приїдається ніколи. З Вічності усе видно й чути.

Ось, бачу: уже зійшов з Чернечої гори Тарас. Ходить Україною, яка понад двадцять літ зоветься незалежною, вдивляється у людей палаючими очима і каже:

— Іди до нас, внуче Дажбожий Тарасе! Тут, у цьому колі, є з ким сісти хліба з’їсти, промовить слово. Ми розкажемо тобі, що народ наш вже не мовчить, я виходить на Майдани і творить Революції Гідності!

З Вічності, Тарасе, нам усе видно й чути. І крізь ту хурделицю північну ми тебе чули! Чули і просили у Господа, щоб дав тобі ще віку і сили сказати українцям найголовніше. Сказати, що рід наш такий же древній, як людність «в непробудимому Китаї, в Єгипті темному, і понад Індом і Євфратом», що

Ми зробили так, щоб ти молився не чужим богам, а тільки Рідному і навчав цього ту грішну душу Ликеру:

Найбільше молячись Правді на землі, ти, Тарасе розповідав ту правду своїм братам незрячим. Навіть правду про царів, не милуючи ні юдейського Давида, ані многогрішного «хрестителя» Володимира. Якби ж то читали, не пропускаючи жодної коми:

Нашими молитвами, внуче Дажбожий, ти возвеличив малих отих рабів німих і на сторожі коло них поставив Слово. І возвістив їм святу волю Праотців наших:

Ми чули, дорогий наш Тарасе, як за кілька місяців до відходу у Вічність твоя чиста душа просила Господа:

Земної любові, сім’ї, дітей, хатинки над Дніпром наш Бог тобі не дав, Тарасе. Бо ти мусив, за помислом Творця, дбати про вічне. Он як добре сказав у 1975 році про твоє вічне, Тарасе, волинський поет Олександр Богачук:

Багато українців носять тепер у своїх серцях таке Святе Письмо: «У почині було Слово. І Слово було у Шевченка. І Слово було Україна!»

Велика дочка України Ліна Костенко написала: «народ шукає в геніях себе». І так побачила твоє безсмертя, Тарасе:

Найбільший Геній нашої нації ходив іще у кріпаках, а вже «списував Сковороду»!

Писанки Кості Шишка

«Ми всі — діти Шевченка», — казав у Луцьку українець Кость Шишко. За лічені дні до своєї смерті він написав: «З надією вглядаюсь у майбутнє, де має здійснитись споконвічна мрія про український рай, окреслений Тарасом у казематі з розмахом мікеланджелівських фресок у невибагливому, здавалося, „Садок вишневий коло хати...“»

Твоїми устами, Тарасе, Кость питався українців: «Навіщо серце я скришив об душі з каменю глухого?». А про себе гірко казав:

Але він твердо знав, що

Кость Шишко дружив з трагічної долі волинським художником Олександром Валентою. І вмів малювати. Якось намалював ось такого хреста, на якому тоді розпинали тих з його покоління, хто ще мав у грудях живе серце:

Винайдений Костем оцей НІМОГОМІН (з якого боку не читай, а виходить той же НІМОГОМІН!) характеризував німоту тих недобрих для українців часів сатанинського комунобільшовизму. Але ж в осерді того хреста Кость поставив букву Г — глаголь! І якщо читатимете від неї, то на всі сторони світу — схід, захід, північ, південь — лине український ГОМІН. Той Гомін Золотий, який так чуйно ловило юне українське серце Павла Тичини!

А ще ця Божа українська душа, Тарасе, — Кость Шишко — намалював цілу книжку писанок! Йди-но, Костю, у наше коло, покажи нам писаночку-другу.

— Низько кланяюсь святому товариству і батькові Тарасу! Вибрав я для вас три свої писанки. Ось послухайте, як буде ваша ласка.

— Спасибі тобі, Костю! Бач, Тарас аж заплакав, слухаючи твої писанки. Сідай коло нашого вогню, наш славний писанкарю.

...Тут я прокинувся. А так хотілося, щоб сон тривав ще довго, щоб прийшли до волхвів у Священний гай зі своїм вічним українським Словом Леся Українка і Ліна Костенко, Іван Франко і Пантелеймон Куліш, Павло Грабовський і Павло Тичина, Михайло Коцюбинський і Микола Вінграновський, Василь Симоненко і Василь Стус, Олександр Довженко і Павло Гірник, Євген Маланюк і Євген Пашковський, Богдан-Ігор Антонич і Євген Плужник, Остап Лапський та Олесь Гончар...

Щоб долинув до того Священного гаю з далекої Америки неповторний голос нашої Квітки — Квітки Цісик. Вона б так заспівала мудрим волхвам-відунам українських пісень, як тільки вона вміє! Коли той дивний Квітчин спів почула кримська татарка Джамала, то й сама захотіла заспівати оте наше лемківське «Ой, верше мій верше, мій зелений верше, уж мі так не буде, як мі било перше...».

Татарка Джамала співала ту просякнуту життєвим драматизмом українську народну пісню на дуже солідному конкурсі. У залі стояла мертва тиша. Після виконання пісні всі члени журі (росіяни, євреї...) встали, довго плескали у долоні і виставили Джамалі максимальні оцінки. Татарка перемогла на конкурсі в Юрмалі з українською народною піснею!

Київський таксист, що віз з Борисполя американського музиканта-віртуоза Алекса Гутмахера поставив диск Квітки Цісик. Американець слухав у її виконанні нашу «Черемшину» і... плакав. (Пізніше він заснував великий проект — «Незабутня Квітка»).

...Ми сиділи з відомим канадським бандуристом українського походження Віктором Мішаловим у номері луцького готелю і говорили про ту незбагненну таїну і духовну силу української пісні. Це він — Віктор Мішалов — зумів привезти в Україну у вісімдесяті роки минулого століття (нелегально, манівцями, через Брест) записи наших народних та авторських пісень у виконанні Квітки Цісик. Так Україна почула свою Квітку, яка народилася, розцвіла і зів’яла в Америці.

— Ви, пане Вікторе, відкрили Україні не лише Квітку Цісик, але й луцького школяра, бандуриста Максима Мельника, — кажу своєму співрозмовнику.

— Як? — щиро дивується Мішалов, — що ви маєте на увазі?

І тут я дослівно переповів панові Віктору емоційну розповідь моєї дружини Валентини. Вона поїхала з Луцька у Харків на всеукраїнський конкурс бандуристів імені Гната Хоткевича зі своїм улюбленим, талановитим і дуже працьовитим учнем Максимом Мельником. І так розповіла потім про церемонію нагородження переможців конкурсу:

— Сидимо ми у великому філармонійному залі. Голова журі — Віктор Мішалов з Канади — оголошує імена лауреатів і дипломантів конкурсу. Назвав дипломантів, оголосив, кому присуджено треті, другі, перше місця. Я чула усіх цих дітей, розуміла, що вони заслужили свої нагороди. Але ж чула, як добре виступив і мій Максимчик. Чому ж йому не дали навіть маленького диплома?!

Сиджу вже зі сльозами на очах. Аж раптом чую, як в тумані:

— А тепер, шановні пані і панове, назову вам ім’я володаря Гран-прі нашого конкурсу — Максим Мельник, місто Луцьк! Він показав, що вміє не тільки співати, але й добре грати на бандурі. Його викладач — Валентина Форсюк.

Не вірю своїм вухам. А мене вже харківські колеги-викладачі штурхають під бік: «Валентино Андріївно! Де ж ваш Максим, хай іде на сцену...». Мої сльози печалі вмить стали сльозами радості. Ну, думаю, є таки на світі справедливість. І сьогодні вона глаголить устами Віктора Мішалова...

— А-а-а... Згадав, згадав, — усміхнувся пан Віктор, — хороший хлопчик. І дружина ваша вклала в нього багато труда. Тому й Гран-прі ми присудили саме їм. До слова, про Квітчину «Черемшину», слухаючи яку, плакав у таксі Алекс Гутмахер. Я у свій час був дуже подивований, коли дізнався, що її написав простий сільський учитель музики з Гуцульщини. Таким вчителям, серед яких і ваша дружина, щастить знаходити серед української дітвори справжні перлинки. Передавайте Валентині Андріївні мої щирі вітання! А де зараз її Максим?

— Навчається в музичній академії в Києві.

Росте ще один український кобзар. Він також був на Майдані!

Усе життя моєї дружини Валентини пов’язане з бандурою. Малою школяркою вона навчалася в дитячій музичній школі в Луцьку. З волинського села до неї іноді прїжджав у неділю чи на свято дід — Михайло Лукич Галас. Його в родині звали на польський манер — Міхал, бо народився він на Холмщині. Під час горезвісної операції «Вісла» опинився аж на Одещині, лише згодом зумів перебратися на Волинь.

Дід Міхал привозив продукти, гостинці. І кожного разу обов’язково просив:

— А тепер, дитинко, заграй мені на бандурі і заспівай...

Його улюбленою була українська народна пісня «Стоїть гора високая». Мала Валюня сідала на стільчика, брала свою дитячу бандурку і щиро виспівувала дідусеві про ту високую гору і про той гай зелений, під яким блискучою змійкою в’ється чиста річечка. «А молодість не вернеться, не вернеться вона...»

Український селянин, поклавши свої великі мозолисті руки на коліна, слухав срібний передзвін бандурних струн, чарівний голосок своєї внучечки — і плакав... А потім казав:

— Учися, Валюню, то буде твій хліб!

Ця мала Валюня жила в дитинстві біля Луцького замку і ходила тими ж стежками, якими бігали колись дитячі ніженьки малої Лесі Українки — наша геніальна поетеса жила тут з семи до десяти років.

«Кобзарі ж бо, знають люди, то — душа народу»

Це рядок з поетичного реквієму «Кобзарська Покрова» волинянина Святослава Бородуліна. Живим художнім словом автор свідчить, як жорстоко винищували українських кобзарів у часи комуно-більшовицької тиранії — принаймні дві тисячі мандрівних співців з бандурами, кобзами й лірами були закатовані органами НКВД.

Не милували їх і гітлерівці в роки окупації України. Вже в грудні 1941 року вони зняли з концертної подорожі по Київщині знамениту капелу бандуристів, створену в столиці України у 1918 році. Але наші славні кобзарі якось зуміли здолати перешкоди і вже влітку 1942 року прибули на гастролі до Рівного.

У той час газету «Волинь» в Рівному редагував знаний український письменник Улас Самчук. У книзі своїх споминів «На коні вороному», написаній в Торонто у 1971-1974 роках, він згадує, що отримав запрошення такого змісту: «Відділ культури та освіти Київської міської управи та окружна Просвіта в Рівному мають честь запросити Вас на концерт Київської капели бандуристів і солістів Київської опери, що відбудеться 15 червня 1942 року».

Керував тоді капелою молодий, енергійний і талановитий музикант Григорій Китастий. До її складу входили його брати Іван та Петро, відомі бандуристи Григорій Назаренко, Йосип Панасенко, Тимофій Півко, Іван Яровий, Гаврило Махиня та багато інших виконавців. Це просто неймовірно, але такий концерт справді відбувся неподалік від резиденції рейхскомісара України Еріха Коха в Рівному.

Вже після війни брехлива московська комуністична пропаганда твердила, що саме за його особистим наказом був стертий з лиця землі Успенський собор на території Київської Лаври, знищені інші православні храми. Звичайно, гауляйтер Кох не симпатизував українцям, але й наказів про руйнування храмів він не віддавав. Ось, що пише у своїх автобіографічних спогадах архиєпископ Лука, в миру професор, доктор медицини і навіть лауреат сталінської премії Валентин Феліксович Войно-Ясенецький (спогади видані Російською православною церквою):

«В советских документах говорится, что собор в лавре взорвали немцы. В действительности это не так. Он был заминирован Красной армией при отступлении миной замедленного действия. Немцы пытались разминировать, но произошел взрыв.

Немцы, за редким исключением, не трогали православные храми. Наоборот, известны многочисленные случаи открытия немцами церквей с целью завоевания доверия населения. С другой стороны, известно отношение безбожных политруков Красной армии к национальным святыням. Один очевидец, игумен Мисаил, свидетельствует: „Когда немцы отступили от нашего села под Волоколамском, прибыла машина с красноармейцами-саперами. Они сразу же направились к храму. Долгое время что-то копали, носили какие-то ящики. В четыре часа утра раздался сильный взрыв. Древний прекрасный храм превратился в груду камней. На следующий день жителям села было обьявлено, что храм взорвали... немцы“».

...Але повернімося до концерту Київської капели бандуристів. Ось як згадує про той концерт Улас Самчук.

«Цей виступ капели у цей час був справжнім її тріумфом, відчувався святковий піднесений настрій, простора зала театру була виповнена до відмови... Програма почалася відомою, ностальгійною „Думи мої, думи мої“ Миколи Лисенка, далі там були „Гей, злітались орли“ і „Максим Залізняк“ Кирила Стеценка...А скінчилося все спонтанним „Ще не вмерла Україна“, проспіваним усією публікою. Оваціям, вигукам „Слава!“ не було кінця і краю. А після капелян розібрали громадяни по гостинах і все це діялось в родинній атмосфері...».

Достеменно відомо, що в Рівному капела повторила свій концерт, а потім переїхала до Луцька. І тут кобзарів чекав повний тріумф. Ще трохи процитуємо Уласа Самчука: «У Жидичеві великий концерт у лісі, ввечері, при світлі огнів, з тисячами слухачів, з промовами і „Ще не вмерла Україна“. Це вже нагадувало щось з Коліївщини, про Чигирин, Холодний Яр, Мотрин Монастир. І, розуміється, не було це таємницею для гештапа. Його агентура не спала, вона донесла про це, куди треба, і коли бандуристи верталися возами до Луцька, вже по дорозі їх перестріли гестапівці і направили замість до Луцька, — до станції Ківерці, а звідтіль без пересадки до Києва».

Що ж далі сталося з капелою? А далі гітлерівці діяли за зловісними рецептами НКВД. Під виглядом концертування київських бандуристів запроторили товарними вагонами до закритого табору остарбайтерів під Гамбургом. Там наші кобзарі «концертували» з кайлами й лопатами майже півроку. І лише восени 1943 року, коли гітлерівська верхівка усвідомила неминучість свого краху, капелу бандуристів відпустили на всі чотири сторони.

Капеляни планували повернутися до Києва, але добралися лише до Рівного. Фронт стрімко наближався зі сходу. Що робити? Григорій Китастий прийшов за порадою до Уласа Самчука. Ось як письменник описує ту зустріч з керівником капели у книзі своїх спогадів: «Китастий зайшов радитись, чи не слід би їм податися „до лісу“ і наподобити там кобзарів з „Гайдамаків“. Я їм цього не радив робити. Це не романтика, а жорстока реальна дійсність. У партизанці вони загинуть, тож Україна буде потребувати їх ще довгий час. Здається, моя рада вплинула, капела повернулася до Львова. І зробила опісля в широкому світі величезне своє діло».

Не всі бандуристи тої героїчної капели повернулися з німецької неволі, не всі пережили лихоліття війни. А відомого театрального діяча Анатоля Демо-Довгопільського, який був активним організатором гастрольної поїздки київських кобзарів по Волині у червні 1942 року, німці, поспіхом залишаючи Рівне, розстріляти не забули...

А в Києві гітлерівці розстріляли у лютому 1942 року Олену Телігу та її чоловіка Михайла. У згаданій щойно книзі споминів і вражень Уласа Самчука «На коні вороному» знаходимо вражаючий факт. Автор знаменитого роману-трилогії «Волинь» згадує такий містичний епізод: «Я передав Юрію Липі бандуру Михайла Теліги. У мене вдома вона висіла на стіні, над канапою моєї робочої кімнати. І одного разу вона голосно і безпричинно тріснула так, що задзвеніли всі її струни. Це сталося приблизно того дня, коли Теліга міг бути страчений. Для містика Юрія Липи це мало інтригуюче значення, він довго розглядав тріщину на бандурі і говорив, що сили, які розважають нашою долею, є ще далеко не збагнуті. Пізніше ту бандуру було передано бандуристові Зіновію Штокалкові...»

Бандура — інструмент духовний. На вдячну публіку він відгукується вражаючою вдячністю. Бандура тестує публіку. Причому безпомилково. Роман Гриньків — відомий український бандурист-віртуоз — каже, що йому найкраще виступати перед дітьми і музикантами — інструмент тоді співає, мов ллється жива вода.

...У селі Струсів Теребовлянського району, недалеко від мого рідного Дворіччя, недавно відсвяткувала своє 55-річчя заслужена капела бандуристів України «Кобзар». Нічого подібного немає в жодному іншому селі України. А починалося все з патріотизму і професіоналізму тендітної жінки.

Звали її Ганна Сергіївна Білогуб-Вернигір. У тридцяті-сорокові роки минулого століття її знали як одну з перших бандуристок на теренах Західної України. Потім її переслідував комуністичний режим як дружину Дмитра Білогуба, ад’ютанта Симона Петлюри. У 1950 році вона починає вчителювати на Теребовлянщині, у Струсівській школі-інтернаті навчає дітей грати на бандурі. Потім було тріо бандуристок, згодом сформувалася й капела. У травні 1957 року (хрущовська відлига) відбувся перший виступ капели.

Про цей унікальний колектив я не раз чув з розповідей моїх учителів з Ладичинської восьмирічної школи — Павла Киби, Василя Качурівського, Омеляна Ониськіва, Омеляна Станимира, котрі також грали й співали у Струсівській капелі бандуристів. Її учасниками були і є також обдаровані люди з інших сіл нашого району.

Струсівську капелу тепло зустрічали в Болгарії, Польщі, Прибалтиці. Співала вона й на Майдані Незалежності у Києві у незабутні дні Помаранчевої революції. Народ, який має вже понад триста тисяч записаних українських пісень (а скільки їх ще не записано!), вигубити неможливо.

...Україна зраджена й сьогодні, як колись. Вслухаймося (добре вслухаймося!), як співає свою пісню «Під Крутами» сучасний український кобзар Володимир Горбатюк:

«... Кобзарі існували з незапам’ятних часів. Скільки є народ — стільки є й співці у його надрах, як виразники його волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному — боянами, гуслярами, піснярами, лірниками, кобзарями, бардами, бандуристами, — проте суть їхня не міняється. Це — речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, його історичного оптимізму. А відтак — хіба можна мислити, що грядущі епохи залишать у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління й сенсу буття?»

Так пише про кобзарів Олесь Бердник. І на своє ж питання відповідає: «Я не мислю такого! Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші.

...Кобзар! Давши таку назву своїй думі, Тарас окреслив пунктир для прийдешніх співців: не лише повторювати прадавні думи, оплакувати минулу славу, нагадувати про втрачене, а й — головним чином — концентрувати в собі та довкола себе найвищі духовні вартості, цноти, заповіти і дійства. Гуртувати, вести, діяти! Ось що таке кобзарі!»

...1913 року в Казані вийшла книжка російського дослідника Івана Прижова «Нищие на святой Руси». Цитую українською мовою: «Головна власність українського сліпця — кобза або бандура. Це не мертві і часто тупі фігури великоросійських калік, які співають те, чого вони не розуміють, ні, це живі люди, які страждають такою мірою, що плачуть, коли співають... Кобзар співає не тому, що пісні — його промисел, а в силу своєї поетичної натури: він не може не співати, він піснею заспокоює свою душу».

Це ніби коментар до знаменитого «Перебенді» Тараса Шевченка. Візьміть «Кобзар» і перечитайте його ще раз! Перечитайте ще раз і щиру молитву до кобзи Пантелеймона Куліша:

Збуваються великі пророцтва Тараса Григоровича Шевченка. Одне з них:

Про книгу Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси» Шевченко написав: «Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова...Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна.»

...Кость Черемський видав у Харкові в 2002 році прекрасну книгу «Шлях звичаю» про маловідомі сторінки виникнення й розвитку українського епічного співоцтва, про нетлінний набуток «незрячого» кобзарства і «зрячого» бандурництва, про сакральну «вустинську» спадщину незрячих співців, про перші народні рукописні книги — Кахтирі.

Вустинські книги — неписані заповіти й мудрощі (тії незримії скрижалі, незримим писані пером — Шевченко!), що зберігалися в народній пам’яті і передавалися усно, з вуст у вуста. З 1773 року почали записувати рукописні Кахтирі, — назва не випадкова: згідно з переказами, у таємничу Кахтирську (Кахетську) землю за «зміни віків» потрапили народні лицарі, там були заховані й перлини народних знань та «мудрощів».

Вустинські книги незрячих співців і Кахтирські книги, писані зрячими, мали єдине епічне коріння і єдиний співоцький стрижень. «Бо глибинна мета їх була одна, — пише Кость Черемський, — берегти епічне „вустинське джерело“, „підземну пісенну Славуту“ — міфічну кобзарську річку, яка живить українську мову. „Устин-Книги — це, що з усти балакаємо, а річка — це не думайте, що це річка та, що в їй вода тече. Ні! Ця річка — наша річ! Устин-річка — це значить з уст тече наша українська річ“, — пояснював харківський кобзар Петро Древченко.» Ця невичерпна підземна пісенна Славута живила великі українські душі — Сковороду, Котляревського, Основ’яненка, Шевченка, Франка, Лесю Українку, Степана Руданського...

З дванадцяти Вустинських книг незрячих співців і Кахтирських книг, писаних зрячими, де значилася «уся честь і хвала» України, багато сторінок треба вписати у Святе Письмо Українців. «Хто ми є», «Старопомник», «Семирадник», «Дітогляд», «Пісняник», «Як треба жити і щоб які були діти», «Сновидник» — ось лише деякі, за дослідженнями Порфирія Мартиновича, назви цих українських скрижалей. Вони вчать неложними устами, як треба жити самому і як урозумлять дітей своїх, щоб вони не пополячились і не по-кацапились, щоб не були раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття...

Тарас Григорович Шевченко не раз слухав сліпих кобзарів, зовсім не випадково і головну свою книгу назвав «Кобзар». Тримав він у руках і рукописні Кахтирі, деякі його твори написані під їх безпосереднім впливом. Дід Слюсаренко із Канівщини згадував: «Були Кахтирні книги, так їх Тарас Григорович любив читати. Я то сам не бачив, як він читав. А батько розповідали, що він як читав Другу Кахтирську книгу, так пів дня плакав, як мала дитина, і з човна не вилазив. Цілий день! І все з неї, тії Кахтирської щось записував у свою книжечку».

Друга Кахтирська книга, кажуть дослідники української старовини, звалася — «Як треба жити і щоб які були діти»... Кость Черемський пише у своєму «Шляху звичаю»: «Дорогоцінна „вустинська“ спадщина, яка мусила берегти духовне коріння нації, так і залишається невідомою для більшого загалу». Але — прорветься слово як вода! Слово, що стоїть на сторожі нашого народу. Вивчення цієї безцінної спадщини вже почалося. Воно відкриває нам дорогу до чистих джерел народної традиції і мудрості. «Варто лише зважитися — і пригода почнеться», — казав світлої пам’яті кобзар і майстер Микола Будник.

Як дивовижно знайшлися дошки правдодатні Велесової Книги, так можуть ще воскреснути в пам’яті народній Вустинські Книги наших сліпих кобзарів. У «Кобзарі» Тараса Григоровича Шевченка чути голос і тих великих книг українського народу, і слово його столітнього діда, і пісню його ласкавої матері... А після відходу Тараса у вічність вже сучасні українські кобзарі виспівують його Слово.

...Дванадцята Вустинська Книга звалася «Тайник, щоб злий дух до серця не проник». Небагато нам ще відомо з цієї найтаємнішої кобзарської вустиниці. Але: для тих, хто має незламну рішучість знати, шлях відкривається сам.

Таку незламну рішучість знати мав Українець Порфирій Денисович Мартинович, нелегке життя якого сповнене надзвичайної цілісності та правдивості. Вже з семи літ він вивчав напам’ять, вживався у все, що чув про Вустинські і Кахтирські книги. «Наші книги на умі та на устах, а їх нема ніде записаними на листах... Незнаючі їх не знають, а знаючі знають», — казав Мартинович і переконував: народну світоглядну систему можна зрозуміти лише цілісно без поправок на чужинецькі взірці. Українське мусить бути українським!

Ще наприкінці XIX століття визначний український музикознавець П. Сокальський написав знаменні слова: «Нащадки, що продовжують роботу предків, ідуть вперед, багатіють. А ті, що починають свою роботу заново, недбало кидаючи зроблене до них їхніми батьками, не виб’ються із злиднів і рабського наслідування іноземців, у яких назавжди залишаться під опікою.»

Україна — це Європа? Україна — це Україна! Українське має бути українським — лиш на Батьківщині солодкою стає проста вода!

Василь Барка, «Живий спадок»: «Не менше причин вивчати кобзарство — в живій силі їхньої мелодії і мови: бо спроможна розбудити і вдержати духовне горіння в наших серцях... Кобзарство має в собі чудесний бальзам проти духовних недугів нашого часу. Ця цінність — моральне здоров’я.

...Вивчення кобзарства, даючи радість від проникненної і лагідної краси музики і співу, ріднить нас найглибше із предківською долею, лицарськістю в житті, мрією і всією духовністю, звідки приходить жива снага для нашої душі, ошляхетнює і збагачує її, приготовляє до вищого ступеня її життя».

Навіть якщо залишиться один Кобзар — Шевченків — Україна не вмре ніколи!

Тарас Шевченко називав українську мову «господа слово», бо ця мова творилася за законами творення світу — природно і гармонійно. Видатний поляк Адам Міцкевич заявляв, що «Україна — столиця ліричної поезії, звідси пісні розходяться на всю Слов’янщину».

Дуже виразно сказав про асиміляційну стійкість як давнього так і сучасного українства у своїй праці «Давність малоросійської мови» (1879 рік) вже цитований у цій книзі польський учений Михайло Красуський: «Говори диких людей змінюються протягом декількох поколінь, мова ж українців, хоча також не в первісній формі, стоїть до нашого часу твердо, як непорушна скеля».

(Інший великий поляк, який був не менш великим українцем, у 1926 році сказав українською мовою: «Знайте, що не буде ніколи Великої України, доки українськими руками не буде переможена „Україна“ підла і мала. [...] Мусите прийняти мову тих, кого ви називаєте рабами. Прийняти не на те, щоб упідлитись, зукраїнізувавшись, і щоб самим рабами стати, а щоб раби перестали бути темними, вас і Україну вбиваючими рабами.[...] Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочем бути». — В’ячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів»).

Глибоке судження залишив нам великий мовознавець Макс Мюллер: «Де б ми не аналізували мову як істинні учені — в Ісландії чи на Вогняній Землі — ми виявляємо в ній ключ до найглибших таїн людського розуму і відповідь на філософські та релігійні питання, якої нам не може дати ніщо інше.

Кожна мова, санскрит чи зулуська, подібна на сувій пергаменту, де новий текст написаний поверх старого, і, якщо з ним обходитись акуратно, дозволить побачити початковий текст... Кожна мова, якщо її правильно попросити, відкриє нам розум художника, який надав їй форми, від першого пробудження цього розуму до його найостанніших мрій. Кожна мова буде давати нам один і той же урок, на якому основана вся Наука Думки, — навчить нас, що як нема розуму без мови, так нема і мови без розуму».

Сказано давненько. А ось що пише сучасний автор «Англійської мови»: «Коли фізики древності відчули, що існують сили, яких вони не можуть зрозуміти, вони спробували обійти цю трудність, придумуючи „духів“, які керують матеріальним світом.

Людина, що вивчає мову, виявляючи таємничу силу, яка створює і змінює мову, змушена була прийняти цей древній спосіб дії і дати нечітке визначення „духу мови“, наділивши ним силу, яка керує розвитком мови... Вірогідно, ми можемо знайти найближчу аналогію в тому, що ми називаємо „духом бджолиного рою“. Цей дух у бджолиних сім’ях повинен керувати їх працею за чітко встановленим планом і з розумним врахуванням потреб і можливостей; і, хоча він не виходить від якоїсь постійної влади, він ефективно впливає на кожного члена сім’ї. Точнісінько так само і в кожному з нас Дух Мови знаходить спосіб здійснювати свої директиви».

Дух Мови знайшов спосіб зробити так, щоб, скажімо, французькомовний у побуті Олександр Пушкін писав російською, а російськомовний Володимир Сосюра — українською. Олена Теліга, батьки якої були українцями, оволоділа рідною мовою після двадцяти літ життя. І саме українська мова дарувала їй небувалий духовний і творчий злет.

...12 липня 1941 року, субота, вечір, польське місто Краків. Олена Теліга й Улас Самчук сидять у невеличкому ресторані й обговорюють останні деталі свого скорого нелегального переходу через Сян на вже захоплену німцями Західну Україну. Через дев’ять днів Олені виповниться 35 років. Вона не знає, що через сім місяців, 21 лютого 1942 року, німці розстріляють її разом з чоловіком та багатьма іншими українськими патріотами у Бабиному Яру під Києвом. Господь здійснив її палку і відчайдушну мрію:

...Олена весела й чарівна, вона розповідає уважному Уласу про ту дивовижну метаморфозу, яку витворила з нею українська мова:

— Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром Першим і Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії... І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов’янською мовою, шо звалося Подєбради, в маленькій Чехо-Словацькій республіці, я була приголомшена, що мій батько, відомий російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є ректором господарської академії, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри, і (о жах!) навіть приватно і навіть вдома говорять на тій самій «нікому не зрозумілій», яку нас звичайно казали, мові.

Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і з матір’ю з приводу цього... Моїм товариством були «істинно русскіє люді» з табору Денікіна і Врангеля, з ними я приятелювала, читала Гумільова...

Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда... Це було на великому балу у залах Народного дому на Виноградах, що його улаштував якийсь комітет російських анархістів. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Хтось почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»... Всі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.

І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу й обурено крикнула: «Ви хами! Та „собача“ мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і господарської академії. Батько й мати з цього раділи...

Подякуймо Уласу Самчуку за те, що у книзі своїх споминів і вражень «На білому коні» він зберіг цю передсмертну сповідь Олени Теліги. А на братській могилі українських патріотів у Бабиному Яру я написав би такі слова волинського поета Костя Шишка:

...Михайло Коцюбинський у своїй автобіографії написав: «Занедужавши на дев’ятому році на запалення в легенях, я в гарячці почав говорити по-українському, чим не мало здивував батьків». У сім’ї хлопця розмовляли російською. Спрацювали гени! На тринадцятому році Михайлик дістав «Кобзар» Тараса Шевченка, оповідання Марка Вовчка і це вже безповоротно скерувало його на свідомий український шлях, до Тіней Забутих Предків.

А ось що написав Іван Якович Франко у посмертній згадці (некролозі) про Марію Олександрівну Вілінську (літературний псевдонім Марко Вовчок): «Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства... Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова...Ще одна різниця заходить між її українськими і російськими творами. Хто читав українського Марка Вовчка, той стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсім навпаки: мова ординарна, безбарвна...». Франко пише «на дивне диво», бо ж знає, що Марія народилася 10 грудня 1833 року в Орловській губернії і мала в своїх жилах російську кров. Яка ще мова, крім української, творила такії дивнії діла з великими людьми?!

Даруючи Марії примірник «Кобзаря» 1860 року, Тарас Григорович Шевченко написав: «Моїй єдиній доні — Марусі Маркевич і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».

Такими словами звернувся на 84-у році життя до неживих вже своїх батьків українець Остап Папський. Він народився, жив і помер за межами нинішньої України...

Геніальний математик, механік і фізик Микола Боголюбов мав феноменальну пам’ять, що дало йому змогу вивчити багато іноземних мов, включно з давньогрецькою, латиною, івритом. Він походив із зросійщеного мордовського роду, але з раннього дитинства жив в Україні. Писав свої наукові праці різними європейськими мовами. Ще до свого переведення в Москву у 1953 році Микола Боголюбов опублікував цілу низку своїх праць, у тому числі геніальні «Лекції з квантової статистики», досконалою українською мовою. Факт унікальний як для мордвина по крові!

(Тут варто ще згадати слова товариша Олександра Пушкіна по ліцею, а потім поета і декабриста Вільгельма Кюхельбекера: «Я по отцу и по матери точно немец, но не по языку; — до шести лет я не знал ни слова по-немецки, природний мой язик — русский, первими моими наставниками в русской словесности были моя кормилица Марина, да няньки мои Корниловна и Татьяна».)

Але найдивовижнішу метаморфозу витворила українська мова з дівчинкою, яка народилася 3 березня 1888 року в селі Сан-Педро де Карденья на півночі Іспанії. Її повне ім’я (за іспанським звичаєм) — Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Мати дівчинки померла при пологах, вона походила із старовинного іспанського роду. Батько — польський граф Адріан Дунін-Борковський.

Одразу після народження маленьку Кармен взяла до себе бабуся по батькові Теофіля з литовського роду Домонтовичів. Її маєток був у селі Великі Борки на Волині. Після смерті бабусі Теофілі п’ятирічну дівчинку забрав до Іспанії материн брат Еугеніо, королівський гвардієць, а згодом священик. Кармен віддали на виховання у монастир Нотр-Дам де Сіон, що у французьких Піренеях. Там вона пробула майже 12 років. Вивчала мови, філософію, історію, медицину, музику, співи...

Тим часом батько одружується вдруге з Людмилою Лось, що походила із знатного чеського роду і мала маєток біля Львова. Але подружжя живе у Києві, туди ж забирають 17-річну Кармен. На той час вона вже добре володіє іспанською, французькою, італійською мовами, знає латинь й арабську, з дитинства трохи пам’ятає польську й українську. (Вдома говорять французькою).

У Києві дівчина вивчає російську, закінчує Інститут шляхетних дівчат. Батько й мачуха готували їй вигідне одруження і спокійне життя. Іспанська кров Кармен протестує, вона їде у Петербург, закінчує археологічний інститут, захищає докторську дисертацію, водночас в мистецькій академії отримує диплом «вільного художника» (з таким же дипломом вийшов від Карла Брюллова Тарас Шевченко!).

Та це ще не все! Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена з успіхом виступає на оперній сцені, навіть співає партію Кармен в опері Бізе. Перша світова війна застає її у Києві, куди вона приїхала до хворого батька, який невдовзі помер. Стає сестрою милосердя в царській армії. Три роки була на війні, нагороджена солдатським хрестом «За хоробрість» — велика рідкість як для жінки.

Під час війни Кармен виходить заміж за офіцера з іранського шахського роду. Він чомусь воював за російську імперію і навіть відмовився від своєї віри, щоб одружитися з фантастичною іспанкою. Іранський верховний Бог Агурамазда покарав його на смерть за таке відступництво: перший чоловік Кармен загинув під Варшавою.

Війна закінчилась, Кармен живе у Києві разом з мачухою. Потім вони перебираються до Львова, де мачуха помирає. Кармен ледве добирається до Праги. Тут вона й зустріла Василя Короліва-Старого, якого знала ще з Києва як письменника і видавця. Вони одружуються, купують маленький будиночок біля Праги. Під впливом чоловіка Кармен з 1919 року (їй вже пішов 31-й рік) починає писати українською мовою. Так народилася українська письменниця Наталена Королева.

Після чергового допиту у гестапо в 1941 році помирає її чоловік. Наталена залишається одна, присвячує себе літературній праці, змушена також підзаробляти приватними уроками французької та іспанської мов. Всі її намагання налагодити контакти з київськими видавництвами та Інститутом літератури в Києві за радянських часів були марними. І це при тому, що творча україномовна спадщина письменниці дуже багата й різноманітна. Першим було надруковано оповідання «Гріх» (Відень, 1921 рік), потім понад двадцять років усі західноукраїнські і чеські журнали вміщували її твори. З 1935 по 1961 рік виходять книжки Наталени Королевої, що принесли їй визнання і популярність. Померла ця дивовижна жінка 1 липня 1966 року у тому ж будиночку в містечку Мельнік біля Праги, який вони купили разом з чоловіком-українцем. І лише у 1994 році вона повернулася в Україну завдяки прекрасному тритомнику-хрестоматії «Українське слово», де надруковані «Легенди старокиївські» Наталени Королевої...

...Сучасна філологічна наука каже, що їй відомо щонайменше шість тисяч мов, якими користувалися або користуються народи планети Земля. Три тисячі з них вже мертві, тобто ними ніхто не розмовляє. Уявляєте: пішло у небуття вже три тисячі мов, а наша не тільки живе, але розвивається і могутніє! Увесь світ чує тепер «Слава Україні! Героям слава!» Кожен народ і кожна мова живі своїм Духом.

І той безсмертний Дух мови дає про себе знати неодмінно і переконливо. 18 листопада 1838 року Євген Гребінка пише до Григорія Квітки-Основ’яненка: «А ще є у мене один земляк Шевченко, о, що то за завзятий писать вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли!»

Ая!

... Кожен край має свій звичай. Кожне сільце має своє слівце.

Фірмове дворічанське словечко — «Ая». Здебільшого його вживають замість «так». Але можливі й інші варіанти.

Дворічанські школярі, ставши студентами, соромляться казати «ая», щоб не виглядати затурканими селюками. Кажуть «так» або навіть «yes», демонструючи свою «просунутість».

Якось довелося бути свідком, як весело дражнили отим «ая» свою дворічанську бабусю дві її дорослі онуки, студентки тернопільського фінансово-економічного «вишу». Допомагаючи старенькій копати картоплю, вони запитували її, наперед знаючи коротку відповідь:

— Бабцю, правда файна нині бараболя?

— Ая, ая, дітки! Голодні не будемо...

І дівчата весело сміялися, перепитуючи:

— Бабцю, а чо’ ви все кажете «ая»?

— Бо у нас в селі всі так кажуть, — просто відказувала їхня бабуня.

Вона не могла розповісти своїм онукам про глибинні містичні корені отого сільського «ая».

...Новий Завіт завершується таємничим Одкровенням святого Іоанна Богослова, названим греками Апокаліпсисом. Апостол записав його на острові Патмос у 69 році по Різдві Христовім.

І ось що тричі каже в різних місцях свого Одкровення цей великий тайновидець про Сина Божого:

«Я є Альфа і Омега, початок і кінець, говорить Господь...».

«І сказав мені: звершилось! Я є Альфа і Омега, початок і кінець...».

«Я є Альфа і Омега, початок і кінець, Перший і Останній».

Альфа і омега — це перша і остання букви грецького алфавіту. А і я — перша і остання букви української азбуки. Отже, по-нашому, Господь каже «Ая»!

Мої мудрі бабця казали: «Про це я знаю все — від „а“ до „я“»! І постійно вимовляли «ая» замість «так». Середова Танка (є в нашому селі така самобутня жінка — Ганна Середа) каже те «ая» з різними інтонаціями і смисловими відтінками — від стверджувального до сумнівного або навіть заперечувального. Особливо емоційно звучить воно з її уст у спілкуванні з найщасливішим чоловіком у Дворіччі — переселенцем з Веселівки Зеньом. На Веселівці він жив з бабцею і мамою, їх звали Павлінки, а самого Зеня — Павлінчин. Жили вони ніби у Золотому віці: вели практично натуральне господарство, не залежали ні від світла, ні від газу, ні від влади.

Золотий вік на Веселівці і в хаті Павлінок з малим Зеньом зруйнувала совіцька (від слова «совок») власть. Довелося записатися у колгосп. Павлінкам дали город коло їх хати — шмат твердого дерну з густим пирієм. Жінки стали між тими пиріями і не знали, що з ними робити.

Стояв з мамою і бабцею і малий Зеньо. Він добре запам’ятав, як до них присунув гусеничний трактор «дізель» (ДТ-74), який орав поруч колгоспні поля. Тракторист заспокоїв жінок і сказав, що зарадить їм, коли стемніє, щоб начальство не побачило.

Уночі той «дізель» добре виорав город Павлінок. А через ніч декілька разів пройшов по ньому культиватором. Город став чистим і пухким, ніби грядка. І вродив добре — цілина! Тим трактористом був мій батько...

Зеньова бабця померла ще на хутірній Веселівці. А його з мамою колгоспне начальство переселило у глиняну хатину в Дворіччі — на Веселівці будуватися було невільно. Померла і Зеньова мама. Він не відав, як буде жити далі. І якраз тоді його врятувала Середова Танка, років на дванадцять за нього старша. Жила вона по-сусідству з хатиною Зеня, ніколи не мала сім’ї, була ще досить міцною і моторною.

Так Зеньо твердо вийшов на перше місце у селі за рівнем щасливості: своя хата є, пенсія є, Танка є — є геть усе, що треба чоловікові його віку для повного щастя. Пообідає, поспить і прямує до прив’язаної на дворі Ганчиної корови:

— Ну шо, йдем пастися, Краса? — каже щасливий Зеньо.

Виганяє ту чотириногу чорно-білу Красу, по дорозі забирає сусідську худобу (треба ж і підзаробити!) і жене свою невелику череду на той розлогий пагорб за селом, де мільйони років тому бушував вулкан.

Ніхто ніколи не бачить Зеня засмученим: його життя вернулося у Золотий вік! Узимку лише з комина його глиняної хатини йде густий дим — Зеньо палить патиками (дровами) і зовсім не переймається цінами на газ. Заможні дворічани, чухаючи потилиці, запитують бідного Зеня:

— Тобі тепло в хаті?

— Ая! — каже Зеньо. — В майці ходжу.

А як бракне Зеньові гривні на пиво, він подумки повторює за Шевченком:

...Оте дворічанське «ая» несподівано почув майже сто років тому у муравйовській тюремній камері в Києві народжений на Трипіллі Григорій Косинка. У новелі «Фавст» цього видатного прозаїка українського Розстріляного Відродження читаємо:

«...Так знайте, — говорив до стіни далі, — Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником... Юдою не буду.

Фавст плакав...Йому все ще здавалося, стояв образ слідчого Однорогова, говорив ніби до нього:

— Каже мені Однорогов: „Ты, Конюшина, трудового происхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты, наконец, не Грицько или Омелько какой-то...Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийныков?“

Конюшина відповів:

— Ая... Пішов, не можна не йти, бо коли підпалити хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадають, ая... Мені ж треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися...»

Подільського селянина Прокопа Конюшину, прозваного сокамерниками Фаустом, муравйовські головорізи розстріляли. А в 1934 році сталінські кати України розстріляли і 35-річного Григорія Косинку.

Ая...

Нині сущим українцям треба знайти відповіді на загрози і виклики часу, виконати свій священний обов’язок перед найбільшою частиною нації — попередніми поколіннями, які створили непідвладну ні часові, ані смерті українську мову.

Залишаються актуальними слова українця Олександра Потебні: «...сліди доісторичної давнини, що ховаються в народних віруваннях і мові, залишаються невідомими вченим: хто приклав до слов’янської міфології те знання та уміння, які прикладаються до міфології індійської, грецької, латинської і германської?»

А треба вже прикласти!

Дуже багато зробив для вивчення й утвердження літературної української мови наш славний професор Іван Огієнко. У 1935 році він написав невелику, але вагому статтю «Мова Богдана-Ігоря Антонича». Її лейтмотив: «...на наших очах сталася чи не найкраща казка наших днів: знайшовся нарешті поет, що не тільки зрозумів усю велич гасла: для одного народу — одна літературна мова, але й глибоко зреалізував його... Віднині Україна культурою мовною, цебто найголовнішою, стає єдиною Нацією».

У своїй інавгураційній лекції почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 2002 року Дмитро Павличко сказав: «Поняття рідної нації повинне бути в загальних рисах для всіх українців однаковим, недоторканним, священним. [...] Українська мова ніколи не була для України тільки засобом спілкування, збереження фольклорних та літературних цінностей, творення філософсько-духовного коду нації. Вона була і, мабуть, ще довго залишатиметься політичною зброєю народу, кореневищем його державності».

Тому то й видано у різні часи різних мастей окупантами стільки указів, циркулярів і навіть новітніх так званих «мовних законів» задля знищення або хоча б притуплення цієї політичної зброї нашого народу. (Остання така кака — зловісний закон українофобів Колєснікова-Ківалова, викинутий українцями в нужник і названий в народі «закон-кака»).

...25 травня 1958 року, незадовго до смерті від рук завербованого НКВД малороса, Степан Бандера виголошував промову на могилі убитого тими ж сталінськими недолюдками Євгена Коновальця. Він сказав слова, які маємо запам’ятати: «Розділені кордоном смерті, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любові — живі та померлі можуть собі взаємно помагати...».

(Сказано, звісно, під впливом Шевченкового послання «І мертвим, і живим, і ненародженим...»)

І розділений з нами кордоном смерті, але з’єднаний зв’язком віри, ідеї і любові Степан Бандера прийшов нині сущим українцям на допомогу в захисті рідної мови. Як?

Через видану в Дрогобичі у 1998 році 640-сторінкову збірку його праць «Перспективи української революції». Відкриваємо і читаємо: «Основна частина боротьби революційної організації з ворогом — це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий народ... Між московським большевизмом-комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу».

«Істотну причину невдачі більшовицької інженерії в духовій ділянці» Бандера бачить в тому, що «вона натрапила на такі первні в душі людини, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерті». Неможливо знищити, каже Степан Бандера, «туги за Богом і шукання Божества».

У його працях вживання слова духовий є частим і звичним для автора. Сучасні тлумачні словники містять цю лексему лише з наголосом на останньому складі і тлумачать її так — «який приводиться в дію вдуванням струменя повітря (про музичні інструменти)».

Зовсім інший інструмент — безсмертну основу в людині, душу — має на увазі Степан Бандера, вживаючи це слово. Він повертає нам уже фактично зруйновану в сучасній українській мові (під впливом російської) паронімічну пару слів духовний — духовий. Зміст цих понять у нашій мові відповідає таким самим їх значенням в інших європейських мовах. Наприклад, у німецькій: geistlich — «духовний, церковний» і geistig — «духовий, ментальний, нематеріальний».

Лінгвістичний аналіз праць Степана Бандери ще попереду. Знайдеться Українець, який це зробить, і в такий спосіб мова Провідника збагатить та освіжить сучасну українську мову. А поки що просто послухаймо:

«Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовости і культури.

...Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою».

Жоден політик великого масштабу — ні український, ані інших народів — не вживав так часто слово душа. А Степан Бандера робив це тому, що чув віщий голос Григорія Сковороди:

«Душа — це те, що робить траву травою, ліс — лісом, людину — людиною. Без душі трава — сіно, ліс — дрова, людина — труп...».

Питомо українські слова духовість, духовий є звичними й зрозумілими серцю професора Володимира Шаяна. Ось фрагменти його прекрасних студій про Лесю Українку:

«...Розвиток вчення про Душу Людини доходить до розріжнення „Душі“ — як індивідуальної душі живої людини та „Духа“ („Атмана“), як понадіндивідуальної істоти, якої індивідуальна Душа є частиною. Таке глибоке розуміння істоти людини, як Душі і Духа, творить чи не найвищий здобуток арійської духовости. Зрозуміння цієї системи віри і вчення вимагає однак довгої праці шукання правди і високої мислі Людини, Пробудженої до Духового життя».

«...Людина усвідомлює собі для себе самої свою Духову істоту, а отже, і Безсмертність...Отримуємо тут ключ до зрозуміння духовости Лесі... Свого таланту і сили своєї духовости не завдячують Шевченко чи Леся ніяким впливам. Ця сила була їх власною. Вона була в їх душі...

Ось чому Леся відчула, що їй гімни Рігведи „страшно подобаються“. У цих двох її власних молодечих словах криється тайна їх духового подиху, що розпалив її приспану Прометейску Силу».