Дворіччя. Книга українця

Мама була завжди зі мною, коли я пішов у перший клас і почав робити вдома уроки. Шкільні домашні завдання я виконував на тому ж подвір’ї, де мої бабуся сушили на веретах зерно. Зошит і чорнильниця ставилися на великого стільця, я ж сідав на малого.

Охота до навчання передалася мені від батьків. Вони дали мені зрозуміти, що школа — то моя найголовніша робота, хоча, як і всі сільські діти, я пас худобу за селом, працював на нашому городі і на колгоспному полі, ходив до крамниці за хлібом і сіллю, виконував інші доручення бабці, діда, батька й матері. У совєцькій школі нас учили малювати серп і молот, а батько якось намалював мені Тризуб, сказавши: «Це, синочку, український Герб. Але нікому не кажи, не час іще...» І спалив свій малюнок, а в моїй дитячій пам’яті магічне зображення нашого мегасимволу залишилося назавжди.

Я вже згадував про самоназви букв нашої Азбуки. За десять років навчання у радянській школі (яку я закінчив у Тернополі із золотою медаллю) ні від кого навіть натяку не почув, що букви мають самоназви. Вони були для нас просто — а, бе, ве, ге, де... Значно пізніше я дізнався, що є Аз, Буки, Веди, Глаголъ, Добро, Єсть...

«У школі нас всьому, достеменно всьому научать, окрім розуміння свого милого рідного слова» — Тарас Шевченко, повість «Прогулянка із задоволенням і не без моралі». Скільки-то разів ми чули або читали перший рядок «Кобзаря» — «Реве та стогне Дніпр широкий»! А що то означає оте концентроване слово «ДНІПР»? ДН — це Дана, жіноче начало, дарувальниця небесної вологи, богиня земної води. ПР — Перун, чоловіче начало, громовержець, великий будитель душі орійця, визволитель і сіяч. Між ними — єднальна буквиця і. Гармонійне єднання чоловічого і жіночого творить життя. Вогонь і вода — очищаючі святі сили життя. Вони очищають від бруду, неохайності, втоми, лінивства, страху...

Так — через одне лише слово — приходить радість розуміння глибинної мудрості наших предків: ріка життя не мала би русла, якби не було двох берегів — жіночого і чоловічого! І яка ж могутня ця ріка українського життя! У Шевченка вона аж реве та стогне, у Гоголя — рідко яка птиця її перелетить...

Окрім форми Дніпр, українська мова має ще й слова Дніпро, Славута, даючи зрозуміти, що священна наша ріка поєднує у собі усі родові ознаки, це могутня ріка-андрогін. Яка глибина мови! (Зверніть увагу, що в українській мові слово сонце середнього роду. Наша мова не хоче ображати жодну стать — ні жіночу, ні чоловічу!)

У первозданній красі (без сучасних штучних й потворних водосховищ) Дніпр-Дніпро-Славута мав дев’ять порогів, серед яких вирізнялися Дід-поріг, Внук-поріг і Ненаситець. Славні запорожці називали священну ріку Дніпром-братом і Козацьким шляхом.

«...На Большой Морской непреривная масса карет запружала всю улицу; длинным хвостом стояла публика и на лестнице в ожиданки впуска, и с улицы, в обе стороны тротуара...Восторги зрителей переходят в какую-то молитвенную тишину; слишны только вздохи...».

Так описує у 1880 році Ілля Рєпін, автор знаменитого полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», враження вимогливої петербурзької публіки від картини Архипа Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі». Цей народжений в Маріуполі грек з високим чолом Сократа також був зачарований нашим Дніпром-Славутою!

Українець Олександр Панасович Потебня, видатний філолог, написав: «Слово тільки тому є органом думки і необхідною умовою всього пізнішого розвитку розуміння світу й себе, що найперш є символом, ідеалом і має всі властивості художнього твору». Саме такі властивості має українське слово Дніпр-Дніпро-Славута.

«Слова, слова, слова... Я не любив спершу буквоїдної лінгвістики: букви, букви і правила. Але я зрозумів, що слова мають свою душу і натхнення. Є у великих словах якась дійсна сила. Ця їх сила живе в історії, коли навіть зміниться звучання слова... Сила його внутрішньої конструкції, збір понять і живих пізнань окреслені кругом і висотою слова. Віщун і поет потужні силою цієї магії великого слова».

Після таких своїх слів справді український професор Володимир Шаян каже, що про слово Дніпро в українській літературі треба було б написати окрему книгу. І почати, звісно, з плачу Ярославни у «Слові про похід Ігорів» — «О, Дніпре-Словутицю!..» Потім звучить грізномогутнє «Реве та стогне Дніпр широкий» («І стогону того напивсь Тарас») і дивноніжне «...у Дніпра веселочка воду позичає». Наш славний професор наводить ще й такі Шевченкові слова з «Гайдамаків»:

І цитує Миколу Вінграновського:

Чого тут варте одне лиш слово — Дніпророжденний!

(Процитуємо Миколу Вінграновського на два рядки більше:

Написано у 22 роки!)

Ту чудову книгу про високе звучання слова Дніпро в українській літературі я закінчив би рядками з того ж незабутнього Миколи Вінграновського:

Древня індійська поетика твердо знала, яка поезія є істинною і чому: вищим виразом поетичного є такий твір, у якому слово набуває значення «глибокого і втаємниченого ефекту». І тому ми наближаємося до великих рівно настільки, наскільки розуміємо їхнє слово!

Далі наведу один текст, який став результатом моїх тривалих самостійних пошуків.

Забуте послання предків

Космічну галактику Молочний Шлях давні українці називали Божою дорогою. У цьому зоряному мерехтінні вони бачили на золотій колісниці праукраїнського Перуна, що гримить, метаючи стріли блискавиць у чортів, бісів, та чугайстрів. У ближчі до наших днів часи народною уявою витворилася ще одна назва галактики — Чумацький Шлях. Сучасні астрономи переконані, що на цій Божій дорозі (яка насправді є лише однією з безлічі стежин Творця у Всесвіті) розсипано принаймні 200 мільярдів зірок.

Одна з них — наше Сонце. За науковими оцінками, відстань від Сонця до галактичного центру Молочного Шляху складає майже 30 тисяч світлових років (а лише за одну секунду світло долає 300 тисяч кілометрів!)

Третя від Сонця планета — Земля. Коли з’явилися на ній предки українців, достеменно не відомо. Тарас Григорович Шевченко також міркував над цим, коли писав свій «Саул»:

Написано 13 жовтня 1860 року в Петербурзі. До відкриття матеріальних пам’яток Трипільської культури залишалося ще майже півстоліття. А для Шевченка древність українського роду абсолютно безсумнівна — на рівні Єгипту, Вавілону і Китаю. Українці, за глибоким переконанням Тараса Григоровича, — щонайменше рівночасні цим древнім цивілізаціям!

Після десятилітнього заслання Шевченко мріяв, щоб з дружиною

І вже зовсім незадовго до смерті, 4 січня 1861 року, Тарас Григорович пише до Михайла Чалого:

«Я і чув, і читав, що високопреосвященний Арсеній дуже возревновав о сельских школах и жалуєшся, що не печатають дешевих букварів. Покажіть йому мій „Буквар“... Думка єсть за „Букварем“ напечатать лічбу (арифметику) — і ціни, і величини такої ж, як і „Буквар“. За лічбою — етнографію і географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося».

Отже, історію, «тілько нашу» історію хотів надрукувати для української дітвори Тарас Шевченко — і тоді «велике б само зробилося». На шляхах історичного поступу нас вічно кривдили чужинці. І нашу історію вони вічно трактували як якусь суцільну меншовартість та одну велику поразку.

«Ця традиція настільки вкоренилася, що навіть після того, як Україна здобула незалежність, погляд нашого суспільства на власну історію майже не змінився. Хоча цілком очевидно, що в усі попередні часи український народ якщо й мав право на осібну, скажімо так, біографію, то лише в контексті Російської імперії. З позицій імперії ця біографія тлумачилася і підправлялася. Наразі офіційною історією України так і залишається версія імперських писарчуків — історія всуціль вихолощена і сфальшована. Тому не дивно, що й на п’ятнадцятому році незалежності гетьман Іван Мазепа, вояки УПА та багато інших знаних і незнаних героїв визвольної боротьби вважаються зрадниками, а отже, ворогами України.

Історія України потребує серйозної ревізії — перегляду й переосмислення з національних позицій. Потрібно розставити наголоси, відшукати в минулому ті точки, які могли б бути опертям для сьогоднішнього й майбутнього нашої країни. Усі наші попередні поразки мають стати такою ж міцною опорою, як і перемоги.»

Так вважає лауреат Шевченківської премії Василь Слапчук з Луцька. Добре сказано, дорогий Василю Дмитровичу! Нам треба здолати змову імперських писарчуків. «Потрапивши у скрутне становище, не можна прогавити шансу створити собі можливість», — цитує Василь Слапчук великого японського воїна XVIII століття Такаморі Сайго. І продовжує: «Ми не повинні покладатися на можливості. Ми маємо створювати їх для себе — тільки тоді нам вдасться розвиватися духовно й досягати матеріальних статків, тільки тоді Україна зможе стати країною, на думку якої зважатимуть у світі. В усіх інших випадках шлях та зусилля українців так і залишатимуться шляхом та зусиллями Сизіфа.» Істинно!

Тарас Григорович Шевченко хотів почати з Букваря. Він, виходець з селянської кріпацької сім’ї, добре знав, як багато українців ще «не розуміють ні образу, ні сили букв». Його власне розуміння закладалося у дяківській хаті під стріхою. Тут малий Тарас вперше почув: «Аз, буки, веди...». «Буки-аз — БА, буки-аз — БА. Разом: БАБА». «Буки-он-глаголь. Виходить: БОГ».

Така метода навчання читанню видається на перший погляд примітивною та малоефективною. (Але вдумаймося: чому мудрі китайці досі користуються винайденою дві тисячі років тому дуже складною ієрогліфічною писемністю? В одному з останніх словників китайського письма — понад 50 тисяч (!!) ієрогліфів. І в Піднебесній навіть не думають переходити на сучасні азбуки. Втрата національної ідентичності, рідного розуміння Букви і Слова — а отже і Бога — для них неприпустимі).

Куди простіше й швидше навчатися читанню по складах: 6-а — ба, р-и — ри, л-о — ло, разом: барило. Але тут букви глухі та німі. А там, у нашого некомп’ютеризованого предка, кожнісінька буква має смисл, щось промовляє! Що?

Українська азбука в розумінні наших предків має свій глибинний зміст. Вона — дорогоцінне послання наступним поколінням.

Будемо читати його з давньоукраїнським значенням букв. Так, як учили Тараса Шевченка.

Аз — «я». Буки — «букви». Веди — знати, відати.

Отож, три перші букви Української Азбуки кажуть нам — Аз, Буки, Веди: «Я букви знаю»!

Йдемо далі.

Глаголъ — «слово», Добро, Єсть: «Слово добро єсть».

Уже шість перших букв сказали нам дуже багато:

Я букви знаю! Слово — добро єсть.

Просто і геніально!

Далі розшифровувати послання наших далеких предків трохи складніше. Українські та російські мовознавці виписали його Кирилицею так:

Азъ буки веди. Глаголъ добро єсть. Живіте зело, земля, і, іже како людіє, мисліте нашъ онъ покой. Рци слово твердо — укъ фьретъ херъ. Ци, черв, ша, єр, юсъ, ятъ.

Сучасною українською мовою: Я букви знаю! Слово — добро єсть. Трудіться старанно, земляни, як подобає людям розумним. Пізнавайте світобудову! Несіть слово переконливо, знання — дарунок Божий! Дерзайте, учітесь, щоб сущого світло осягнути!

Є вагомі підстави вважати Праслов’янську Азбуку одним з перших і найлаконічніших в історії сучасної цивілізації підручником. Підручником закодованим. Призначеним тільки для тих, хто «розуміє образ і знає силу букв».

«Давні українці були серед перших, хто володів Словом. І Кирилиця — тому підтвердження. Правда, ми ще не збагнули її Божественної суті й українського прототипу, бо для цього лише сьогодні приходить час. „Аз“, „Буки“, „Веди“, „Глаголь“ і т. д. — самодостатній механізм для формування будь-якої теорії».

Так вважає волинський художник, педагог та оригінальний мислитель Орест Хмельовський. Це лише одне з його відкриттів. З деякими іншими гіпотезами Орестової «Теорії образотворення» ми ще матимемо нагоду познайомитися у цій книзі.

Повернімося ж до забутого Азбучного послання праукраїнців. Володіючи ним, наші волхви-мудреці мали універсальний метод зберігання інформації. Вони могли передавати накопичені тисячоліттями знання. А їх обсяг і глибина були значно більшими, ніж вважалося донедавна. Передавалась ця мудрість української правди усно, з уст в уста, і не широкому загалу. Ми ще й зараз мало знаємо, скажімо, про дванадцять Вустинських Книг сліпих українських кобзарів. Книги ці століттями жили у пам’яті мандруючих епічних співців. Дещо з цих вустиниць перейшло у XVIII столітті в рукописні Кахтирські книги, суворо заборонені і жорстоко нищені Московією. Але Тарас Шевченко ще мав щастя тримати ці книги у своїх руках, плакати над ними, слухати сліпих кобзарів. І тому свою головну книгу він назвав «Кобзар». І почав її з «Реве та стогне Дніпр широкий»...

Текст написаний по-журналістськи, десятиліття назад. Тепер я маю що до нього додати.

Крішна твердив: «Я — буква А». Ісус Христос каже: «Я є Альфа і Омега». Про те, що буква А мала якесь таємне містичне значення, свідчать суворі слова, приписані Ісусу в «неканонічному» Євангелії від Хоми: «І він подивився на вчителя Закхея і сказав йому: „Ти, що не знаєш природи альфи, як ти можеш вчити дітей беті? Ти лицемір! Спочатку навчи А, якщо знаєш, і тоді ми повірим тобі в тім, що стосується Б“».

Зауважу, що у багатьох так званих неканонічних (апокрифічних) давніх текстах (а хто, яке «політбюро» встановило критерій канонічності!?) є справжні перли Божественної мудрості. Ось, наприклад, з чотирьох канонічних євангелій нам відомо, що Син Божий дає суперлаконічний рецепт тим, хто хоче потрапити у царство небесне: «Виконуй заповіді!». А ось його загадкові слова з апокрифічного тексту про те, коли ж прийде довгоочікуване царство небесне: «Копи двоє стануть одним, зовнішнє уподобиться внутрішньому а чоловіче начало з’єднається з жіночим».

Є над чим задуматись... Думайте, брати мої, учітеся, читайте!

Ось донедавна ми мали три переклади Біблії українською мовою: перший — Пантелеймона Куліша, який видрукували у Відні 1903 року, вже після його смерті (деякі книги переклали Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй); другий зробив у 20-30 роках XX століття професор Іван Огієнко, який пізніше став митрополитом Іларіоном; автором третього перекладу, виданого 1963 року, є отець Іван Хоменко.

В усіх цих трьох перекладах одне людиновбивче місце книги Естер подано однаково: «І позабивали вони між своїми ненависниками сімдесят і п’ять тисяч...». Перед цим юдеї убили десятьох синів Амана, а потім ще й, з волі Естер, повісили їх мертві тіла. Такої сили «чари», за Біблією, напустила ця жидівка на перського царя Артаксеркса.

І ось у 2011 році Українське Біблійне Товариство видає четвертий повний переклад Біблії ієромонаха о. Рафаїла (Романа Турконяка). Книгу чомусь видрукували на проспекті Леніна (!!) у російському місті Тверь. Відкриваю цей Турконяків «ленінський» переклад книги Естер і очам своїм не вірю: «Бо вигубили з них десять тисяч п’ятьсот...». Як так?! Усі попередні українські (і російські!) переклади Біблії одностайні в тім, що євреї убили щонайменше 75 тисяч ні в чому не винних підлеглих похітливого царя Артаксеркса, а ієромонах Рафаїл настоює на зовсім іншій, набагато меншій, цифрі жертв — 10,5 тисячі!

Є в цього отця-перекладача ще й так званий второканонічний додаток до книги Естер, де юдей Мордехай твердить, що вбивство жидами 75 тисяч ні в чому не винних людей «сталося від Бога». Звісно, від їх юдейського бога, який, цитую: «зробив два жереби, один — Божому народові, а один — усім народам». Отож, дорогі мої брати і сестри, книга Естер твердить, що проти «обраного» жидівського народу усі інші народи анічогісінько не варті.

Останній штрих (а точніше — цвях у труну) Турконякового перекладу книги Естер: «Бо вигубили з них десять тисяч п’ятьсот на тринадцятий день адара, та не пограбували нікого». (Яка ж то милість до вже убитих!). «Вони спочили чотирнадцятого дня того місяця і тримали його як день спочинку, з радістю і веселістю».

Радісно і весело було юдеям після такого страхітливого масового убивства. Неминучим історичним бумерангом цього злодіяння стали для «обраних» єврейські погроми в різні часи у різних країнах, Адольф Гітлер...

До свята Пурім, придуманого «на честь» цього масового вигублення (Пурім — національне свято євреїв, його відзначають між 20 лютого і 25 березня, день святкування змінюється відповідно до місячного календаря), жидівка Клара Ейснер-Цеткін заснувала у 1910 році так званий міжнародний день солідарності жінок у боротьбі за рівність (усі жінки рівні, але бувають і рівніші!) — 8 березня.

Зовсім не випадково саме у дні цього юдейського свята у Нюрнберзі вели на шибеницю керівників Третього Рейху. Євреям треба було б засунути десятим у петлю ще й мертвого Германа Герінга. Була б повна аналогія з біблійною книгою Естер, в якій описано, як вішали десятьох вже мертвих синів Амана...

(Повного аналогією злочинних діянь Естер і Мордехая в Персії є місія Малки і Дабрана в Києві, яких чорні монахи виводять у своїх літописах під ніжними слов’янськими іменами Малуші і Добрині — цьому жидовину і жидівці вдалося зробити з сина рабині, ґвалтівника й братовбивці Володимира — хрестителя Русі і навіть святого у «християнському» розумінні!)

Та повернімося до українських перекладачів Біблії. Один з них — знаний професор Іван Огієнко, пізніше митрополит Іларіон (до речі, Іван Огієнко є автором слів відомого українського романсу «Не питай, чого в мене заплакані очі» і братом прадіда видатного нашого спортсмена Сергія Бубки) — вже після того, як переклав Біблію, раптом пише фундаментальну працю «Дохристиянські вірування українського народу» (1965 рік), у якій з любов’ю і цікавістю грунтовно вивчає віру предків наших.

Відкриваємо цю прекрасну книгу професора Івана Огієнка і читаємо: «Первісна віра була міцно пов’язана з працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя були нерозірвально пов’язані сотнями ниток... Людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, а тому до природи первісна людина ставилась як до істоти живої... релігія була одухотворенням усього довкілля... Все — сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірина, каміння, дерева, вітер, зілля — усе це живе, має свою душу, чоловіковидне».

Ось так, дорогі мої, — ЧОЛОВІКОВИДНЕ! Іван Огієнко був переконаний, що давньоукраїнські волхви-ясновидці уміли спілкуватися з вищими силами: «З Богом не можна говорити звичайною буденною мовою, — він цієї мови не зрозуміє і не послухає. Треба знати Божу мову, і її власне знали волхви. Молитву до Бога не кожен уміє сказати належно, — вміють це найкраще волхви. Поет-співець — це також волхв, жрець, бо знає Божу волю й уміє по-божому говорити».

Ось чому всі вороги України так боялися віщого слова наших волхвів, а потім і сліпих кобзарів — їх винищували фізично, мову і пісню забороняли. Але: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине»! На українській землі, каже Ліна Костенко, «усе живе, усе неповториме, усе чекає невимовних слів». І — «там досі моляться Стрибогу високі в сонці ясени».

З мовленими давно словами Івана Огієнка перегукується сказане недавно Шевченківським лауреатом Володимиром Коломійцем:

«Це справді „золотосяйний світ“, в якому щедра гра небесної води й сонячно-зоряного вогню, велика повінь срібно-блакитних і золотих тонів гармонійно передають зв’язок людини давньої Руси-України і ще віддаленіших епох з язичницьким піднесено-одухотвореним Всесвітом».

І тут вже «хай мовчать Канти і Шопенгауери перед глибиною цієї метафізики наших віщунів і волхвів!» (Володимир Шаян).

Артур Шопенгауер вже мав слово у цій книзі. Було б несправедливо не надати його іншому класику німецької філософії Іммануїлу Канту:

«Дві речі сповнюють душу завжди новим і дедалі сильнішим подивом й благоговінням, чим частіше і довше ми про них розмірковуємо, — це зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас».

Всі історичні релігії Кант кваліфікував як види фальшивого богопочитання. Він був переконаний, що істинна набожність — це кульмінація доброчесності. І що коли Бога вшановують «не морально доброю поведінкою в громаді», а культовим йому поклонінням, то Бог перетворюється на ідола і «релігія робиться тоді ідолопоклонством».

Політика Космосу може бути тільки національною, щоб не обезличити Господа. У кожному Краї на землі народ розвивається за образом своїм! (Український народ каже: «Кожен край має свій звичай»).

Запам’ятаймо космічну аксіому: Святе Письмо і його сповідники мають бути одномовцями! Відомо: будь-який переклад неминуче змінює першоджерело. (Ісламські релігійні авторитети рішуче сказали усім бажаючим перекласти Коран: Святі Писання неперекладні! У Корані мовою оригіналу — арабською — точно визначена кількість слів. Кожне слово в оригіналі може мати сім смислів. То як же перекладач вловить потрібний?! Оригінал — жива троянда, переклад — зрізана й висушена. Деякі переклади Біблії співвідносяться з оригіналом так, як живе тіло і тіло, яке вже покинула душа...)

Ми говорили про чотири українські переклади Біблії. Жоден з них не може бути Святим Письмом українців, бо це лише переклади з чужих мов — так і написано: «із мови давньоєврейської і грецької на українську наново перекладена». Біблія може бути Святим Письмом лише для носіїв мов, якими вона писана. Українці — як і всі інші народи — у перекладі можуть мати справу лише зі смислами оригіналу, досить наближеними і неточними. (У перекладах Біблії на провідні мови світу вже знайдено понад сто тисяч (!!) різночитань. Про одне з найжахливіших — переклад доктора теології отця Рафаїла Турконяка — ми вже розмірковували.)

Візьмемо «ключ розуміння» Біблії — слово Бог. Виявляється, в п’ятикнижжі Мойсея, писаному давньоєврейською, слова Бог нема. Позначається він там різними власними іменами: Елогім — множина від слова ель; Ягве, Єгова, Саваоф...Знову згадаймо Шевченкове: «...одурить Саваоф, та не одурить Бог». Для Тараса Григоровича, як і для кожної притомної української душі, Саваоф і Бог — різні речі! А є ж іще Елогім (у множині!), Ягве, Єгова...То чому ж наші перекладачі ставлять замість цих іудейських імен українські слова — Бог, Господь?!

Ось лише маленький фрагмент перекладного «святого письма»: «І ти понищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними...». — П’ята книга Мойсеева, Повторення закону VII, 16. Такий ось форменний, словами Ліни Костенко, «бред второзаконія»...

До цього жахіття ніяк не туляться питомо українські слова Бог і Господь. Слово Бог (санскритське bha, bhaga) — значить світло, зоря, доля, щастя, краса, благо, любов. Наша азбука дає таке буквальне розшифрування: бог — буки он глаголить. І вже аж ніяк не може наш рідний Бог глаголити отой «бред второзаконія» — «І ти понищиш всі ті народи...»

«І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови». (Микола Іванович Міхновський, книжка-промова «Самостійна Україна», 1900 рік). Предки наші молилися своїм добрим і милосердним «Богам весняним — Перунам і Ладам». А ми, їх правнуки погані — чужим і немилосердним Елогімам, Ягве, Єговам, Саваофам... І нема в оригіналі Біблії ні Ісуса, ні Марії — є там юдейські імена Єшуя і Міріам.

Не перекладені з чужих мов книги Мойсея, Самуїла, Ездри, Ісаї, Йоіла, Естер та іже з ними є святими для українців. Українське Святе Письмо — це писані рідною мовою Книга Велеса, Слово про похід Ігоря, книги наших про років Сковороди, Шевченка, Франка, Шаяна, Лесі, Ліни... «Кобзар» і «Сад Божественних пісень», «Захар Беркут» і «Лісова пісня», «Маруся Чурай» і «Берестечко», «Тіні забутих предків» і «Віра предків наших»... Бог дав нам таку могутню і прекрасну мову для того, щоб нею ми з Ним говорили, щоб нею писалося наше Святе Письмо. І воно пишеться!

«Вживися у твори найкращі і в простуванні своїм тропи від них поведи». Так радить нам наш великий поет, молодший брат Миколи Зерова Михайло Орест. І тоді — упевнений він — «від заблуду нас порятує істини знання тверде».

...До драми-феєрії «Лісова пісня» Леся Українка подає такий «спис діячів», який не залишає найменшого сумніву у її великій любові до віри наших предків: «Той, що греблі рве», Мавка, Русалка, Доля, Лісовик, Водяник, Перелесник...Така ж любов жила у серці уродженки чарівної Волині Оксани Лятуринської, яка написала:

А ось як гармонійно (по-азичницьки!) уявляє собі земне блаженство щойно згаданий Михайло Орест:

Язичеський язик дорогий і рідний ще одному поетичному генію України — Миколі Вінграновському:

У давньоєгипетських «Настановах для духовних пошукувачів» закарбовано: «Того, хто розуміє або вірить, переслідують і принижують. Найбільшим з усіх див є те, що людина може знайти природу Бога і проявити її в житті». «Осягни Бога, а тоді роби, що хочеш» — каже буддійське одкровення.

...В одному із словників крилатих слів російської мови є дивний афоризм — «заднюю созерцать». Виявляється, він прийшов з перекладу Біблії (Вихід, 33, 20-23): «Узриши задняя моя». Так каже Ягве жидівському пророку Мойсею. В одному з чотирьох українських перекладів Біблії цей фрагмент подається так: «...і тоді побачиш Мене ззаду, а Моє обличчя не буде тобі показане».

Вислів «заднюю созерцать» російські мовознавці пояснюють дуже конкретно: «не видеть истинного лица, знать что-либо неосновательно». Чому ж жорстоке і мстиве старозавітне єврейське божество показує Мойсею тільки свій зад? Тому, що має оскал Мамони, лик Диявола? Ось яким «богом» вони обрані...

...Стоїмо на колінах у сутінках куполів різноконфесійних церков, молячись юдейським царям і пророкам. Упираємо очі у розп’яття з великими буквами ІНЦІ, навіть не знаючи, що ці букви означають. Не відаючи, що ці буквиці — лише жалюгідний залишок від «обрізаного» УКРАЇНЦІ. Нас силоміць «обрізав» многогрішний син рабині, ґвалтівник і братовбивця Володимир у 988 році, змусивши молитися хрестам із мертвим тілом «ІНЦІ» — Ісус Назорей Цар Іудейський...

Президент Порошенко молиться в церкві московського патріархату, прем’єр Яценюк — нібито греко-католик, голова парламенту Турчинов — баптист, Юлія Тимошенко — сповідається у київському патріархаті... А всі «українсько-коломойські» мільярдери б’ють поклони в синагогах. І ніхто з наших «вождів» не розмовляє вдома українською мовою!

Обпалюють серце, будять розум ці слова з «Тарасової ночі» Шевченка. А наші прадіди великі питають: «Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві, ще й по власній землі своїй?»

І вимагають: «То ж стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших!»

Слухаймо своїх пророків. Слухаймо батька Тараса. Він той, «ким зайнялось і запалало»! З ним треба радитись завжди. А особливо — «во время люте, в остатню тяжкую минуту»...

Завжди радився з батьком Тарасом геній Миколи Вінграновського. І в унісон з Шевченком закликав:

...25 грудня закінчується зимове сонцестояння. Світло починає перемагати темряву, день стає на хвилину більшим. Той день був у Вірі Предків Наших — Різдвом Світла Дажбожого. Цей день був особливим у житті Тараса Григоровича Шевченка. 25 грудня 1845 року у Переяславі він написав своє заповітне «Як умру, то поховайте...»

Тарасові лише 31 рік. Чому в такому віці він пише знамениті рядки, які український народ назвав «Заповітом»? Бо простудився і тяжко захворів — двостороннє запалення легень...Тоді такий діагноз прирівнювався до смертного вироку. Про це добре знав і Шевченко. Знав і його друг — лікар Андрій Козачковський, у якого якраз жив тоді хворий Тарас. Але стається диво: смерть відступає і дарує нашому Пророкові ще 15 років життя!

Чи випадково це, що також 25 грудня, але вже 1859 року Тарас Григорович написав «подражаніє» — «Осія. Глава XIV»? «Це „подражаніє“ — може, „найзапекліше“ з усього, що написав Шевченко», — каже наш славний академік Іван Дзюба.

Давайте спочатку прочитаємо ту останню, чотирнадцяту главу з книги малого єврейського пророка Осії. Він так звертається до свого краю: «Вернися, Ізраїлю, до Господа Бога свого, бо спіткнувся ти через провину свою».

Тарас Григорович Шевченко звертається не до Ізраїлю, а до України. Звертається востаннє і, як сам каже, — «без притчі». Починає страшними словами:

А потім вимовляє таке зворушливе, на що ніколи і ніде не спромігся жоден з великих чи малих єврейський пророків:

І найголовніше наш Пророк каже нам наостанок:

Чи чуємо ми батька Тараса? Чуємо! Бо через 150 літ після Шевченкового «Скажи, що правда оживе...» один Українець написав:

Другий:

І третій:

...Сліпий сірійський араб, поет-філософ X століття Абуль-Ала у дивній збірці своїх поезій під назвою «Люзумійят» («Обов’язковість того, що досі не було обов’язковим») помістив два коротенькі вірші. Українці мають змогу читати їх завдяки прекрасним перекладам уродженця Володимира-Волинського Агатангела Кримського. І кріпко думати над обов’язковістю того, що досі не було обов’язковим:

...Слово язик колись означало народ. Язичництво — «віра язичеська» — значить віра народна.

Хитрі візантійські монахи взяли латинське слово paganus (сільський) і стали називати віру предків наших «поганською», щоб така назва щоразу асоціювалася в свідомості рабів-християн зі словом «поганий»...

«Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, — християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості... Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту, — християнин усе те вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином.

Світ і природа, що були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радости, в очах християнина — се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси.

Більшого, повнішого противенства годі собі уявити. Не диво, що вже найдавніші поганські письменники, які мали нагоду стикатися з християнами, були вражені тим противенством і вважали їх або зовсім безумними, або бездонно-забобонними, або заклятими ворогами всієї людської суспільности». (Іван Франко. «Дайте Алігієрі». Львів, 1913 рік).

...«Свіжістю і новизною» віє від недавнього виступу професора Московської духовної академії протодиякона А. Кураєва, присвяченого церковній забороні на гру в шахи. Виявляється, це єдиний вид спорту, заборонений візантійськими канонами. Чому? Бо нібито шахи «розпалюють ненависть до суперника, шахові турніри є справжніми гадючниками, вони мають окультне навантаження».

Зовсім інакше, ніж християнський церковний канон, поціновує шахи «поганська» поетеса Ліна Костенко. Ось її вірш «Гамбіт Стейніца», присвячений творчості першого чемпіона світу:

Разюча світоглядна різниця! (Українці, до слова, можуть гордитися творчими і спортивними досягненнями нашого шахового генія, уродженця Тернопілля Василя Іванчука і мають можливість отримувати величезну естетичну насолоду, переглядаючи його вибрані партії. Саме завдяки натхненній грі Василя Михайловича Україна двічі ставала переможницею Всесвітніх шахових Олімпіад. Ізраїль — жодного разу...)

Академія Платона, яка виплекала багатьох учених мужів (Арістотеля, наприклад) у 529 році після різдва Христового була закрита візантійським імператором Юстініаном (християнином!) як розсадник язичницької мудрості. З тої ж «причини» християни спалили безцінну Олександрійську бібліотеку, а потім і живого Джордано Бруно...

Потім затяті апологети християнства посварилися. Поділ християнських церков на Східну і Західну стався у 1054 році (якраз у рік смерті Ярослава Мудрого). Папа Римський і патріарх Константинопольський навіть публічно анафемували (прокляли) один одного — ото «християнська любов» до ближнього!..

Ось чому я не християнин. Але вірую в Бога: «Пізнай себе. Знай міру. Виконуй заповіді». «Бог один у множестві»!

...«На чому ми там зупинилися, серце?»

Про «релігію батьків своїх» часто думала Леся Українка. Їй «страшно подобалися» (слова самої Лесі) світлосяйні гімни Рігведи. Вона обіцяла матері написати поему про Перуна. Не в стигла... Зате встигла написати феєричну «Лісову пісню», зі сторінок якої до нас вічно промовлятимуть «золотокудрі сини тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць».

За крок до смерті, 12 квітня 1913 року, Леся пише матері, протестуючи проти карикатурного змалювання наших дохристиянських Богів одним з дописувачів «Вісника культури і життя»: «...його боги чисто кацапські, коли не фінські, і я в них зовсім не пізнаю „релігії батьків моїх“, що відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах і легендах».

Коментуючи цього листа Лесі Українки до матері, професор Володимир Шаян пише: «Забули ми самі про світло сяйність нашої Утрені, про Владарську Достойність Сварога та про всіх золотокудрих синів Дажбога, які творили і втілювали собою безсмертну Мудрість, Мужність, Красу і Силу Української нації».

Забули? Згадаймо! Хай «душа скарби прадавні стереже»!

Як пробудити Душу? Послухаймо Берегиню Українського майдану Ольгу Богомолець: «У кожної людини є Душа. Душа — добра і світла. Коли Душа пробудилась — людина творить чи кохає. Коли Душа спить — панують байдужість і розрахунок. Як пробудити Душу?»

...Згадуючи самі початки засвоєння мною елементарної грамоти, мимоволі згадуються і ті дворічанські легенди і бувальщини, які пов’язані зі школою і церквою навпроти школи.

Мама розповідала, як малою, коли було їй десь шість-сім рочків (то був приблизно 1935 рік), вона стрімголов бігла разом з дорослими навпростець через городи до церкви, щоб не дати полякам вивезти з-під її стін камінь, який дворічани закупили і завезли, щоб спорудити навколо церкви міцний мур. А поляки приїхали возами і нахабно хотіли забрати той камінь на спорудження костьолу. Люди не дали їм цього зробити. Але через декілька днів поляки приїхали вже з озброєною жандармерією і будівельний матеріал таки забрали.

На українських землях польська влада намагалася укорінитися глибоко й надовго. У 1921-1922 роках в родючих полях за Дворіччям з’явилося нове поселення — Веселуфка (по-нашому Веселівка). Її мешканцями стали переселенці з Польщі. У 1931 році їх вже було тут 416, а в місцевій початковій польській школі навчалося 92 дітей. (Зараз, у 2015 році, у Дворічанській початковій школі «незалежної» України — всього 15 учнів). Весело жилося полякам у їх Веселуфці. Але: «завжди так не буде»...

Через вісім років Польщі не стало як самостійної держави. У 1939 році енкаведисти в одну зимову ніч («на сборы даєм один час!») вивезли усіх поляків з їх хутірської Веселуфки. Опинилися ці ні в чому не винні прості трударі аж на Далекому Сході...

А дворічанська церква Матері Божої Неустанної Помочі (збудована в 1905 році, кам’яна, реставрована 1988 року) стоїть і досі. Навколо неї є міцний кам’яний мур — жителі села вдруге зібрали гроші на камінь...

Батько мій розповідав про події, які сталися на оболоні між церквою і школою у березні 1944 року. Йому було тоді 14 років. Коли відступали німці, згадував батько, їх ар’єргардний загін на підводах зупинився якраз під вікнами школи.

Було добре чути німецьку мову. Діти дивилися у вікно і не розуміли, про що говорять німці. А їх учитель — пан Нестерчук, професор, як його величали селяни, польською і німецькою мовами володів досконало.

Обличчя його стало смутним, він сказав своїм учням:

— Я зараз вийду до німців, а ви будьте напоготові бігти додому, коли зі мною що станеться...

Діти бачили через вікна школи, як пан професор підійшов до німців і почав розмовляти з ними їхньою мовою. Озброєні вояки уважно слухали беззбройного вчителя. Потім почали активно шварготіти між собою. Нарешті вони відпустили дворічанського вчителя і рушили далі на захід...

— Про що ви з ними балакали, пане професор? — запитав батько, один з кращих його учнів.

— Я почув, Мілю, що вони мали намір спалити наше село. Одні збиралися це зробити, інші переконували, що для цього вже нема часу — фронт близько. Я підійшов якраз у розпал їхньої суперечки і сказав німецькому офіцерові, що в селі є озброєні люди, які не дозволять безкарно спалити їхні оселі. Якщо вони поїдуть з Богом, то їх ніхто чіпати не буде. Якщо ж ні — буде бій...

Так український учитель Нестерчук врятував Дворіччя від можливого спалення. Він дуже ризикував, бо німці могли його убити і спробувати спалити село. (Невідомо ще, який опір могли б учинити досвідченим німецьким фронтовикам необстріляні і не так добре озброєні дворічанські хлопці). Але на них, очевидно, вплинула бездоганна німецька мова пана професора і впевненість, з якою він говорив.

Такі Вчителі були у мого батька.

Німці відступили. Прийшли «визволителі». Першим ділом вони постригли наголо і кинули на фронт, майже беззбройних і зовсім не навчених військовій справі, триста дворічан. Сорок з них загинули, серед них і рідний брат мого батька Євген Козак. А другий його брат — Мирон — повернувся після війни додому. Але прожив недовго. Його, пораненого, санітари вирубали з брили льоду, на якій він пролежав цілу ніч.

Коли старий дерев’яний хрест на могилі мого вуйка (дядька) Мирона зігнив, батько зробив залізного. А добрі майстри з Луцького приладобудівного заводу викарбували на табличці з нержавіючої сталі такі прості слова: «Тут спочиває МИРОН КОЗАК. 1923 — 1949. Вічна йому пам’ять».

(Точнісінько такі ж слова напишуть колись і на моїй могилі, тільки дати народження й смерті будуть іншими. Батько назвав мене Мироном в честь свого брата).

...Керовані Москвою українські комуністи вигнали зі школи учителя Нестерчука з його дружиною (як неблагонадійних і «гнилих» інтелігентів) і поселили у школі нових учителів — подружжя Гуралів з маленькою донькою. Ці вчителі вже не знали ні польської, ані німецької мов. Учні їх не любили.

...Часи були тривожні. Якось надвечір на другий день Різдва 1947 року у Дворіччя прийшла боївка вояків УПА — відігрітися, поїсти... Вночі село несподівано оточили енкаведисти. Прориваючи з боєм те вороже кільце, українські партизани втратили трьох своїх побратимів. А через місяць, однієї лютневої ночі у вікно кімнати вчителя Гураля постукали озброєні люди. Молода дружина Гураля на все життя запам’ятала ту свою останню ніч з чоловіком. Вона, як на сповіді, розповіла про неї дворічанам.

...У кімнату зайшло п’ятеро вояків УПА. Привіталися. Мала донечка Гуралів прокинулася і почала плакати. Хтось із нічних гостей дав дитині цукерку. Мала заспокоїлася. Другий бандерівець обшукав одяг і ліжко учителя. Під подушкою у нього був пістолет «ТТ».

— Москалі дали? — поцікавився вояк УПА.

— Та що ви, хлопці, то я так його тримаю, на всякий випадок...

— А цю записку ти, Іудо, також «на всяк випадок» минулого Різдва доправив енкаведистам, — і підніс до очей Гураля клаптик паперу. Свій почерк радянський учитель упізнав і зблід, як смерть.

— Одягайся, підеш з нами...

Тут уже заплакала дружина Гураля. Її заспокоїли:

— Не бійся. З тобою і дитиною нічого не зробимо, але сиди тихо і до білого дня нікуди зі школи не йди!

Гураль пішов у ту темну зимову ніч, і більше ніхто ніколи його не бачив. Нема ні його, ані його могили.

А безіменна могила тих трьох молодих хлопців з Української Повстанської Армії й досі є на дворічанському цвинтарі. Якось влітку люди бачили біля тої густо порослої барвінком могили незнайому жінку. Поплакала, помолилася, вийшла на дорогу, зупинила автобус на Тернопіль. Хто вона? Звідки приїхала? Куди поїхала? Ніхто не знає...

Замість Гуралів у село прислали зі сходу України нову вчительку — Софію Михайлівну. Але дворічани поза очі величали її не інакше як Сонька. На Паску вона завжди пришелепувато бігала навколо нашої церкви, яку дорога їй радянська влада закрила, і виганяла звідти нас, своїх учнів. Ми ж знову й знову поверталися і гралися біля церковних стін у древні, як світ, ігри, щиро молячись у такий спосіб нашим «Богам весняним, Перунам і Ладам».