Дворіччя. Книга українця

Таїні життя дорівнює таїна смерті. Це дві сторони однієї «медалі»: буття-небуття. Протилежності борються і єднаються. Полярність створює напругу життя.

У Книзі Велеса читаємо: «обаполи Білобог і Чорнобог перуняться — і ті Сваргу удержують, аби світу не бути поверженому». (Наші волхви-ясновидці застерігали, що не слід зневажати Чорнобога — він також потрібен природі мудрих противаг!)

Усе парне:

Білобог — Чорнобог

Світло — темінь

Добро — зло

Любов — ненависть

Звук — тиша

Радість — печаль

Благословенне — прокляте

Чоловіче — жіноче...

І навіть —

«Так стоїть увесь світ. Протилежне допомагає протилежному» (Григорій Сковорода).

«Є достатньо світла для тих, хто хоче бачити, і достатньо темряви для тих, хто бачити не хоче» (Блез Паскаль).

...Смерть може виглядати чарівно. Коли Марія і П’єр Кюрі з тонн руди видобули граминку радію, то сиділи, втомлені і щасливі, у своїй напівтемній лабораторії в Парижі і милувалися його світінням, не відаючи, що так чарівно світиться смерть... (Марія Кюрі, її старша дочка Ірен та зять Фредерик Жоліо-Кюрі померли від променевої хвороби, викликаної багаторічною роботою з радіоактивними речовинами. Історія науки не знає другого такого прикладу, щоб дві сімейні пари у двох поколіннях отримали дві Нобелівські премії — Марія і П’єр стали її лауреатами в 1903 році, Ірен та Фредерик — у 1935-у. П’єр Кюрі трагічно загинув в Парижі під колесами кінної фури 19 квітня 1906 року...)

Смерть є найбільшою спонукальною силою. Найвеличніші людські звершення робилися з думкою «Пам’ятай про смерть!» Про головну книгу свого життя Сомерсет Моем сказав: «В молодості роки тягнуться перед нами безкінечно довгим шнурочком, і важко усвідомити, що вони коли-небудь минуть. Навіть у середньому віці легко знайти привід, щоб не робити того, що треба було б зробити.

Але приходить час, коли вимагає до себе уваги смерть. Один за другим відходять ровесники. Ми знаємо, що всі люди смертні, але це залишається лише афоризмом і абстракцією, поки не усвідомимо, що й наш кінець не за горами. Було б прикро вмерти, не написавши цієї книги».

Леся Українка знала, що «з рук смерті люди дістають безсмертя». Пізніше і Богдан-Ігор Антонич відчув, що

Вражаючі слова є у «Сповіді» блаженного Августина: «Господи! Я не знаю, звідкіля я сюди прийшов, у це смертне життя, чи, радше, в живу смерть?» Задовго до Августина мудрий Геракліт сказав: «Життя тільки по імені життя, насправді ж — смерть». А Плутарх так описує дивний для сучасного обивателя звичай фракійців: «Вони оплакували народженого, який іде назустріч стільком печалям; а якщо хтось в смерті знаходив кінець своїм стражданням, того друзі виносили з привітом і радістю».

Всі знаємо, що смертні; ніхто не знає, коли...

Наша під солом’яною стріхою глиняна хатина стояла (тепер її уже нема) на одному з дворічанських горбочків. Позаду хати росли густі базники (бузок), які майже нависали над головною вулицею села. У тих базниках я часто грався з сусідськими дітьми.

Якось ми так захопилися грою, що не помітили, як по вулиці до нашої хати наблизилася якась ніколи нами раніше не бачена процесія: кілька десятків людей мовчки йшли за возом, на якому нерухомо лежав у довгому ящику якийсь гарно вбраний чоловік. Декілька жінок порушили цю тишу сумним співом, віз поїхав далі за село, де був наш цвинтар.

Я стрімголов побіг до бабці питатися, що це було. Вони відповіли одним нечуваним мною раніше словом: похорон. А потім на всі мої запитання — чому той чоловік не рухався? куди його повезли? чому люди мовчали і були такі сумні? — бабуся терпляче і делікатно пояснювали мені, що всі люди вмирають, їх тіла везуть у трунах на цвинтар і закопують в землю...

«Який жах! — майнуло у моїй дитячій голівоньці. — Це ж і мене колись так повезуть і закопають в землю?! Не може бути!»

Пізніше біля нашого склепу (сільської крамниці) я почув, як один вуйко на прізвище Притис сказав другому вуйкові на прізвище Франків:

— Марку, ти помреш...

Марко знервувався, плюнув під ноги і вже було рушив додому, як раптом повернувся і перепитав Притиса:

— А то чого ти так сказав?!

— Та бо всі ми помремо, Марку...

Усі засміялися. Після тої розмови хворобливий Марко прожив ще років з двадцять. І помер. Притис живе й досі. Він вже кличе смерть як спасіння, а вона чомусь до нього не йде. Може, тому, що він так пожартував з тим Марком. А зі смертю жарти погані, не варто згадувати її всує.

...Уперше я побачив смерть дуже зблизька, коли на моїх руках помирав у дитячій реанімації — незадовго після ядерного вибуху в Чорнобилі — мій двохрічний Юрасик. Вранці я відніс його на руках у дитячий садок, а в обід мені зателефонували на роботу і повідомили, що мій синочок раптово знепритомнів і його відвезли в обласну дитячу лікарню.

Я кинув усе і поїхав туди. Ні луцькі, ні київські лікарі не розуміли, що сталося з дитиною. Робили все, що могли. Цілу ніч я молився і просив Бога, щоб він забрав з цього світу мене замість моєї дитини. Не помогло... До ранку мого синочка не стало.

Немолода вже лікарка-педіатр, коли зрозуміла, що невинна дитяча душа ось-ось покине тіло, несподівано запитала:

— Юрасику, чого ти хочеш?

— Гуляти, гуляти... — прошепотіли дитячі вуста.

— З ким? — зронила сльозу бувала жінка.

— З татком, з татком...

Це були останні слова мого маленького синочка.

Вже двадцять сім років він жде мене на тому світі, у Вирію-Раю, на Луках Сварожих. Жде, щоб ми з ним погуляли.

Я обов’язково прийду до тебе, Юрасику! Ми ще там з тобою, синку, дасть Бог, нагуляємося досхочу...

Lacrimoza... Сповнений сліз день цей...

«Реквієм» Моцарта звучить вічно. В українському Слові вічно звучатимуть етюд Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні» (про смерть трирічної дитини) і сонет Миколи Зерова на смерть його єдиного десятирічного сина:

...Чому смерть забирає невинне дитя і не хоче прийти до немічного старика, якому життя вже стало мукою? Чому рано помирає достойний, а довго живе негідник? Нема на це відповідей — таїна за сімома печатями.

Мій батько — українець Омелян Козак — вибрав собі для урочистої зустрічі зі смертю (бо це таки велика урочистість — перехід у Вічність!) дуже святковий день і час. («Аякже, смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті.») Він тихо і спокійно зустрів її рівно о дванадцятій годині 19 січня 2013 року, якраз на Водохреще (а 15 січня йому виповнилося 83). Сонце іскрило на вулицях Дворіччя підморожені сніги, люди якраз поверталися з церкви зі свяченою водою.

Слухаючи по радіо 9 січня пряму трансляцію пленарного засідання Верховної Ради України, батько скрушно хитав головою — так гірко переймався тими чисто звірячими антипатіями регіоналів і комуністів до всього українського, навіть до мови. Незадовго до смерті він покликав мене у свою кімнату і сказав:

— Хочу лягти, сину. Я собі зараз ляжу і, певно, вже більше не встану. А ви думайте про Україну!..

І року не минуло як нам, думаючи про Україну, знову довелося вийти на Майдан! Були на Майдані й дворічани. Там пройшли сувору школу переродження натовпу у громаду. Ніхто з них не загинув. А в селі біля Збаража поховали гарного і талановитого хлопчину — сімнадцятирічного студента Назарчика Войтовича... Вічна йому пам’ять! Вічна пам’ять Українській Небесній Сотні! Слава тим героям, які щодня шикуються у Всевишніх Оселях вже в Українські Небесні Полки. Колись якийсь безіменний Боян напише й про цих українських воїнів невмируще Слово о полку, яке наші нащадки читатимуть, як ми зараз читаємо «Слово про Ігорів похід»! Герої не вмирають! «Стоять на смерть — це ж треба буть живим!» (Ліна Костенко)

...Іноді смерть майже торкається людини, а потім чомусь забуває про неї і залишає надовго на цьому світі. Одного залишає для того, щоб гірко пиячив, другого — щоб думав і молився.

Мій сусід Ігор Цітулець два роки був на війні в Афганістані. Не в штабі сидів, служив рядовим мотострільцем. Він стріляв, у нього стріляли. Повернувся додому без жодної подряпинки. Навчався в будівельному інституті в Дніпропетровську. Упав з дев’ятого поверху гуртожитку: тринадцять важких переломів, рік у лікарні. Вижив. Інвалід, але ходить без палиці, лише накульгує на одну ногу. Має афганську та інвалідську пенсії — 1900 гривень. Для села це великі гроші.

Вся п’юща половина Дворіччя жде Ігорової пенсії, як свята: у той день він іде в сільський бар. В Україні тепер село може бути без бібліотеки, без будинку культури, без медпункту, навіть без церкви, але без бару — ні! «Соціал-алкоголізм як продовження марксизму-лєдінізму» буйно квітне на 25 році лже-незалежності...У сільській забігайлівці Ігор просиджує цілими днями, поки не проп’є з односельцями всю свою пенсію. Коли гроші закінчуються, Ігор закривається на літній кухні і читає книжки. Їх у нього багато.

Сукупність життєвого досвіду, книжкової мудрості та алкогольних випарів привела мого дворічанського сусіда до глибокого переконання: третя від Сонця планета Земля — то місце відбування покарання для всього гріховного в галактиці Молочний Шлях. Така собі космічна пенетенціарна система. Грішні душі поселяються тут в матеріальні тіла. А «закони біосу прості: народження, страждання, смерть...»

Ігор вважає, що й він відбуває тут свій термін — у літній кухні на батьківському подвір’ї в селі Дворіччя. Термін цей триватиме доти, аж поки смерть не змилосердиться і не забере його туди, «де стерті грані радості й печалі»...

Він сам їздив у районний військкомат, просився на Донбас воювати за Україну. Йому відмовили — інвалід... Обкладаючи воєнкома останніми матюками, Ігор видав таке:

— То я інвалід?! Інваліди — тії здорові боягузи, які ховаються від служби в армії за кордонами або за бабськими спідницями! А по неділях одягали вишиванки, ходили в церкву, виспівували там дивними голосами «Боже великий єдиний, нам Україну храни...» Тьфу! Вишиті мішки з гавном... Хохлуї!

Добре, сусіде, сказанув! Але ж, Ігорку, і зараз є ще українці, які йдуть добровольцями на східний фронт,

І тому наші вояки стоять зараз під Донецьком, а не московська бандота під Києвом.

Так, є хохли і навіть хохлуї — «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття»... Але були, є і завжди будуть Українці!

(У 1808 році Й. Г. Фіхте у своїх знаменитих «Промовах до німецької нації» написав: «Національний принцип — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений...». Великий філософ вважав: можна, будучи фактичним німцем, не бути ним духовно. Так само й можна бути біологічним українцем, не будучи ним духовно: плоть нічтоже, дух животворить!)

...Інакше судилося жити після першого (ще не фатального) наближення до смерті ровеснику мого сусіда Ігоря Цітульця — Василю Слапчуку з Волині.

Василь Слапчук знає: Шевченко не був кріпаком!

Українець Василь Слапчук сказав нашій людності у Луцьку таке:

І Тичина,

І Шевченко

академіками були.

Та лише один із них

був кріпаком.

Зрозуміло, що не Шевченко.

Василька Слапчука, як і мого сусіда Ігоря, новітній московський царат поголив у солдати у 18 літ. (Не за вірші, тоді він їх ще не писав, а тому, що імперія зла воліла молодої невинної крові).

На афганському перевалі куля влучила Василькові в хребет зовсім недалеко від серця. Мама Ліда (він виріс без батька) привезла додому свого єдиного синочка з Ташкента в інвалідному візку. (Якось він гірко скаже: «Спочатку була мама. А я був у мами. Світ же був проти нас»).

І тоді Василь почав писати вірші. Не тільки про Шевченка й Тичину, але й про війну, про кохання, про Україну:

Василю присудили в Україні її найвищу мистецьку нагороду — Національну премію імені Тараса Шевченка А він каже:

«Дотепер Україна не годна відповісти Шевченкові взаємністю... Шевченко для України щось більше, ніж Пушкін для Росії. У певному сенсі Шевченко більший від України, поет вмістив Україну в собі, відвів їй місце на неймовірних висотах, вивищивши над самим Богом.

Україна ж так і не зуміла вмістити Шевченка в собі, не змогла піднятися не тільки до заповітних немислимих духовних висот, але й до рівня Генія, відтак звела його до власного рівня й розуміння, убгавши живий дух в образ духу, у мертву букву, у вбрану в рушники ікону, закувавши у бронзу тупо розтиражованих пам’ятників. Дух Шевченка постав перед Україною вогняним стовпом, аби вивести її з віковічної пустелі, Україна ж заходилася мерщій виливати тільця для поклоніння.

...Вінець поета — одночасно вінець царський і вінець терновий. Більше терновий».

Треба подякувати її величності Смерті, що не поспішає забирати від нас Василя Слапчука. Бо він ще має що сказати українцям на третій від Сонця планеті Земля.

Намагаюся сказати щось конче потрібне українцям у селі Дворіччя і я, Мирон Козак. За віком життя я зараз якраз між Шевченком і Леонардо: Тарас Григорович прожив сорок сім років, да Вінчі — шістдесят сім, а мені недавно виповнилося п’ятдесят сім.

Між Шевченком і Леонардо... Добре товариство! Годі й мріяти про краще. Масштаби особистостей (їхніх і моєї), звичайно, непорівнянні. Але й малим світить те саме Сонце, що великим.

Смерть Великих робить їх земну творчість безсмертною. Смерть Шевченка зробила безсмертним його «Кобзаря». Смерть Леонардо да Вінчі обезсмертила його «Джоконду». Шевченко не тільки писав вірші, але й малював. Леонардо не лише малював, але й писав вірші.

Шевченка читають італійською. А ви читали поезію Леонардо українською мовою?

Гімн любові апостола Павла і формула кохання Леонардо да Вінчі

«Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!»

Чому саме з довготерпіння починається, за простою до геніальності біблійною істиною, справжня любов? Ви ніколи над цим не задумувалися? Задумайтесь! Можливо, відповідь знайдете для себе вже на схилі літ. Усе життя шукав її великий Леонардо, довготерпеливо малюючи свою «Джоконду». Крім її загадкової усмішки, да Вінчі залишив нам винайдену ним поетичну формулу звеличеного кохання:

(Шкода, що нема україномовного перекладу цих прекрасних рядків)...

Так починається моя книжка про драму особистого життя Тараса Шевченка, яка побачила світ у 2007 році.

І ось 30 серпня 2010 року Олег Костянтинович Берман у своїй квартирі на вулиці Шевченка в Луцьку (після святкування свого 75-ліття!) переклав на моє прохання Леонардо українською:

Браво, пане Олеже!

Поруч з цими словами Леонардо у пам’яті зринають написані в неволі восени 1849 року зворушливі рядки Шевченка:

Ось така проста й зрозуміла Шевченкова формула людського щастя... Олег Берман розповідав мені, як починав учителювати ще за Микити Хрущова аж у Казахстані, на цілині. Учні старших класів були практично некеровані. Що робити? І ось він, молодий учитель, серед того крику і матюків у класі, підійшов до вікна і почав чітко декламувати:

Через якусь хвилину у класі стояла мертва тиша. Коли учитель закінчив читати, хтось з учнів запитав: «Что ото было?..» (Ніхто не знав української мови, але багато з них були дітьми українців — спрацювали гени!) І вчитель розповів їм і про Шевченка, і про Україну, і про українську мову...

Сам Олег Костянтинович почав серйозно писати аж у 60 років. І вже має дванадцять томів прози і поезії, як він каже, у жанрі герменевтики. Видано небагато. З поки що не виданих його «Віщих глаголів»:

...Живе у Луцьку ще один унікальний чоловік — Валерій Данилович Іовлєв. Він росіянин, народився у Казані. Служив у ракетних військах на Волині. Якось пішли вони з дружиною у гості до своїх друзів-учителів. Цілком випадково, переглядаючи книжкові полички, Валерій Данилович натрапив на томик Ліни Костенко. Українську мову він вже розумів, хоч завжди говорив і говорить своєю рідною російською.

Поезія Ліни Василівни настільки зачепила серце капітана ракетних військ, що він почав перекладати її на російську мову. Ось гірко знамените

Російською у російського ракетника Валерія Даниловича Іовлєва це звучить так:

Коли я запитав Валерія Даниловича чому він перекладає Ліну Костенко, то почув таку відповідь:

— Прочитавши вперше навгад декілька її віршів, я зрозумів, що читаю неординарну поезію. Ліна Василівна водночас і глибокий філософ, і провидець, і тонкий лірик. Її слово будить душу, не залишає байдужим:

«Все має чергу свою: по житті і смерть приходить» (Рігведа).

...Ще одна велика таїна смерті: їй непідвладна українська мова. Але про цю Безсмертну поговоримо трохи пізніше.

З усіх людських роздумів про смерть найбільше запам’яталися такі:

Суть цієї найбільш утаємниченої можливості привідкривають слова єгипетського бога Тота, якого греки охрестили Гермесом Трисмегістом — тричі великим:

«Жодна з наших думок не в стані зрозуміти Бога, і жодна мова не в стані Його визначити. Те, що безтілесне, невидиме і не має форми, не може бути сприйнятим нашими почуттями; те, що вічне, не може бути виміряно короткою мірою часу.

Правда, Бог може дарувати деяким вибраним здатність підніматися над природними речами, щоб прилучитися до сяйва Його духовної досконалості, але ці обранці не знаходять слів, які могли б перевести на буденну мову безплотне видіння, що кинуло їх у трепет. Вони можуть пояснити людству другорядні причини Творчості, які проходять перед їх очима як зразки космічного життя. Але Першопричина залишається нерозкритою. Осягнути Її можливо лише по той бік смерті».

Ідемо на смерть як на свято! Таку рішучу заяву стрічаємо у Книзі Велеса. Тільки в українському Святому Письмі можуть бути такі слова. Ніде у світовій літературі нема також таких спокійних і навіть з добрим гумором передсмертних рядків, як у Тараса Григоровича Шевченка:

Написано за десять днів до смерті.

...Видатний австрійський поет Райнер Марія Рільке під час подорожі Україною влітку 1900 року відвідав могилу Шевченка у Каневі, трохи пізніше написав вірш «Смерть поета», присвячений, за легендою, Тарасу Григоровичу. Рільке прожив всього на чотири роки більше від Шевченка. І вже на самій межі двох світів цей народжений у Празі австрієць, якого Верхарн вважав найкращим поетом Європи, написав у грудні 1926 року такі найостанніші свої слова (переклад Миколи Бажана):

Порівняйте написане в час переходу у Вічність двома світовими геніями. Є над чим задуматись. Думайте! Дбайте про Вічне, яко земне проти нього — ніщо...

Кожне нове перечитування дає нове бачення. Тараса Григоровича Шевченка треба перечитувати усе життя — вживатися у кожне його слово. Ось в 1847 році він написав в Орській кріпості «Сон» («Гори мої високії...»). Знову приснилися Шевченкові у неволі, на далекій чужині, рідні краєвиди. Серед чарівної української природи він бачить і таку картину, змальовану одним реченням:

Що означає оце Шевченкове слово трибратні? Так він називає три кургани над київською дорогою недалеко від Переяслава. Для Тараса Григоровича це не просто порослі травою три великі купи землі, в його серці це — живі істоти, три брати, які бережуть вічну пам’ять про наших славних прадідів великих.

...Учитися читати кожна українська дитина повинна за Його «Букварем» і «Кобзарем». З першого прочитання наше дитя зрозуміє, може, тільки соту часточку з написаного Шевченком. Перечитуючи Його вдумливо й уважно, розумітиме все більше, ставатиме Українцем. І вже аж на порозі Вічності зрозуміє оті найостанніші спокійні слова: «Чи не покинуть нам, небого...»

Віще слово Тараса стоїть на сторожі кожного українця. Воно порадить і розрадить, утішить і укріпить, навчить любити й ненавидіти, жити й умирати! Павло Тичина, який не втомлювався перечитувати Богонадихненні тексти «Кобзаря», у забороненому Московією вірші з небувалою силою пише, як большевицькі інквізитори та їх лакеї у рясах насаджували культ Шевченка заради його вихолощення, фактично культ наруги над ним:

«Плюндруючи Шевченкове страждання, скидаємо з сторожі його слово?» — тривожно запитує сучасний волинський поет Тарас Юхимчук. І підстав для тривоги у нього достатньо: багато видань Шевченкових творів (однотомних і навіть «повних»!) виходили за радянських часів вже надто «впорядкованими». Під безжальну сокиру комуноупорядників підпадали дві поеми і шість віршів Тараса: «Великий льох», «Сліпий», «За що ми любимо Богдана», «Іржавець», «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Чигрине, Чигрине», «Якби-то ти, Богдане п’яний».

З «Кобзаря» 1937 року ще сталінські редактори вилучили один з названих творів, 1947 — два, 1954 — шість! У видання 1974, 1982-1988 років не увійшло три з цих творів, а у виданнях, навіть багатотомних, 1976-1980 років немає жодного (!!) з цих восьми творів. У «Кобзарі» 1989 року (видавництво «Дніпро») нема поеми «Сліпий». Шевченкові твори не тільки вилучали, їх ще й безсоромно правили. Наприклад, у вірші «Чигрине, Чигрине...» Шевченкова рука вивела такі знамениті слова:

А волохата лапа кремлівського «редактора» (який міг сидіти й у Києві — «Тютюнники на тому світі, а в очі нам димлять Табачники...») замість слова московські вписує татарські — «первопрестольних» ганити не дозволено ні за яких обставин. Навіть Шевченкові... «Брешеш, людоморе!»

«Прорветься слово як вода».

...Перед самісінькою смертю блискавицею спалахнуло серце Івана Яковича Франка і він, виводячи лівою рукою кожну буквицю окремо (права вже не слухалась), написав 3 лютого 1916 року у записнику молодої українки Софії Юзичинської:

Іван Франко видобув ці слова з віщих душевних глибин і вписав їх в серце кожного Українця!

...Ще про життя і смерть: