Дворіччя. Книга українця

Треби і потреби

...Іду від Михайлини Стахівни Круковської (вона ще в доброму гуморі, але з ліжка вже не встає), а назустріч мені — священик з дяком. Ідуть освячувати після Водохреща дворічанські хати і хліви. Не за «дякую», звичайно...

— Щось не бачимо вас, пане Мироне, у нашій церкві. Чи ви іншого віросповідання? — цікавиться дяк.

— Я не віросповідаюсь, пане дяк, я вірую в Бога. «Обряд без сили Божої — порожнеча», — навчає Сковорода.

— А хіба в нашій церкві нема сили Божої? — вже запитує священик, він мій ровесник.

— «Я вірю в Бога — в Україну. Вона мій Бог і поводир». Це я кажу вам словами Миколи Вінграновського, отче. А ви у церкві про Україну не кажете своїм прихожанам нічогісінько. Ось і зараз йдете до наших хат з великою кольоровою листівкою — «Йорданське благословення отця і глави УГКЦ блаженнійшого Святослава». На тій недешевій листівці нема жодного українського обличчя і навіть слова Україна нема! Нема! У той час, як Україна у вогні... Хто ж її, окраденую, збудить?!

Літургія, ранкова, вечірня і навіть нічна служби славлять вашими устами то Сіон, то Ізраїль, то Палестину, то Йордань. А де ж у вашій церкві Україна, Дніпро, Карпати, Медобори?..

Ви щоразу невтомно славите і щедро цитуєте жидівських пророків Ісаю, Осію, Єремію, Єзекеїла, Даниїла, Малахія та іже з ними. І жодного разу навіть не згадуєте наших Пророків — Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку!

Так славить українських мучеників Ліна Василівна Костенко! Бред второзаконія її серцю не каже нічого. І моєму також! Розуміння святості у наших мудрих предків було цілком відмінне від християнського. Святість у них була сила світотворча, а не світозаперечна. Святість дається душі лише на висотах героїчного чину, а не в печерах, келіях і скитах.

Ваші церковні «треби», отче, ніяким чином не задовольняють духовних потреб української душі. Тільки-но та душа з’явиться на світ Божий, як ви при обряді хрещення промовляєте: «Господь Саваоф, Бог Ізраїлів, зцілюй всякий недуг...» і читаєте паримії на кшталт «прийдем в Сіон з веселієм і радістю», і кажете, що немовля «хреститься в Мойсея»...

Чисті українські душі, які приходять до вас вінчатися, слухають ваші «велегласні» молитви: «Боже, що допомагав патріарху Аврааму, сину його Ісааку знайти вірну дружину Ревекку і обручив їх в кінці кінців, обручи тепер цю пару...Більше як до тебе, Боже, нема до кого звертатися — адже ти дав владу Йосипу в Єгипті, ти прославив Даниїла в Вавилоні, відкрив істину Фамарі, Мойсея озброїв у Червоному морі, ти євреїв укріпляв завжди». І після того одягаєте обручки на пальці молодих...

Обручивши у такий єврейський спосіб дворічанську пару, ви, отче, починаєте її вінчати. Згадайте, який «бред второзаконія» несете при обряді вінчання: «Боже, що колись Авраама благословив і розкрив ложесна Сари і тим сотворивший отця всіх народів — Ісаака, а потім дарувавший Ісаака Ревеці і та з твого благословення родила славних синів єврейських... благослови тепер і цих рабів, що стоять зараз у церкві... Благослови, Боже, молодих цих, як колись благословив Авраама і Сару, Ісаака і Ревекку, Іакова і його 12 синів, Йосипа і Асенефу, Мойсея і Сапфору...»

Потім, отче, ви знімаєте з голів молодят корони і кажете нареченому: «Возвеличся, наречений, як Авраам, благословись, як Ісаак, умножся, як Іаков»; а нареченій: «і ти, наречена, возвеличся, як Сара, возвеселись, як Ревекка, умножся, як Рахіль...»

Навіщо силоміць приплітати усе те жидівство до українських молодят?

Я віддав би півжиття, отче, за те, щоб дізнатися, яку ж правду хотів, але так і не наважився сказати нам Тарас Григорович Шевченко, коли, змалювавши квітучу долину та українську закохану пару, скрушно запитав:

...А як ви, отче, напутствуєте українську душу, коли вона відходить у Вічність? Тут ви знову всує згадуєте Ізраїль і знову закликаєте жидівського бога упокоїти українського мерця «в лоні Авраама».

А що написав за десять днів до смерті Тарас Григорович? Ось що:

Навіть гадки ніякої не мав Шевченко іти в чуже лоно Авраама!

І я не маю, отче. Тому молюся українським Богам під українським небом. Як учили мене мої предки:

Українець Григорій Сковорода також у церкву не ходив, але так вірив у Бога, ніби знав Його в обличчя. І молився не в церкві, а в ДУСІ та ІСТИНІ. В нинішніх християнських конфесіях нема українського духу, та й істина там не вся...

...На початку 1842 року Микола Гоголь задумав паломництво в Єрусалим, «ко Гробу Господню». Через шість років цей великий українець таки здійснив свою мрію. І ось що він пише після того, як побував в «Святом Граде», В. А. Жуковському:

«Моё путешествие в Палестину точно было совершено мною затем, чтобы узнать лично и как бы узреть собственными глазами, как велика чёрствость моего сердца. Друг, велика эта чёрствость! Я удостоился провести ночь у Гроба Спасителя, я удостоился приобщиться от Святых Тайн, стоявших на самом Гробе вместо алтаря, — и при всем этом я не стал лучшим, тогда как все земное должно бы во мне сгореть и остаться одно небесное.»

Миколо Васильовичу, нема тут ніякої «черствости вашего сердца»! «Гроб Господєн» не міг дати Вам ніякого духовного просвітлення, бо Ви — українець. А в українців Бог — на небі, а не в гробу! І ви б знайшли таке очікуване Вами духовне просвітлення, якби поїхали не в Палестину, а в Україну і стали б на високому березі тої могутньої ріки, про яку ви написали «Чуден Днепр при тихой погоде...»

Згадайте, Миколо Васильовичу, свого великого земляка Григорія Сковороду, який ніколи не прагнув до Гроба Господнього, а завжди шукав Живу Істину: «Подяка Блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним... Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі Вічного... Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах...»

Ви, Миколо Васильовичу, не каралися б так тяжко, якби прочитали Тараса Шевченка:

Так, отче Михайле, скажу я Гоголю, коли стріну його українську душу у Всевишніх Оселях. А вам скажу таке: ваша батьківська хата у тому ж селі Заздрість, де народився патріарх Йосиф Сліпий. У своєму заповіті, вже «сидячи в санях, подумавши в душі своїй», він каже: «Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважалися завжди за Богом дані обов’язки». Тож виконуйте ці Богом дані вам обов’язки. А то будете биті, як той піп з вірша Тараса Григоровича Шевченка:

А ось що каже устами Марусі Чурай Ліна Василівна Костенко:

...8 грудня 1857 року «інтернований» у Нижньому Новгороді Шевченко пише після десятилітньої солдатчини такі вистраждані слова:

Ви, отче, щоразу співаєте в церкві про матір Ісуса Марію і жодного разу навіть не згадуєте, як звали маму Шевченка. Скажіть своїй пастві, що її звали Катерина Якимівна Бойко. І що вона настраждалася на цім світі не менше, ніж діва Марія! І дала Україні Спасителя! Український народ досі живий, отче, не тому, що має чотири переклади чужої Біблії, а тому, що рідною мовою читає Шевченка!

...Восени 1842 року Тарас Григорович плив Балтійським морем у Стокгольм і написав невеличку поему «Гамалія» — гімн козацькому патріотизму і свободолюбству. У турецькій неволі козаки так моляться до рідного Бога:

«О милий Боже України!» — Ніхто більше так не звертався до Бога, як Тарас Григорович Шевченко. Він жив потребою рідного богорозуміння, а не християнськими конфесійними догматами, звертався не до якогось інтернаціонального бога, а до милого Бога України! Бо знав: тільки рідний Бог слово нове між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе.

Наш Кобзар мав передчуття сумного фіналу християнської історії людства. Таке передчуття мав не тільки Шевченко. Ось один з найяскравіших прикладів. Канадська індіанська поетеса другої половини XIX століття Полін Джонсон (Текагіонвейк) у вірші «Злодій» описує жорстокий напад білих на табір індіанців:

Цілком співзвучно з Шевченковим «Кавказом», де «християне» витворяли ще й не таке! У тяжкому засланні, з казарми Орської кріпості Тарас Григорович голосно запитує самого Христа («Сон», «Гори мої високії...»):

«Бог є настільки національним, наскільки виражена національна образотворчість. Тому Політика Космосу може бути тільки національною, щоб не обезличити Господа». Так каже сучасний український мислитель з даром художника і провидця Орест Хмельовський.

Лише нова єдина українська церква згуртує українців, огорне їх силою, укріпить мудрістю. Церква, увійшовши у яку, волхв-ясновидець голосно скаже «Слава Україні!» І почує від усіх рідновірів — «Героям слава!».

А слава українських героїв іде до нас з глибини тисячоліть. «Краще ж би порубаним бути, ніж полоненим бути!», — каже автор «Слова про похід Ігорів», київський лицар-патріот, і нагадує нам, що ми не потомки біблейського Адама, а внуки Дажбожі, що вітри наші — внуки Стрибога, а сонце — не твориво юдейського Саваофа, а тепло нашого рідного Сварога. І коли він пише — «Встала кривда у військах Даждьбожого внука», то має на увазі цілий народ русичів-українців. І ці слова писалися через двісті років після насильницької християнізації Києва!

І ще такі слова щонеділі мали б підноситися до неба у новій українській церкві (за ідеями Богдана-Ігоря Антонича, Костя Шишка та доктора філософії Галини Лозко):

Богам — слава, Предкам — пам’ять, живим — здоров’я!

Будете синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!

Це бо очищує серце наше, і ми відрікаємось од злого.

Хай Бог нас силою укріпить і мудрістю огорне!

Така нова українська церква вже є. Прихожан у ній ще так мало, як мало було перших християн у Римі. Але колись про них скажуть, що були вони тими, «ким зайнялось і запалало» — бо не відцуралися від себе, мали волю бути собою і нацією.

Животворящі іскри рідного Богорозуміння, розвіяні тисячолітніми вітрами з попелищ 988 року, дивом дивним збереглися у давніх щедрівках і колядках, піснях і легендах, священних текстах Велесової Книги і Слова про похід Ігоря. З них розгориться Великий Вогонь духовного просвітлення й очищення України. Збудися, будь собою, Україно!

Сучасні українські рідновіри терпеливо роздмухують ці Божественні іскри — запалюють «духовности нової смолоскип». Це слова з поеми незабутнього Михайла Ореста «Повстання мертвих». Вісім рядків з неї треба знати напам’ять:

...Райнер Марія Рільке після подорожі Україною влітку 1900 року написав одного з найоптимістичніших своїх віршів, в якому, кажучи словами Шевченка, «щось пророче йому вже заглянуло в очі»:

(Який чудовий переклад на українську мову з німецької Миколи Бажана!)

...Ви, отче, ніколи не питали, чому плаче у вашій церкві тридцятирічна українка Оксана, тримаючи за руку свою маленьку донечку Олю. А треба було б запитати! Батько тої дитини і чоловік Оксани — Андрій Шалапай — зараз на сході України. Він там — єдиний з нашого села. То чи не годилося б вашій християнській пастві взяти під опіку його сім’ю?

Отче, а чого навчилася у вашій церкві ота дворічанка, на подвір’ї якої зараз відкидає широкою лопатою сніг «гіперсексуальний», удвічі старший за неї, італієць Бруно?