9

Фред знову сів на землю біля вогнища. Справді, він був вражений так, що навіть забув про свій намір іти спати. Клайд підкинув гілля у вогнище — не тому, що йому було холодно, а для того, щоб краще бачити обличчя Коротуна. Полум’я відразу спалахнуло.

— Я сказав вам, — почав Джеймс Марчі, — що відкриття мікроорганізмів у метеоритах — зовсім не нове явище. І це, звичайно, так…

— Так у чому ж тут сенсація? — нетерпляче спитав Фред.

— Зажди, зажди, не перебивай, — заспокоїв його Клайд. Фред незадоволено засопів, але промовчав.

— Проте я сказав вам ще не все, — вів далі Джеймс. — Мікроорганізми, про які я говорив, знайдено у кам’яних метеоритах, так званих вуглистих хондритах…

— Знову нові назви, — пробурмотів Фред.

Клайд виразно штовхнув його ногою.

— Ну, тут справа не в назві, — спокійно пояснив Джеймс. — Справа в тому, що ніколи й ніхто не знаходив мікроорганізмів у залізних метеоритах. І це тому, що залізні метеорити не могли мати живих організмів, бо створювалися вони з металу, який був у розплавленому стані. Його температура становила близько двох тисяч градусів. І, звичайно, в ньому не вціліли б ніякі мікроорганізми, це цілком зрозуміло: вони всі згоріли б ще перед тим, як. метеорит опинився в міжпланетному просторі. А в нашому метеориті такі живі організми є, і це суперечить усім науковим даним. Ось тобі, Фред, і сенсація. Я поки що не хотів говорити про це, бо вважав за потрібне спочатку все перевірити. Але ж вони пустили корінці, значить — живі! І потім, дуже вже ти, Фред, хотів чогось незвичайного… от я й вирішив сказати.

— Та-ак, — непевно відповів Фред Стапльтон, — це, звісно, міняє справу… якщо ти не помиляєшся, Коротун.

Джеймс спалахнув.

— Я добре все обміркував, щоб помилятися, — ображено сказав він, — Це ясно, як два рази по два — чотири!

— Зачекай, Джеймс, — втрутився Клайд. — У мене є кілька запитань з приводу твого сенсаційного відкриття.

— Які саме?

— Насамперед взагалі як у твоєму метеориті могли зберегтися мікроорганізми… ну, ця плісень, якщо він перед тим був у розплавленому стані. Чому ця штука не згоріла там?

Джеймс розвів руками.

— Цього я поки що й сам не розумію, — відповів він зажурено. — Може, це термофільні організми…

— Які? — здивувався Фред.

— Ну, такі, що люблять тепло і витримують дуже високі температури. Знаєш, є такі бактерії й різні мікроорганізми, що чудово почувають себе навіть в окропі.

— Гаразд, Джеймс, — сказав Клайд. — Але одна справа — температура окропу, вона досягає всього…

— Ста градусів, — з гордістю перебив його Фред. — Ти гадаєш, я цього не знаю? У термосах «Бульвер і компанія» у рекламному проспекті прямо так і написано: «Налийте окріп у наш термос — і протягом двадцяти годин він не змінить своєї температури». Не такий вже я дикун, щоб не розуміти елементарних речей!

— Гаразд, гаразд, — посміхаючись, сказав Клайд, — ти не дикун, ти просто практик, який не терпить теоретичних міркувань.

— Цілком точно сказано, дорогий Клайд, — задоволено відповів Фред, наділяючи співрозмовника чарівною посмішкою.

— Я вже зрозумів твоє запитання, Клайд, — сказав тим часом Джеймс. — Сто градусів — не дві тисячі, так?

— Саме так.

— А чому не припустити, що ця плісень потрапила до метеорита вже тоді, коли він охолонув? У ту саму тріщинку, через яку я відбив шматок?

— І плісень перенесла страшенну холоднечу в міжпланетному просторі, та ще й не один день, і не один місяць? — з сумнівом спитав недовірливий Клайд.

— А чому б і ні? — жваво заперечив Джеймс. — Трапляються організми, які чудово переносять і дуже великий холод. Крім того, подивись… — Він гарячково перегортав сторінки журналу, підсунувши його до самого полум’я. — Ось, ось! «Німецький бактеріолог Домбровський опублікував нещодавно свою працю, в якій пише, що йому пощастило виділити з пермських нашарувань і оживити бактерії, що зберігалися в щілинах вапнистих сполук понад 225 мільйонів років. Ці оживлені бактерії дуже схожі на тих, що існують і досі під назвою «бацилус циркулянс», але значно активніші: вони розщеплюють цукор, тоді як сучасні різновидності не можуть цього робити». Як бачиш, справа тут не в днях і місяцях, бо наш метеорит міг мандрувати всесвітом і значно менше.

— Проте й більше міг?

— Ну, певна річ, — погодився Джеймс, відкладаючи журнал. — Але взагалі строки тут нічого не вирішують.

— Добре, припустімо, що це так, — поновив свою атаку Клайд. — Чому ти вважаєш, що твоя плісень обов’язково прийшла до нас, на Землю, з інших світів?

— Тобто як це? — занепокоєно підвів брови Джеймс, а Фред голосно свиснув і з цікавістю втупився в Клайда. — От вже не чекав, що й ти будеш усе піддавати сумніву, — незадоволено сказав він. — Чого тобі ще треба?

Клайд продовжував наступ, мов не помічаючи незадоволення Джеймса і здивування Фреда.

— Питання таке, Джеймс. Чому плісень не попала в метеорит уже тоді, коли він пролітав у земній атмосфері? Скажімо, в ту саму тріщинку, про яку ти казав? Попали до нього якісь спори, що носилися в атмосфері, там розмножилися, виросла плісень, — цілком земна, тільки що вона випадково оселилася на метеориті. І нема тоді ніяких сенсаційних таємниць.

Клайд дивився прямо в очі Джеймса. Освітлені лише полум’ям вогнища, ці очі вражали своєю чистотою. Пильний погляд їх, скерований на Клайда, здавалось, запитував: ну чого, навіщо ти сперечаєшся, коли все це так зрозуміло! Ти ж не Фред, якому треба все розжовувати. Ти розумний, тільки трошки сухуватий і часом лютий…

Все це Клайд читав у простодушному довірливому погляді Джеймса, що задумливо пощипував свою борідку. І, щоб приховати своє вагання, яке раптом виникло у нього, нетерпляче додав:

— Ну, кажи, зрештою, Джеймс. Мабуть, у тебе вже є нова гіпотеза, га?

— Ні, думаю, що це навіть не гіпотеза, — відповів не поспішаючи Джеймс, задумливо дивлячись на Клайда. — Тут усе ясно й просто. Плісень чи її спори не могли потрапити в метеорит, бо він у земній атмосфері сильно оплавився від тертя. Оплавилася й тріщинка: вона спочатку здавалася мені просто невеличким рубцем. Це перше. Друге: ніяка плісень земного походження не здатна так швидко й різко змінювати свій колір. Пам’ятаєш, вона була бурою, потім позеленіла, а після того стала синьою. І це за кілька секунд, май на увазі!

— А чому так сталося? Ти можеш пояснити?

— Мабуть, від зіткнення з повітрям. У тріщині його не було. А коли я відколов шматок метеорита, плісень під впливом земного повітря почала швидко змінювати колір. І це також незвичайно, бо доводить, що в нашому земному повітрі є інші складові частини, яких немає там, звідки прийшла плісень… Ну, якщо ти задоволений відповіддю, так мені, мабуть, можна піти поглянути, як вона поводиться зараз.

Джеймс хотів підвестись. Клайд затримав його:

— Зажди, Коротун. — У голосі його була помітна наполегливість.

Джеймс здивовано поглянув на нього.

— У мене є ще одно зауваження, — мовив Клайд.

— Хіба це не все?

— Ні. Твоя плісень, як ти кажеш, взагалі дивно поводиться. Пам’ятаєш, як ти спинив мене, коли я простягнув до неї руку?

— Так, пам’ятаю. Це було необережно, — визнав Джеймс. — У ній могли таїтися невідомі небезпеки. Ти й сам зрозумів це.

— Правильно. Тепер, мені здається, треба спинити тебе.

— Мене? — здивувався Джеймс.

— Так, тебе. Звідки тобі знати, що стане з твоєю плісенню далі? А може, вона виявиться дуже шкідливою? Вона змінює колір, пускає корінці… Хіба мало що може впливати на неї, якщо вона й справді прилетіла з космосу й потрапила в незвичні умови… Не треба тримати плісень біля себе, Джеймс! Адже ти поставив її прямо в палатці і збираєшся спати там? Не роби цього, Коротунчику! Ніхто не знає, які в неї властивості, як вона може вплинути на тебе, особливо, коли ти будеш спати.

— Але ж я не можу виставити її з палатки, — заперечив Джеймс. — Термостата, правда, у мене немає, але там, у палатці, принаймні не треба побоюватися різких коливань температури.

— І не треба виставляти плісень. Ходімо спати до мене, гаразд?

Джеймс замислився. Видно було, як на його обличчі відбиваються найсуперечливіші почуття. Мабуть, він і сам розумів, що Клайд має рацію, застерігаючи його; і разом з тим йому не хотілося розлучатися з цікавою плісенню. Нарешті він вирішив:

— Добре, Клайд. Я тільки подивлюсь, як там справи, і піду до тебе. — І він рушив до своєї палатки. Клайд поглянув на Фреда. Дивна людина — уже спить! І навіть трохи хропе, підпираючи голову рукою.

— Фред! Час уже спати! — гукнув до нього Клайд.

Фред прокинувся й сів, лінькувато почухуючись.

— Від ваших розмов нічого не лишається, як спати, — незадоволено пробурмотів він. — Завели балаканину… мені навіть приснилися якісь бактерії чи плісень, чорт його знає… А яка користь від усього цього? Ану вас, тільки час згаяв!

Він, похитуючись, рушив до своєї палатки.

Загрузка...