Фіолетова загибель

14

Меджі тішилась. Їй подобалося сьогодні рішуче все: і квапливі готування до від’їзду, і легкий сніданок нашвидку, і смішний маленький шофер таксі, який віз її на аеродром і весь час допитувався, куди й чого вона їде до Бойсі, в штат Айдахо, цей зубожілий адміністративний центр, де й розважитися ніде. І швидкий, стрімкий політ на реактивному літаку, більшість пасажирів якого рушали далі на Сіетль, штат Аляска, а в Бойсі зійшло лише кілька чоловік. І, нарешті, неспішна поїздка на маленькому автофургоні, — як чудово вийшло, що їй пощастило перехопити того самого шофера, який одвозив Фреда і його друзів кудись на далеку лісну галявину біля самих відрогів Скелястих гір! «Вам пощастило, міс, — сказав шофер, — інакше ви б нізащо не знайшли їх. Додумалися теж — відпочивати в такій безпросвітній глушині! Ну, моя хата скраю, наказали везти, я й одвіз. Отак і з вами, міс, хоч я й не розумію, що можна там робити».

Меджі ввічливо промовчала. Коли б вона сама знала, що робитиме там і чого взагалі їде. Її найближча приятелька Люсі Уїнклер тільки руками сплеснула, довідавшись про цю вигадку. «Згаяти половину дорогоцінної відпустки для такої поїздки, — обурено сказала вона, — це ні на що не схоже, Меджі! Що він, наречений твій, чи що? Та й тоді молоді люди запрошують дівчину заздалегідь. І не кудись там у пустелю, а в пристойний мотель, і не разом з приятелями, а лише вдвох, щоб було весело й приємно». Люсі говорила ще чимало всяких інших дуже серйозних і страшенно переконливих речей. Згорнувшись клубочком у кріслі й уважно дивлячись синіми очима на подругу, що метала громи й блискавки, Меджі не чула й половини її слів. Вона думала: «Все це так, і ти маєш цілковиту рацію, дорога Люсі, і мені нема чого їхати туди, в якусь айдахську глушину, де їх, може, і не знайдеш… Тільки, мила Люсі, ти ж не кохаєш, а я кохаю! А ти навіть і не знаєш, як справді кохають. І тому я й не хочу доводити тобі нічого, все одно ти не зрозумієш. Так-так, от мені заманулося, і я поїду до нього, нехай я й божевільна, як ти кажеш. Говори, будь ласка, говори, мені це навіть приємно, бо чим більше ти розпікатимеш мене, чим більш навіженою називатимеш, тим краще, мені ще дужче захочеться поїхати до Фреда, от і все. Виходить, я його й справді люблю, якщо наважуюсь на такі дурниці. От і все».

Люсі раптом спинилася й замовкла, здивовано втупившись у приятельку. Потім вона підперла лівою рукою бік і повчально, загрожуючи Меджі пальцем, сказала:

— Я бачу, ви навіть не слухаєте мене, міс Меджі Бейкер. Ви зайняті власними думками, ось що. Тому я скажу тобі тільки одне. Ти дурне, справді навіжене дівчисько. Роби як знаєш, я знімаю з себе будь-яку відповідальність!

Меджі посміхнулась, згадуючи презирливо-гнівне обличчя Люсі під час цієї знищувальної промови. Вона нахилила голову до відчиненого вікна кабіни. Вітер, що гостро пах сухою лісовою травою, немов тільки й чекав цього руху. Він одразу ж скуйовдив її густе бронзове волосся, переплутав пасма й переклав так, як не зробив би цього наймайстерніший перукар. Меджі спробувала поправити зачіску й скоса глянула на шофера.

Він перехопив її погляд і сказав, смішно рухаючи недокурком сигарети, що прилип до губи:

— Тут навіть шошонів тепер не видно.

— Кого? — здивовано перепитала Меджі.

— Шошонів, індіанців. Раніше вони тут полювали, а тепер лишилися тільки в резерваціях, десь ще далі в лісах. А ви знаєте, міс, звідки взялася назва нашого штату — Айдахо?

— Ні, — щиросердо визнала Меджі.

— Вона взята з мови шошонів. По-індіанському «айдахо» означає «час прокидатися». Розумієте?

— Ні, не розумію. При чому тут штат?

— І я не тямлю, — щиро пояснив шофер, добродушно посміхаючись. — Але всім приїжджим це дуже подобається. Вам теж?

— Не дуже. Якщо я чогось не розумію, чому ж мені це може подобатись?

— От і я так. Це ви правильно сказали, міс, — задоволено відповів шофер, немов ставлячи крапку.

Меджі замислилася. Прості слова шофера наче підштовхнули її думки. «Правильно ви сказали, міс». Але що тут правильного? Якщо вдуматися, так вона, наприклад, останнім часом не розуміє своїх відносин з Фредом. Не розуміє, а проте — їде сюди. Вона кохає Фреда, хоч часом їй самій собі страшно признатися. Фред такий дивний. Іноді… ну, це було раніше, він здавався їй дуже ласкавим, послужливим, ладним виконати всі її бажання. Він гладив її волосся і жартував, що воно ще непокірніше, ніж її вдача. Він цілував її очі і казав, що їхня синява під пухнастими густими дугами брів нагадує йому сині блискавиці в нічному лісі. Дуже красиво говорив Фред… І в нього такі сильні руки, яким можна довіритись, і здається, він пронесе тебе крізь усе життя й не дозволить, щоб хтось необережно торкнувся тебе й чимсь дряпнув хоч трохи… Дряпнув…

Уперше таку подряпину Меджі відчула саме від Фреда, коли він сказав, що не прийде до бару, бо дуже зайнятий. А потім, коли Меджі сиділа там з подругами, він раптом прийшов з якоюсь іншою дівчиною, чорною й противною, з безліччю родимок на обличчі, хоч вона зовсім і не соромилася цього, а навпаки, так тримала голову, наче вважала родимки найкращою своєю оздобою. Фред спочатку зніяковів, побачивши Меджі, але все ж підійшов до неї і почав пояснювати, що від цієї дівчини залежить, чи дістане він вигідні об’яви од якоїсь фірми, і що він змушений танцювати з нею. Потім навіть запропонував Меджі познайомитися з нею. Певна річ, Меджі відмовилась, і Фред танцював з тією дівчиною, і було зовсім не схоже на те, що він танцює лише з ділових міркувань. І тоді Меджі пішла з бару.

Згодом Фред знову говорив їй красиві слова, і вона знову повірила йому. А історія з чорнявою дівчиною була першою, проте далеко не останньою подряпиною, яких Фред завдавав Меджі, і кожна з них була болючішою, ніж попередня. Але Фред сміявся і казав, що вона надто недовірлива й підозрілива. І знову цілував її очі, правда, вже не так часто, як раніше. Він почав частіше виїжджати в справах. І ось тоді Меджі збагнула, що вона справді кохає Фреда, що його поїздки могли б бути коротшими, а побачення частішими, і їй було б значно спокійніше від цього. Втім, коли вона говорила це Фреду, він сердився і йшов геть, не попрощавшись з нею. Може, він не кохав її більше? Але ні, інакше — чого б він приходив до Меджі, повернувшись із поїздок?

Дуже дивно це, і все ж таки Меджі розуміла, що вона кохає Фреда. Кохає — і хоче, щоб він був з нею. Хоче, але не знає, як зробити це, та чи й можна взагалі щось зробити? Звичайно, вона дурна, що їде до Фреда, і Люсі говорила цілком правильно, але ж Меджі це може не поїхати, просто не може, і все. Тим більше, що й вони самі, Фред і його друзі, запрошували її приїхати до них. Дуже запрошували.

У Фреда два приятелі — Клайд Тальбот і Джеймс Марчі. Обидва вони милі й ввічливі, особливо — Джеймс, — здається, вони називають його Коротуном. Смішне прізвисько і не надто поважливе, але воно здорово підходить до Джеймса: він і справді маленький і коротенький, та ще з круглим обличчям, на якому стирчить, наче приклеєна, кучерява борідка. Навіщо вона йому? Мабуть, для оригінальності, тепер це модно, борідки почали носити ще битники. Але Джеймс Марчі не битник, у ньому немає й тіні банальної розв’язності, якою відзначаються ці самовпевнені молодики. Навпаки, він такий скромний і соромливий. Іноді лише блимає своїми блакитними очима, коли Фред скаже якийсь сумнівний дотеп чи невлад встругне комплімент. Щоправда, Фред давно вже не говорить компліментів Меджі, хоч їй дуже хотілося б почути їх тепер, хай навіть банальні.

Клайд Тальбот інший. Він серйозніший і сухуватіший, ніж маленький Джеймс Марчі і Фред. З ним завжди тримаєшся трохи напружено, бо здається, що він немов вивчає тебе, порівнює з кимсь. І його випуклі зеленуваті очі дивляться на тебе так уважно, що можна й розгубитися. Він навіть красивий, Клайд Тальбот, але якийсь холодний — можливо, тому, що говорить надто ввічливо, розважно, з м’якими плавними жестами. Взагалі він цікавий, але завжди чужий, якийсь сторонній, зовсім не те, що Фред. Навіть коли Фред сердиться і лютує, він лишається милим, близьким і рідним, на нього не можна ображатися, бо він пересердиться, знову буде лагідним, і можна буде взяти руками його вродливу голову, погладити підстрижене їжачком світле волосся й тихо спитати, немов нічого й не було:

— Ти вже не сердишся, Фред? І він обов’язково відповість:

— Ні, бебі-долл, звичайно, ні!

Це він придумав для Меджі таке ласкаве ім’я «бебі-долл», дівчинка-лялечка. І коли Фред називає її так — тільки її, більше нікого, — в Меджі слабнуть руки й ноги, і до серця підходить тепла хвиля. Але тепер Фред дуже рідко говорить їй пестливе «бебі-долл», наче забув його, і їй так сумно, що й сказати не можна…

Шофер автофургона вже кілька разів поглядав на свою мовчазну пасажирку, що принишкла в куточку кабіни й зажурено дивилася синіми очима на кущі й дерева, які пробігали за вікном чи повільно пропливали осторонь занедбаної дороги. Нарешті він спитав, не повертаючи голови од вітрового скла:

— Щось, міс, у вас, я бачу, не дуже святковий настрій. Ваші друзі їхали сюди веселіші. А ви немов води в рота набрали.

Меджі стрепенулася. Справді, чого це вона зажурилась? Адже вона їде до Фреда та його приятелів. Усе буде гаразд.

— Ні-ні, що ви! — майже щиро заперечила вона. — Просто я замислилась. І, мабуть, трошки втомилася після літака. Я дуже рада, що їду по таких місцях.

— Уже недалеко, — заспокоїв її шофер. — Он погляньте: праворуч і гори показались. А там, біля лісу, і та галявина, де вони оселилися.

— Де, де гори? — спитала Меджі, вглядаючись у далечінь. — Я щось не бачу.

— Та от погляньте, вони схожі на далекі хмари. Он там! У спеку вони завжди такі, наче у серпанку.

Справді, в туманній імлі над обрієм наче висіли неясні обриси гір, схожі на застиглі хмари. Гори… але чому ж вони наче висять на небі й здається, що між ними й ледве помітною смужкою лісу немає нічого, крім мерехтливого повітря, яке немов коливається у знемозі?.. Від спеки, сказав шофер. Хіба так буває?..

Меджі дивилась на гори, на далекий ліс, і її думки знову поверталися до Фреда і його друзів. Може, слід було б написати листа про свій приїзд? Проте як би той лист дійшов? Шофер казав, що там немає нікого на добрий десяток кілометрів. І потім, вона ж так поспішала, вирішивши, що мусить поїхати до Фреда. Мусить, бо тоді все з’ясується… А що може з’ясуватися?

Глибоко в душі Меджі маленьким, темним клубочком крилися неясні, але вже знайомі їй сумніви, вона не хотіла думати про них, не хотіла, і все ж таки думала, бо відчувала, як вони іноді змушують часто битись її серце і наповнюють його підсвідомою тривогою.