Фіолетова загибель

35

А Фред Стапльтон?

Коли Клайд різко обірвав розмову й пішов геть, Фред провів його здивованим поглядом: чого це він розлютився? Дивак, який не хоче оцінити серйозної, ділової пропозиції! Правда, Клайду Тальботу й до того були властиві моралізаторські розмірковування, але ж не в такій мірі, щоб відкидати ідею великого бізнесу, яка обіцяє золоті гори навіть без найменшого зусилля з його боку.

Фред повільно закурив нову сигарету. Він неуважно глянув угору, на небо, де повільно повзли важкі хмари, і мимоволі зіщулився: «Холодно стає, братці-кролики, і витівка з поїздкою на відпочинок до глухого штату Айдахо була б зовсім безглуздою, коли б не виникла сьогодні оця чудова ідея. От спитати б, чому ця думка майнула в голові Фреда Стапльтона, а не Клайда Тальбота, не кажучи вже про нетямуще дівчисько Меджі, яке може тільки хникати, що, мовляв, набридла йому. І чого тільки вона притаскалася сюди? Мабуть, щоб з горя підчепити Джеймса-Коротуна, і підчепила б, напевно, коли б він… ну, гаразд, справа не в цьому… — незадоволено похитав головою Фред. — Так от, чому думка про продаж фіолетової плісені з’явилася в мене, і більше ні в кого, питаю я? Тому, що тільки у мене практичний, гнучкий розум, на який не впливають різні сентименти, ось чому, — задоволено відповів він сам собі. — Розум справжнього стопроцентного американського бізнесмена. Гроші є гроші, і вони не пахнуть, сказав якийсь стародавній діяч, не пам’ятаю, як його звали, але, мабуть, він діловий хлопець і досяг би непоганої кар’єри на фондовій біржі, коли б вона тоді була.

А то починаються кисло-солодкі розмови, від яких за кілометр тхне голим моралізаторством! Чи не все одно, кого там буде знищувати фіолетова плісень? Якщо так міркувати, то не можна купити навіть паршиву акцію Дюпона чи «Дженерал Дайнемікс»: адже одна компанія виробляє вибухівку й навіть отруйні гази, це всі знають, а друга випускає славні бомбардувальники. А кого це обходить? Нікого: мова йде про прибутки з акцій, про дивіденди з них. І якщо прибутки добрі, якщо акції дають гроші, — то що ж тут говорити? І як тільки Клайд з такими застарілими поглядами вмудряється служити в сучасній страховій компанії!»

Від обурення Фред навіть сплюнув.

А це базікання про якусь багату людину, що її можна, мовляв, порішити, тільки побажай цього, і все її багатство залишиться тобі? Хіба можна ставити таке ідіотське запитання? Якщо все тишком-нишком, про що тут говорити? Справжня спритна людина на біржі пускає по світу з торбою за плечима сотні дрібних власників акцій. Адже це чистий бізнес, і так їм і треба, якщо лізуть грати на біржі, не знаючи, що й до чого. Дрібна рибчина, про яку й думати нічого. Великі діла вершать біржові акули, — і хіба хтось докоряє їм за це? Тільки потім заздрять великому кушу й захоплюються їхньою спритністю. «Ну, заждіть, я ще покажу себе, якщо вийде діло з фіолетовою плісенню», — злорадно подумав Фред, люто кидаючи гілки у напівзгасле багаття. Тонкі, майже невидимі язички вогню лизнули сухе гілля й відразу перетворилися на пекуче полум’я, що охопило все вогнище. Воно було таким палючим, що Фред відсунувся, примружуючи очі й затуляючи їх рукою.

«Так, це буде здорово, якщо з плісенню все вийде добре, — знову подумав він. — А чому б могло бути інакше? Справа така вірна, що за неї просто ухопляться. Хто? Перша-ліпша крупна компанія, яка зацікавлена у великих урядових замовленнях». Слава богу, в нього неабиякі зв’язки — головним чином, з енергійними рекламними агентами, що працюють на такі компанії. Певна річ, доведеться поділитися й з ними, задарма тільки місяць світить та зірки сяють. А щодо решти — плати, братику, плати й не скупись принаймні на обіцянки. Що ж, якщо Клайд виходить з діла, тим краще: Фред Стапльтон справиться й сам, зате прибутки не доведеться ні з ким ділити. Дуже добре! Загалом все гаразд: і те, що Клайд Тальбот усувається, і те, що Джеймс-Коротун не заважатиме операції, адже він напевно теж заперечував би проти продажі плісені. І з ним важче було б домовитись, що не кажи, він знайшов і відкрив усю цю плісень. Але його немає, і все значно простіше…

Фред Стапльтон посміхнувся: «Цікаво, як поставилися б до таких його думок Клайд і Меджі? Мабуть, вони б здалися їм жахливими: отака, мовляв, черствість! А при чому тут черствість? Просто діловий розрахунок без всяких сентиментів. Звичайно, шкода Джеймса Марчі, він був усе-таки добрим хлопцем, трохи схибленим на науці, але це нікому не шкодило. Сумно, та що поробиш, якщо він загинув. Не сльози ж проливати, як Меджі, і не шукати якихось туманних вказівок у щоденнику Коротуна — що і як робити з плісенню. Все це дурниці, ліричні зітхання. Справа вимагає того, щоб до неї ставилися серйозно, по-діловому.

І потім: чого варті всі заперечення Клайда, якщо фіолетова плісень справді виявиться засобом для чистої війни? Раз — і немає нічого, ані трупів, ні поранених, усе зникло, розчинилося в повітрі! Та це ж просто геніальне відкриття, яке буде кращим, ніж атомні й інші бомби. Кажуть, що льотчики, які скидали перші бомби на Хіросіму й Нагасакі, потім збожеволіли. Докори совісті їх, бачите, замучили. Гаразд. А от той, хто провадив усю роботу з підготовкою атомної бомби, цей Оппенгеймер, — не збожеволів і навіть одержав премію від президента. Премії від президента я, звісно, не матиму, та мені її й не треба, — тверезо розсудив Фред, — вистачить і грошей, які я зароблю на плісені. Але моя ідея- це також безумовне посилення військової могутності Америки, тут ніхто не заперечить. І зробить це Фред Стапльтон, чорт забирай! Зробить без усяких докорів совісті й інших інтелігентських вибриків. Як Оппенгеймер, братці-кролики! Тільки б нічого не завадило, — раптом стурбовано подумав Фред. — Втім, що може завадити? Метеорит з плісенню лежить там, на березі. Його ніхто не торкнеться, навіть не зачепить. А якщо хтось і торкнеться, так йому вже безсумнівно не поздоровиться. І Клайдові це також зрозуміло. Як кажуть, тут і в нього руки короткі. Звичайно, треба все робити швидко, не відкладаючи ані на годину. Завтра по дівчисько прийде машина. Вона забере й мене. Якщо Клайд схоче, так і його теж, це справи не міняє. Метеорит з плісенню все одно залишиться на березі, чекатиме, поки ми повернемося сюди з усім обладнанням і протигазами… ні, краще, мабуть, зі скафандрами, щоб було надійніше. Гаразд, ці вчені що-небудь там вигадають. І тоді — до лабораторії, дорогий метеоритику! Ніщо не може завадити, — остаточно вирішив Фред Стапльтон. — Все складається чудово!»

Він, було, вже підвівся, щоб іти спати, з жалем поглядаючи на вогонь багаття, що поширював навколо приємне, тепло й пострілював гарячими іскрами, як помітив темну постать, що повільно наближалася до нього з сутіні від палаток. Це була Меджі Бейкер. Фред не міг стримати незадоволення: зараз, коли він уже все обміркував і вирішив, йому зовсім не хотілося знову починати розмов, од яких, він твердо знав, ніщо не зміниться, як від проповідей Армії Спасіння. «Чорт, — подумав він, — треба було піти хоч на кілька хвилин раніше!» Він сів, демонстративно потягнувся і, краєм ока поглянувши на Меджі, лінькувато й сонно промовив:

— Страшенно хочеться спати… піду, мабуть… — і широко позіхнув.

У миготливому світлі вогнища обличчя Меджі здавалося напруженим і зосередженим. Вона щільніше загорнулася в пальто, мерзлякувато ховаючи підборіддя у піднятий комір. Зупинившись перед Фредом, вона спитала немов ненароком:

— А Клайда немає? Він пішов?

— Уже давненько, — так само лінькувато відповів Фред.

— Спати?

— Не знаю. Може, десь бродить. Пошукай його. А я піду під ковдру, там, мабуть, тепліше. Бувай, дитинко! — Фред звівся на ноги. Але не встиг він зробити й кроку, як його спинив настійливий голос дівчини:

— Зажди, Фред. Мені треба тобі щось сказати.

«Ну от, починається», — із злістю подумав Фред. Так чи інакше, він повернув голову до неї й сухо спитав:

— Що саме? Мені, бач, хочеться спати, й різні душевні розмови зараз ні до чого.

Якби Фред відповів їй таким тоном раніше, Меджі відразу знітилася б і замовкла. Але цього разу їй було байдуже його зневажливе ставлення. Нехай так, вона мусить, мусить сказати все, що думає!

— Душевних розмов не буде, Фред. В усякому разі, таких, як ти гадаєш. У цьому розумінні все ясно.

Фред здивовано глянув на неї. «Вона навіть говорить моїми словами. Ну, гаразд, давай далі, дитинко! Коли тобі ясно, так мені тим паче», — ледь не зірвалося в нього з язика, але він своєчасно стримався: навіщо загострювати відносини? І іронічно зауважив:

— Ну й чудово. В чому ж тоді справа?

Очі Меджі несподівано для неї самої наповнилися слізьми. Коли б він хоч тепер відповів їй не з такою підкресленою сухістю, не так брутально! Адже вона, незважаючи ні на що, мимоволі чекала від нього хоч якогось лагідного слова, яке хоч би щось з’ясувало. Як добре, що в сутіні не видно дурних, зовсім зайвих сліз, що підступили до очей і від яких у горлі виникає душний клубок і так важко говорити… хоч би він не помітив цього…

— В чому ж справа? — повторив Фред Стапльтон, наче потішаючись над нею.

Сльози раптом висохли на очах Меджі, коли вона, більше не вагаючись, сказала:

— Ти збираєшся продати фіолетову плісень Джеймса? Продати, щоб вона губила людей, як уже погубила його самого? Цього не буде! Не буде, розумієш?

Спочатку Фред Стапльтон сторопів. Надто вже рішучі були слова Меджі. Але він одразу оволодів собою. Дівчисько збирається втручатися в серйозні справи? Ну й ну, просто неймовірно! З вишуканою ввічливістю він промовив:

— Було б дуже мило з вашого боку, міс Бейкер, коли б ви зробили мені ласку й сказали, яке ви маєте відношення до всього цього? І, до речі, за яким правом ви, коли я не помиляюся, збираєтеся заборонити мені займатися справами, що ні в якій мірі вас не стосуються?

— Перестань кривлятися, Фред, — спинила його дівчина. — Ти прекрасно знаєш, що тут справа не у взаєминах і не в забороні. Я певна, що й Джеймс Марчі заперечував би проти цього…

— Але, бачте, міс Бейкер, Джеймса Марчі, на жаль, немає.

— Зате є Клайд, який теж проти продажу цього відкриття!

— Наскільки я пам’ятаю, ви пішли саме під час нашої розмови з Клайдом, пославшись на сильний біль голови? Чи не так?

— Пішла, бо не могла слухати твоєї пропозиції. Це було жахливо.

— Отож, міс Бейкер, ви підслуховували нашу розмову? Це, звісно, недозволений вчинок для вихованої дівчини, — засмучено похитав головою Фред Стапльтон.

— Навіщо це блюзнірство? — обурено сказала Меджі. — Мені не треба було підслуховувати, Клайд говорив надто голосно, і я все чула. І знову тобі заявляю, що й Джеймс не дозволив би…

— Я вже сказав вам, міс Бейкер, що Джеймса Марчі, єдиного, хто міг би дозволяти чи не дозволяти, на жаль, немає…

— Не на жаль, а на твоє задоволення, — вихопилося у дівчини, яка втрачала терпіння. — Ти такий жорстокий і черствий, що для тебе існують у житті лише твої махінації, і нічого більше. І ти радий, радий, що Джеймса немає, бо ти можеш скористатися з цього!..

— Ану, перестань базікати, гуско! Чуєш?

Фред Стапльтон вирішив, що з нього вже досить таких розмов. Дівчисько знахабніло, і його слід провчити, щоб воно не вплутувалося в справи, в яких нічого не розуміє. Його голос задзвенів різко й хльостко, наче то свистіли удари батога, і Меджі з кожною фразою мимоволі відступала назад.

— Ти насмілюєшся про щось говорити? Приїхала сюди, щоб обплутати мене, а коли з цього нічого не вийшло, бо ти мені набридла, — чуєш, набридла! — ти вирішила спіймати на гачок хоч бідолаху Коротуна. Крупна риба вислизнула, так хоч би дрібноту спіймати, так?

— Фред… — з жахом підняла руки, відступаючи, Меджі. Але той не бачив нічого, захоплений своєю тирадою.

— Добре задумано, — продовжував він хльостати її. — Бідолаха й не помітив, як вклепався. Навіть любовні листи писав, ах, ах! А хто його погубив? Ти, і тільки ти!

— Фред, як ти можеш?..

— Коли б Коротун не взявся доводити тобі, який він розумний, не намагався б посилювати дію плісені, так він і зараз був би живий і здоровий. Ти погубила його, бо гралася з ним, наче з хлопчиськом, щоб спіймати його у твої диявольські тенета.

— О Фред, облиш… бога ради, що ти говориш?

— А коли він загинув, ти, звичайно, дуже плакала. Як же, і тут зірвалося! Втім, ти все ж таки швидко збагнула, — і тут, визнаю, я й сам допоміг тобі, не підозрюючи нічого! — що від Коротуна залишилася спадщина. І заповзятлива Меджі Бейкер пробує вплинути на Фреда, щоб потім накласти чарівну лапку на метеорит Джеймса-Коротуна й заграбастати гроші, продавши його нишком-тишком, чи не так? Дудки, не вийде!

Меджі не витримала. Вона безпорадно опустилася на землю й закрила обличчя руками. Але до неї ще долинали страшні обвинувачення:

— Спритно задумано, дівчинко! Та я не такий дурний, щоб не розкусити твоїх хитрощів. І не такий бовдур, як довірливий Коротун. Мене дістати — в тебе руки короткі. І не подумай базікати комусь про метеорит і фіолетову плісень! Я для того й їду з тобою, щоб перешкодити твоїм хитромудрим планам. Тільки спробуй заговорити з кимсь про цю справу. Я з тобою церемонитися не буду. Зрозуміла?

Він подивився на дівчину, яка була вже не в силах заперечувати йому, і задоволено хитнув головою. Меджі низько схилила голову на руки і гірко, відчайдушно плакала.

«Доза ліків, мабуть, надто сильна, — подумав Фред, — але краще більше, ніж менше. В усякому разі, дівчисько вже не заважатиме ані йому особисто, ані його справі. Що й треба було довести».

Насвистуючи мотив якоїсь пісеньки, Фред пішов до палатки. Тепер він і справді відчув, що саме час поспати. Міркування про власні плани й розмова з Меджі втомили його. Але головне в тому, думав він із задоволенням, що важкий м’яч він провів і забив у ворота противника, незважаючи на запеклий опір. «Я вам ще покажу», — підсумував Фред Стапльтон свої думки і при цьому впевнено погрозив комусь міцним кулаком.

А Меджі все ще плакала біля згаслого вогнища. Вона здригнулася від дотику чиєїсь руки і злякано підвела очі, в яких, немов у тумані, розпливалися обриси темних кущів на тлі хмарного неба.

Це був Клайд Тальбот. Він ласкаво гладив її по голові й утішав м’яким голосом:

— Заспокойся, Меджі. Не треба плакати, він невартий цього. Він негідник!

— Ви… ви чули? — прошепотіла дівчина неслухняними губами.

— Так, дещо чув. Я саме підійшов сюди й почув його останні слова. Говорити з ним я не міг, у мене бракувало сил для цього. Та й не треба було говорити, довелося б бити його, а це нічого не дало б. Все одно він завтра їде. О Меджі, який же він негідник!.. Мені соромно говорити про це після багатьох років нашої дружби, але це так. Весь, з голови до ніг! Ходімо, Меджі, вам треба відпочити, завтра ви рушаєте в путь. Ходімо, і спробуйте заснути!..