11

Вистрибом, перескакуючи через коріння колючих кущів, що повилазило з землі, звивалося й зрадницьки стирчало у різних найнепридатніших місцях зарослої стежки, спотикаючись і одчайдушно лаючись, Клайд добіг до Джеймса Марчі. Коротун був дуже схвильований і переступав з ноги на ногу. Окуляри його зсунулися набік, волосся було скуйовджене. Двічі він набирав повітря в рот, але так і ковтав його судорожним рухом, не сказавши нічого.

— Що трапилося, Джеймс? — спитав нарешті Клайд, переводячи подих. — Ну, я, скажімо, захекався, тому що біг. А що з тобою?

Джеймс ще раз переступив з ноги на ногу і сказав тихо, трошки заїкаючись від збудження, як це частенько з ним траплялося:

— Розумієш, ця п-плісень убиває комах!..

— Як убиває? — нічого не розумів Клайд.

— Т-так, убиває. В-вони лежать мертві. Б-були, розумієш, живі, а тепер мертві, — мовив Джеймс, злякано кліпаючи блакитними очима, і глибоко зітхнув.

— Та кажи ж ти серйозно, — розсердився Клайд. Більш за все він не любив слухати плутані, позбавлені всякої логіки пояснення. — Які комахи? При чому тут твоя плісень? Розповідай усе по порядку, Коротун, що трапилося?

Джеймс Марчі глибоко зітхнув:

— Краще всього, ходімо, ти побачиш сам, Клайд, — благально попросив він. — М-мурашки… і м-метелики… І навіть б-бабка, розумієш, Клайд? — він знову почав заїкатись.

Клайд безнадійно махнув рукою.

— Гаразд, ходімо подивимось, — сказав він. — Від тебе все одно зараз нічого не доб’єшся.

Вони йшли галявиною до палатки Джеймса: Клайд швидкими рішучими кроками, а Коротун, наче пританцьовуючи, то забігав уперед, то відставав від нього, розмахуючи невлад руками й намагаючись пояснити Клайду все, що сталося.

— Я прокинувся і зразу ж пішов до своєї палатки, — швидко говорив він. — Тебе вже не було… От я відкрив запону і зайшов туди. Спочатку не помітив… потім придивився… і мені здалося, що плісень трохи змінила колір…

— Припустімо, що й я це помітив, — на ходу кинув Клайд.

— Ти заходив до моєї палатки? От бачиш, значить, усе це мені не привиділося! — сплеснув руками Джеймс. — Плісень стала зовсім фіолетовою, правда?

— Так-так, але ти розповідай про своїх комах!

— Я тоді помітив, що біля одного з блюдечок на землі лежать мурашки. Мертві, розумієш? Я навмисно придивився: справді мертві! І м-метелики мертві… ось так, звели лапки, і мертві. І н-навіть б-бабка — теж мертва! Така велика, сильна — і м-мертва. Це просто неймовірно, Клайд! Я навіть злякався…

— А чого ж тут лякатися? Ех ти, вчений! — трохи насмішкувато протяг Клайд.

Джеймс, не задумуючись, простодушно відповів:

— Звичайно, я й сам розумію, що нема чого. Мабуть, це я спросоння… От і вирішив покликати тебе.

— А чому ти не покликав Фреда?

— Так Фред, мабуть, ще спить, — відповів Джеймс.

Ні, Фред не спав. З палатки з’явилася його плечиста постать, і він голосно промовив:

— Доброго ранку, братці-кролики! Вже базікаєте? А хто принесе води для кави? Моя справа готувати, а вода мусить бути вже на місці.

Фред Стапльтон з насолодою потягнувся, розминаючи м’язи після сну. Він був у благодушному настрої, як і належить здоровилу після міцного, нічим не затьмареного сну, подумав Клайд; не те що Коротун, який зразу ж кинувся до своєї плісені і тепер ось переживає… Ні, Фред Стапльтон зроблений з іншого тіста!

— Тут, бач, Джеймс каже, що його плісень уже показує себе, — сказав йому Клайд.

— Як це? — трохи зацікавився Фред.

— Каже, що вона вбиває комах.

— Незрозуміло. Чи не можна пояснити? — діловито спитав Фред.

— А от ми зараз самі подивимось… — Клайд рушив до палатки, побачив, що запону відхилено, і обережно зайшов усередину.


Все було так само, як і тоді, коли він рано-вранці зазирнув у палатку Джеймса, хоч, певна річ, Клайд не розглядав пильно циновку, на якій стояли блюдечка з плісенню. Отже, де ж ті комахи?..

Клайд присів і уважно придивився, поступово звикаючи до напівмороку, що панував у палатці. Три блюдечка… і біля одного з них справді мертві мурашки. Вони наче в конвульсії підігнули ноги і зіщулилися. Їхні голови з щупальцями стирчали вбік до блюдечка з плісенню, а великі щелепи так і лишилися широко розкритими, немов мурахи намагалися щось схопити… чи вони хапали повітря, хто їх знає?.. Мертва мурашва лежала на відстані сантиметрів п’яти-шести від блюдечка, наче описуючи загалом рівну дугу навколо нього.

Два великі метелики лежали між блюдечком і півколом мертвих мурашок. Поруч з ними, ближче до інших блюдечок, була й велика бабка і метелик, про яких говорив Джеймс. Їхні ноги теж були скорчені, крила нерівно розкриті, наче в судорозі. Чому метелики й бабка опинилися біля самого блюдечка, окремо від мурашок? Якщо вони гинули від випарів плісені, так їхні мертві тіла мали бути поряд…

Джеймс і Фред зайшли до палатки й теж нахилилися над блюдцями.

— Бачите? Бачите? — пошепки заговорив Джеймс, показуючи пальцям на мертвих комах. — Я до них не торкався, розумієте?

— Бачу, — відповів Фред. — Ти, Коротун, поводився правильно, як людина, яка виявила вбивство і, природно, не торкалася вбитого до приходу поліції, щоб не завадити слідству. Прямо наче в детективі, їй-богу!

— Не треба жартувати, Фред, — благально сказав Джеймс. — Усе це дуже серйозно!

— Але не слід і надто хвилюватися, Коротун, — заспокійливо зауважив Фред. — Тим більше, що, на мою думку, нічого особливого поки що не сталося. — Він випростався й пошукав у кишені сигарети. — Для досвідченого ока слідчого все вже ясно, — засміявся Фред. — Тільки давай вийдемо звідси, з палатки. Мені не подобається запах цієї плісені. І тобі, Клайд, раджу вийти.

Клайд побачив, як Фред вийшов з палатки, легковажно посвистуючи. Слідом за ним поплентався й збентежений Джеймс. Він безпорадно поглянув на Клайда й винувато сказав:

— Якщо він розібрався в усьому цьому, я дуже радий, бо сам ще нічого не розумію…

Знизавши плечима, Клайд вийшов за ним. Може, й справді Фреду Стапльтону пощастило відразу зміркувати, що й до чого. У нього, як не кажи, практичний розум. А Коротун, певно, зовсім заплутався.

Сонце піднялося вже досить високо і висіло в безхмарному небі мов усміхнений вогняний диск, від якого в усі боки текли теплі потоки, що зігрівали землю. Але в повітрі все ще повівало приємною ранковою прохолодою, ароматною і свіжою. «Ліс, ліс, — подумав Клайд, — це від його зелених хвиль сюди, на галявину, ллється пахучий запах листя, це його близьке прохолодне дихання». Чорт візьми, чудове місце обрали вони!

Фред повільно закурив, не звертаючи уваги на німе запитання, що світилося в очах Джеймса Марчі.

— Ну, Фред, ну! — нарешті не витримав Коротун.

— Що «ну»? — недбало відповів Фред, з насолодою затягуючись сигаретою. — Справа тут ясна. Твоя плісень — прекрасний інсектицид!

Він вимовив це слово з великим смаком, наче розкатавши його перед тим у роті, як кругленьку кульку.

— Так, інсектицид, — повторив він ще раз з помітним задоволенням. — Ну, такий препарат, що знищує комах, зрозуміло? Як-от пірятрум. Мені якраз довелося кілька днів тому готувати таку рекламну об’яву. «Немає блощиць і тарганів, коли в хаті «Баязет»!» Тільки там хімікалії, а тут природна дія. І це дуже здорово, розумієш? Одне слово, природний інсектицид! З цього можна зробити хороші гроші…

Фред замріяно примружив очі, випустив з носа великі клуби диму й вказівним пальцем почав виписувати в ньому слова, які миттю народжувалися в його винахідливому мозку:

— «Наповал комах вбиває плісень Марчі і Стапльтона!» Ні, плісень тут не годиться. Якесь несмачне слово. Значить, ось як: «Стапльтон-Марчі препарат убиває всіх підряд». Рима є, але теж не дуже… «Всіх підряд» — мабуть, надто сильно. Ну, нічого, ми все це придумаємо. А добра об’ява, яскрава реклама вирішує справу!.. — І він продовжував бурмотіти собі під ніс нові варіанти.

— П-послухай, ти це с-серйозно? — спитав Джеймс Марчі, заїкаючись від гніву.

Він готовий був кинутися на Фреда, його губи тремтіли. Клайд давно вже беззвучно реготав.

— А чому б і ні? — щиро здивувався Фред і запитливо втупився в Джеймса. — Якщо твоя плісень справді знищує комах, чому б не заробити на цьому гроші? Адже ти можеш вирощувати її, сам казав. Ну, і тримати її властивості в секреті. Спочатку ми влаштуємо невеличке власне діло, дамо добру, дзвінку рекламу, а потім, коли інсектицид, — він знову, примруживши очі, спробував на смак це ефектне слово, — коли інсектицид марки «Стапльтон і Марчі» завоює визнання публіки, можна буде розвинути діло крупніше або, скажімо, продати таємницю виготовлення якійсь великій компанії. Це я влаштую, так що ти не хвилюйся, Коротун! Твоє відкриття в надійних руках!

Джеймс Марчі не витримав: він різко повернувся, сплюнув — що було для нього неймовірним вчинком! — і мовчки рушив до своєї палатки. Клайд дав волю сміху, що душив його, і реготав уже що було сили. Фред нічого не розумів.

— Що він, сказився? Чи образився? А може, хоче назвати препарат тільки своїм іменем? Але ж це несуттєво. Та чого ти регочеш, Клайд?..

Клайд аж заходився від реготу.

— Та ну вас усіх під три чорти! — розсердився не на жарт Фред Стапльтон. — Тільки починаєш говорити з вами серйозно, по-діловому, практично, як один казиться, а другий регоче мов божевільний… І обидва не кажуть, у чому річ!.. Іди краще принеси води, Клайд, треба готувати сніданок. З вами, я бачу, каші не звариш…

Він пішов, сердито кинувши недокурок сигарети. Клайд оволодів собою й перестав сміятися: справді, що це на нього найшло?

— Вода у відрі під кедром, — гукнув він навздогін Фреду. — Джеймс, Джеймс, зажди, — повернувся він до Коротуна. — Мені треба тобі щось сказати!

Загрузка...