Фіолетова загибель

1

лайд не поспішав.

Він спускався вже знайомою стежкою уздовж схилу, порослого величезною папороттю й колючими кущами, назви яких Клайд не знав. Та в цьому й не було особливої потреби, бо ці кущі відрізнялися тільки гострими колючками, що безжалісно дряпали руки, і більше нічим. Схил спадав униз на добрий десяток метрів, а там, у густій тіні розлогих кедрів, розбивалися об берег дрібні хвилі гірської річки, що завжди кудись поспішала. Мабуть, у повінь, навесні чи восени, ця річка була зовсім не такою мирною, як улітку, коли пекуче липневе сонце Айдахо висушувало все гірське плато. І тоді вона, певно, розлючено вирувала, заповнюючи все річище, затоплювала великі кедри й жбурляла об їхні стовбури відшліфовані бурхливою течією валуни. А потім вода спадала — так завжди буває в гірських річках! — і поступово оголювалися розмиті краї річища з викинутими на них валунами, що не встигли скотитися вниз. І води, мабуть, уже не вистачало навіть на промивання дорогоцінного піску, який колись у літні місяці із запалом видобували бородаті шукачі золота.

Клайд усміхнувся.

Давно це було, — і поклади, і шурфи з піском, і бородаті шукачі золота, — десь наприкінці минулого століття. А може, тут шукали й не золото, а срібло, яке відкрили років двадцять після того? Втім, ні: коли б тут були поклади срібла, то їх так не кинули б. Щодо цього Клайд був певен: якщо в штаті Айдахо, де видобувається більше срібла, ніж у всіх інших штатах Америки, компанії не наклали руку на цей район, значить, тут немає й ознак срібла. А непогано було б все ж таки що-небудь тут знайти! Хіба мало скарбів ховають у собі надра багатющої американської землі. Шкода тільки, що навіки минули часи енергійних шукачів золота: тепер розвідування провадять не вони, а машини й цілі експедиції вчених-спеціалістів. Хай йому чорт, дуже шкода!

Нуднуваті часи настали. Людині треба пробиватися крізь життя, наче крізь оці колючі хащі: доки дійдеш до бажаної річки, щоб відпочити в прохолодній тіні, геть обдереш руки. І нічого не поробиш, бо людина завжди чимсь незадоволена. Хоч чим-небудь, а незадоволена. Проте якщо вдуматися, так це навіть добре.

Кінець кінцем, усі винаходи й технічні вдосконалення відбуваються саме через те, що людина ніколи не зупиняється на тому, що вже зроблено. Весь прогрес іде звідси, ось що.

Нещодавно вони трохи посперечались. Це сталося після вечері, коли Клайд і Фред з задоволенням закурили сигарети, а Джеймс зосереджено запалив свою чорну люльку — він вважав, очевидно, що так виходить солідніше, це більше пасує до його кучерявої борідки й професорських окулярів без оправи. Та ці окуляри він почав носити не від короткозорості, в них і фокусу майже немає, а просто тому, щоб був менш помітний прямо-таки напівдитячий погляд його завжди чимсь здивованих блакитних очей.

Звісно, людина, якій по заріз хочеться стати вченою, в окулярах набагато солідніша. В усякому разі, для тих, хто не знає Джеймса так добре, як Клайд і Фред.

Так от у ці розкішні хвилини приємного неробства Фред раптом лінькувато проказав:

— Усе йде від лінощів.

Клайд здивовано звів брови, а Джеймс з цікавістю спитав:

— Ти про що це? Все одно посуд доведеться мити тобі. Фред закинув руки за голову. Попихкуючи сигаретою, відповів:

— Мені шкода тебе, Джеймс. Замість того, щоб підтримати філософський напрям розмови, ти банально міркуєш про миття посуду.

— А при чому тут філософія? — поцікавився Клайд.

— Кожна спроба пізнати існуюче і ввести його в рамки людського розуміння здається мені філософською, — дещо пишномовно прорік Фред, не перестаючи вивчати сузір’я над головою.

Іноді на Фреда находила така велерічивість, особливо коли не було чого робити й він не вів комерційних розрахунків щодо неймовірної вигоди біржових операцій, якими він би неодмінно зайнявся, коли б у нього були долари.

— Ну, давай твою філософію, — сказав майже байдуже Джеймс. — До чого зводиться ця спроба?

— Тільки простіше, Фред, на рівні людей, які займаються травленням їжі, — додав Клайд. — І так, щоб це не стосувалося посуду, який усе-таки тобі доведеться мити.

— Мені шкода вас, примітивні братці-кролики. Про миття посуду мови не буде…

— Оце вже краще, — задоволено відзначив Клайд.

— Я просто хотів довести до вашої свідомості, що світ і людський прогрес цілком залежать від лінощів, — наполягав Фред.

— Дуже цікава філософська концепція, — сказав Джеймс. — І давно в тебе це… гм, захворювання?

— Твої дотепи гідні амеби, дорогий Джеймс. Мені здається, що ти з своїми знаннями майже вченого міг би зайняти позицію, припустімо, солітера чи якогось іншого черв’яка…

— Ну, ну, ти не дуже, — не знав, що сказати Джеймс. Він завжди ніяковів під час отаких грубуватих атак. Клайд вирішив заступитися за нього.

— Ти б краще по суті, Фред. Що за студентська перепалка, навіщо це? — сказав він.

— Та я ж і хочу по суті. Людський прогрес цілком залежить від людських лінощів, — незворушно правив своєї Фред. — Ось приклади. Ходила людина пішки, і все було б гаразд, коли б не лінощі. Навіщо ходити пішки, втомлюватись? І людина впрягла у візок коня. Виявилося, що таке пересування надто повільне. Тоді винайшли паровоз. Ну, гаразд. Але поїзд також здався повільним. Почалася доба літаків. Далі, далі, швидше… І от уже тепер ви маєте реактивні літаки із швидкістю, більшою від звукової. Так, Джеймс?

— Так, — механічно ствердив Джеймс.

— А, може статися, незабаром і цього буде замало, людина полетить на ракетах… Раз-два — і пасажир з Чікаго опиняється прямо в Австралії. Скажімо, за півгодини. А кому взагалі це потрібно? Формулюю висновок: усе йде від лінощів, властивих людині. Зрозуміло, кролики?

Він повернувся на бік, узяв з вогнища жарину й запалив згаслу сигарету. Джеймс обурено заявив:

— Винятково банальні міркування! Адже, по-твоєму, виходить, що немає ніяких благородних імпульсів, ніякого прагнення людства оволодіти силами природи, немає рішуче нічого, так? А самовіддана праця вчених, інженерів — теж нікому не потрібна?

— Та ні, все це, звичайно, буває, — так само лінькувато відповів Фред. — Тільки причиною всього — лінощі. Вони закладені в людині з самого початку. Ось, наприклад, ти. Тобі до смерті хочеться бути вченим. А чому? Тому, що для тебе це був би найлегший шлях. Під керівництвом якогось професора копирсатися в страшенно наукових дрібницях… скажімо, вивчати вплив трансформатора на конденсатор чи навпаки…

— Не чіпай речей, про які ти не маєш ні найменшого уявлення, — презирливо пирхнув Джеймс.

— Гаразд, гаразд, я ж не наполягаю. Головне, що тобі це дуже легко й приємно: такий уже в тебе характер, Джеймс. Ти витрачав би на цю справу менше енергії, ніж на будь-що інше. Ну, а коли б ти чогось досяг, тоді ділова людина, така от, як я, могла б зробити з твого відкриття добрий бізнес. Трошки тямущої, розумної реклами: купуйте конденсатори Джеймса Марчі — і вони на сто процентів поліпшать ваше травлення!

— Ну й дурниці ти верзеш, Фред, — усміхнувся Клайд. — Яке ж відношення конденсатори мають до травлення?

— Немає значення яке. Чим безглуздіша реклама, тим краще її запам’ятовують, — авторитетно заявив Фред. — Це вже я знаю, кролики. Проте справа не в цьому. Я хочу сказати, що в такому разі настала б і моя черга просувати вперед науку. Я продавав би твої конденсатори, а в тебе з’явилися б долари на черговий винахід. А чому? Та тільки тому, що мені це дуже легко робити. Легко — значить без зайвої витрати енергії. Знову-таки причиною всьому — лінощі, в даному разі — мої. Чим не філософія? Прагматизм вищої марки. Істина в тому, що корисно й зручно! Наприклад, зараз найкорисніше й найзручніше йти спати, і я це й зроблю.

— Ні, зажди, я хочу тобі сказати, що… — почав був Джеймс, але Фред відмахнувся:

— Встигнеш і вранці. До речі, кожну філософську концепцію треба добре засвоїти, перетравити перед тим, як заперечувати. Ось ти й візьмись за це сьогодні.

І він пішов до палатки. Безтурботний свист, який долинув до них, свідчив, що Фред Стапльтон задоволений своїми філософськими міркуваннями.

— Обурливо! — гарячкував Джеймс. — Ні, ти тільки подумай, Клайд, адже те, що він зараз говорив, просто образливо для людства. «Лінощі рухають прогрес!» Яка нісенітниця!

— Ну, й охота тобі обурюватися? — майже сонно відповів Клайд. — Наче ти не знаєш Фреда!

— Але ж це чистісінька демагогія!

— А для Фреда це немовби спеціальна гімнастика. Мабуть, він хотів ще й подражнити тебе, бо знає, як ти ставишся до такого марнослів’я.

— Ти так гадаєш? — недовірливо спитав Джеймс.

— Ну, звичайно, — розсміявся Клайд. — Між іншим, у тому, що він говорив, є дещо раціональне.

— І ти також? — з докором промовив Джеймс.

— Ні, ні! Звісно, справа не в людських лінощах. Це нісенітниця. Але заміни слово «лінощі» на «незадоволення» — і тобі, по-моєму, не буде чого заперечувати.

— Як це?

— Людина створює, винаходить, удосконалює тому, що вона завжди незадоволена тим, що вже зроблено. Це, як мені здається, постійний імпульс творчості. І саме в цьому суть прогресу, як ти вважаєш?

— Ну, так виходить зовсім інакше, — протяг Джеймс. — З цим важко не погодитися. Розумієш, це вже цілком благородний імпульс. А то — «лінощі»! Чорт знає, що таке!

— Отож можна йти спати, — посміхнувся Клайд. — Бач, от іще одне раціональне зерно в міркуваннях Фреда.

— Та ну тебе, — махнув рукою Джеймс, але вже зовсім миролюбно. І вони рушили в свої палатки.