Фіолетова загибель

10

Тоненькі цівочки сонячного проміння, що прослизнуло крізь щілини в палатку, м’яко залоскотали скроню Клайда Тальбота, і він прокинувся. Сон ще не втік, його ватяна лапа ще лагідно притискувала заплющені повіки Клайда, наче просила повернутися на бік і, обдуривши набридливе сонечко, віддатися чарівній дрімоті, яка так приємно ніжить тіло перед повним пробудженням. «Ні, ні, насамперед — внутрішня дисципліна», — подумав Клайд і з зусиллям розплющив очі. Так ось цей крихітний вісник ранку, пустотливі сонячні зайчики, що завжди — вже кілька днів! — будять його обережними дотиками, наче веселе кошенятко, що грається завитками його волосся. Звичайно, палатку можна було щільно закрити й заступити шлях маленькому пустуну, в тремтячому світлі якого плавали крихітні золоті й срібні порошинки. Але Клайдові не хотілося цього робити, нехай залишається і сяюче в ранкових іскрах сонечко, і домашній затишок від нього. Клайд підвів голову й сів, спершись на постіль руками. Зайчики зникли з його скроні. Тепер він і зовсім прокинувся.

Ліворуч від нього мирно спав Джеймс Марчі. Його кругле обличчя у сні здавалося таким дитячим, що рудувата кучерява борідка була немов наклеєна, штучна. Він рівно дихав, ледь присвистуючи, і Клайд подумав, що таким він бачить його, мабуть, вперше, зворушливим, наче сонна дитина, яку шкода будити. «Ну й спи собі, Коротунчику, спи без турбот і хвилювань, я тобі не заважатиму, адже ти відразу ж таки почнеш переживати й тривожитися за ту кляту плісень», — ласкаво подумав Клайд. І ще він подумав, що йому хочеться погладити Коротуна по голові, такий уже він був у сні лагідний, спокійний і простодушний!

Клайд тихенько встав, узяв з собою туфлі, штани й сорочку й вислизнув з палатки. Ранкова прохолода гострими голочками охопила його, і він навіть трохи зіщулився. На небі не було ані хмаринки, воно виблискувало бездонною блакитною емаллю, і сонце, величезне й яскраве, щойно викотилося з-за обрію і наче набирало сил для мандрівки в зеніт. У лісі, який зараз не здавався далеким і похмурим, як уночі, безугавно щебетали птахи. Клайд знову зажурено подумав, що він, городянин, навіть не знає назв лісових пернатих, не може відрізнити птахів у галасливому загальному хорі. Горобець, ворона, голуб — от і все, що він пам’ятав, проте це ж зовсім не лісові птахи. Ага, є ще снігур, зяблик, пересмішник, — спробуй угадай, де хто! Джеймс Марчі, той, мабуть, знає. Треба спитати в нього.

Клайд одягнувся. Прислухався, чи не чути чогось з палатки, що стояла ліворуч. Фред, ясна річ, спить. І навіть похропує. Мабуть, його втомили вчорашні розмови на наукові теми. Будити його також не варт, бо почне лаятись. «Піду я поки що до річки, а там, можливо, вони прокинуться», — подумав Клайд.

З густої трави висунулися два довгасті вуха. Вони прислухалися до кроків Клайда, хоч він і намагався йти зовсім безшумно. А потім вуха зникли — і тільки шарудіння викривало тваринку, що злякано втікала. Кролик! Фред мав рацію, їх тут дуже багато, хоч руками лови. Он і з палатки Джеймса Марчі вистрибнув один і помчав стрімголов до лісу. Е, там же стоять блюдечка з плісенню Коротуна!

Клайд підійшов до палатки, звідки вистрибнув кролик. Так і є, Джеймс нещільно притулив запону, і в палатку залізли допитливі звірята. Клайд з цікавістю зазирнув усередину.

Після яскравого сонячного світла його очі не зразу звикли до напівмороку палатки. Він побачив дві сумки Джеймса Марчі, що лежали біля стіни, якесь спорядження. На плетеному маті, де вчора була постіль Коротуна, стояли три блюдечка. І в них… Клайд уважно придивився.

У них не було нічого, рішуче нічого цікавого! Такі самі невеличкі шматочки плісені, які були й учора, хоча, можливо, — так, можливо! — вони трошки збільшились. Та й усе. Ще Клайду здалося, — а може, винний у цьому був лише напівморок, який панував у палатці, — що плісень знову змінила свій колір, вона була вже не яскраво-синьою, а набула фіолетового відтінку. І навіть немовби стала прозорішою, ніж раніше. В палатці відчувався легкий, майже невловимий запах чогось схожого на оцет або нашатирний спирт. «В усякому разі, добре, що я умовив Джеймса не спати в палатці поруч із плісенню. Мабуть, це від неї такий запах, — подумав Клайд, закриваючи запону палатки. — Метеорит це чи ні, космічна плісень чи якась земна, все одно не слід дихати випарами такої штуки, та ще коли людина спить і нічого не відчуває».

З приємним задоволенням, що буває завжди, коли переконуєшся в своїй правоті, Клайд швидко рушив до схилу, за яким бігла річка. Мабуть, у горах пройшли дощі, бо в річці прибуло води: шум і плескіт хвиль став сильнішим, це Клайд помітив одразу, щойно почав спускатись. А що з метеоритом, який вони залишили під великим кедром? Як він там? Джеймс так і не умовив їх перенести його сюди, у табір: Фред прямо заявив, що не хоче морочитися з каменем, поки Джеймс не доведе йому, що знахідка має наукову цінність.

Клайд спритно перестрибнув через коріння колючих кущів, що перепліталося й повилазило з грунту. Ухитрявся не зачіпати гострих колючок. І це також було дуже приємно: значить, не такий уже він незграбний мешканець міста, якщо за кілька днів навчився мистецтва лісного трапера!

Ось і річка… проте ні, зараз вона вже значно більше схожа на справжню ріку, вона сердито хлюпоче хвилями, перекочує валуни, і від цього стоїть нестихаючий гуркіт. Каміння б’ється об берег, спотикається, наче п’яне, сліпо перевалюючись, не знаходячи собі місця. Клайд здивовано дивився, як протягом однієї ночі різко змінився вигляд маленької гірської річки, що перетворилась у стрімкий бурхливий потік спіненої води. А що ж робиться тут у повінь, коли з гір стікають цілі озера талої води?.. До речі, як з метеоритом Коротуна? Де він, чи не знесло його водою?..

Ні, він лежить, як і лежав, не далеко від річки, під тим самим величезним кедром. Його відразу побачиш: майже чорний, він дуже відрізняється від сірувато-жовтих вапнякових валунів. Річка ще не настільки розлилася, щоб дістати його: від метеорита до води ще чотири-п’ять метрів. Усе гаразд. «Небесний гість зовні зовсім не змінився, — подумав Клайд, і сам відразу ж посміхнувся від цієї думки: — А що ж зрештою могло статися з ним на протязі однієї ночі?»

Клайд сів на валун біля самої річки. Тільки тепер він помітив, як похмуро вранці під величезними кедрами над річкою; досі йому не траплялося бувати тут так рано. Кедри загадково шуміли віттям, немов плакали за валунами, які досі лежали тут і спокійно грілися на сонечку. Кедри до них уже звикли. А тепер валуни понесла бурхлива течія божевільної річки. Вода, що раніше вабила до себе свіжою прохолодою, тепер здавалася сердитою, неприємно холодною, вона скипала і пінилась, і тільки в маленькій затоці серед крупних валунів, як і раніше, лишалася спокійною і дзеркальною, відбиваючи верхівки кедрів.

Клайд нахилився й глянув на своє відображення у воді. Нічого, досить симпатична фізіономія, хоч і слід було б поголитися, бо обличчя заросло щетиною дводенної давності. Високе чоло під пасмами світлого волосся, гарний прямий ніс, щоправда, трошки завеликий, — невипадково ще в коледжі йому доводилося огризатися за те, що його носа неповажливо називали «рубильником». Опуклі зеленкуваті очі, що їх, як казала мати, завжди було «трошечки забагато»; але це було давно, а тепер деякі дівчата цілком правильно вважають, що у Клайда просто великі й дуже лагідні очі, ось як! Можливо, вилиці трохи випинаються і надають усьому обличчю трошки дикуватого, майже монгольського вигляду, але це помітно, коли він не голений, а так, в цілому, обличчя у вас, Клайд Тальбот, інтелігентне й навіть приємне, ви можете мати успіх, містер Тальбот, і не лише в ділових колах, але й…

Він усміхнувся. Легковажні думки лізуть йому в голову в цій похмурій обстановці. А справді, чого він тут сидить, коли нагорі так весело й радісно, коли там світить ласкаве ранкове сонце, і вже, мабуть, прокинулись і Фред, і Джеймс? Коротун, напевно, помчав до своєї плісені, а Фред робить в’їдливі зауваження на його адресу. Клайд підвівся і, кинувши ще один погляд на своє відображення у воді, пішов угору, до друзів.

Вчора вони говорили про те, яка маленька людина у невідомому безмежному всесвіті. Говорили, правда, лише Джеймс і Клайд, а Фред позіхав і лаявся. Гаразд, не в цьому річ… а може, і в цьому. Адже ця малесенька, крихітна людинка вважає себе все ж таки центром всесвіту. І Коротун погоджувався. А слід було б сказати інакше, зовсім не так.

«Ось ти йдеш вулицею. Навколо тебе поспішає безліч перехожих, вони йдуть в тому ж напрямку, що й ти, ну і назустріч. Ти їх просто не помічаєш, адже правда, Коротун? Ти думаєш про себе й про свої справи, про свої думки, свої настрої. Для тебе — саме ти, а не хтось інший, — центр всесвіту, і все крутиться навколо тебе, і дощ, який для чогось пішов, а в тебе немає ані плаща, ані парасольки, і ти дуже незадоволений з цього. І автобус, у якому ти хотів було сховатися від дощу, іде не в тому напрямі, як треба тобі, а чомусь обов’язково в іншому, протилежному, і ти, невдоволений, лютуєш. І полісмен дав не той сигнал на переході, і тобі доводиться чекати, коли ти дуже поспішаєш. Одне слово, ти вимірюєш усе на свій лад, бо ти — центр всесвіту, так?

Гаразд, а чому тобі не спадає на думку, що кожен твій зустрічний — також центр всесвіту? Ні, й це не так. Він — цілий всесвіт! У своїх думках він також не помічає тебе, ти для нього ніщо, якщо випадково не наступив йому на ногу. Він думає про свою хворобу або про хворобу дружини, про свої власні успіхи чи прикрості, і йому до тебе немає ніякого діла, як, між іншим, і тобі до нього. Але ж він — також цілий всесвіт — і як було б дивно, неймовірно, коли б ти раптом зрозумів це! Перед тобою відкрилися б цілком незвідані глибини чужої свідомості, і хто знає, як би це вразило тебе. Ти зрозумів би, що всі люди зв’язані якоюсь спільною долею, хоч вони всі дуже різні. І це неважливо, чи йде мова про Америку, або Францію, або скажімо, про Радянську Росію. Кожен чоловік звідти, про якого ти й уяви не маєш, також містить у собі величезний всесвіт почуттів, настроїв, радощів, печалей. І він вимірює все на свій лад. Ось що важливо, милий Коротунчику! Ти не думав про це? Так от, подумай. Справа не в тому, що, коли дивишся на небо, зазираєш у його незвідані глибини, — паморочиться у голові, а в тому, що навколо нас з тобою ходять такі ж звичайні люди, і кожен з них сам по собі також цілий всесвіт. І ти, і я, і Фред, і ще багато інших.

Подумай про це, і в тебе також запаморочиться в голові, як у мене. Розумієш, Коротун, оце найголовніше. І, знаєш, мені здається, що, доки люди не навчаться якось розуміти одне одного, якось проникати в загадкові глибини свідомості інших, — так вони й залишаться малесенькими атомами, що блукають у нетрях всесвіту. А втім, так просто зрозуміти, зрозуміти, що загалом-то всім хочеться, щоб життя нічим не затьмарювалося — ні війнами, ні атомними грибами, ні хворобами! І тоді всім було б неймовірно добре. Як ти вважаєш, Коротун? Маю я рацію чи ні?»

— Звичайно, маю, і ти, Джеймс Марчі, не зможеш заперечити мені! — голосно й переконано сказав Клайд, забувши, що його довгий монолог він виголосив у власних думках і що можуть слухати його лише дерева та кущі. Але, наче у відповідь, до нього раптом здалеку долинув збуджений голос Джеймса:

— Клайд! Де ти там? Іди сюди, глянь, що робиться з плісенню!