Фіолетова загибель

8

Джеймс зітхнув.

— Так, я певен, що вона космічна, — сказав він твердо.

— І ти можеш це довести?

— В межах твоїх можливостей, — посміхнувся Джеймс. — А втім, я думаю, що й тобі це буде цікаво, Клайд, — звернувся він до того. — Щоб не бути голослівним, я маю деякі докази. От, бачиш? Це — останні номери «Попюлар сайєнс» — дуже популярного журналу. В ньому досить непогано викладаються наукові проблеми…

Фред ляснув себе рукою по коліну, немов убив надокучливого комара, і виразно зауважив:

— Розумію, розумію… А я-то дивувався, чому сумки мого друга Джеймса Марчі наче цеглою набиті! Виявляється, він віз з собою духовну їжу, книжки й журнали… Слухай, Коротун, невже тобі не досить і того, що ти вже знаєш? Невже ти не можеш хоч місяць обійтися без спасенного читання? Зваж сам, ти й без того до краю начинений різними незрозумілими науковими відомостями. Для чого ж ти брав з собою у відпустку, на природу, зайвий тягар? Ну, скажи!

Джеймс розгублено покліпав очима й відповів:

— Коли б я не взяв з собою цих журналів, то не зміг би тобі як слід довести, що плісень космічна…

— Виходить, ти заздалегідь знав, що відшукаєш її? — саркастично зауважив Фред.

— Ні, звичайно, — зовсім розгубився Джеймс, — я не знав цього. Але на всякий випадок… мені, розумієш, усе це завжди цікаво… і потім, не такий це вже й тягар, щоб варт було говорити про нього. Зате я зараз усе доведу!

Клайд вирішив втрутитися, щоб виручити Джеймса, інакше Фред міг би ще довго мучити його.

— Досить базікати! — мовив безапеляційно Клайд. — Коротун, давай докази. А ти, Фред, помовч!

— Та я нічого… просто до слова прийшлось, — пробурмотів Фред, що не чекав такої рішучої відсічі.

Джеймс із вдячністю поглянув на Клайда. Він погортав сторінки журналу, а Клайд мимоволі подумав: «Чудова ж ти божа корівка, милий Коротун! Ось тебе трошки підтримали, а ти вже й розчулився. Для тебе немає нічого важливішого від твоєї нестримної пристрасті до науки, ти славний безхитрісний хлопець, і, слово честі, тебе зовсім не можна засмучувати». І тут-таки згадав: а хіба він сам сьогодні не підсміювався з Коротуна?.. «Ні-ні, не буду й я», — вирішив він, охоплений ніжністю, яка виникла в нього до блакитноокої дитини з кучерявою борідкою.

— Перш за все, — почав Джеймс, довірливо поглядаючи на Клайда Тальбота й заклавши пальцем потрібну сторінку журналу, — я хочу сказати, що в метеоритах уже не раз знаходили загадкові мікроорганізми, які можна було вважати тільки космічними, принесеними на Землю з інших світів. Так що не думайте, ніби трапилося щось дуже незвичайне…

— А мені, здавалося… — розчаровано промовив Фред.

— Помовч, Фред, — спинив його Клайд. Щодо нього самого, так йому навіть сподобався вступ Джеймса, який виключав сенсаційність їхньої знахідки.

— Ось подивіться, що надруковано з цього приводу в журналі, — вів далі Джеймс. — «Велику зацікавленість викликало, наприклад, відкриття в уламку метеорита, який впав у Франції в 1864 році, відбитків одноклітинних водоростей розміром близько 250 мікронів. Усього було виявлено п’ять видів таких водоростей, з яких чотири схожі з земними, а один значно відрізняється од відомих на Землі типів. Професор Бернал вважає, що можна говорити про дві гіпотези, які пояснюють цю дивну знахідку. Перша гіпотеза — що метеорит колись був викинутий з поверхні планети, на якій існувало життя. Значно цікавіша друга його гіпотеза. Колись, припускає Бернал, разом з пилом під час вулканічних вибухів могло викинути мікроорганізми й спори. Блукаючи в Сонячній системі, такі порошинки прилипли до якогось метеорита і разом з ним попали на Землю…»

— Не знаю, але мені здається, що, навпаки, цікавіша перша гіпотеза, — задумливо сказав Клайд. Він дивився на темне вже нічне небо і з новим, ще небувалим інтересом вдивлявся у звичні візерунки сузір’їв. — От ця, наприклад, яскрава зірка, що мерехтить неспокійним блакитнуватим світлом: хто знає, може, й вона — загублене в глибинах всесвіту Сонце, навколо якого обертаються невідомі планети… і серед них одна, де існує життя… і метеорит, знайдений нами, можливо, з неї… Боже мій, а скільки ж таких планет на далекому небі! Тисячі, мільйони, мільярди!..

— І мені здається, що перша гіпотеза цікавіша, — відповів Джеймс. Він простежив поглядом, куди були скеровані очі Клайда, і раптом сказав: — А в тебе теж буває так, Клайд?

— Що саме?

— От коли ти дивишся на небо й починаєш міркувати, який безкраїй світ, і скільки не дивися, всюди розсипані зірки, і далі зірки, і ще далі… так аж у голові паморочиться. Просто виникає якийсь туман, і вже нічого не можна зрозуміти, все плутається… Чи це буває тільки в мене?

Голос у Коротуна звучав навдивовижу безпорадно, справді наче у дитини, яка заплуталась і з жахом, вражено дивиться на незрозумілі для неї явища. Клайд знову поглянув на небо, намагаючись уявити собі те, про що казав Джеймс, цю разючу безмежність всесвіту й глибину, з якої долітає до нього малесеньке проміннячко зірок, і широчінь, сповнену сяйва незліченних сузір’їв. Він здригнувся: справді паморочиться голова!

— Ні, це не тільки в тебе, Коротун, — переконано відповів він. — Це, мабуть, у всіх. Розумієш, надто вже величезний світ… а людина в ньому така крихітна, така мізерна… І мабуть, найбільш гідне подиву те, що така маленька істота, як людина, вважає себе завжди центром всесвіту: все відбувається тільки для неї, і сонце світить для неї, і зірки… А сама ж вона — просто ніщо! Подумаєш, збагнеш, який величезний світ — і запаморочиться в голові. Фред несподівано заворушився, наче прокинувся.

— Знову почали теоретичні розмови? — незадоволено кинув. — Од них і справді може запаморочитися в голові. Охота вам сушити мозок, — безмежність, всесвіт! Коротун, давай далі, про твою плісень, а то так і заснути можна…

— Що ти, здається, вже й зробив, — відзначив між іншим Клайд, неохоче повертаючись із своїх мрійливих мандрівок. Фред фиркнув, але промовчав.

— Ось іще один приклад, — знову заговорив Джеймс Марчі без особливого запалу. Перед тим він уважно, але недовірливо поглянув на Фреда, наче дивуючись, як це йому могла здатися нецікавою їхня розмова з Клайдом. Потім він ледь-ледь, дуже делікатно знизав плечима й почав розповідати далі: — Це також із журналу, слухайте: «Мікроорганізми з космосу живуть і зараз в одній з лабораторій Геологічного управління Сполучених Штатів. Тут, у термостатах з незмінною і найбільш сприятливою температурою, їм надано житлоплощу у вигляді кількох чашок Петрі з живильним середовищем. Їхні предки прилетіли на Землю з міжпланетного простору всередині великого метеорита, відомого під назвою Муррейського. Намагаючись знайти сліди життя в космічних об’єктах, науковий співробітник Геологічного управління мікробіолог доктор Сіслер відколов шматок цього метеорита…»

— Зовсім як ти, Коротун, — задоволено промовив Клайд. — Ну й голова!

— Нічого особливого, — відмахнувся Джеймс. — Так от: «Він подрібнив його внутрішню частину, яка не піддалася дії високої температури, що виникла під час польоту крізь атмосферу, і «поселив» цей порох на живильні драглі. Незабаром на поверхні драглів серед безлічі кам’яних порошинок з’явилися й почали рости колонії живих клітинок — організмів неземного походження. З 1961 року, з часу, коли було висіяно порох, — ці колонії і досі розвиваються вже в земних умовах».

— А ти ж, Коротун, не подрібнював внутрішньої частини твого метеорита, — зауважив Фред, який цього разу слухав розповідь дуже уважно.

— Навіщо ж мені це робити, якщо плісень була прямо на уламку? — резонно заперечив Джеймс. — Я просто пересадив її. І, май на увазі, вона росте! До речі, непогано було б подивитися, як вона там, — раптом занепокоївся він.

— Встигнеш, встигнеш. Є в тебе ще щось? — наполягав Фред.

— Еге ж, «встигнеш», — стурбовано пробурмотів Джеймс. — А якщо там виявиться щось нове?.. Ну, гаразд, у мене вже лишилося небагато. Ось іще цікаві відомості, — цього разу з Радянської Росії…

— Комуністи теж займаються цим? — щиро здивувався Фред.

— А чому б і ні? — відповів Клайд. — Адже ж вони роблять ракети, супутники й запускають космонавтів у міжпланетний простір.

— Ну, все це для пропаганди, — відмахнувся Фред. — А наука в них…

— Якщо вони роблять ракети й запускають космонавтів, так тут, бач, без науки не обійдешся, — переконливо сказав Джеймс.

— Та чорт з ними, з тими комуністами, мені все одно, чим вони там займаються. Будемо ще про це сперечатися! — презирливо вигукнув Фред. — Ти мені про плісень давай, а не про комуністів!

Джеймс несхвально поглянув на нього, а Клайд сказав:

— Тобі б у ФБР працювати, а не в конторі по збиранню об’яв. Сам почав про комуністів, а тепер ми винні.

— Гаразд, досить, — примирливо відповів Фред. — Давай краще закуримо люльку миру, Клайд. Бери сигарету! Тобі не пропоную, Коротун, бо ти ж смокчеш свою люльку.

Вони закурили. Джеймс знову взявся за журнал.

— Так от у чому тут справа, — заговорив він, пихкаючи люлькою. — «Вчені з Туркменистану Байрієв і Мамедов провели в 1960 році дуже цікавий експеримент з уламками Сіхоте-Алінського метеорита, що впав на Землю в 1947 році. Вони теж подрібнили один з уламків і посіяли здобутий порох у живильний розчин. Через дві доби в розчині з’явилась ледве помітна тонка мікроплівка. Під мікроскопом було встановлено, що в ній перебувають рухомі мікроби, живі істоти з космосу, схожі на так звані озокеритні палички. Вчені назвали їх метеоритними паличками. Вони виділяють жироподібну речовину матово-білого кольору з особливим блиском. А колонії їх утворюють навіть генеративні нитки, виразно помітні під мікроскопом. Метеоритні палички й далі успішно розвиваються вже в кількох поколіннях». Отож, — сказав на закінчення Джеймс, — знахідка живих мікроорганізмів у метеоритах зовсім не таке виключне явище. Що я й хотів вам довести.

Навколо вогнища запала тиша. Перегорілі гілки вкрилися сірим попелом, під яким усе ще червоніли жаринки. З лісу насувалася прохолода, немов дерева дихали вологим холодком, що повільно поширювався на галявину. І небо, здавалось, спустилося нижче, розкривши темно-синю чашу над лісом і схилами, звідкіля долинало дзюрчання води безіменної річки. Тільки тепер це дзюрчання стало чути краще, наче річка наблизилася до вогнища. Від зеніту до горизонту майнула яскрава вогняна лінія. Вона перерізала все небо, мов ракета, що з’явилася невідомо звідки, і так само несподівано закінчила свій шлях за темним лісом.

— Теж метеорит, — тихо сказав Клайд. — І, може статися, з якимись космічними мікроорганізмами, га, Джеймс, як ти думаєш?

— Що можна сказати? — так само тихо відповів той, не відриваючи погляду від неба, немов намагаючись ще побачити якийсь слід вогняної лінії. — Це відбувається не за розкладом. І тим цікавіша наша знахідка…

Фред незадоволено скривився.

— Цікавіша, цікавіша, — зневажливо зауважив він. — Доки ти, Коротун, не наговорив усього цього, мені й справді здавалося, що твоя плісень чогось варта. А коли, як ти кажеш, справа це звичайна і схожа на інші наукові штучки, то, скажу тобі по-дружньому, все це не варте ламаного гроша. Я думав, що от, мовляв, ми всіх вразимо, уб’ємо наповал неймовірним повідомленням. А виходить, тут взагалі нема про що говорити. Піду я краще спати, — закінчив він, втративши, очевидно, цікавість до метеорита.

Джеймс Марчі трохи помовчав. У відблисках вогнища, що потроху згасало, Клайд помітив, як змінилося його обличчя — стало раптом напруженим, паче він хотів щось сказати і не наважувався. «Дивно, — подумав Клайд, — а в нашого Коротуна, виходить, у рукаві є ще якийсь фокус! Тільки — який саме?»

Фред уже підводився з землі. У нього був вигляд людини, яку даремно потурбували. І саме тоді Джеймс простягнув до нього руку з люлькою і спитав:

— А тобі й справді хотілося чогось незвичайного? Якогось сенсаційного повідомлення, про яке ніхто й не догадується?

— Ну, я не знаю, — знизав плечима Фред, — але в таких справах сенсація ніколи не шкодить. Це я знаю з власного досвіду. А ти що — хочеш переглянути свої позиції?

— Ні, — серйозно відповів Джеймс. — Мої позиції лишаються такими ж самими. Але…

— Та в чому річ, Коротун?

— Тобі обов’язково потрібна сенсація? — немов усе ще зважуючи свої слова, сказав Джеймс. — Гаразд, одержуй її!

Ці слова пролунали різко й раптово, як несподіваний удар, тим більше нежданий, що завдав його Джеймс Марчі.

— Що?

— Про що ти, Джеймс?

Обидва приятелі були вкрай здивовані. Фред застиг наче вкопаний. «Ну, ну, Коротунчику, — думав Клайд, — покажи-но йому!»

Джеймс розмірено й чітко повторив:

— Тобі потрібна сенсація? Що ж, Фред, зараз ти її матимеш!