Фіолетова загибель

34

Хмари йшли з гір.

Вони повзли по низькому непривітному небу суцільною пеленою, що починалася відразу за лісом, похмурим і безрадісним. Кедри й дуби наче застигли у незрозумілому спокої, який здавався ще дивнішим після того, як скажений вітер минулої ночі і вранці зривав усе на своєму шляху, а зараз раптом принишк, приліг, наче враз присмирнілий звір, готовий до нового лютого стрибка. Дерева звикли до цього і лише стурбовано шелестіли листям і глицями, наче скаржачись і ремствуючи на свою гірку долю. Ліс завмер у цьому затяжному чеканні, притих і змовк. Пернате населення лісу теж мовчало, немов охоплене нез’ясовною тривогою, і лише час від часу дивну тишу, що панувала над лісом, розривав гучний захриплий, схожий на каркання, крик одуда. А хмари все йшли і йшли з заходу, не приносячи дощу й тільки дратуючи землю сирою вологою, що нависала над нею.

Клайд мерзлякувато запахнув поли куртки й підняв комір. Він швидко минав високі кущі, що відділяли їхній табір від лісу, збентежений і злий. Розмова з Фредом Стапльтоном, що відбулась, коли вони повернулися з берега, була тією краплиною, яка переповнила чашу його терпіння. «Та яка там краплина, — сердито подумав Клайд, — це було гідне завершення всього того, що досі винаходив Фред!» Недивно, що Меджі, почувши про його нову ідею, послалася на сильний головний біль і пішла геть: вона не хотіла брати участі в обговоренні, такою жахливою здалася їй ця ідея. Клайд не запитував її ні про що, він розумів усе й так… І тільки Фред Стапльтон нічого не помічав, захоплений своєю вигадкою! Клайд сердито сплюнув, подумавши про це. Та хіба ж Фред здатний був рахуватися з кимсь або чимсь, коли його захоплювали нові плани!

Коли вони повернулися до табору й сіли біля вогнища, Фред Стапльтон відразу ж переможно заявив:

— Я сказав уже, що будь-які розмови про астроміцин СТ, чи СТМ, або навіть СТМБ, — іронічно глянув він на Меджі, що здавалася зовсім маленькою в своєму волохатому пальті, — тепер не більше ніж дитяча гра!

— Гаразд, давай недитячу, — кволо відповів Клайд, якому не дуже хотілося слухати чергову порцію надзвичайних планів Фреда. А він, за всіма ознаками, був уже до краю переповнений ними. — Їй-бо, доведеться знову слухати тебе, бо ж ти, чого доброго, лопнеш від надміру ідей, — додав він, посміхаючись.

— А от дізнаєшся, в чому річ, то не будеш посміхатися, — солідно сказав Фред. — Я жартувати не збираюся. Це так серйозно, що будь-яка іронія тут недоречна.

— Ну, гаразд, давай серйозно, — махнув рукою Клайд.

Хіба ж мало він чув від Фреда отаких неймовірно серйозних планів? Так чи інакше, Фредові треба виговоритися, бо він не заспокоїться. Втім, хіба ж міг Клайд уявити собі те, що він цього разу почув!..

Фред підібгав під себе свої довгі ноги, мало не зачепивши при цьому Меджі, яка поквапливо відсунулася вбік. Клайд спіймав себе на думці, що його чомусь знову дратують вчинки друга, яких він перед тим навіть не помічав. «Що сталося?» — спитав він сам себе і не знайшов відповіді.

— Так от, дорогі братці-кролики, — з гідністю заговорив Фред Стапльтон, — чи знаєте ви, що таке військова могутність нашої країни?

Це був такий несподіваний вступ, що й Клайд, і Меджі оторопіли.

— Так-так, — вів далі Фред, навіть не чекаючи відповіді, — я кажу про ту військову могутність, завдяки якій ми тримаємо в страху й покорі різних червоних та інших підривників державного ладу. Наприклад, атомні й водневі бомби, ракети далекої дії, бомбардувальники й таке інше?..

— Зажди, — спинив його Клайд, явно незадоволений базіканням Фреда. — Навряд чи треба читати нам лекцію в дусі небіжчика містера Форрестола або високоповажного скаженого сенатора Голдуотера. Це все ми прекрасно знаємо й без тебе. Ти краще давай по суті. При чому тут твої блискучі ідеї?

Фред голосно зареготав, наче почувши веселий дотеп. І Клайд мимоволі подумав, що це був перший вибух сміху, який пролунав у їхньому таборі після смерті Джеймса Марчі. Його покоробило від цієї думки. Стримано й холодно він зауважив:

— Нам, знаєш, зараз не до сміху. Якщо ти хочеш щось сказати, то кажи.

Фред здивовано поглянув на нього:

— Ну, ну, чого ти дратуєшся? Зрозуміло, в тому, що я сказав, немає нічого нового, це я так, з розгону. Гаразд, скажу інакше. На різні військові справи витрачається купа грошей, для того й існує Пентагон, щоб відвалювати солідні куші, цілі мільйони й мільярди доларів трестам і компаніям, які виробляють бомби, ракети й літаки. Мільйони, а може, мільярди, розумієш? Це все давно відомо, і всі це знають. Так от, у чому полягає незручність всіх отих військових приготувань? Не можеш сказати?.. А в тому, що вони діють брудно. Так, брудно! Атомні й водневі бомби залишають після себе гори вбитих і уражених променевою хворобою, яких потім доводиться лікувати, а вони все одно помирають. Ракети й літаки — те саме. Скажімо, це гази, — вони також залишають тисячі вбитих і отруєних. Одне слово, брудна робота. І ніхто досі не зміг запропонувати чистого засобу знищення, чистої зброї. Щоб від неї не лишалося ніяких слідів. Зрозуміло?

Клайд наче в тумані похитав головою. Ні-ні, це безглуздий жарт, недоречна, обурлива вигадка! Втім, Фред Стапльтон не жартував. Він вів далі, намагаючись заразити своїм захопленням слухачів.

— Ніхто, кажу я тобі, не міг запропонувати нічого нового, радикального. А ми можемо! І нас за це озолотять, розумієш, озолотять! Уяви собі таку разючу картину. У розташування ворога, припустімо, до червоних, вночі з далекої височини падає, спускається як непомітна пилюка наша роздрібнена плісень. Тихо, мирно падає разом з невинним нічним дощиком. Ніхто не звертає на це уваги, бо ніхто ж і не чекає нічого страшного. Як це кажуть військовою мовою, фактор несподіванки, так?.. І ось ранком виявляється, що противника немає! Був — і зник! Плісень не лише вбила все живе — від комашок до людей, але й знищила, розчинила їх у повітрі. Без сліду, без залишку! Ніхто потім не чинитиме опору, бо не буде кому. Що, хіба не здорово? Геніальна ідея, чорт забирай! Військова адміністрація дасть нам за це яку завгодно суму грошей. Це пахне мільйонами, братці-кролики, бо ж ніхто, розумієш, ніхто не може запропонувати нічого подібного, тільки ми! Смертоносно, вбивчо і без сліду! Куди там астроміцин, це дрібниця, він і в порівняння не годиться з моєю новою ідеєю! Зрозумій, уперше в історії війни з’являється не брудний, а цілком чистий засіб знищення. Адже без найменшого сліду, без залишку!..

Приголомшений Клайд мовчав. А Меджі підвелася й, притискаючи пальці до скронь, сказала, що у неї розболілася голова і вона краще піде в палатку відпочити. І пішла не озираючись.

«І навіть краще, що вона пішла», — подумав Клайд, знову обмірковуючи все, що трапилося. Бо це дало йому можливість на чистоту висловити Фредові дещо таке, чого б він не сказав при Меджі.

«Спочатку я мовчав, — повторив у думках Клайд. — Мовчав, бо відразу мені було важко переконливо відповісти Фреду. Але потім мені здалося, що це якийсь інший Фред Стапльтон, не той, з яким ми разом приїхали сюди, не той симпатичний, хоч і легковажний хлопець-друзяка, а той, якого я запам’ятав колись на бейсбольному матчі. Той Фред, що вів напролом м’яч, скажений Фред, як його всі називали, готовий зламати будь-який опір і увірватися до воріт противника. Зараз я бачив саме цього Фреда. Ще не було гри, він не вів м’яч, а лише примірявся до нього. Замість м’яча тут править його навішена нова ідея, і я змушений виступити проти нього… У грі, яку звуть життям, часто трапляється така плутанина: змінюють місця і гравці, і Навіть цілі команди, хоч я й не гадав, що мені доведеться коли-небудь грати проти Фреда Стапльтона…» А тим часом той усе ще говорив, вкладаючи в свої слова всю силу переконання. Він навіть не помітив, як пішла Меджі.

— Тепер ти бачиш, що це не жарт. Нам трапився випадок, єдиний у житті випадок, коли можна підібрати справді золоті яйця від казкової курки. І ти, будь ласка, май на увазі, що я думаю не тільки про себе. Правда, це мені спало на думку; ця ідея, факт, прямо надзвичайна. Але візьмемося за неї ми обидва. Ти і я. Усе вже вирішено, я все обміркував. Негайно! Завтра ж я їду разом з Меджі і беруся до роботи. А ти постережеш метеорит…

— Цікаво, яким чином? — мимоволі вихопилося у Клайда.

— Ну, одним словом, час від часу поглядай на нього, — нетерпляче відповів Фред. — Я скоро повернуся. Це справа така, що за неї розумні люди відразу вхопляться. Сам розумієш.

Він говорив поквапливо, гарячково. Вів свій м’яч як досвідчений гравець. Клайд перебив його:

— Зачекай, Фред, спинися на хвилинку. От коли б десь у далекій країні жила одна дуже багата людина. І тобі досить було б поворухнути пальцем… ні, навіть просто в думці сказати, що ти бажаєш цьому чоловікові смерті, і він би помер, а все його багатство лишилося б тобі. І ніхто б про це не знав. Що б ти зробив?

Фред презирливо скривив губи.

— Дурна балаканина, пробач мені, — відповів він зневажливо. — Навіщо ти запитуєш казна про що, коли йдеться про серйозну, незвичайну справу, від якої залежить усе наше майбутнє?

— А все ж таки, зробив би ти це? — вперто наполягав Клайд. — Ніякої відповідальності — і все багатство! І лише побажання смерті людині, якої ти зовсім не знаєш.

— Ну й дурниці ж у тебе в голові, — пирхнув Фред. — Звичайно, зробив би. Подумаєш, якась невідома мені людина… чи варт про це говорити? Зрозуміло, із задоволенням сказав би: накрийся, а мені залиши усе багатство. Тільки до чого все це?

Клайд підвівся. Обличчя в нього було серйозне і зосереджене, коли він промовив:

— Правду сказати, я нічого іншого й не чекав від тебе. Це просто для повної перевірки.

— Що ти хочеш сказати? — трохи розгубився Фред. — Правиш теревені, а потім ще й незадоволений.

— Бач, у кожного є свої моральні підвалини, — повільно проговорив Клайд.

— Не розумію!

— А тут і розуміти нема чого. Для тебе все дуже просто. Все зводиться до одного: гроші, гроші. Ти порішив би цю багату людину, щоб здобути багатство. А я ні!

— Слухай, яке це має відношення до справи? — обурився Фред.

— Дуже пряме. Ти поділився зі мною своїми планами й запропонував взяти участь у їхньому здійсненні. Так от, я тобі відповім. Ні, ні, ні! Я відкидаю твої плани, бо вони звірячі, не гідні людини, обурливі, потворні! Це гірше, значно гірше, ніж убити якусь одну людину. Ти хочеш, щоб за гроші проклята плісень убивала сотні й тисячі людей! Тобі замало Джеймса? Ні, цьому не бувати! І скінчимо нашу розмову.

Не глянувши на остовпілого від здивування Фреда, Клайд різко повернувся й пішов геть. Геть, до лісу, куди завгодно, аби піти, лишитися самому, заспокоїтися від обурення!

Ось чому Клайд ішов галявиною лісу, не вибираючи шляху, не дивлячись по боках і лише бубонів собі під ніс якісь нерозбірливі фрази.