36

Спочатку в палатці, коли Меджі погасила електричний-ліхтарик, стало дуже темно, і ця темрява була такою густою, що до неї, здавалось, можна було доторкнутися. Вона тулилась до очей, а якщо в неї вглядатися — трохи відступала, але не відходила далеко, причаювалася і шукала моменту, щоб знову наблизитися до самого обличчя й торкатися його невидимими, невідчутними пальцями. Меджі згорнулась на ліжку маленьким клубочком, закутавшись ковдрою й ретельно перевіривши, чи не залишилася хоч найменша щілинка, звідки проходило б холодне повітря: їй хотілося зігрітись, але це не вдавалося, можливо, тому, що її морозило від нервового напруження. І заснути вона ніяк не могла. Поступово темрява немов розсіювалась. «Проте, мабуть, це просто очі звикають до мороку, — подумала Меджі, — ось уже видно слабкі обриси входу в палатку і трохи світліший квадратик пластмасового віконця». Стало якось краще, приємніше, але заснути все ж таки не вдавалося…

Дівчина випробувала вже всі можливі засоби, щоб прийшов сон. Вона повільно рахувала до п’ятисот, потім до тисячі, але ніщо не допомагало. Тоді вона лягла якомога зручніше й почала глибоко дихати носом, намагаючись уявити собі, що повітря від її дихання весь час виходить, і тоді, коли вона втягувала його, і коли видихала. Вона знала, що треба тільки добитися цього враження, трохи затриматися на ньому, — і тоді неясними ще видіннями прийде сон. Тільки добитися; але не виходило й це…

Вона знову й знову поверталася в думках до того, що сталося сьогодні ввечері біля вогнища, — і знову жахалася страшних і жорстоких обвинувачень Фреда. Як міг він говорити все це? І це Фред, якого вона обожнювала, який здавався їй найнезвичайнішою людиною на світі! «Бебі-долл, — гірко згадала вона колишні ласкаві слова Фреда Стапльтона. І ще згадала, як Джеймс Марчі й справді був таким проникливим, так правильно розумів те, що відкрилося їй лише недавно, кілька днів тому, і стало цілком ясним сьогодні. — Він розумів, милий Джеймс і мовчав, бо не хотів розчаровувати мене, мовчав, бо знав, що я кохала Фреда…» Вона перевела погляд з віконця на вхід палатки — і їй здалося, що ледве помітне в темряві полотнище, яке прикривало вхід, трошечки ворухнулось. «Мабуть, це вітер», — подумала Меджі. Але полотнище знову хитнулось, немов його торкалася чиясь рука. Меджі трошки підвелася, злякано притискаючи до рота долоню руки й боячись поворухнутися.


Знайомий, до болю знайомий і лагідний голос Джеймса Марчі тихо-тихо промовив знадвору:

— Не бійтеся, Меджі. Це я.

— Ви, Джеймс? Але… — ледве чутно пролепетала вона.

Полотнище палатки розсунулось, і в світлі місяця Меджі побачила Джеймса. Він стояв перед нею такий самий, як вона бачила його ввечері під час тієї прогулянки в лісі: у спортивних штанях, на яких не лишалося й натяку на благопристойно запрасовану складку, в білій сорочці з відкинутим коміром і закачаними рукавами. Кругле обличчя обрамляла невеличка борідка, окуляри без оправи закривали його добрі блакитні очі, що дивилися на неї привітним, співчутливим поглядом. Так, це був Джеймс Марчі, і вона бачила його так ясно і чітко, що здавалось, палатку залило яскраве місячне світло.

— Не бійтесь, Меджі, це я, — знову почула вона голос Джеймса Марчі. Цей голос долинав до неї немов м’який шелест. Вона розуміла слова Джеймса, хоч це було й дуже дивно, але їй здавалося, що ніхто, крім неї, не почув би їх, такий тихий був той голос. І Меджі зовсім це боялася, вона відчувала незрозумілу радість, наче до неї підійшла рідна й близька людина, з якою нічого не страшно.

— Я не боюся, Джеймс, — сказала вона, як їй здалося, голосно. — Але я не розумію, чому стало так світло в палатці, чому я бачу вас немов удень?

— Яке це має значення, Меджі, — прошелестів біля неї голос Джеймса-Коротуна, зовсім так, як бувало, коли він їй щось пояснював. — Припустімо, що зійшов місяць. І стало світло. Та хіба ж про це ви хотіли спитати мене? — з легким докором сказав він.

— Звичайно, ні, — відразу погодилася Меджі. — Скажіть, чому Фред був такий несправедливий? Ви ж знаєте, у чому він мене обвинувачував?

— Знаю, Меджі. Я все тепер знаю. І мені дуже прикро, що Фред дозволив собі незаслужено обвинуватити вас. Він поганий, Меджі. Можливо, він навіть і не винний у цьому: його зіпсувало життя і дівчата, до яких він звик легковажно ставитися.

Меджі задумливо глянула на Джеймса: мабуть, це й справді так, погодилася вона.

— А ви, Джеймс, адже ви не такий? — спитала вона потім. — Я знаю, я прочитала ваші листи. Клайд дав їх мені, Це нічого?

— Певна річ, нічого, — кивком голови ствердив Джеймс Марчі. — Я написав у них те, що дуже хотів вам сказати, але не міг… не вмів. Це добре, що ви їх прочитали. Так краще, бо інакше ви й не дізналися б, як я кохав вас, Меджі!

— А як же бути з вашою космічною плісенню, Джеймс? — згадала вона. — Фред хоче продати її. Для війни. А Клайд не хоче. І я теж.

Джеймс Марчі ледве помітно всміхнувся:

— Найголовніше, Меджі, що ви й Клайд проти цього. І перешкодите йому зробити злочин. А все інше не важливо. Головне, бути людиною, для якої гроші не найдорожче в житті. Гроші, звичайно, потрібні, але не в першу чергу. А для Фреда гроші насамперед. Заради них він ладен робити все що завгодно. Навіть убивати.

Він на мить замовк. Меджі слухала його тихі слова, що западали в душу, і їй здавалося, наче Джеймс говорить те ж саме, що вона передумала за цей час сама, тільки що не змогла б висловити так ясно. Їй ставало легше, немов серце звільнилося від важкого тягаря, і гіркі сумніви, які мучили її, відійшли геть, лишаючи місце бажаному, приємному спокою.

— Це ви теж скажіть Клайдові, Меджі, — зовсім уже тихо, наче легкий подув вітерця, шелестіли майже нечутні слова Джеймса. — І пам’ятайте, що я дуже кохав вас, кохав завжди, з тієї самої хвилини, коли вперше побачив… кохав… — Голос його зовсім завмер, немов Джеймс кудись відступав, зникав. Ще раз Меджі почула вже тільки відголосся чудового слова: — Кохав

І розплющила очі, ще не розуміючи нічого: такий живий був перед нею Джеймс Марчі, його голос, його обличчя, його привітні слова. Вона навіть стиха покликала:

— Джеймс!..

У палатці панувала тиша. І було так само темно, як і раніше, тільки трохи виділявся блакитнуватий квадратик пластмасового віконця. Тоді Меджі зрозуміла, що все це їй приснилося: і Джеймс Марчі, й задушевна розмова з ним. Засмучена, вона довго дивилась у темряву: сон був такий приємний і зовсім не страшний, хоч вона й бачила у сні людину, яка вже не жила. Навпаки, цей сон заспокоїв її. Віщий сон! Як усе це дивно: адже Джеймса вже немає, а він говорив з нею, наче живий. Він казав, що кохає її… кохає… Утретє вона вже не повторила цього, а тільки всміхнулась од відчуття цілковитого, всеосяжного спокою, який огорнув її. І відразу ж заснула міцно й глибоко…


А ранком Меджі прокинулась від незвичного шуму. Їй здалося, що хтось наполегливо стукає в полотняні стінки палатки. Через кілька секунд вона збагнула, що це йде дощ, який немов збирався з силами вже другий день і нарешті вирвався з сірої пелени, що затягла небо. Пластмасовим віконцем палатки безперервними струмочками стікала вода. Клайд Тальбот кликав її:

— Меджі, час вставати й збиратися. Приїхала машина.

— Як, хіба вже так пізно? — здивувалася вона.

— Не дуже, але вже одинадцята година. Ви сьогодні заспали, мабуть, через дощ.

— Ой Клайд, якби ви знали, що мені снилося! — згадала Меджі. — Зайдіть у палатку, я вам розповім, доки складатиму речі!

Із стенографічною точністю вона описала йому свій дивовижний сон, згадуючи найменші деталі розмови, що врізалися їй в пам’ять так, наче вона справді говорила з Джеймсом Марчі. Клайд уважно слухав, не перебиваючи жодним словом. А коли вона скінчила, сказав:

— Сон вас заспокоїв, Меджі, і це дуже добриє. А те, що говорив вам у сні Джеймс, ішло цілком від вас самої.

— Я не розумію, Клайд. — Очі Меджі стали круглими від здивування. — Як від мене самої? Адже він говорив дуже важливі речі, до яких я й не додумалася б…

Клайд трохи посміхнувся.

— А ось ви перевірте. Ви запитували Джеймса про те, що давно вже вирішили самі, тільки не вміли як слід сформулювати. А у сні почуття дуже загострюються. І ви відповідали на всі свої запитання словами Джеймса.

Меджі замислилась. На обличчі її було помітне вагання.

— Можливо, — нарешті сказала дівчина. — Ви пояснили це зовсім так, як перед тим робив Джеймс. Значить, мій сон не віщий? — зажурено спитала вона.

Клайд знизав плечима.

— Безумовно, ні.

— І те, що Джеймс казав мені вже не про Фреда, не про справи, а… — Вона зам’ялася. Але Клайд зрозумів.

— І це теж, — відповів він. — Саме таких слів ви й чекали від Джеймса. Особливо після того, як прочитали його листи.

— Можливо… — із ваганням повторила Меджі.

«Зрештою, якщо можна без особливих заперечень повірити, що Джеймс Марчі у сні формулював мої власні думки, — думала вона, — то коли він казав про кохання — це було так хороше й приємно, що вже ніяк не можна припустити, немов він тільки повторював мої здогадки: адже я припускала це, а він говорив прямо…» Але вона не поділилася своїми думками з Клайдом, бо є речі, які може розуміти лише дівчина, і вони недоступні для чоловіка, навіть такого розумного, як Клайд Тальбот!


Зібравши чемодан, Меджі де захотіла їсти, вона, мовляв, поснідає на аеродромі в Бойсі, випила тільки чашку кави з грінками, та й то коли довідалася, що їх смажив Клайд, а не Фред, який із добрячим апетитом кінчав свій сніданок.

Шофер прибулої машини жваво привітався з дівчиною, відзначивши, що вона, на його думку, чудово виглядає.

— І вже коли ви обмежуєтеся лише чашкою кави, так, мабуть, краще відразу ж і виїжджати, міс, — додав він. — Знаєте, коли йде дощ, завжди можна чекати неприємностей на такому шляху, як цей. Отож їдете не лише ви, а й цей містер? — вказав він очима на Фреда Стапльтона. Той мовчки кивнув головою. Потім шофер поправив кепку і пішов до машини, захопивши чемодан Меджі. Фред Стапльтон провів його очима й холодно спитав Клайда:

— А твоє рішення не змінилось? Май на увазі, тоді я вестиму справу самостійно. Отож…

Клайд Тальбот обірвав його:

— Отож мені слід заздалегідь відмовитися од усіх можливих прибутків, хочеш ти сказати? Так, я відмовляюсь. Урочисто заявляю це тобі! І постараюсь…

— Що?.. — підозріливо спитав Фред, свердлячи його недружелюбним поглядом. Клайд посміхнувся.

— Постараюся зберегти метеорит з плісенню, — відповів він іронічно. — Адже саме про це ти просив мене вчора?

— А сьогодні я думаю, що він не дуже потребує твого піклування, — гостро відрізав Фред. — Якщо ти, звичайно, не хочеш покінчити життя самогубством, — додав він ущипливо. — Знаєш, я вчора все обміркував. І прийшов до висновку, що подальші розмови зайві.

— Цілком приєднуюсь до твоїх висновків. Бувай здоров!

— Бувай! — відповів Фред Стапльтон.

Він перевів недружелюбний погляд на Меджі, що розгублено дивилася то на одного, то на другого з колишніх друзів. Вона розуміла, що їй не слід втручатись у цю стриману за формою, але запеклу по суті перепалку. Але вона, всім серцем співчуваючи Клайдові, не розуміла все ж таки, що саме збирається він зробити з плісенню, залишаючись тут. Клайд сказав «постараюсь», — і це турбувало її. Що він постарається? Але відповіді не було, тим більше, що Клайд з нею про це нічого не говорив.

— Ну, час їхати, — буркнув тим часом Фред Стапльтон, підіймаючи з койки свій рюкзак. Він ще раз зміряв Клайда зневажливим поглядом, проте не сказав більше нічого, і рушив до машини. Меджі лишилася з Клайдом удвох. Вона взяла його за руку й з усією теплотою, на яку була здатна, промовила:

— Клайд, любий, ви ж не зробите нічого небезпечного для себе? Мені страшно від ваших розмов з Фредом. Він так вороже говорив. І ви теж… — Дівчині, здається, важко було знаходити потрібні слова, вона ніяково замовкла, і тільки сині очі з німим запитанням благально дивилися на нього.

Клайд швидко відповів:

— Усе в порядку, Меджі. Не міг же я з ним розмовляти по-дружньому, якщо він… ну, просто гарчав на мене. Ви помітили, у нього навіть вищирялися ікла, наче в собаки? Помітили?

Меджі заперечно похитала головою. Вона знала, що Клайд жартував, але вона знайшла в цьому жарті якийсь зловісний сенс. Вдалині пролунав сигнал машини, шофер підганяв її. Дівчина звелася навшпиньки й швидко поцілувала Клайда. А потім, не озираючись, помчала до машини й майже відразу зникла за сіткою дощу, що безнастанно сипав з неба.

Клайд спантеличено поглянув їй услід. Хлопнули дверцята машини, пролунав ще сигнал, потім загуркотів мотор. Машина важко рушила з мокрої трави. Шофер переключив швидкість — і поступово затихаюче гудіння автомобіля змішалося з шумом дощу.

Так Клайд залишився сам. Він мимоволі провів рукою по щоці, де ще жив спогад про раптовий поцілунок Меджі. І, крутнувши головою, сказав:

— Тепер можна серйозно подумати про те, що ж мені все-таки робити!..

Загрузка...