Герої (не)війни

Розділ 5. На війні як на війні (ДАП, кордон і Савур-могила)

Шеф продавав календарі з «кіборгами» (від фонду «Повернись живим», здається, щоб допомогти армії), і я купив, тож весь 2015 рік прожив із ними в одній квартирі. Дванадцять чоловіків, а я не знав, чи вони живі, чи ще усміхається «квітень», чи є «вересень»?

Увесь 2015-й їх романтизували, про них уже написані книжки, і ось-ось будуть зняті фільми. Щоб позбутися зай­вого воєнного пафосу, достатньо глянути на фото загиблих. Розтрощені голови, випалені обличчя, вибрані очі, землистий колір шкіри. І підписи. Невстановлений чоловік. Нічого красивого, нічого героїчного. Просто шматок понівеченої плоті. Може, варто продавати такий календар?

Мені розповідають історію про «альфівця», який, коли почалася битва за аеропорт, був у відпустці. Нічого не сказав дружині й опинився там. Був двічі поранений. Уважає, що обороняти споруди аеропорту не було жодного стратегічного сенсу. Злітна смуга і сьогодні під контролем української артилерії, використати її росіяни не зможуть. А сама понівечена будівля — не більше ніж символ і піар на крові. Тим більше, новий термінал не пристосований для ведення бойових дій. Гіпсокартонні конструкції прострілюють, сховатися майже ніде. Найгірше, передають мені його слова, — це були танки. Від їхніх снарядів не рятувало нічого. Позиції росіян ближче. Він з’явився просто навпроти нового терміналу і почав методично гамселити з гармати по бійцях. Підмогу пообіцяли через 15 хвилин. Поруч було лише БМП, команда якого — мобілізовані. Іти на вірну смерть відмовилися. У «беху» сів тільки командир — лейтенант. У машині не було навіть навідника. Просто рухома мішень. БМП рвонула на танк і вдарила його збоку. Трохи від’їхала і повторила маневр. Російський екіпаж нервово сіпався: танк то зривався з місця, то зупинявся, башта безперестанку крутилася, намагаючись прицілитися, але тривалий час це не вдавалося. Нарешті українське БМП спинилося, а танк відсунувся на достатню відстань для пострілу. Снаряд пропалив тонку броню. «Коли потім з БМП діставали тіло, то зна­йшли тільки шматок ноги», — переказує мені знайомий. Ця смерть не була даремною. Кількахвилинний бій врятував не одне життя. Якраз над’їхав український танк з Пісків і одним влучним пострілом знищив ворожий.

Для Олексія Щербака, снайпера Кіровоградського полку спецназу, війна почалася саме в Донецькому аеропорту імені Прокоф’єва. Військовим він хотів бути з дитинства. І от — на тобі, мрії збуваються. Уже 7 квітня він був на летовищі. Займав місце на диспетчерській вежі ДАП. Спостерігав, як відлітали з міста бізнесмени і середній клас — хто на Київ, хто в Росію або й до Німеччини. «Один дуже відомий олігарх», за словами Олексія, вилетів власним літаком. У повітрі витали панічні настрої.

І от 26 травня, наступного дня після виборів, в аеропорту почалася справжня війна. За допомогою зрадника в новий термінал зайшли «кадирівці» й представники так званого батальйону «Восток» — більше сотні озброєних осіб. Протистояти їм мали лише 60 українських військових. Зведений підрозділ кіровоградського полку і 25-ї аеромобільної бригади. Вони повідомили командування про появу в терміналі озброєних людей, про те, що на даху встановлюють зенітку й автоматичні гранатомети, але у відповідь отримали класичну команду — не стріляти.

— Якби нам дали команду, бойовиків можна було б знищити на етапі, коли вони тільки наблизилися до аеропорту, — дратується Олексій в одному інтерв’ю. — З того дня воювали всі, хто там був. Я був на самому верху вежі — центру управління польотами, звідки добре проглядалася практично вся територія аеропорту. Кілька людей нашого підрозділу залишалися на перших двох поверхах, де розміщувалися адміністративні приміщення. Зверху я передавав дані. У день, коли в аеропорту почався перший бій, я бачив, як з боку супермаркету «Метро» і складів підходили люди. Перші постріли застали мене на парапеті вежі, яку теж одразу почали обстрілювати. На мене посипалося скло. Я відповз углиб будівлі. Відстрілюючись, зробив помилився — зробив один постріл і не змінив позицію, а відразу вистрілив знову. Ворог тут же визначив, де я перебуваю. Після цього я, спускаючись, робив постріл і йшов в інше місце. Так поступово я спустився вниз. Бійці, які там перебували, були поранені й посічені осколками скла: перші поверхи обстріляли з АГС (автоматичний гранатомет станковий. — Ред.). Надав допомогу — вколов, перев’язав… Ополченці, увійшовши в новий термінал, дуже хотіли захопити вишку. Щоб промацати, які сили її захищають, запускали якихось малоліток, щоб вони все виглядали. Ми не могли стріляти по цих дітях. Лякали їх і відганяли, роблячи кілька пострілів у повітря з пістолета. Представники батальйону «Восток» у новому терміналі захопили засоби зв’язку, які були в єдиній системі аеропорту. Тому вони виходили на зв’язок із нами. Кричали по рації: «Сдавайся, Кіровоград…»

Утім, уже о тринадцятій годині до бою підключилася українська авіація. Кілька ударів з повітря примусили терористів панічно тікати. Вони завантажилися в два «КамАЗи» і помчали містом. Обидва авто були розстріляні. Існує версія, за якою чеченців на «КамАЗах» знищили бійці терористичного угрупування «Восток», помилково прийнявши їх за українські підрозділи.

Через тиждень в аеропорт прибуло підкріплення — з 72-ї бригади. Частина кіровоградців, які вже пройшли бойове хрещення, і Олексій Щербак також, перебралися на північ — до Слов’янська і Красного Лимана. Якраз тривали спроби звільнити міста від терористичних угрупувань. Було багато поранених. Щербак уперше застосував свої вміння надавати першу медичну допомогу на побратимах. Відтоді й отримав позивний — «Знахар».

У червні 2014-го — нове завдання. Ізварине — кордон із Росією. Мета — перекрити канал постачання зброї з РФ. Доводилося перебувати фактично в тилу ворога. Боєкомплект і продовольство передавали повітрям — скидали з літаків.

Росіяни почали масовані обстріли українських позицій з власної території — артилерійськими системами залпового вогню. Так званими «градами». Українці виявилися до цього не готовими. Так зазнав поранення і Щербак — йому перебило нерв і відняло ноги.

— Ходити не міг… Коли я прийшов до тями, лице у мене було залите кров’ю — в лоб увійшов осколок. Найбільше переживав, щоб очі були цілими і «дзвіночки» не відбило, — Олексій сміється. — Перевірив те й інше — начебто все в порядку. Решта мене турбувало менше. Тому почав оглядати хлопців, які лежали поруч. Багато хто загинув. Кілька людей були дуже важко пораненими… Віталіку віді­рвало пальці на руках і пробило грудну клітку. Одному бійцю неподалік від мене ноги відірвало… По радіостанції зв’язався з сусіднім окопом. У нього і стягував хлопців. Добре, медикаменти були під рукою. У мене з собою в кишенях завжди було кілька джгутів, і в той день я якраз отримав знеболювальні. Вісім ампул були у мене в нагрудній кишені. Тому міг надавати допомогу тим, хто постраждав.

Інтенсивний обстріл тривав хвилин сорок. Після цього поранених посадили в авто і відправили в штаб батальйону 72-ї бригади. Дві доби поранені пролежали в наметі при санчастині — більш кваліфіковану допомогу отримати не могли. Вивезти їх було неможливо.

— В один із днів нас накрили «гради». Як же тоді захотілося жити! Я відповз і впав у яму, де генератор працював. Під час другого обстрілу забрався в бліндаж. Там мені вкололи знеболювальне, тому що кричав від болю. Адреналін, який не дозволяв мені відчувати біль відразу після поранення, перестав вироблятися.

За кілька діб поранених вирішили відправити на російську територію — у лікарню прикордонного міста Гукове. Це був єдиний спосіб їх врятувати.

— Єдина нормальна там людина — головний лікар. Виявилося, він родом з Кіровограда. Сепари були з нами на одному поверсі. На милицях виходиш покурити, а на тебе дивиться чувак з перебинтованою рукою… І в погляді його ненависть. У першу ж ніч в Гуковому я бачив з вікна, як шість «градів» стріляли в бік України. Є навіть відео, яке підтверджує це…

У російській лікарні українців допитували, морально тиснули. Зусиллями українського консула їх вдалося врятувати — спецрейсом відправили до Одеси. Відтоді Щербак лікується — чутливість в ногу ще не повернулася. Однак він не покинув своєї професії — воювати.

— Моя дружина постійно говорить мені: «Досить воювати». Але мені ж завжди хотілося бути військовим. Тому професію я не залишу. Я на своєму місці.

У серпні 2014-го Щербака нагороджено орденом «За мужність», а згодом у Чернівцях за врятування 8 побратимів нагороджено відзнакою «Народний герой України».

— У мене питання: чому Саші не дали Героя України? Там, виявляється, дивляться, постійно він робив подвиг або не завжди. Мені б, чесно, хотілося вдарити того, хто це придумав, незважаючи на посаду. Тому що ти їдь туди і просто спробуй на «нулі» посидь, і я подивлюся, який буде героїзм. Там навіть у туалет часом стрьомно йти, не те що на сепарські міномети перти. За операцію в Пісках я теж отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня. Але мені, наприклад, соромно одягати цей орден, тому що такий же орден у Саші, тільки різниця в тому, що Саша мертвий, а я живий.

«Кащей», він же підполковник Кащенко, командир танкового батальйону, теж міг би претендувати на звання героя. Є за що. Тоді, у липні 2014-го, село Піски було під контролем ворога і наші бійці в Донецькому аеропорту перебували фактично в оточенні. Ні евакуювати поранених, ні доправити боєкомплект та продовольство. Від­новити контроль над Пісками і було завданням танкістів.

— Перед боєм я від самого початку не приховував від особового складу, що ми звідти всі не повернемося. І перед тим, як дати команду «по машинах», зібрав хлопців, перед усіма вибачився, бо, ну чорт його знає, хто повернеться, а хто ні. Правда, про себе особисто відчував, що все зі мною буде в порядку, а от тих, хто повинен загинути, це буває видно і по очах, і по поведінці. Деякі в чисте одягаються. Наприклад, Саша тоді запізнився, тому що він намагався якось помитися. Прийшов у новому камуфляжі. Я його ще лаяв за це — мовляв, куди він зібрався — на парад або воювати?

Рейд танкістів почався неподалік Курахового 8 липня. Тоді у складі батальйону ще було 10 танків. За кілька днів в аеропорт увійшла вже значно менша кількість бронетехніки — всього 5 справних танків і кілька БМП. 21 липня вранці слід було виконувати завдання з розблокування аеропорту.

— О п’ятій ранку я ліг поспати, хвилин 50, напевно, проспав. Андрюха мені каву приніс. Пам’ятаю, я сміявся, що мені ще полковники каву в ліжко не носили, а я за званням підполковник. «Редут» мені дав величезний знімок місцевості, і я пішов збирати людей. Снаряги у нас тоді особливо не було, у моїй БТГр — ні касок, ні розгрузок, ні броників — узагалі нічого. А на мені самому були тільки маскхалат, подарований начальником розвідки Андрієм Пілюком, афганський «ліфчик», пошитий за свої, на голові — бандана, в руці автоматі — і все. Вилаштував своїх 47 чоловік, а техніку вирішив розділити на дві частини: чотири танки і два БМП у мене і один танк і одне БМП — у Саші.

За задумом Кащенка, його група повинна була атакувати блокпост ворога під зруйнованим мостом біля Пісок, а група Олександра Лавренка — охороняти тили біля «Вольво-центру».

— Саша Лавренко був моїм хорошим другом. Наша спільна служба почалася тоді, коли я став командиром роти, а він до мене прийшов молодим зампотехом. За той час, поки я воював, з усіх втрат — це та, яку я ніколи собі не прощу. Не скажу, що я себе з’їдаю за це, та й не звинувачую, просто тепер розумію, що все можна було переграти інакше.

Спочатку все йшло за планом. Кілька танків увірвалися під міст і відразу відкрили по терористах кулеметний вогонь. Командирський танк вилетів на гору, щоб оцінити обстановку. Аж раптом навідник побачив у кущах гармату… Розворот башти… постріл. Гармату разом з обслугою знищено.

— Там були добре укріплені оборонні комунікації, бетонні споруди, бліндажі, вогневі точки, дзоти, перекриті щілини, — розповідає комбат. — Ці укріплення виконані наче з настанови інженерних військ, а будували їх справжні професіонали.

Тим часом капітан Лавренко вів бій з іншим блокпостом супротивника, знищив танк, десятки терористів, два мінометні розрахунки, які могли вдарити в тил основній групі…

У якийсь момент усе пішло не за планом. Один із танків у диму відірвався від групи й опинився в самому кублі ворога. Його підбито, але екіпаж зумів вибратися з машини і сховатися в городах. Кащенко, не роздумуючи, зібрав добровольців, щоб витягти своїх із засідки.

— І в цей момент там таке валиво почалося з усіх боків: з кожного будинку, вікон, погребів — відчуття, що по тобі стріляють звідусіль. Олежика Посохова поранило, я до нього кинувся, оглянув, куля пробила тіло. Але пощастило, що легені не зачепила, а між ребер пішла навиліт. Коли Олег сказав, що терпимо, я побіг на своє місце, але в цей момент мені прострелило ноги.

Командира поклали на броню, проте розворот башти скинув його на землю, і Кащенка мало не задавили власним танком. Бійці повернули комбата на танк.

— У мене був піхотинець один, я його напряг з нами піти, так він в башті сховався. Я до люка доповз, а він, сука, сидить і скиглить: «Може, мені вилізти?» Я йому кажу: «Та сиди вже, чорт із тобою». І ось думаєш, які всі різні. Інша справа — мій навідник Афоня, строковик. Коли снаряди закінчилися, він на броню виліз і патрони заряджав. А я йому, ще коли ми тільки під міст висунулися, кричу: «Бл..., у башту залізь!» Він виявився контуженим і не чув. І я пам’ятаю, що «трах-бах», усе горить, стріляють кругом, а Афоня сидить і патрони заряджає. Худенький такий, маленький. Тоді я йому кулаком у шлемофон постукав, щоб у вежу заліз. Я дуже боявся, що вб’ють пацана, 18 років лише. Дитя…

Відступили в сторону «Вольво-центру», там організували пункт збору поранених. І аж тоді з’ясували долю групи Олександра Лавренка.

— Саша добре повоював, він три сепарських автобуси розстріляв, які хотіли зайти в нашу сторону, зі спини. А потім вискочили два танчики на нього, він один підбив, а з другого екіпаж просто вискочив і втік. Ще Саша взяв блокпост, на якому ми потім зібралися. Але коли почали по позиції крити ворожі міномети, Саша поїхав у бік цих мінометів і гусеницями їх потрощив, а вони його спалили. І коли пацанів діставали, то механік і навідник були мертві, а Саша себе підірвав гранатою, тому що його б сепари четвертували за те, що він їм накоїв. Ми йому за ці подвиги просили Героя України, але йому дали рік потому тільки орден Богдана Хмельницького III ступеня.

Олександр Лавренко таки став Героєм України — народним.

Дмитро Кащенко після реабілітації у шпиталі повернувся на війну.

— Не скажу, що мені подобається воювати, — це нікому не подобається, просто хочеться бути, напевно, потрібним і відчувати себе затребуваним. Тому я весь час намагався бути поруч із солдатами, але зазвичай там, де солдати, вбивають. Загалом, другий раз мене поранило в ногу, спину і голову під час мінометного обстрілу.

Сталося все випадково. До комбата підійшов боєць із проханням подивитися, що сталося в танку. Кащенко, щоб простіше рухатися, зняв бронежилет і каску. І саме в цей момент прилетіла міна.

— Серьога Каюн, заступник штабу батальйону, перемотує мені голову, а я кажу йому: «Володимирович, подивися, там мізки лізуть», — а він сміється: «Якби у тебе мізки лізли, ми б з тобою вже не розмовляли». Пам’ятаю, ми з ним тоді ще якихось поранених намагалися тягати. Уже коли в госпіталь в Дніпропетровськ приїхав, там я перестав розуміти, хто я, де і так далі.

Навіть після другого поранення Кащенко повернувся на передову. Щоправда, останнього разу був там недовго. Зараз у нього нове випробування — 2 роки навчання у військовому університеті. А потім — «куди Батьківщина відправить».

26 липня 2010 року відставний військовий, ліквідатор аварії на ЧАЕС Віктор Коваленко, вудив рибу на березі Берландинки у Бершаді (Вінниччина). Не клювало. Раптом поплавок загойдався — це з човна у воду стрибнув п’яний. Віктор ввічливо попросив його піти купатися в інше місце. Чоловік виліз на берег і щосили вдарив пенсіонера в обличчя — той заточився, на землю полетіли окуляри. П’яна компанія з човна засміялася. Віктор обмацував землю в пошуках своїх «других очей» — марно. Змотав вудочку і подався додому. Розповів про пригоду синові Юрію. Той одразу запропонував вирушити на пошуки окулярів.

Замість них на березі знайшли ту саму п’яну компанію. Осіб із дванадцятеро. Віктор ішов першим і одразу дістав кілька ударів по голові, син кинувся захищати батька.

— Він попередив нападників, що офіцер полку спеціального призначення, а вони взяли в руки палиці й пішли на нього.

За кілька хвилин з’явилася міліція. А потім і «швидка» — Віктора зі струсом мозку, черепно-мозковою травмою і переломом носа госпіталізували. Юрій за кілька днів із подивом дізнався, що він не постраждалий, а… винуватець. Хуліган. Мовляв, разом із батьком спровокував бійку і завдав кільком хлопцям легких тілесних ушкоджень. Час минав, кримінальна справа, як то часто буває в таких випадках, забирала багато нервів — Юрію, який мешкав у Кіровограді, іноді доводилося спеціально їхати в Бершадь на допити, а згодом і на суд над одним із нападників, якого прокуратура зробила цапом-відбувайлом за всю компанію.

У травні 2014-го Юрій вперше не з’явився на суд. Прокурор мляво прочитав повідомлення з військової частини, що Коваленко не прибув на засідання з поважної причини, бо його у складі підрозділу відправили на схід України — в АТО. Віктор Коваленко, почувши це, втратив свідомість. По телефону син був дуже лаконічним. На всі запитання відповідав коротко: «Служу, тату». Уже згодом тато довідався про бойовий шлях сина.

— У червні—липні минулого року загін під командуванням сина виконував бойові завдання на кордоні України з Росією, саме їх група прикривала колони силовиків, які прямували на Довжанський і Червонопартизанськ. Ці операції були здійснені без втрат. А ще загін тричі штурмував пропускний пункт Ізварине, очищаючи його від бойовиків. Однак нашим бійцям тричі надходила команда відступати, і бойовики знову займали пункт. В одному з важких боїв 15 липня минулого року Юрій загинув неподалік від села Провалля. Лише день не дожив до свого 37-річчя…

У скупих офіційних свідченнях про підполковника Коваленка залишилося ось це:

«Під його проводом розвідувальний загін, попри затятий опір терористів, з боями вийшов на визначений рубіж та закріпився на ньому. Такий маневр забезпечив прохід підрозділів Збройних Сил України та прикордонників для прикриття державного кордону України. За це офіцер був удостоєний військового звання «підполковник».

Особисто ним було сплановано та реалізовано прорив розвідувального загону крізь бойові порядки терористів у район населеного пункту Ізварине та перекриті основні напрямки висування сил супротивника, зброї та бойової техніки на територію України.

«У бойових сутичках підполковник Коваленко ніколи не ховався за спини солдатів, завжди йшов у бій першим. Він особисто знищив близько п’ятнадцяти озброєних до зубів терористів», — згадують його бойові товариші.

В одному із запеклих боїв розвідувальний підрозділ потрапив під шалений мінометний обстріл терористів, під час якого підполковник Юрій Коваленко загинув від тяжких поранень.

За мужність та героїзм, виявлені під час захисту суверенітету та територіальної цілісності України, заступника командира загону спеціального призначення підполковника Юрія Коваленка представлено до звання Героя України (посмертно)».

У Коваленка-молодшого залишилася дружина і дві доньки. А ще батьки, які зі смертю героя теж осиротіли.

Колись у дитинстві нам розповідали про подвиг Миколи Гастелло, який спрямував свій охоплений полум’ям літак у колону бензовозів Вермахту. Загинув сам і вбив багато ворогів. Було ще багато інших героїчних історій. З часом виявилося, що більшість цих історій вигадана. Не було нічого, а якщо й щось було, то не так і не з тими людьми. Суцільна пропаганда. Не було двадцяти восьми панфіловців, які гинули, зупиняючи німецькі танки з криками: «Отступать нєкуда, пазаді Масква!» Суцільна фікція, про що йдеться у висновках прокуратури СРСР.

Уперше я зрозумів це, коли в енний раз за день наткнувся на «пам’ятник невідомому солдату». Так багато героїв у книжках і жодного поруч. Суцільні невстановлені герої. «СРСР спеціально так робило. Щоб не платити родичам. За загиблого була компенсація, за зниклого безвісти — ні! Тому всі зникали безвісти. А німецьких солдат і зараз легко ідентифікувати. Приїздять родичі, знаходять своїх», — каже один із дослідників могил Другої світової.

Тоді це були порожні розмови. Кіно проти реальності. Теперішнє вривається в цю саму реальність по самісіньке коріння. «Історію України неможливо читати без брому», — сказав колись Володимир Винниченко. Фейсбук-сторінку Олени Абрамович неможливо читати без сліз. Вона довго вірила, що він ще живий. Зверталася до нього. Просила щось.

«Ты всегда говорил, что впереди у нас вся жизнь. Как же мы глубоко ошибались!!! Если бы я знала тогда, что тот проклятый день заберет Тебя у меня, я бы не отпустила Тебя никуда, обнимала бы, не переставая, запоминала каждое Твое слово, все Твои черты лица. Я помню всё… да, помню. Эти воспоминания всегда со мной. Я ощущаю Тебя рядом. Я верю,что Ты видишь, что Ты веришь в меня, согреваешь своей любовью и, конечно же, ждёшь нашей встречи. Да, мне нелегко, но я иду вперед, в этом мне помогает надежда на встречу с Тобой, на наше будущее, только уже не на этой земле… Я люблю Тебя, мой единственный, мой самый-самый, мой неповторимый! Мой Родной!»

Вона і мати Світлана вірили, що сталася якась помилка. Що чоловік/син живий. Можливо, у полоні.

Світлана Абрамович:

— Помогите, пожалуйста, найти и вернуть сына домой!!! Абрамович Артем Владимирович, 21.04.1990, старший лейтенант, 30 ОМБ. 12.08.2014 года был страшный бой, село Никифорово (под Степановкой), после которого связь оборвалась… Оборвалась до сих пор… Пропало много ребят!!! Да, их не называют «киборгами», а кто они?! Не было Степановки, не было Должанского «котла» и не было ребят!!! Но они были, есть и о них нельзя забывать!!! Помогите, пожалуйста, найти и вернуть домой сына!!!

Вони вірили до останнього. Про останній бій знали з розповідей побратимів. Двадцятичотирирічний Артем Абрамович був професійним військовим — закінчив Академію сухопутних військ і як старлей 30-ї бригади став командиром танкового взводу. У липні 2014-го їх відправили на південь Донеччини — під «стратегічну висоту» Савур-могилу. Охороняти села Степанівку й Никифорове. З російської території Никифорове обстрілювали «гради», з ближчої відстані працювали міномети «армії ДНР». З’явилися повідомлення про танки ворога. Спробували сконтактуватися зі штабами, проте жоден не відповідав. На «нараді лейтенантів» вирішили відступати до Міусинська. Хтось із «командирів» наказав повертатися назад. Знову «град». Потім — чотири танки, один з яких із білими смугами, як в українських. Перш ніж роздивилися, що інші три танки — російські Т-72, всі випустили по блокпосту снаряди. Водночас атакували з інших напрямків. Підбили дві БМП, один український танк зіпсувався ще до того, як став до бою. Єдина справна бойова машина — танк Артема Абрамовича. Він наказав іншим вантажитися разом із пораненими на БМП і відступати в напрямку Міусинська. Сам вирішив прикривати відступ. Поранені завантажилися на броню вцілілих БМП, почався відступ колони. Танк Абрамовича виїхав останнім. Коли він виїздив на дорогу, назустріч мчав російський Т-72. Відбулося лобове зіткнення. Таран.

Ті, хто відступав, бачили, як з пошкодженого танка виліз лейтенант Абрамович, витяг із люка механіка-водія і поліз по навідника. У цей момент пролунав вибух — здетонував боєкомплект. Вибухом відірвало башту.

Російський танк згодом зруйнувала армія агресора. Група, яку прикривав танк Абрамовича, успішно евакуювалася. Усі вижили.

Надія на те, що Артем живий, жевріла у рідних довго. Їздили в Донецьк, зустрічалися із Захарченком. Аж через багато місяців на окупованій території силами організації «Пам’ять» вдалося провести пошукові роботи. Серед полеглих за тестами ДНК вдалося ідентифікувати Артема Абрамовича і навідника танка Петра Барбуха.

23 травня 2015-го в Житомирі урочисто поховали капітана (посмертно присвоєне звання) Абрамовича.

«Вибач, що я жива, а ти — ні», — написала у Фейсбуці дружина. Мама за якийсь час пішла на службу в українську армію.

Подвиг Абрамовича не був даремним — він врятував життя багатьох побратимів. Між тим із села Маринівка в бік Іловайська — Донецька одна за одною пішли російські колони з військовою допомогою та добровольцями. Усе це на власні очі бачили бійці загону полковника Гордійчука, який перебував на висоті Савур-могила. Було їх там лише 35, до найближчої нашої частини в селі Петровське — 8 км. Хлопці казали, що доповідали про все бачене в штаб АТО та штаб Сектору Д генерала Литвина. 15 серпня загони самопроголошеної «ДНР» продовжили наступ та незабаром дійшли до контрольно-пропускного пункту «Успенка», створивши максимально сприятливі умови для масового вторгнення на територію України російських регулярних військ.

Це вже інша історія.

Капітан Абрамович нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

«Ми з тобою разом прилетіли на Савур-могилу. Удвох їхали на першу розвідку. Разом штурмували цю Шайтан-гору. Два тренери. Гора забрала тебе до себе…» — пост у ФБ про «Тренера» — це був позивний Темура Юлдашева.

Темур Юлдашев — луганчанин. Військовий. Важкоатлет. Навесні 2014-го зібрав український добровольчий батальйон у Луганську. Після оформлення їх відправили в Щастя — для проходження підготовки, але дорогою автобус із беззбройними бійцями оточили місцеві й нападники. Юлдашев запропонував себе як заручника, щоб решту випустили, — подіяло. 28 квітня його посадили у підвал захопленого Луганського СБУ. Був у полоні 35 днів. Йому вдалося втекти, і вже на початку червня Темур — у Києві. «Основна мотивація терористів — тваринний жах перед «бандерівцями», мізки у них там промиті так, що зашкалює», — написав Юлдашев після звільнення. Пройшовши коротку реабілітацію, він знову пішов на війну — визволяти рідний Луганськ. Так «Тренер» опинився на Савур-могилі. Сьогодні не ХХ століття, колись стратегічна висота мала суто символічне значення, а ще була добрим спостережним пунктом, проте за неї розгорнулися більш ніж серйозні бої. Дев’ятнадцятого серпня війська РФ і найманці здійснили перший штурм — з використанням «градів». У бою 19 серпня загинув один із захисників — десантник 25-ї бригади Володимир Кандела, ще кількох було поранено. Їх устигли евакуювати наступного дня. 21 серпня на допомогу захисникам Савур-могили намагалися пробитися групи розвідників із 3-го полку спецназу та 2-го батальйону територіальної оборони «Горинь». Обидва загони потрапили в засідки в районі села Петровське неподалік Савур-могили й опинилися в полоні. Удруге на штурм висоти супротивник пішов 22 серпня. Знову вистояли. Темура Юлдашева було поранено — вибухом снаряду йому пошкодило обличчя. Довелося перев’язати голову, і Юлдашев нічого не бачив. 24-го серпня на висоту прорвалося авто полку спецпризначення. Савур-могила залишалася українською до 26 серпня. На висоті залишалося 20 бійців. Зважаючи на повне оточення, полковник Сумрак вирішив залишити висоту. Ворог боявся піти на штурм порожнього укріплення ще кілька днів. Частині воїнів вдалося вирватися.

Темур Юлдашев, імовірно, загинув у День незалежності України від кулі снайпера. У нього залишилася дружина і п’ятеро дітей. Нагороджений орденом «За мужність» і нагородою «Народний герой України».