Герої (не)війни

Розділ 3. Слов’янськ

Я мав виїжджати у Слов’янськ увечері 13 квітня 2014-го. Вранці 12-го стало відомо, що група озброєних людей захопила там райвідділ міліції. До обіду в інтернеті з’явилося відео. Захоплення здійснили «зелені чоловічки» — зовні такі самі, які діяли перед тим у Криму. Згодом група озброєних людей напала на відділок МВС у сусідньому Краматорську. Потім — у Красному Лимані. Над міською радою Краматорська — червоно-синьо-чорний прапор так званої Донецької народної республіки. Заворушення в Макіївці й Горлівці. На в’їзді до Слов’янська з’являються блокпости з автоматниками.

Виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції.

Я поспіхом збирався в дорогу. У оператора була Маріу­польська реєстрація, я ж паспорта не брав — через те, що виданий він був в Івано-Франківську. Тільки посвідчення. Фальшиве. Дизайнери «5 каналу», недовго думаючи, використали печатку однієї з фірм-засновників — назва з трьох букв нікому нічого б не сказала, це могло бути навіть російське ЗМІ. Вирішили, що їдемо в Маріуполь, там беремо в оренду авто і їдемо на захоплений Слов’янськ. До поїзда залишалося дві години, коли мене покликав шеф.

— Нікуди не їдеш, — коротко констатував він. — У нас є інформація, що вони будуть брати заручників. Ти недавно засвітився (виявилося, що я персона нон ґрата в Росії, наша знімальна група була затримана ФСБ на кордоні. Після шести годин допитів усіх, на щастя, відпустили. — О. К.). Евакуюємо наш корпункт з Луганська. Не варто ризикувати життям.

Він мав рацію. Моя поїздка у Слов’янськ відклалася майже на два роки. Перші заручники з’явилися вже наступного дня.

Володимир Рибак — уродженець Горлівки. Закінчив місцевий автомобільний технікум, потім автомобільний інститут у Донецьку. Повернувся в Горлівку і працював у карному розшуку. З 2009-го подався у політику. Вступив до партії «Батьківщина». Був депутатом міської ради, балотувався у парламент, але вибори програв.

У Горлівці був відомий як безкомпромісний борець із корупцією. Про таких кажуть — загострене відчуття справедливості.

У середині квітня його рідну Горлівку захопили російські диверсанти на чолі з Ігорем Безлером на прізвисько Бєс. Міліція від охорони громадського порядку самоусунулася, армії ще не було. Кілька сотень масовки і диверсанти під орудою Бєса спочатку захопили відділок МВС зі зброєю, згодом — райадміністрацію.

На «мітингу» 17 квітня до розпаленого натовпу спокійно вийшов Володимир Рибак. Він зірвав червоно-синьо-чорне полотно і спробував повернути на місце український прапор. За командою Бєса Рибака схопили четверо людей у камуфляжі, посадили в авто і кудись повезли. За кілька днів тіло Рибака зі слідами катувань і розпоротим животом було знайдено в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. Разом із ним було ще одне тіло — 19-річного студента з Київщини Юрія Поправка. Як написав у Фейсбуці журналіст Юрій Бутусов:

«Катували жахливо. Краще ці фото нікому не бачити. Це робили не люди, а звірі. Палили вогнем, різали ножами… Чисто «кавказький почерк»… Є два свідки, які бачили, як катували цих людей у будівлі, яку контролюють «зелені чоловічки», що саме вони охороняли кімнату тортур».

Згодом свою версію подій оприлюднило СБУ:

«Встановлено, що 17 квітня Ігор Безлер («Бєс») доручив начальнику самопроголошеної міліції Горлівки нейтралізувати Володимира Рибака, котрий намагався встановити український прапор на будівлі Горлівської РДА. Також Безлер наказав члену своєї групи, військовому РФ, викрасти Рибака, посадити його до автівки й вивезти в означене місце, де вжити до нього заходи фізичного впливу. Далі за вказівкою Ігоря Гіркіна («Стрєлок») Володимира Рибака доправили в штаб сепаратистів у Слов’янську, де Гіркін зустрівся з ним особисто. 20 квітня Гіркін особисто наказав самопроголошеному меру Слов’янська Пономарьову вивезти зі штабу тіло вбитого Рибака».

За іншою версією, Рибака і Юрія Поправка після катувань живцем втопили у річці Казенний Торець. Тіла обох були виявлені 21 квітня.

Дружина Рибака Олена приїхала до захопленого терористами Слов’янська на впізнання.

— Будівлю моргу охороняли бородаті автоматники в камуфляжі, які розмовляють із кавказьким акцентом, — розповідала згодом журналістам вдова. — Крім того, на одному з блокпостів у Слов’янську… танк. Слідча на впізнання не приїхала. Вона зателефонувала нам і повідомила, що не ризикне з’явитися в місті в той день, коли ховають загиблих в ніч на Великдень під час перестрілки біля села Билбасівка, і нам, мовляв, не радить… Володя був страшно побитий: обличчя знівечене, ніс зламаний, — плаче жінка. — Коли я спробувала відкрити покривало, судмедексперт зупинив мене, сказавши: «Вам вистачить». Чоловіка піддали страшним тортурам. Володю, як і хлопця, якого знайшли разом із ним, втопили ще живими. До речі, як випливає з довідки судмедексперта, тіла були знайдені ще 18 квітня, наступного дня після викрадення Володі. Але про це всі мовчали аж до 21 квітня. Чому?

За словами Олени, чоловік ніби передчував швидкий кінець. У той фатальний день, ідучи з дому, він не сказав, що прямує на мітинг, тільки несподівано подякував дружині: «Спасибі тобі за підтримку, крім тебе, мене ніхто не підтримає». Неспокійно було на душі й в Олени.

— За кілька днів до нещастя мені наснилося, що я тікаю з донькою від погоні, падаю в якусь могилу, і мене присипає землею, — каже жінка.

У лютому 2015-го Володимиру Рибаку і Юрію Поправку присвоєно звання Героїв України.

Перший бій українсько-російської війни відбувся 13 квітня 2014 року поблизу Слов’янська. На трасі з Харкова у Донецьк зупинилися автомобілі підрозділу «Альфа» ЦСО СБУ, неподалік стояли військові БТР 80-ї бригади.

Раптово неподалік від машин Служби безпеки зупинився білий джип. З нього вистрибнули озброєні люди й відкрили вогонь. Одночасно стрілянина почалася із «зеленки» — лісосмуги неподалік від траси. «Альфівці» почали відстрілюватися, однак їхній опір слабшав, із «зеленки» почали наближатися диверсанти.

Старший лейтенант Вадим Сухаревський із позивним «Барсук» тоді командував 3-ю ротою 80-ї бригади, яка розташовувалася неподалік у БТР. Він навіть не одразу зрозумів, що відбувається. Подумав, що це якесь навчання, гра, аж поки не відчув характерний звук влучання куль у броню БТР. Після цього одразу доповів про бій командуванню. Як він повідомив в інтерв’ю виданню «Цензор», у відповідь отримав категоричний наказ — не стріляти:

— Минуло пару хвилин бою, я побачив, що бійці «Альфи» метушаться поряд із нашими БТР, вони ведуть бій, у них поранені. А з боку «зеленки» противник почав атаку — група до двадцяти чоловік почала грамотно, перебіжками, парами пересуватися в нашу сторону — якби вони ще зблизилися, то змогли б перебити всіх, хто відстрілювався на галявині. Я зрозумів, що які б не були команди, а відповідальність за загибель наших товаришів буде лежати на мені. Я дав команду висунутися вперед, і сам сів на місце стрілка — щоб вся відповідальність за це рішення була на мені. Стрільбу на ураження вирішив відкрити сам. Група в «зеленці» була професійною, і вона становила найбільшу загрозу. Я відкрив по них вогонь із великокаліберного кулемета. На перших же чергах вони розсипалися і почали відхід. Я бачив, як вони тягли когось зі своїх, не давав їм підняти голову. Думаю, більше одного-двох мені зачепити не вдалося — я бачив, як вони когось тягли, але противник швидко вийшов з бою, грамотно сховався, місцевість цьому сприяла.

За словами Сухачевського, під час бою команду «Не стріляти» давав полковник Копачинський.

У тому бою загинув «альфівець» капітан Геннадій Біліченко.

Восьмого червня, на свято П’ятидесятниці, після богослужіння в приміщення церкви християн-євангелістів увірвались бойовики Російської армії й затримали дияконів Володимира Величка та Віктора Брадарського, а також двох дорослих синів старшого пастора — Рувима й Альберта Павенків. Сам пастор Олександр Павенко разом із молодшими дітьми виїхав із міста. Терористи звинуватили християн у злочинах проти ДНР і підтримуванні українського війська. Понад місяць родини полонених (дружина і восьмеро дітей Володимира Величка, дружина і троє дітей Віктора Брадарського і дружина Павенка) сподівались на звільнення своїх чоловіків. Але, як згодом з’ясувалось, 9 червня християн після тортур стратили.

Про них мало пишуть. Із різних причин. По-перше, антитерористичний центр «Альфа» Служби безпеки України — секретний підрозділ. По-друге, одразу після Майдану в «альфівців» була не дуже добра репутація — мовляв, саме вони штурмували 18 лютого ввечері Будинок профспілок, після чого там почалася пожежа й загинули люди.

Однак саме «альфівці» були першими, хто став до бою з агресором і загинув за Україну на сході.

Історії бувають різні. Наприклад, один із тих, хто штурмував Будинок профспілок на Майдані, знав, що по той бік барикади — його старший син.

5 травня 2014-го відбувся перший великий бій російсько-­української війни. Сили АТО пішли у наступ на Слов’янськ. Увечері керівництво операції заявило про те, що терористи в оточенні. З українського боку загинуло четверо бійців. Серед них — капітан СБУ Руслан Лужевський.

— Руслан поїхав на схід у перші дні квітня, коли в Луганську почалося захоплення приміщення СБУ, і був там майже місяць, — згадує в інтерв’ю брат Руслана Олег. — На чергове завдання 5 травня вирушив з розвідгрупою — мали забезпечити «зелений коридор» для колони техніки. Біля села Семенівка під Слов’янськом потрапили у засідку. Позиція була така, що наших чекали саме в тому місці… Група ішла двома БТР, у кожному — молоді й необстріляні строковики. Обстріл почався з усіх боків. Один БТР із боєм відійшов назад і підібрав поранених, а другого було підбито в перші хвилини. Техніка вціліла, але не могла їхати далі. Тоді Руслан наказав молодим не виходити з машини, а сам та ще троє досвідчених бійців зайняли кругову оборону і прийняли вогонь на себе. Бій тривав дві години! У такі моменти брату, мабуть, не думалося, чим усе закінчиться і чи він виживе. Його безстрашність, мужність, навіть азарт завжди були разючими. Та підмога прийшла запізно. Руслан уже був двічі поранений, але відстрілювався до останнього і прикривав молодих. У БТР було десятеро солдат — усі залишилися живими. Четверо ж їхніх охоронців там прийняли останній свій бій.

У Руслана залишилася дружина і двоє синів. Він з юності займався рукопашним боєм, влаштував секцію в рідному селищі на Київщині. В армії потрапив у повітряно-десантні війська. А потім — СБУ. Пройшов шлях від рядового «альфівця» до інструктора. Посмертно йому присвоєно звання майора.

А ще, також посмертно, Указом президента України Русланові Лужинському присвоєно звання Героя України.

Моя колега Євгенія Подобна через два роки після пам’ятного бою відвідує родину Лужинських. Вражена бадьорістю дружини загиблого. Коли доходить до інтерв’ю з молодшим сином (шестикласником), не може запитати його про батька. Тільки про футбол…

— Коли я взувалася, маленький хлопчик вислизнув із кімнати й прошепотів мені на вухо: «Дякую, що не питали нічого про тата. Я не хочу вірити, що він помер».

Один із найперших об’єктів атаки терористів практично скрізь — телепередавальний центр. Одразу вимикають усі канали українського телебачення, натомість запускають російські або власні. П’ятихвилинки ненависті. Та які там п’ятихвилинки — суцільна пропаганда ненависті. Якось довелося дивитися їхні програми. Інформотряд штабу Мозгового. Це була пряма трансляція. Актовий зал запов­нений людьми у військовій формі та якоюсь біомасою переважно пенсійного віку. У президії сам Олексій Мозговий, тоді ще лідер незаконного збройного формування «Привид», володар Алчевська. «Як Мозговий? — запитував у мене здивовано історик Геннадій Єфіменко, уродженець Луганщини. — Це ж співак український відомий був. Як він співав пісні українські!» Сьогодні Мозгового вже нема серед живих — його використали, а потім знищили справжні ініціатори війни з Кремля. Але тоді «борець з олігархатом» Мозговий був популярним в Алчевську.

Це називалося народний суд. Обвинувачений виправдовується, що татуювання зі свастикою зробив по молодості, коли сидів у тюрмі. Завершити йому не дають. Мозговий перебиває. Чоловіка звинувачували у зґвалтуванні, татуювання, як і попередні судимості, були обставинами, які обтяжують провину, — якщо в цьому випадку взагалі доречно вживати юридичну термінологію. Нарешті президія ставить на голосування залу питання покарання: хто за смертну кару — підняти руки. І вони піднімають. Майже всі.

Першим був захоплений телецентр на горі Карачун біля Слов’янська. Потім за нього вели жорстокі бої. У травні українські сили відбили стратегічну висоту.

Було літо 1982-го. До Кульчицьких приїхав онук. Сірьожа. 19-літній здоровань зі щирою посмішкою й тонкими вусиками, зовсім не говорив українською. Навіть не все розумів. Для Тернопілля це було дивно. Утім, що робити, він — син військового, народився взагалі десь у Веймарі, Німецька Демократична Республіка, а зараз живе в Усурійську. В Усурійську ніхто не розмовляє українською.

Дев’ятнадцятирічний Сергій, як і його тато, хоче стати військовим. Він уже вчиться в Суворівському училищі і незабаром стане офіцером. Щоранку вмивається холодною криничною водою і робить вправи. Його тіло — як антич­ний пам’ятник.

По сусідству з Кульчицькими теж гості. Онука Надя приїхала з Чорткова, де вчиться вчити. Надя ніколи раніше не бачила Сергія, але знала його з фотографій.

— Я думала про нього з класу шостого чи сьомого, — зізнається вона в одному з інтерв’ю.

Виявилося, він теж знав її фото.

На третій вечір знайомства Сергій запропонував одружитися. Дівчина погодилася.

— Три роки ти будеш чекати на мене. Я закінчу училище, відбудеться випускний, і після цього ми одружимось.

Надя порахувала, що після училища ще вступить до інституту, і подумала, що вже після другого курсу інституту можна виходити заміж. Тоді це було нормою. Але чекати судженого три роки в усі часи важко.

Закохані постійно листувалися. Два листи на тиждень. І дві відповіді.

— Я вирішила, що писатиму лише українською. Він досконало знав російську, а я — не так добре. І я дуже не хотіла, щоб він думав, що я неграмотна. За листами він вивчив і мене, і українську мову.

Щороку в серпні закохані бачилися — всього тиждень на Тернопіллі під наглядом дідусів і бабусь.

Як і пообіцяв Сергій, рівно за три роки у серпні відгуляли весілля. А одразу після цього молоді вирушили з Тернопільщини до холодної й далекої Мурманської області. Сергій пішов служити у морську піхоту Північного флоту. Престижно. Там народилася перша дитина. «Син, звичайно», — ще до народження стверджував батько. Назвали Валерій. Був травень, а навколо — море снігу, чоботи, лижні змагання. Надія досі згадує, що, коли повернулася з пологового, застала вдома ідеальну військову чистоту.

Серпень 1991-го був особливим. СССР розпадався. Сергій, хоч і народжений у Німеччині, вирішив повертатися до України. Під час відпустки побачив, як муштрують на плацу військових. Тривало перше формування Національної гвардії. Кульчицький не вагався.

— Сергій підійшов до командира, полковника Кононенка, і сказав, що він офіцер із Мурманська й хоче перевестись до України. Там на плацу про все й домовились. На нього чекали три місяці — у грудні ми переїхали в Україну.

Він завжди хотів стати генералом. І досяг свого.

2000-го Нацгвардію розформували, і Кульчицький опинився у внутрішніх військах. Але 2014-го з офіцера міліції він знову став військовим — Україна відновила Національну гвардію. Генерал Кульчицький почав готувати у Нових Петрівцях новобранців — учорашніх майданівців. Розташувалися в наметовому містечку. Погода — сильний вітер із мокрим снігом. Кілька наметів упало. Кульчицький схопив кувалду і нумо разом із солдатами забивати кілочки в землю. Бійці намагалися забрати у нього кувалду. «Та нормально, — відмахнувся Сергій Петрович. — Хлопці, давайте швидше, а то вітер намети понесе».

Жодного разу не підвищив голос, згадують його підопічні. Хоча спочатку деякі хлопці провокували його як учорашнього ворога з майданівського протистояння. Кульчицький ніби не чув образливих реплік. Уранці генерал чекав для шикування. Майданівці повільно виповзали з наметів, не поспішаючи тяглися до плацу. Хтось відвертав увагу на розмови, хтось спеціально запізнювався, а Кульчицький спокійно чекав.

— Мені врізалася в пам’ять картинка: сірий ранок, колючий дощ і самотня постать генерала на плацу. Я ще подумав: чому він не зайшов до казарми? Адже там тепло і сухо. Так учинив би будь-який інший генерал, але не Кульчицький, — згадує боєць Павло Скшетуський.

— Пам’ятаю, як Сергій Петрович вразив нас на спортмайданчику, — розповідає інший боєць батальйону імені Кульчицького Руслан Сисой. — Сцена: стоїть перед нами прапорщик із черевцем і командує: «Мужики, підтягуйтеся!» Тут ззаду підходить Кульчицький і плескає його по плечу: «А ну, давай!» — «У сенсі?» — розгубився прапорщик. — «На турнік, кажу, залазь». Прапорщик повис на перекладині, як сарделька. «Як ти можеш учити пацанів, якщо сам цього не вмієш?» — обурився Сергій Петрович. Потім зняв кашкет і легко підтягнувся 20 разів! Після цього випадку ми ночами бігали до перекладини і тренувалися до знемоги. Хотілося не поступатися генералу.

— Сергій Петрович умів пожартувати, — згадує боєць Олександр Полюхович. — У Нові Петрівці ми приїхали кожен зі своєю «зброєю»: ножі, бити, палиці — усе, з чим воювали на Майдані. Перед відправленням у зону АТО нам видали автомати. І Кульчицький сказав: «Фух, тепер я буду спати спокійно. А то, поки ви бігали з ножами, мене мучило безсоння».

Після короткого навчання на базі Кульчицький поїхав зі своїми підопічними на схід, до гори Карачун. Міг не їхати… Не міг не їхати.

— Знайомі побачили його по телебаченню, і, коли я вже це сказала телефоном, він зізнався, — каже дружина Надія. — Але нічого не говорив про воєнні дії, тільки казав, що він там як група підтримки. Він ні в чому не зізнавався. Говорив: «У нас все хорошо. Всё будет хорошо». Пригадую розмову: я казала, що дивлюсь телевізор, там такі страшні події. А він тільки відповів: «То нащо ти дивишся той телевізор? От я зовсім не дивлюсь». І все. Я розуміла, що телефоном він нічого мені не скаже. Мова йшла про сина, внука, про Львів, про квіти, які я вирощую. Він телефонував щодня. Я не дзвонила, бо він міг бути зайнятий.

Виконуючи одне з бойових завдань під Слов’янськом, група пробиралася по «зеленці». Ішли клином, попереду — генерал Кульчицький. У бронежилеті, касці й з автоматом у руках. І тут постріли. Кульчицький повернувся до солдатів з посмішкою: «Ех, прої…ете генерала!» — і став до бою. Генерала тоді не прої…али.

— Останній раз говорила з ним 28 травня. Розмова була банальна. Він ще сказав, що скоро буде. Тридцять першого травня мала бути відпустка, — зітхає вдова.

Але відпустки Сергій Кульчицький так і не дочекався.

— Двадцять дев’ятого травня прийшов син і сказав: «Мамо, тата нема. Все». Я розумом розуміла, що таке це «все», а приймати не хотіла.

Двадцять дев’ятого травня бойовики збили вертоліт Національної гвардії, який перевозив військовослуж­бовців Національної гвардії з гори Карачун. Загинули 12 осіб. Серед них і генерал-майор Сергій Кульчицький. Єдиний генерал, який загинув на цій війні разом зі своїми солдатами.

Я дістався Слов’янська аж у лютому 2016-го. Від Чугуєва дорога зіпсувалася, яма на ямі. Ми жартували, що це протитанкова оборона. Запала ніч. На 666-му кілометрі траси вказівник запропонував звертати. Хтось нервово гикнув. Об’їхали зруйнований міст, пішли по понтонах, а вже за кілька хвилин припаркувалися у дворику готелю. Водій і оператор попередньої групи смажили шашлик.

— Приєднуйся, тут усе не так, як у Києві.

— А як? — запитую.

— Не так. Інакше. Завтра на передку зрозумієш. Особ­ливо якщо буде обстріл.

Хтось із операторів показує свіже відео — як він переступає міни на мосту. Потім обстріл. Несподівана зміна виразу облич військових і журналістки. Короткі накази, куди рухатися, біг підтюпцем.

— Я в магазин сходжу і повернуся, — обіцяю хлопцям.

Практично за рогом те саме СБУ. Де тримали і катували полонених. Де була розстрільна стіна. У темряві ця невелика споруда схожа на будівлю з привидами.

Восьма вечора, неділя, а місто практично порожнє. Кілька перехожих, почувши, як ми гучно розмовляємо українською, поспіхом переходять на протилежний бік вулиці. На центральній площі нікого немає взагалі. У супермаркеті тільки кілька молодих людей, дівчата з фарбованим волоссям — купують пиво і сухарики.

— Вони все ще бояться, — пояснює мені Оля.

— Так, ніби все ще існує комендантська година…

Я повертаюся до хлопців, вони знову і знову повторюють, як мантру, що тут усе інакше, як в останній день життя. Уже за кілька годин я зрозумію, як саме. А поки ми ще ідемо через дорогу в цілодобове віконечко магазину за пивом і розмовляємо з продавчинею про те, що вона «гражданка Украіни, но русскоговорящая», про її однокласників, які пішли в «апалчєніє», про ВСУ, які їх обстрілювали: «Зачем?! Пасматрітє на Сємьоновку!»

Іноді, але рідко вулицею проходять самотні постаті в камуфляжі, іноді вони ідуть по двоє. Дивно, але вони заспокоюють.