Герої (не)війни

Розділ 6. Російські сліди на Донбасі

— Я пробирався на пост по цій дорозі, вів із собою бійця. Ми падали тричі, повзли на колінах, кулі свистіли над головою з їхньої сторони. Справа в тому, що на ніч ворожі групи виходять дуже часто, особливо як остання ніч була, коли впав густий туман. Прилади нічні погану видимість мають. Тому вони й підійшли до нас близько.

Сьогодні цією посадкою, де нещодавно повз «Хорунжий», ми йдемо без особливих пригод. Йдемо до нових постів 14-ї бригади, перенесених на початку весни на кілометр уперед.

— Раніше, — розповідає ротний — геть молодий невисокий брюнет із серйозними очима та чорною смужкою неголеності над верхньою губою, — бійці не бачили противника: відстань між блокпостами сягала двох кілометрів. Лише чули свист мін та гранат, запущених з того боку. Тепер вони наблизилися до ворога на 800 метрів, і у бінокль іноді видно тих, хто чергує за сотні метрів від них. Ворожий блокпост розташований прямо на дорозі, якою колись їздили в Донецьк.

— Останньої ночі вони підійшли дуже близько. За доповідями «крайніх», тобто наших розвідників, це було до 50—100 метрів, група 10—12 осіб, — це «Хорунжий» розповідає про раптовий напад ворога однієї ночі, коли на поле зійшов густий туман. Туман тут — один з найкращих союзників ворога. І найгірших — українських бійців. — Зенітка працювала, стріляли трасуючими кулями, їх було видно в темряві. Залітали дуже далеко, аж у житлові сектори міста. З БМП стріляли, ну, і з мінометів. Як ніколи далеко залітали снаряди, туди, де живуть люди. Я спілкувався з представниками військово-цивільної адміністрації, які працюють із людьми. Кажуть, десь дуже близько від осель падало. Бій тривав більше години у нас, на нашій зоні відповідальності, а по сусідах ще густіше давали, там трохи довше все тривало.

З «Хорунжим» спілкуємося на ходу, доки йдемо довгою вузькою полосою до крайніх позицій 14-ї бригади. Зупинятися тут не можна. Полоса — хоч і зона відповідальності українських бійців, але ворожі снайпери дістають і сюди. Стріляють з боку, з іншої полоси, яка за кілометр звідси. А іноді — навіть із житлових висоток Красногорівки. Місто хоч і під контролем української армії, сепаратистів та їхніх посібників там ловлять постійно. Щоправда, потім відпускають, бо ловлять не військові, а місцева міліція.

— А хто це так близько підібрався до вас тієї ночі — бойовики чи кадрові російські військові? Кажуть, вони останнім часом працюють на передовій?

— Кадрові, — коротко відповідає «Хорунжий».

— А по чому видно? — не вгамовуюсь я, намагаючись зрозуміти, яка різниця між «роботою» сепаратистів та російських солдатів.

— Перш за все — холоднокровність. Сепаратисти так не працюють. Вони переважно на дистанції люблять нас «діставати». Той же снайпер, я вам кажу, працює як по годиннику, працює через те, що у нього є своя позиція, безпечна для нього. Через те, що він десь недалеко, можливо, і живе. Тобто він вибрав собі дистанцію, одну позицію, і кожного ранку з неї працює. Він знає, що нам нічим його дістати.

Десь недалеко попереду чути роботу трактора. Коли підходимо ближче, з’ясовується, що це військові риють на полях нові окопи — протитанкові. Трохи згодом сюди закладуть і міни, щоб ворог у разі наступу цими полями не пройшов.

Трактор працює в зоні досяжності ворожих мін та навіть гранат. І час від часу, зізнається ротний, робочих обстрілюють, зупиняючи роботи на кілька годин, а то й днів. А без траншей та бліндажів тут робити нічого. Хто хоче жити, мусить глибоко закопуватися в землю. Це перше правило блокпостів та опорних пунктів, розташованих у полях.

— Коли ворог підходить близько, різниця в роботі дуже відчувається, — продовжує розповідь про «роботу» росіян «Хорунжий». — Різниця — у холоднокровності, розрахунку, той же самий відхід без паніки. От, наприклад, зав’язався бій, відходять із боєм, розбиваються на двійки-трійки, прикриття у них гарно налагоджене. Чітко працюють.

— А їм це для чого? У сенсі — росіянам? Це ж не комп’ютерна гра — тут і голову покласти можна, — ди­вуюсь я.

— Це може бути тренування їхнього особового складу, закалка боєм: необстріляні люди на ротацію прийшли, потім — розвідка боєм, — спокійно відповідає «Хорунжий». — Коли викликають вогонь на себе, вони викривають вогневі точки наші. Плюс для будь-якого розвідника чи диверсанта привід пишатися собою — це трофеї, які він захопить із собою. Або знешкодить противника, тобто принесе жертви з нашої сторони, вб’є когось, притягне когось живого чи візьме нашу зброю. Але їхня робота — це і для нас школа.

— Що значить школа? Ми вчимося чогось у них? Чого саме?

— Ведення вогню — кількома вогневими точками. Відкривати вогонь з точки, яку візуально противник не побачить, а працювати з більш вигідних позицій. Ось цього ми вчимося. Це, звичайно, не було секретом і раніше. Це звичайна військова тактика, але коли воно десь записано чи хтось розказує — це одне. А коли ти бачиш це на практиці, так би мовити, в застосуванні, це зовсім інше. Так само вони в нас переймають багато чого.

Що саме росіяни, які, як з’ясувалося, приїжджають на Донбас, як на полігон, переймають в українських військових, я запитати не встигаю. Ми завершуємо свій шлях — підходимо туди, куди нас вів ротний. Попереду вже видно нові позиції бійців. Земля ще свіжа — бліндажі військові 14-ї бригади рили кілька днів тому під ворожими обстрілами. На дорозі — стіна з мішків із землею — крайній український блокпост. Тут виходити за межі імпровізованого захисту не рекомендується — будь-якої миті може підстрелити снайпер. Біля «стіни» — купа гільз. Коли треба, посміхається ««Хорунжий», ворогу дають гідну «відповідь».

— Там буквально 900 метрів — і вони живуть. Точно так само, як ми живемо тут, — це вже розповідає один із розвідників, який чергує на крайньому українському блокпосту. Знімати їх — чи то на камеру, чи на фотоапарат — не можна. Але так поспілкуватися з журналістами вони раді — хоч якесь різноманіття за день.

— У бінокль добре видно бліндажі, а вночі в тепловізор видно, як вони опалюють землянки. Гріються, — розвідник смачно плює собі під ноги. Але не зі злості, а швидше так, для продовження розповіді.

Обстановка на блокпосту аскетична: земля, ящики з-під БК, автомати та гільзи. Останнього добра тут — хоч греблю гати: уся земля, що під ногами, всіяна. На цьому блокпосту бійці лише кілька тижнів, але по гільзах видно, що ці тижні видалися тут дуже гарячими.

— От цікаво, якщо б ви приїхали сюди вчора-позавчора, то можна було трохи побоятися, — посміхається «Хорунжий», який, привітавшись із бійцями, сідає на один із ящиків з-під БК. Покурити.

— А коли зазвичай відкривають вогонь? — запитую я, оглядаючи чийсь підписаний нерівними літерами на шлейці автомат. Саме по шлейках бійці й розрізняють зброю. «Дед», «Батя», «Сталкер», «Псих» — яких тільки позивних тут не прочитаєш.

— Вони стріляють коли хочуть, але основний вогонь — він як по графіку — іде після заходу або перед заходом сонця. Бувають нестандартні ситуації, але такі спостерігаються ближче до лінії фронту — у безпосередній близькості до нас. Тут вони використовують мобільні групи. Ось бачте, ярок, — «Хорунжий» вказує праворуч, де за земляними валами вгадується чималенький яр. — От вони туди виїжджають, відстрілюються і тікають назад. Або є бліндажики, у яких живе до відділення двійка-трійка, п’ятірка людей, в них є якась певна зброя. Вони всі виходять — на декілька точок — і паралельно починають працювати, щоб збити нас із пантелику, щоб ми не могли чітко зрозуміти, звідки основний вогонь ведеться. Тут можуть бути і звуки, і вибухи, що відвертають увагу.

Уважно вдивляюся у молоді, але вже втомлені очі ротного. Як з’ясовується у ході розмови, «Хорунжому» 24 роки. Закінчив Київський національний транспортний університет. Факультет інформатизації та телекомунікації. Ще був військовий інститут при КПІ. «Хорунжий» — офіцер, тому й командує ротою на передньому краї Красногорівки.

На війні він з перших місяців — перша хвиля мобілізації. Коли настав час демобілізуватися, залишився тут, підписав контракт.

— А що змусило контракт підписати?

«Хорунжий» на мить замислюється, опустивши голову. А потім, подивившись в очі, просто і без прикрас відповідає:

— Війна не закінчилася.

— Так вона ще, судячи з усього, довго не закінчиться. Що, будете тут весь час?

— Так, буду весь час. А куди тікати, від кого тікати? — Він іронічно посміхається. Видно, що чимало того, що тут діється, — від заборони стріляти у відповідь до відсутності будь-яких активних дій (рішення просунутися на кілометр уперед бійці ухвалили самостійно, щоб хоч якось відстежувати дії ворога) хлопцеві не подобається. Але попри це своє рішення — залишатися на передовій — він змінювати не збирається.

— А як родина поставилася до такого рішення? — Родом «Хорунжий» з Вінничини, з Шаргородського району. Родина у нього велика: батьки, два брати й сестра. Своєї сім’ї юнак іще не має.

— Мою думку поважають усі: брати, батьки, сестра, — коротко відповідає він.

— А як тут із моральним духом, з настроями? — запитую, бо знаю, що ці бійці 14-ї бригади на передовій уже півроку. Тут, в околицях Красногорівки—Мар’їнки. До того три місяці стояли в полях під Маріуполем. А 9 місяців на передовій не кожен здоровий організм витримає. Та ще й під щоденними обстрілами. А здорових тут не так уже й багато. Рекомендацію психологів — щодва-три місяці робити ротацію бійців з передової, щоб уникнути незворотних процесів у психіці, — у керівництві Збройних Сил ігнорують. Там, вочевидь, сповідують принцип: хто тягне, того й поганяють.

— Стараємося підтримувати. Сильніші подають слабшим приклад, примушують рівнятися на себе.

— Деморалізаційних настроїв немає?

— Є, звичайно. Завжди є, були і будуть. — На цих словах «Хорунжий» втомлено посміхається. Зважаючи на терміни перебування бійців на передовій, таких настроїв, вочевидь, тут чимало, — трактую його невеселу посмішку я. — Працюємо з цим. Тут щодня є ситуації такі, що стосуються особистих проблем людини. І якщо їх не вирішити або хоча б не спробувати вирішити, може бути біда. — Він на хвилинку замовкає, затягуючись, а потім різко підводиться.

— Ідемо, пошукаймо тих, хто вам про минулу ніч розповість.

Ми прямуємо від крайнього блокпоста назад, метрів на 50. Там заховалися нові землянки, де цілодобово чергують бійці. Їм тут непросто. Відтоді як бойовики зрозуміли, що українські захисники просунулися на кілометр уперед, вони не залишають спроб вибити їх звідси: щодня поливають мінами, гранатами, а часом і «градами». От і диверсійна група російських військових мала те саме завдання — прорідити лави бійців на передовій, ознайомитися з розташуванням їхніх окопів, бліндажів і перевірити кількість живої сили.

— Працюють злагоджено, вони тут як на роботі, — продовжуючи мої думки, розповідає про росіян на Донбасі «Хорунжий». — Їм треба дати достойну відсіч. Бо ми тільки тим і займаємося, що відбиваємо їхні конкретні атаки. Ми надто багато часу їм даємо — вони закріплюються, облаштовують свої позиції, точки вибирають вигідні. Бо в будь-кому випадку, доки триває конфлікт, це означає, що або йде підготовка в майбутньому до переходу до рішучих дій, або можлива підготовка.

— А ми хіба не готуємося, не укріплюємося? — Ліворуч від нас якраз кипить робота: бійці 14-ї риють нові землянки, куди найближчим часом переберуться зі старих позицій.

— Як не укріплюємося? Працюємо, усі працюють. Ви ж бачите — земля нарита. Жодний день, жодна ніч без роботи не проходить — ніяких вихідних, ніяких свят. Усі хлопці працюють.

За розмовою дістаємося землянки. Біля неї — втоптана земля та гірка дров. Неподалік — величезний пеньок і сокира на ньому. До того, як погрітися біля буржуйки, бійці розігріваються на вулиці, коли рубають дрова. А це вони мусять робити щодня.

— Агов, хто тут є серед живих? Виходьте, я до вас гостей привів! — «Хорунжий», прочинивши двері землянки, кричить кудись у темряву. За кілька хвилин із бліндажа виходить худий заспаний боєць. Змірює поглядом «гостей» і одразу ж запалює цигарку. Десь нізвідки під його ногами з’являються маленькі кошенята — не більше місяця на вигляд. Неподалік землянки помічаю відкриту консерву із залишками бичків у томаті. Манюні тягнуться одразу ж до їжі.

— Розкажіть, що було минулої ночі.

— А що розказувать? Стріляли як завжди — усім, що в них є. Навіть сильніше. З БПМ стріляли, із зеніток, міни, гранати падали. А потім нас по тривозі підняли. У час ночі. Усі повибігали, на позиції поставали, диверсійна група, получається, чоловік 12 було, підійшла дуже близько. Ми як старались, так і відбивались. Ну, получилось.

Це «получилось» він говорить наче зі здивуванням, ніби досі не вірить, що у них вдалося відкинути диверсійну групу ворога від своїх позицій.

— А навіщо вони по мирному населенню стріляли? Який сенс?

— Такий самий сенс, як вони можуть звідси по Трудовському району Донецька бити. Це строго на південь. Обстрілювати свою ж територію. Чи з півдня.

На словах «Хорунжого» про південь десь зовсім поруч розривається снаряд. Звук від розриву боляче б’є по вухах.

— Опачки. Оце був приход, — уже спокійно коментує «приліт» «Хорунжий». Хоча в момент розриву снаряда він інстинктивно здригається, як і всі біля нього.

— А куди стріляли і чим? — Я не поспішаю кудись тікати. Головне правило журналіста на передовій — довіряти тому військовому, хто тебе «веде».

— Це сюда, десь вдоль посадки в полі, — відповідає «Хорунжий».

— А звідки стріляли?

— Зі Старомихайлівки (населений пункт, розташований на околицях Донецька. — Ред.). Це може бути пристрілочний. Може, треба тікати, — посміхається «Хорунжий», але вставати не поспішає.

Утім, за кілька хвилин ми таки рушаємо в дорогу. Ротний веде нас далі — убік від передових позицій, до позицій по флангах, які також потерпають від ворожих стрілків. Тут добре, але поки що заочно знайомі зі снайпером бойовиків. Він щоранку — як на роботу — виходить на одну і ту саму позицію. І коли на годиннику сьома, як по команді відкриває вогонь саме по цих блопостах. Бійці демонструють свіжу дірку в ящику з-під БК і «підстрелене» дерево. Судячи з траєкторії, це була одна і та сама куля. А ще вранці по них працювали із РАГС.

— От тут скрутка, і он скрутка, от знов дві, це тільки сьогодні. Це за сьогодні все, — боєць із позивним «Професор», невисокий худорлявий чоловік років за 40, веде нас уздовж пошкодженого електрокабеля, — сьогодні вранці тут розірвалася не одна граната від АГС.

— Оце тут приземлився ВОГ, — демонструє нам військовий невеличку ямку в землі. — Оце від нього посікло дріт і все те, що ви бачили.

— А який радіус розльоту осколків?

— Радіус получається 15 метрів десь загальний. От по землі осколки видно, як летіли і куди потрапляли. Ось бачте — ритвини.

Повертаємося до блокпосту. Ящики з-під БК, з яких вибудуваний «захист» і які утворюють таку собі імпровізовану бесідку в полі, посічені від куль та мінних осколків. На обличчях бійців — утома. Десь далеко чутно, як розриваються міни. Але на цьому блокпості ніхто навіть не здригається.

Дорогою до автівки проходимо поле, обабіч якого — через кожні 50 метрів — «протитанкові» гірки — десятки мін, викопаних із землі. Після того як бійці зробили «крок уперед», на цих полях доводиться рити нові траншеї. І закладати туди нові міни. Так само роблять і бойовики — ретельно мінують територію довкола себе.

Тож на цих гектарах полів — і з одного, і з іншого боків — ще десятки років не ростиме жодна мирна культура. Навіть якщо війна закінчиться завтра.

На розмінування цієї території підуть десятки років та десятки, якщо не сотні мільйонів доларів. У саперів є така приказка: «Рік війни — це плюс п’ять років розмінування». За цей час жертвами «прихованої» смерті можуть стати сотні невинних людей.

— Ну ось, за мостом. Ну скільки тут — метрів 800—900 получається.

Вони стоять між двома мостами — бійці з 58-ї бригади, які з осені охороняють околиці Авдіївки — однієї з найгарячіших точок на карті сходу. Один міст, яким військові автівки їдуть із міста, — під контролем українських бійців. Другий під контролем бойовиків. Між мостами кілька кілометрів поля та дві українські позиції — широко відома шахта «Бутівка», вщент розбита, але не підкорена ворогами, та «Маска» — блокпост у самісінькому полі, який прикриває вогнем багатостраждальну «Бутівку».

Ані на «Бутівку», ані на «Маску» нас не пускають — там ледь не цілодобово ведеться вогонь. А якщо і затихає, невідомо, наскільки і коли вороги знову застосують стрілецьку зброю чи міномети. Щонайближче до фронту, куди нам дозволяють під’їхати, — околиці Авдіївки, де давно уже не живуть цивільні. Будинки тут схожі на оселі в Пісках — майже всі розбиті та посічені осколками. Цьому сектору теж частенько дістається. Причому незалежно від часу доби.

— Тут немає такого, що відкривають вогонь у 8 часов вечора чи в 6 часов. Я ж кажу: днем началося воно, ночью прекратилося. Ночь буває спокойно. Буває, цілі сутки тихо. Да пішли отсюда, тому що тут три снайпери є. І коли вони стрельнуть, бог його знає.

Наш перший співрозмовник, веселий кумедний чоловік років під сорок з рудим волоссям і щедрим ластовинням на обличчі, весь час посміхається, коли розповідає про ситуацію довкола. Його позивний — «Золотий» — вочевидь, від кольору волосся. А сміється він, бо зранку в околицях Авдіївки тихо, а ми все прислухаємося до звуків довкола, щоб розуміти, коли у разі небезпеки падати.

— Сьогодні тихо, — поблажливо дивиться на нас боєць. — А от учора — учора, да, учора — було весело. — На цих словах його вуста мимоволі витягуються у широку посмішку. — Весь день голови не можна було підняти.

Ми крокуємо у занедбаний двір, де колись мешкали люди. Присутність тут військових видають гори ящиків з-під БК, з яких вибудувані позиції на початку поля, та важкий кулемет, який видніється в отворах між ящиками.

Звідси як на долоні видно «Бутівку», «Маску» та зруйнований міст, контрольований бойовиками. Десь вдалечині стримлять висотки — околиці Донецька, з яких по найближчих позиціях українських військових часом стріляють ворожі снайпери.

— Коли б’ють із кулемета, буває, черги шахту перелітають і сюди дістають. Ну, і снайпер працює. Але так, неприцільно б’є, швидше «кошмарить». Тому що у нас ще ніхто не постраждав від снайпера, — так «Сталкер», невисокий приземкуватий чоловік з широким виразним обличчям та сірими очима, простеживши за моїм поглядом, коментує обстановку на блокпосту.

— Ми прикриваємо шахту. Прикриваємо наш другий ВОП і наш главний сектор — тримаємо оборону між оцими двома мостами. Тут їм відкрита дорога прямо на Авдіївку. Тут, крім нас, немає нікого.

Я роздивляюся зону відповідальності бійців. Чималенька. Але й захисники, як з’ясовується, розтягнулися уздовж всієї лінії поля — щоб ворог часом не прорвався у місто.

— А що, намагаються прорватися в місто? І часто?

— Постійно. Спершу вони накривають нас мінометним обстрілом або з танків стріляють. А потім — після бомбьожки — вже йдуть диверсанти. Пробують пролізти, але ми їх завертаємо назад. На Авдіївку йдуть, у тил, причому пробують прорватися по всій лінії фронту. Не тільки тут, у нас, але й дальше, і в той бік. — «Сталкер» махає рукою праворуч, де розташовані розбиті Піски та Ясинувата. Останню контролюють бойовики. — І з Ясинуватої, і зі сторони Пєсок тоже лізуть.

— Уночі, я так розумію, переважно лізуть?

— Да, вночі. Хотя дньом тоже ловили, вже в самій Авдіївці. Але вже таких, поодиноких.

Раптом щось вдаряється об мою ногу. Від несподіванки аж здригаюся й інстинктивно смикаюсь убік. І ледь не наступаю на живі клубочки, які крутяться під ногами, — цуценята розміром із мій кулак, перескакуючи один одного, тикаються носом у моє взуття. Нараховую шестеро малюків.

— Ой, а звідки вони у вас?

— Та народила наша Білявка. Ще й місяця немає. От і відгодовуємо цей батальйон. — «Сталкер» тепло посміхається, дивлячись на цуценят. Вочевидь, любить тварин.

— А що ж ви з ними усіма робити будете?

— Та роздамо. А хочете, вам подаруємо? Заберете з собою. Буде у вас удома дитя війни, — він наче і жартує, а наче й ні. Але навіть якщо це не жарт, забрати мені його нікуди. Не повезу ж я щеня в потягу без корзини й на руках…

— Не можу, хоча й хотілося б, — чесно і з жалем кажу я.

— Ну, нічого, ми їм «батьків» швидко знайдемо, — сміється «Сталкер». — Тут на них уже черга стоїть.

Малюки, погравшись і швидко втомившись, заповзають у свою «оселю», де, вклавшись один на одного, солодко засинають. «Щасливі, — думаю я. — Бо потрапили у потрібні руки. Ті, які не образять і не проженуть, як більшість місцевих господарів, що, виїжджаючи, покидали тварин напризволяще».

Оглядаю будівлі довкола. Усі традиційно у ямах і вибоїнах — сліди від куль та осколків від снарядів. Видно, що тим, хто тут живе, буває непереливки.

— А у вас тут хто працює? Російські військові чи сепаратисти? — звертаюся до того ж «Сталкера». Бо за розмовою та аргументами можна судити, що на війні він не новачок.

— Це регулярні війська, бо видно, що навчені — б’ють дуже точно. І коригують вогонь точно. Спеціалісти. Сепаратистів так стріляти і воювати за такий короткий термін не навчиш.

— А по чому ще видно, що це російські солдати? Бойовиків тут теж уже два роки як тренують. Невже не встигли за цей час «натаскати»?

— Е, ні. Дуже вже у них все організовано і коректирують один одного дуже харашо. Запускають безпілотники. От тихо, тихо, потім безпілотники починають літати. Політали безпілотники — це значить, що на другий день або вночі буде обстріл. Постріляли — потім намагаються пройти, прорватися. Правда, диверсійні групи в основному стараються пройти непомітно. Але ще не було такого, щоб пройшли. А потім дивіться, як вони з технікою працюють. Виїжджають з мінометами на причепі — підтягують їх туди, до мосту — відстрілюються, скільки потрібно, і потім знову від’їжджають. От 23-го числа тут чотири дні з танків валили, через шахту. Тоже — під’їхали, відстрілялися і від’їхали. Я ж кажу, що це регулярні війська. Видно, що навчені дуже хорошо люди. От так щоб стояв БТР, чи танк, чи якась «коробочка», — просто так на їхніх позиціях — ні разу не засікав. Обично — підскочила, зробила свою справу і відскочила. А ходімо, я вам «сюрприз» покажу, якими нас щодня нагороджують, — перекинувши автомат на плече, «Сталкер» крокує до компактного двоповерхового будиночка. Раніше, певне, це була чиясь дача. Нині тут мешкають військові.

Ідемо дерев’яними сходами, посіченими осколками. Тут усе довкола «поранене». І будинки, і люди, і дерева. «Сталкер» на мить зникає в темряві коридору і повертається з великою, нетипово ціленькою кулею в руках.

— Що це? — з цікавістю розглядаю я крупний патрон з ритвинками посередині.

— Трофейна куля, яка поцілила в дерево, але не розірвалася. Якби розірвалася, то когось би з нас тут уже точно не не було б. Оце з отакого тут снайпери стріляють. Калібр 12,7.

— І у вас тут такого багато?

— Море, — на цьому слові «Сталкер» посміхається. А я розумію, що навіть уявити не можу, скільки це — його «море».

— Проснулися трошки наші побратими з той сторони. Та й усе. — З коридору виринає ще один боєць з довгою каштановою бородою та яскраво-карими очима. Чомусь я не дивуюся, коли він називає свій позивний — «Борода».

— Кажуть, учора ви голови тут не піднімали?

— Та ну да, і не виходили нікуди. Сиділи в убєжищах.

— Цілий день?

— Та ну, не цілий. Увечері вийшли.

— Я казав, що нам репортерів треба тут залишити хоч на місяць, — приєднується до нашого із «Бородою» діалогу «Сталкер». — Як приїжджає якесь телебачення або ОБСЄ, тишина така, спокойствіє, ніби війни немає. Тільки їдуть — починаються фестивалі.

— Та ми б і не проти, тільки нас до вас на ніч не пускають, — з жалем констатую я.

Разом із «Бородою» ми прямуємо на двір. Боєць іде до найближчого дерева. Воно теж — поранене — в одній із гілок застрягла куля. На перший погляд калібр — 7,62. Від російської снайперської гвинтівки Драгунова. Мої здогадки підтверджує «Борода».

— 7,62-й калібр, ось як тут усе летить. Считайте, на рівні людського зросту. — Він стає біля дерева, і куля, що застрягла, опиняється йому на рівні легень. — Та багато чого у нас тут можна знайти, якщо походити. І по шиферу, бувало, давало. І по стінах лупило. З того напрямку, із-за шахти стріляють.

— А як же ви тут живете?

— Привикли, — посміхається «Борода» у густу бороду. — Воно якось якщо тихо, так наоборот — не то. І спать якось не так, а як шумить — то…

На слові «то» тишу розриває різкий звук автоматної черги.

— А це що?

— Та це стрєлкове, АК. Це там, та сторона, в районі мосту. — «Борода» махнув у бік ворожих позицій.

Я підходжу до лінії, за якою вже поле. За кілька метрів — електричний стовп. Він дивом тримається — і зверху, і знизу бетон наче шматками виривали. І купа маленьких вирв з усіх боків.

— Тут усе таке — живого місця немає, — каже «Сталкер». Він підходить, щоб сказати, що рухатися далі, на поле, не варто. Можна схопити кулю. У лоб. Чи куди поцілять.

— Тут навіть бінокль візьмеш — через дві хвилини слідує постріл. Але це — чепуха, це круглі сутки таке. Стріляють то в ту сторону, — боєць киває в бік шахти, — то в нашу. Тоді ми та наші сусіди їх трохи успокоїм. Тиша — на час, на два. Тоді знову починають — можуть почати з другого ВОП, наприклад із-за шахти.

— А часто тут так «весело»? — Доки ми розмовляємо, звуки черг з автоматів частішають. До них додаються гучніші розриви — «працювати» починає ворожий АГС.

— З цих шести місяців, які ми тут стоїмо (58-ма бригада на чергування в Авдіївку заступила у жовтні 2015-го), лише пару днів тишина була. А то постійно — хтось щось. Як не снайпер тут працює, то ще якісь міномети чи ДШК (радянський станковий кулемет Дегтярьова—Шпагіна. —Ред.). Тут ось, за абрикосою, в далечині, червону будівлю бачите?

Придивляючись, помічаю нечіткі обриси напіврозваленої будівлі. Що вона справді «червона», говорити важко.

— Там дах ми розбомбили. Осталися самі стіни й димарі. То звідтіля кожну ніч вогонь ведеться.

— М-да, важко тут, — дослухаючись до пострілів, констатую я.

— А кому зараз легко? — посміхається у відповідь «Сталкер». — Уже привикли, нормально. Треба тут очікувати, не спати, бо самі розумієте, якщо один чоловік щось проспить, то пострадають усі. І не тільки однослуживці, але й пострадає мирне населення.

Я згадую це «мирне» населення, яке в Авдіївці через одного косо дивиться на військових. І відчуваю ще більшу симпатію до цього мудрого, щирого, гарного чоловіка з виразними сірими очима. А ще мене підкорює його посмішка. І спокійний, впевнений тон. «Саме таким має бути захисник, — чомусь мені спадає на думку. — Щоб, дивлячись на нього, ти вірив, що твій мир і безпека в надійних руках».

— А що з мирним населенням? Воно ж звідси далеко? Тут же ніхто не живе… — роздивляючись порожні, розбиті будинки, швидше не запитую, а констатую я.

— Так, в Авдіївку залітають снаряди. І снайпери теж по місту стріляють. Недавно от гражданського були вбили в Авдіївці. Тоже чоловік ішов собі спокійно, нічого не підозрював. І тут — хлоп, і це ж тоже не случайность. Снайпер случайно не стріляє. Це просто компрометація. Нас, Збройних Сил України.

— Компрометація, — машинально повторюю я, згадуючи розмову з місцевою бабцею години за дві до цього. Їй і компрометація не потрібна була, щоб поділити ворожі сторони на «своїх» та «чужих». «Своїми» у неї виявилися бойовики — бо рідні, з Донбасу. А чужими — ті, хто приїхав захищати її рідну Авдіївку. «А я питаю — чого ти сюди приперся?» — роздратовано переповідала вона мені розмову з військовими того ж 58-го батальйону, стискаючи в руках торбину з хлібом та консервами, якими поділилися з нею ці ж українські бійці.

— А ходімте, я вам свіжу вирву покажу, — це вже інший боєць, помітивши на подвір’ї «гостей», тобто нас, запрошує вглиб дачного поселення.

Попереду весело біжить Пуля — молоденький різнокольоровий песик із гільзою від снайперського патрону 7,62 на шиї. Це одна місцева знайда, яка прибилася до бійців, щоб хоч якось вижити.

У повітрі щось голосно тричі вибухає, а над головою з’являється невеличка хмарка диму, яка швидко розпов­зається.

— Що це було? — Звуки хоч і ближчають, але ще не лякають. Та й військовий попереду поводиться спокійно — ознака того, що небезпека ще неблизько.

— Це розриви від РПГ-7 (ручний протитанковий гранатомет. — Ред.). Стріляли в сторону наших, тільки недольот получився — вони в повітрі розірвалися. Звідси й дим.

Він швидко крокує вузькою стежиною. Я ж намагаюся встигнути за ним і водночас оглянути незнайомі мені місця. Праворуч і ліворуч — оселі без дахів, напівзруйновані стіни, вирви у дворах — стандартна картина для першої лінії оборони. Довкола — ані душі. Хіба Пуля то виринає, то зникає десь в городах.

Нашу ціль — величезну яму неподалік стежини — я помічаю здалеку.

— Ого, це 120-ка?

— Сотка або 120-й. Міномет. Це те, що останнім часом сюди прилітало. А так зазвичай перельоти. Летить далі — ближче до людських осель. Де живуть.

Потоптавшись біля свіжої вирви, повертаємося назад. Дорогою зустрічаємо «Малину» — невисокого худого бійця з коротким волоссям, маленьким обличчям та швидкими жвавими очима.

— А вы из Киева? — здалеку кричить він до нас.

— З Києва. А ви звідки дізналися?

— Автомобиль ваш видел. Как увидел номера — аж зубы свело, — так домой захотелось.

— А ви теж зі столиці?

— Ага, с Троещины. — Ми підходимо ближче один до одного, щоб не перекрикували автоматні черги, які вже не замовкають.

— То коли вам додому? З якої хвилі?

— Нескоро. — Він дивно посміхається. — А с волны я с первой. Мобилизировали в начале войны.

— Так ви контракт підписали?

— Подписал, — він каже це спокійно і впевнено.

— А мотивація яка була?

— Ну, кто-то же служить должен, кто-то должен Родину защищать. У меня дома семья, кто-то о ней должен думать. Они там сами о себе подумают. А здесь должен быть я. Такие, как мы. — Він уперше за всю нашу напівжартівливу розмову стає серйозним. І дуже серйозно дивиться просто мені в очі. Наче підкріплює свої слова поглядом — щоб повірила. Я — вірю. Бо таким не жартують. Тут, за півкілометра від ворога, де, коли розпочинається мінометний обстріл, у підвалі можна провести цілу добу. Які ж тут жарти…

— А тягне додому? — Тепер я дивлюся йому в очі. Щоб побачити його справжні емоції.

— А кого ж не тянет домой? — Він знову намагається посміхнутися, але в нього це виходить не дуже. — Это ж не срочка, когда два года отслужил и уехал домой. Тут же, пока не закончится, будем здесь.

— Не шкодуєте, що підписали контракт?

— Нет. — Його подальшу аргументацію і пояснення, чому саме не шкодує, глушить звук потужного розриву чи то міни, чи то гранати. Наш супровідник, який чекає за метрів 200, щось кричить «Малині» і розмахує руками.

— Да, вам лучше уходить, а то осколки уже и сюда могут долетать. — «Малина» оглядається туди, де видніються ворожі позиції.

— А що це було?

— Это гранату сюда метнули РГД (ручна граната дистанційна. — Ред.). Дальше может пойти что-то потяжелее…

Він, прощаючись, ще довго махає нам рукою. І я, час від часу повертаючись, помічаю, що близькі розриви гранат не загнали його у підвал. Він стоїть і дивиться нам услід — наче не хоче відпускати той невеличкий спогад про його малу батьківщину і рідний дім, який ми мимоволі привезли на ці позиції на околицях Авдіївки.

— Так, біжите строго за мною. Але по черзі й петляючи. Я в один бік, наступний, хто за мною, — в інший. І так далі. Не зупинятися. Усе зрозуміло?

Михайло Михайлович — невисокий приземкуватий чоловік із щирим обличчям, світлими очима та густими вусами, командир 10-го батальйону 14-ї бригади — особисто супроводжує нас на одну з найнебезпечніших своїх позицій, куди навіть діставатися потрібно бігом і петляючи. Бо дорогу, яка веде до позиції, повністю прострілюють ворожі снайпери.

— Пішли!

Михайло Михайлович біжить зліва направо, я зриваюся з місця, коли він у правому куті дороги. Біжу ліворуч, відповідно до усної інструкції комбата. За мною колеги так само біжать змійкою. За кілька хвилин бігу ще встигаю подумати, що, вочевидь, збоку здається досить кумедним, коли чотири дорослих чоловіки і жінка, наче граючи у квача, бігають одне за одним.

За хвилину добігаємо до дороги, перпендикулярної до тієї, якою ми щойно бігли. Забігаємо за найближчий будинок — він приховує нашу команду від очей противника. Тут переходимо на легку ходу. За кілька десятків метрів Михайло Михайлович кличе до себе. Попереду розвалений будинок, а значить, відкрита місцевість, яку прострілюють. Обережно висовуємося вперед.

— Ось бачите цю будівлю? Це колишня конеферма. Там їхні позиції. І звідти вони зазвичай стріляють по наших, коли вони йдуть на чергування. Там снайпери сидять.

Вдивляюся у будівлю з червоною черепицею, яка відносно нашої позиції розміщена на узвишші. Їм звідти і справді все видно, думаю. І як ми бігли, і скільки нас було. І стріляти звідти дуже зручно.

— Так вона ж дуже близько! — мимоволі виривається у мене.

— Ходімо далі, побачите ще ближче, — посміхається у вуса Михайло Михайлович.

Швидко перебігаємо небезпечну ділянку. Далі йдемо швидким кроком. Повз тягнуться будівлі — десь без даху, десь ціленькі. На вулиці порожньо.

— А тут же ніхто не живе? — запитую, згадуючи порожній дачний сектор Авдіївки, який бойовики постійно закидають мінами.

— Буває, приїжджають люди — щоб глянути на майно, подивитися на господарство. Але щоб жити — майже ніхто не живе. Тут стріляють постійно. І влучити можуть будь-якої миті. Небезпечно.

За кілька хвилин Михайло Михайлович завертає у непримітний двір. Біля старенького будинку та сараїв — військові. Підводяться, щоб привітатися з командиром.

Один із бійців у балаклаві та зі снайперською гвинтівкою з глушителем. Серйозна зброя. До нього й підхожу із запитанням: «Як тут ситуація?»

— Ситуація? — за рухом м’язів обличчя під балаклавою видно, що він посміхається. — Весела. Ця лінія, скажімо так, найвеселіша в Мар’їнці. Тут запросто може зачепити куля. Бо летить усе куди попало і як попало. Стрілецьке, крупний калібр, кулемети, РПГ. Вони (бойовики. — Ред.) останнім часом дуже люблять з РПГ стріляти. Причому по мирних жителях. Вони перекидують усе туди, далі, на житловий сектор. От тут недалеко магазин — він до чотирьох лише працює. От по обіді тут часто як заряджають з АГС, то воно так — пух-пух-пух, біля магазина впали гранати, вони і закрилися швиденько, доки в них не попали…

Мені на думку спадає, що недарма ми бігли змійкою вузькою доріжкою сюди. Бо ця доріжка йшла якраз від того самого магазина, про який розповідає снайпер.

— Давайте за мною, — командує Михайло Михайлович. — Але так: якщо я сказав пішли — то пішли. Стояти довго не можна. Піднімати голову теж. І висовуватися з бліндажів не рекомендується. Усе зрозуміли?

— Ага, — слухняно киваю головою.

Із занедбаного двору, у якому накидані ящики від БК, ниряємо у глибокі траншеї, ледь не в людський зріст. Ідемо швидко і напівзігнувшись. Дорогою до позицій я натрапляю на лопату.

— А ці всі окопи вручну рили? — оцінюю глибину та розгалуженість траншей — наче лабіринт якийсь. Без супроводу тут і заблукати можна.

— А як же ще? Усе вручну, своїми ручками, лопатами. І головне — під обстрілами.

— А як довго усе це рили?

— Ну, якщо захочеш жити, то дуже бистро, — сміючись, відповідає Михайло Михайлович.

Посередині однієї з траншей зупиняємося. Тут облаштовано такий собі імпровізований спостережний пункт. Потихеньку підводимо голови. Навпроти чітко видно облаштований бліндаж.

— От там дальше, бачите? То все лінія оборони їхня.

— Тут теж метрів 150—200? — Я не надто орієнтуюся у відстанях, але ворожі бліндажі на насипу видно досить чітко.

— Більше немає, самі бачите. Бачте, які дерева довкола? Так само і у них там. Усе, пішли.

Що коїться з деревами довкола української лінії оборони, я помітила уже давно. Молоді гілки у них у всіх наче стесані — робота стрілецької зброї. А стовбури всі посічені. Кори практично немає. Така сама картина на боці бойовиків.

Напівзігнувшись, знову рухаємося виритими бійцями траншеями. За кілька десятків метрів натрапляємо на бійця — сьогодні він чергує на цьому посту. Рослий, широкоплечий, східної зовнішності, із чорним кучерявим волоссям, його позивний відповідає його вигляду — «Татарин».

— Що тут сьогодні?

— Сегодня тихо, даже странно как-то. Непривычно.

— А з чим може бути пов’язана така тиша? Я ж так розумію, що тихо тут дуже рідко?

— Практически не бывает такого. Разве что когда у них происходит ротация, задания меняются, заходят новые люди, которые не знают ни местности, ни как правильно вести бой, сразу они в атаку не лезут. Сначала пристреливаются. Потом, когда они уже посидят здесь неделю, две, три, они уже более-менее начинают ориентироваться, и тогда уже начинается бой. И дальше всё жестче и жестче.

Прощаємося з «Татарином» і рухаємося вперед. Попереду — просторий бліндаж, з якого добре видно майже всю лінію оброни ворога. У бліндажі — молоденький боєць. Та ДШК. Нині, після відведення (принаймні з українського боку) важкої артилерії та мінометів калібром до 100 міліметрів, ДШК та станковий гранатомет — найпопулярніша зброя на передовій. Бо лише нею можна втихомирити ворога, який часто намагається пробратися в тил.

На цих передових позиціях Мар’їнки диверсанти працюють іще активніше, розповідає Михайло Михайлович. Бо їм тут навіть візуально видно ціль, до якої кілька сотень метрів.

— Намагаються просуватися диверсійними групами. Були деякі спроби в них лізти десь до півтора-двох взводів, наступати — ми їх відсікли.

— А який сенс їм намагатися проникнути в тил? Якщо там кругом українські військові? Їх же все одно знищать?

— Місцевість не дозволяє їм наступати великими силами і технікою. Тому сенс є, щоб просочилися ДРГ, накої­ли біди в тилу, диверсійні якісь акції. Ну, у них це не получається. І не получиться однозначно, тому що ми їх бачимо і не підпускаємо.

У районі ворожого бліндажа неозброєним оком видно якийсь рух.

— Дивляться, — пояснює комбат. Так само, як ми — на них. І вони ж за нами спостерігають. Тому досить тут світитися. Пішли.

Швидко перебігаємо до наступного спостережного пункту. Тут та сама картина — ДШК посередині бліндажа. «Поранені» дерева по боках. На земляному насипі — іконка Божої матері. Та бінокль.

— Зараз у них трішки тактика змінилася, — розповідає про поведінку ворога комбат. — Вони не тільки обстрілюють наші позиції. А починають закидати вже в місто снаряди. Горять будинки, люди є вже поранені від їхніх пострілів, РПГ в основному використовують, крупнокаліберні кулемети. А потім, після стрілянини по мирних, переносять увагу на наші позиції. І вже зав’язується бій.

— А скільки бій зазвичай триває?

— Коли як. Коли годину, коли — півтори, дві, три, шість. По-різному буває. — Про контактні бої, інформація щодо яких з Мар’їнки надходить чи не щодня, Михайло Михайлович розповідає рівним, спокійним тоном. Для тих, хто тут тримає оборону, щоденні сутички з ворогом стали вже буденністю.

— А хто тут, навпроти вас, стоїть, знаєте?

— Я знаю, що більше кадрових російських військових. Це морські піхотинці з Далекосхідного військового округу. Потім були з Північного флоту. Зараз наче як з Балтійського. Так вони міняють один одного, ротацію проводять, навчаються, бойовий вишкіл проходять тут, на українській землі. Я думаю, що це не те місце, де вони повинні це робити. Тому що мають тут великі втрати і колись до них дійде, що цього не варто робити. Давайте звідси підемо.

— Ой, а ще секунду можна? А те, що сьогодні тихо, от зараз, вас не насторожує?

— Ну, так, трохи насторожує. Ми ж до іншого звикли. Звичний режим — це коли починається щось, коли ми знаємо що робити. А коли спокійно, то… незрозуміло, що у них, яка задумка в голові. До чого нам готуватися. Так, ідемо дальше…

Далі ми прямуємо на ще одну позицію, таку ж близьку від ворога, як і попередня. Перед тим як пірнути у чергову траншею, за кілометр звідси, на одному з териконів помічаю прапор із синіми та червоними кольорами з якоюсь тварюкою посередині.

— Це що, деенерівський?

— Так, там уже їхні позиції. Ну, нічого, ми і його з часом дістанемо, — сміється Михайло Михайлович.

Бігом пірнаємо у нові траншеї. Так само викопані вручну. І так само — під свистом куль та снарядів. Тут усе, як і на попередніх позиціях. Тільки ворожі бліндажі здаються звідси ще ближчими. А лінія оброни, яка тягнеться уздовж соснового бору, — ще чіткішою.

— А ви тут давно? — звертаюся до Михайла Ми­хайловича, уже практично знаючи відповідь. Надто чіткі, конкретні та рішучі його команди для звичайного мобілізованого.

— Давно. З перших днів війни. Я кадровий офіцер. Був на пенсії. Почалася війна — викликали.

— А хто ви за спеціальністю?

— Танкіст, командувач танкового батальйону.

— А вам дали піхоту.

— Я просився у танкові війська, але не вийшло. Але танкові — це теж, по суті, піхота. Принаймні дотичне. Ходімо, бо мені на шикування на 17-ту потрібно встигнути.

Ми вибираємося з траншей і швидко крокуємо порожньою вулицею Мар’їнки. Неподалік зупиняються старенькі «Жигулі». З них виходить чоловік, вочевидь, з місцевих — приїхав глянути на залишене майно.

— І не боїться? — вголос дивуюся я. — А які у вас із місцевими стосунки?

— Та зараз наче вже й нічого. 50 на 50. А от коли приїхали сюди, то відсотків 20 лише були на нашому боці. У них же телебачення тут російське та сепаратистське. От з нами поспілкуються, послухають — і наче нічого, усе розуміють. А як підуть, подивляться телевізор — усе, ви стріляєте. Важко.

— А як хлопці тримаються? Усе ж шість місяців на передовій?

— Не шість — дев’ять, — виправляє мене комбат.

— Дев’ять? — мимоволі виривається у мене.

— Шість місяців тут, у Мар’їнці, а три — під Широкіно.

— І як бійці?

— Воювати їм не важко, вони вже привикли. Ви ж чули від них, що вони говорили, — незвично, коли не стріляють, не наступають, не ведеться бій. Найважче для них — відсутність інформації. Зараз, на цьому етапі. Вони всі хочуть знати, коли буде їхня демобілізація. І тут питання не в тому, скільки вони служили чи будуть іще служити — місяць, два, навіть якщо переслужить хто. У нас же не вказаний термін мобілізації. Це все вигадки, що рік. В указі сказано — на особливий період. Але вони хочуть знати місяць, коли підуть додому, — хай це буде квітень, травень, червень. Вони чітко мають знають, що до цього часу вони будуть тут служити.

— І всі хочуть додому?

— Не всі. Є такі, які не хочуть дуже сильно, контракти підписують.

Біля його автівки ми тепло прощаємося.

— Приїжджайте ще! — запрошує Михайло Михайлович і, потиснувши руку, швидко сідає в авто: за 10 хвилин у нього шикування на плацу. А командиру на таке запізнюватися не можна.

— Обов’язково приїдемо, — уже про себе кажу я. І згадую слова одного з бійців на передовій: те, як воюють, почуваються і поводяться на війні мобілізовані, на 90 відсотків залежить від командира. І лише 10 відсотків — то решта обставин.

З Михайлом Михайловичем, як я вже переконалася, можна йти всюди — і в розвідку, і в бій, і тримати оборону. Можливо, тому саме йому довірили цю найнебезпечнішу, але й найважливішу ділянку фронту — де ворога видно без бінокля і де щоночі російські найманці намагаються йти на прорив. Завдяки бійцям 10-го батальйону 14-ї бригади і їхньому командиру — безуспішно…

P. S. 17 грудня 2015 року президент Росії Владімір Путін на щорічній прес-конференції у Москві визнав, що на сході України є російські військові. «Мы никогда не говорили, что там нет людей, которые занимаются там решением определенных вопросов, в частности в военной сфере, но это не означает, что там присутствуют регулярные российские войска. Почувствуйте разницу», — сказав він. Доти Росія постійно заперечувала присутність своїх військових на сході України та їхню участь у конфлікті.

У лютому 2016 року на присутність російських військ на окупованих територіях Східної України вперше в офіційних документах указав Європейський Союз. Уперше подібні документи з’явилися в Офіційному журналі ЄС. Зокрема, у повідомленні про внесення до «чорного списку» заступника міністра оборони Росії Анатолія Антонова вказано: «За участь у підтримуванні розміщення росій­ських військ в Україні». Така ж причина внесення у санкційний список і першого заступника голови Міноборони Росії Аркадія Бахіна.

«Чорний список» ЄС поповнив також старший російський командувач Андрій Картаполов «за участь у формуванні та реалізації військової кампанії Росії в Україні».

У квітні 2016-го в ефірі одного з українських телеканалів заступник Генсекретаря НАТО Александр Вершбоу заявив, що в Альянсі знають про російські війська на Донбасі.

«Тут діють завербовані місцеві сили, так звані добровольці з Росії, а також регулярні російські війська. Попри те що російські військові зняли розпізнавальні знаки й вигадали позивні, ми точно знаємо, не лише від розвідки, а й із відкритих ресурсів, зокрема із соціальних мереж, що до цього часу в Східній Україні перебуває велика кількість російських військових», — сказав він.