Герої (не)війни

Розділ 11. Будні «нічної» війни

Гуп! Гуп! Гуп! Схоже на гучні оплески. Так зустрічає Мар’їнка. Мабуть, міномет. Вулицею незворушно ідуть діти. Ще кілька вибухів, і стає тихо-тихо.

Біля магазину підбираємо прес-офіцера сектору славнозвісного Влада Якушева. Нас знайомлять, він подає руку, а потім обіймає мене, наче родича. Їдемо на «передок». Одна з позицій просто в житловому будинку. Поруч сліди обстрілів і остов підірваного на міні «жигуля». Йдемо далі.

— Не збивайтеся в купу! Розосередьтеся! Дистанція півтора-два метри! — пробує командувати офіцер, але марно.

Ніхто не хоче йти останнім, і за хвилину журналісти знову збиваються в купу.

— За машину не виходьте. Може працювати снайпер. У принципі, він як на роботу ходить — з сьомої до дев’ятої, а потім увечері стріляє. То зараз теоретично на відпочинку, але краще не ризикувати.

Я на кілька секунд висуваюся з-за укриття — чогось іржавого, пропаленого і посіченого осколками, що раніше було автомобілем. Бачу рівне-рівне поле, лінію сірих кущів і терикон.

— Їхні позиції на териконі. Ми у них як на долоні, — пояснює мені один з бійців, позивний «Тошіба».

Відчуття, що ти можеш бути на прицілі у снайпера і твоє життя залежить від його настрою, не з найприємніших. Ховаюся за укриття.

— А що це за постріли було чути? Це по вас стріляли?

— Ні, це вони між собою перекидалися. Десь он там, за териконом, у бік Донецька. І сьогодні одного свого розстріляли. Прямо на териконі. Нам було добре видно, як вивели, бах — і…

Козак із Запоріжжя Лиходід із гумором розповідає про тутешні бої. Сивуватий «Тошіба» переважно мовчить. За кілька хвилин повертаємося на «базу». Яскраво світить перше весняне сонечко.

Солдати просять сфотографуватися з камерою. Більшість — із села.

— А ви звідки? — питаю у «Тошіби».

— Івано-Франківська область, Снятинський район.

— То ми земляки?

— Справді? — до того серйозний і неговіркий, він зрадів. — А ви звідки?

— З Франківська.

— З самого Франківська?

— З самого.

— І давно там був?

— На Різдво.

— І я там був на свята. У відпустці. — «Тошіба» знову похмурніє.

— У Франківську? До когось у гості?

— Та нє, жінці операцію робили, онко.

Западає коротка пауза.

— Успішно прооперували? — питаю.

— Та… — він махає рукою. — Нема нічого доброго. Сидить сама з 12-річним сином. Старші діти в Одесі, помогти не можуть. А я — тут. Коли вже той дембель?

Дембель ще не скоро. Дістаю чотири пачки сигарет і вручаю йому. Обіймаємося.

— Як будеш на Франківщині, то передавай привіт.

— Ви на ніч приїжджайте, якщо хочете на справжню війну подивитися, — сміється молодий боєць зі Здолбунова. — Тут веселіше тоді. І 82-і, і 120-ті, і трасери. Красиво.

— Я бачу, ви з гумором до всього ставитеся.

— А що робити? Он, бачите? — Він показує на понівечені «жигулі», які перевернуті лежать у рові збоку дороги. — Це було в жовтні, ми тільки займали позиції. Місцеві хотіли заїхати, ми їх попереджали, що може бути заміновано. Не послухали. Два «двохсотих» і шість «трьохсотих». У загиблих розкроєні черепи, мозок витік, то ніхто не хотів тіла прибирати. А шеф і каже: «Шо дєлать? Расходний матеріал».

У цей момент звідкись лунають постріли. Короткі черги.

— О, сепари проснулися!

З одного двору виходить чоловік із собакою. Молодий — років 30, у спортивному костюмі. Військовим кланяється і каже: «Здрасьтє».

— Я думав, тут ніхто не живе, — дивуюся.

— Живуть. Більшість виїхало, але дехто залишився. Буває, їм прилітає просто на подвір’я або й у дім, але живуть.

Авто загуділо і поволі почало підніматися вгору. Село залишилося за спиною.

— А де їхні позиції? — Я починаю щось підозрювати і звертаюся до інтелігентного на вигляд офіцера з позивним «Псих».

— Та ми їх щойно проїжджали. Буквально за двісті метрів у нас за спиною. Просто в селі.

Стає трохи не по собі, але обличчя військових незворушні.

На висоті вже наші позиції. Перезмінка. З бліндажа на сонце виходить невисокий чорноволосий чоловік у чорному спортивному вбранні. Позивний «Чайка», родом з Черкащини.

— Не по формі, — бурчить офіцер.

— А я зараз не на службі, — відбуркується «Чайка».

Спочатку він геть не хоче вовтузитися з журналістами. Але поволі захоплюється своєю місією. Показує осколки, які залишилися поруч із бліндажами, веде убік метрів за 50, щоб показати результати останнього «братнього» обстрілу. Воронки глибокі — у них можна залізти по груди.

— Протибліндажні снаряди. Кількадесят метрів убік, і, хто спав під землею, вже би і не прокинувся, — пояснює «Чайка».

У цей час у селі внизу якесь пожвавлення. Чорний дим.

— «Беха» сепарська загорілася, — сміються бійці.

«Беха» на тутешньому слензі — БМП. Загорілася вона з незрозумілих причин, але зі зрозумілих причин українських бійців ця пригода тішить. Передають один одному бінокль, сміються.

— А взагалі, — «Чайка» зітхає, — скучно, й... твою мать.

Він підводить нас до свого окопу і розгортає АГС.

— Хочете, шмальну? — він підморгує.

— Так там же село, — я показую на хати.

— У нього дальність 1700 метрів. Он туди дістане, — він показує на дальні будиночки. — Якраз де сепари сидять.

— А взагалі, — підтримує розмову інший боєць, — село дуже сепарське. Дві-три сім’ї нормальні, а решта…

— Ага, був випадок: іде жінка в шкіряному пальті, комісар ЧК просто. Ми з нею привіталися, а вона: «Так я же с вамі уже здаровалась вон там». І показує на той бік, де москалі стоять.

— Будеш переходити на контракт? — питає у «Чайки» «Псих».

— Нє, дякую. Я краще додому, до земельки. І так обдурять. От брат 14 місяців на передовій був, а записали тільки два. І що двох братів не мобілізують — це неправда. Так і запишіть. Спочатку брата забрали, а потім мене. Но він уже вдома, хвалити бога.

На фейсбук-сторінці одного з військових-контрактників, молодшого лейтенанта А., є пост із такою ж назвою. Нижче фото допиту солдата. Почерк розшифрувати важко. Особ­ливо зважаючи на граматику і пунктуацію. Їх зберігаємо:

«25.04.2016 мій товариш солдат… придложив це було премерно о 01:30 г подзвонити тьолкам він вкогото взяв номер цих подрух і позвонив і вони согласилися прийти і ми їх ждали примерно вони прийшли через час потом ми пішли зними у машину і зними там сиділи розпивали спиртні напої а потом доходило до секса ну нічого не получилоця бо прийшов мол. Литинант А. І нас забрав а потом ми в них взяли паспортні дані і всьо вони уйшли».

Великодня субота. На сторінці Міхеїла Саакашвілі у Фейсбуці фото бійця і короткий підпис:

«Ще один грузин склав голову за Україну, у бою під Авдіївкою загинув Резо Циклаурі. Напередодні Великодня він поповнив ряди тих грузинських героїв, хто пожертвував своїм життям спочатку на Майдані, а потім на Донеччині, захищаючи одночасно і Україну, і Грузію. Зовсім недавно Резо продовжив контракт з ВСУ. У нього залишилася дружина і дві малолітні доньки. Вічна пам’ять українським і грузинським героям! Ми обов’язково переможемо!»

У «Книзі пам’яті» є розділ — «Загиблі за місцем народження». Як ви гадаєте, яка країна дала найбільше героїв України після власне України? Росія. Сімдесят один загиблий з боку України на цій війні народився в Росії. Щоправда, лише четверо мали російське громадянство. Четверо були громадянами Грузії, ще двоє в Грузії народилися. Утім, продовжувати цю статистику нема сенсу — вона, на жаль, щодня змінюється…

— На тому боці, оця їхня позиція на горбах. А збоку від нас, буквально метрів 200—300, село таке, хутір Сизе. Він щитався «сіра зона»…

«Сіра зона» — територія, яку не контролює жодна зі сторін. Нічия земля. Хутір Сизе на Луганщині неподалік Станиці Луганської, куди відправили підрозділ Колі Волкова після Дебальцевого.

— Через цей хутір Сизе, через його окраїну, постійно їздили наші машини, заправщики, водовозки, «таблетки», з сусідніх позицій хтось там їздив, ми їздили. У магазин у Станічку, у Станічці магазини працювали. А вони, зарази, час від часу перепливали Сіверський Донець, заходили в Сизе і засади там устраювали. Раз підбили цього заправщика, ще раз підбили БМП. Ніби розвідку туди посилали, якась там і зачистка була, в тому Сизому. СБУ приїжджала, якісь такі були кіборги наворочені, з такою амуніцією, що капець. Ну от, а толку? Потім пройшло щось два тижні, влупили там БМП наше, бо тому що після цієї першої засади рішили, що буде кожну машину супроводжувати БМП. А сепари до того обнагліли, що взяли і по БМП влупили, не побоялись.

Попри такі інциденти, служба на Луганщині порівняно з Дебальцевим видавалася курортом. Рідко коли траплялися обстріли. Час до дембеля тягнувся дуже повільно.

— Думали, що в липні нас поміняють, бо тіпа рік, дембель. Хтось сказав, що до року там. Дуже всі озлоблені були, що ми і липень провели, і серпень там просиділи.

Дехто дембеля так і не дочекався. Друг Колі Волкова Мар’ян Козак загинув під час обстрілу 3 серпня 2015-го.

— Ця втрата найбільше мені болить. Починали війну в одному відділенні. В Нікішиному жили в одному погребі, взимку теж разом стояли, разом виходили з Деби. А весною нас розкинули в різні роти. За розповідями його літніх сослуживців, під час того артобстрілу він загинув, рятуючи іншого бійця. Той вижив.

У Мар’яна Козака залишилися дружина і двоє дітей. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

1 вересня просто з Луганщини Коля Волков поїхав додому.

Моя нова сусідка — переселенка з Донецька. Батькам вдалося продати там трикімнатну квартиру. Купили доньці однокімнатну «готельку» в Києві, а собі — дім біля Миронівки. Говорять українською — кажуть: «Ми з села».

Донька гладить мою кішку і сміється, що в батьків зараз два коти:

— Один наглий, я його Сепаратіст назвала. А другий тихенький і ніжний, то він у нас Переселенець.

Люди на лінії зіткнення різні. Одні клянуть українські Збройні Сили, інші вважають, що Україна — це досі Радянський Союз, треті пропонують наступати. Усіх об’єднує бажання миру. Суто візуально так звана «вата» переважає. Наприклад, той же Коля Волков зі 128-ї бригади згадує:

— Ми коли в Нікішиному стояли, одного разу нам сказали, що з сепарської сторони будуть їздити машини. Ніби якась домовленість між нами і ними, що в село заїдуть гражданські і будуть якесь там своє імущество вивозити. Під’їхало до нас пару машин, до нашого перехрестя. А у нас вже в хатах вогневі позиції. Не пускаємо ми їх, кажемо: «Яка хата? Що вам звідти винести — винесемо». І якась там жінка з чоловіком на «форді», — я вже не помню, просто помню, що білий «форд», — ця жінка почала нас тупо клясти, типу, що ви укропи, що ви, короче, «тут і останєтесь і тут на ваших могилах ворони будуть срать». Так і сказала.