Герої (не)війни

Розділ 4. Добровольці

Я чекав у кулуарах Верховної Ради. Нарешті засідання завершилося і депутати почали виходити. Ніколи не бачив його вживу — лише з екрана телевізора (дуже часто в балаклаві), тож боявся не впізнати. Але це було неможливо: дуже характерні риси обличчя, маленький рот.

Наша камера його здивувала. Моє запитання — ще більше. Я згадав його блог на ресурсі «Цензор» про кримінальне переслідування з боку влади і запитав, чи не йдеться про справу викрадення людини. Його реакція здивувала вже мене: брови вигнулися вгору, очі округлилися. Запала тиша. Мені самому стало ніяково. Пауза тривала секунд п’ять, проте в прискореному телевізійному вимірі це ціла вічність. Потім він опанував себе і почав звично швидко й багато говорити. Звинувачувати інших. Я не вгавав і повертався до запитання, на яке він вперто не давав відповіді. Семен по-панібратськи поклав руку мені на плече і сказав: «У вас ничего не выйдет».

Як ви вже, мабуть, здогадалися, наступна історія — про комбата Семена Семенченка. І про ще одну людину з позивним «Калаш».

О другій годині дня 14 вересня 2014 року з території військової частини 3027 Національної гвардії України, що в селі Нові Петрівці під Києвом, на своєму авто виїхав Олександр Калашник, позивний «Калаш». На той момент він виконував обов’язки кадровика добровольчого батальйону «Донбас». Ні наступного дня, ні через добу, ні пізніше Калашника ніхто не бачив. Він зник безвісти. Серед бійців «Донбасу» керівництво батальйону почало розпускати чутки — мовляв, Калашник злив інформацію про добровольців із Донецької й Луганської областей та їхніх родичів в так звану ДНР, отримав за це гроші й перейшов на бік ворога. Товариші по службі не вірили, однак минав час, а Калашник не з’являвся. Серед бійців була й інша версія — мовляв, у «Калаша» конфлікт із Семенченком.

Про Семена Семенченко знає вся країна. Він з’явився у квітні 2014-го спочатку у соцмережах, потім на телебаченні. У незмінній балаклаві. Тоді всім було страшно. Іноді доходило до паніки. Менш ніж за 200 кілометрів від Києва, на кордоні з Чернігівщиною, щоночі гуркотіли російські танки, відбувалися вуличні бої в Одесі, диверсанти були на Донбасі. Влада крихка, невпевнена, не здатна на рішення. Уже колишній міністр оборони заявляє, що армії практично нема. Боєздатних сил — 5—6 тисяч особистого складу.

І тут з’являється він — герой у балаклаві. Семен Семенченко. Він постить фото і відео з людьми — так само у балаклавах і чорній формі. Мовляв, усе це — мешканці Донеччини, які готові померти за Україну, а їхній загін називається батальйон «Донбас». Тоді, на хвилі патріотизму, усім байдуже, що, по суті, «Донбас» — незаконне військове формування.

Урешті у Семенченка з’являються покровителі у владі. Його разом із загоном бере під опіку Дніпропетровська обласна адміністрація, яку на той час очолював олігарх Ігор Коломойський.

«Семен прийшов до нас із вулиці, сказав: «Здрасьте», — і ми його підтримали», — розповів згодом в одному з інтерв’ю тодішній зам Коломойського Борис Філатов. «Пам’ятаю, коли у нього було всього 60 осіб — роздягнених, роззутих, роззброєних, а першу зброю він добував нічними вилазками на блокпости», — продовжував заступник голови ОДА.

15 травня батальйон Семенченка вперше заявив про себе. «Донбас» захопив відділ міліції у Великій Новосілці Донецької області. Мовляв, тамтешня міліція підтримувала бойовиків. Ці кадри покажуть усі центральні телеканали. Про Семенченка у балаклаві вже знає вся країна.

23 травня — перший бій. Під Карлівкою відбулися сутички «донбасівців» із так званим «Востоком»; є загиблі й поранені.

Один із загиблих у тому бою мав позивні «Федір». Вдова «Федора» Марія (обоє були мешканцями Донецька) згодом розповіла про ті часи пресі:

«Я думала, что он едет проводить товарища, а он собрал рюкзак. Сказал, что ему понравились высказывания Семенченко. Да, мы его страницу тогда оба читали, если можно так сказать, «с открытым ртом». Муж с воодушевлением рассказывал о тех ребятах, с которыми познакомился в «Донбассе», был в восторге, говорил: «Пока не остановим тех, кто пытается захватить Донбасс, я не вернусь». Я пыталась удержать: «У тебя двое деток», — а он говорил: «Держи хвост пистолетом». Вообще, он веселый был, любил хохмить…»

23 травня 2014-го «Федір» подзвонив дружині з-під Карлівки. Розповів про бій, як закидують гранатами. Наказав забирати дітей і втікати з Донецька. Після цього зв’язок увірвався. За якийсь час із Марією зустрілася подруга і показала фото — на них її чоловік вже мертвий, зі слідами жахливого насильства. Пізніше ці кадри облетіли весь інтернет. Кадирівські бойовики-чеченці вже вбитого «Федора» прив’язали до вантажівки і тягли по дорозі 10 кілометрів. Зліва на грудях була рана — звідси пішли чутки про вирізане серце. Насправді просто осколочне поранення в груди. Загинув полонений від пострілу в голову.

Громадянській дружині довелося докласти багато зусиль, щоб дістати тіло з моргу й поховати. Ховали мовчки — поруч був похорон «ополчєнца» з озброєними людьми, і, як каже Марія, не можна було навіть плакати. З Донецька їй таки довелося тікати — погрожували перерізати горло синові. Сім’я виїхала спочатку у Слов’янськ, потім у Дніпропетровськ. Від волонтерів «Донбасу» отримала допомогу — 200 тисяч гривень. І все. Друзі загиблого «Федора» сказали, що той бій був погано спланованою акцією атаки на блокпост.

Її неофіційний чоловік, так само як і інші загиблі 23 травня, не отримає нагород, родичам полеглих не виплачуватимуть допомогу. Офіційно ці люди не герої, а учасники незаконного збройного формування.

У червні, однак, ситуація змінилася. «Донбас» під своє крило взяла Національна гвардія МВС. Командиром уже офіційного бойового підрозділу збиралися призначити героя у балаклаві з соцмереж і телевізора — Семена Семенченка.

Поки у чиємусь Фейсбуці тривали фантомні бої й перемоги, за парканом військової частини Національної гвардії 3027 у Нових Петрівцях велося реальне формування і тривав бойовий вишкіл батальйону «Донбас». Улітку 2014-го не було відбою від добровольців. Воювати за Україну проти Росії зголосилося чимало іноземців. Були в «Донбасі» білоруси, був і одружений з українкою грузин Серго Зумбілідзе. Відповідно до Закону «Про міліцію», вони не могли стати бійцями Нацгвардії та отримати зброю — як іноземці. Ще не командир Семен Семенченко обіцяв вирішити проблему. Підтримав його і радник міністра внутрішніх справ.

Говорить Зумбілідзе: «Нас на базу еще не завели, построили. Я первый раз этого человека увидел, это был замминистра Авакова Геращенко. Геращенко сказал, что все будем воевать… Он предложил нам всем: “Мы вам всем сделаем гражданство…”»

Бійці-іноземці «Донбасу» написали прохання до президента про здобуття українського громадянства. Віддали діловоду Олександру Калашнику.

Зумбілідзе: «Калаш сказал, что Семенченко забрал, пообещал отнести в кабинет президента».

Очевидно, не доніс. Більшість білорусів із батальйону «Донбас» згодом були депортовані з України, а на батьківщині отримали серйозні тюремні строки — як учасники незаконних військових формувань.

Так чи інакше, бійці «Донбасу» стверджують — на той час приблизно кожен п’ятий із них не був оформлений у штат. І, відповідно, не мав права отримувати зброю. Але отримав.

Петро Багатчук, позивний «Хутор», колишній боєць «Донбасу»: «На той час, коли ми вже прибули в Артемівськ, у нас були вже перші бої. Начався шум, що багато неоформлених. Що не буде відшкодовано в случаї ранєнія чі гибелі…»

Неоформленим офіційно бійцям почали роздавати посвідчення. З печаткою у вигляді чи то тризуба, чи то орла.

«Хутор» згадує:

— На той момент кожен розумів, що це ліпа, хоча запевняли, що та печать має силу. Багато серед нас було юристів і умних людей, і вони понімали, що це фількіна грамота.

Батальйон «Донбас» не є юридичною особою, тому на жодну печатку права не має. Справжнє посвідчення — з печаткою військової частини 3027. На липовій — підпис С. Семенченка, буцімто підполковника.

Володимир Бабенко, позивний «Фагот», капітан міліції, командир взводу:

— Цим бійцям посвідчення не віддали тому, що вони не були в штаті. Значить, Семен придумав печатку з орлом. Що це батальйонна печатка. І почав видавати посвідчення свої, ставлячи печатку і підписуючи…

Семенченко категорично заперечує, що він підписував липові посвідчення. Не мій підпис — і все. Однак не заперечує, що з офіційним оформленням у структуру Нацгвардії були проблеми, зокрема і в нього самого.

Офіційно командиром батальйону Нацгвардії «Донбас» капітан міліції Семен Семенченко став 11 серпня 2014-го. Парадокс у тому, що такої людини 11 серпня ще не існувало. Паспорт громадянина України на прізвище Семенченко людина, яка себе так називає, отримала наступного дня — 12 серпня. 11 серпня, в день призначення, Семенченко офіційно був ще Костянтином Грішиним.

Під час призначення Семенченка було допущено низку інших серйозних порушень. Зокрема, у Законі «Про міліцію» чітко прописано, що офіцер мусить мати вищу або спеціальну освіту. У капітана міліції Семенченко, як видно з його сторінки на сайті Верховної Ради, є лише загальна середня освіта. Історія ж з його званням — з розряду і сміх і гріх.

13 серпня 2014 року до Вишгородського районного військового комісаріату із заявою про прий­няття його на військовий облік офіцерів запасу звернувся громадянин Семенченко Семен Ігорович… Громадянину Семенченку, з його слів, було заповнено та видано тимчасове посвідчення офіцера запасу. Запит на особову справу за попереднім місцем перебування на обліку в Севастополь АРК не надсилався у зв’язку з його анексією. Виходячи з цього, підтвердити присвоєння військового звання «капітан-лейтенант» Семенченку та надіслати копію атестаційного листа чи витягу з наказу немає можливості.

Начальник управління особового складу — заступник начальника штабу командування Сухопутних військ ЗСУ, полковник І. Близнюк

Свої зірочки на погонах керівник батальйону Семенченко отримав у Вишгородському військкоматі. У найпростіший спосіб — прийшов і заявив, що він капітан-лейтенант військово-морських сил. Просто син лейтенанта Шмідта.

Як стало відомо згодом, Грішин-Семенченко просто не міг бути офіцером. Він не здобув вищої освіти і, якщо вірити його ж автобіографії, не служив у лавах Збройних Сил України.

Так і вийшло, що командиром батальйону стала людина без відповідної освіти і, грубо кажучи, самозванець. Під час призначення Семенченка в МВС припустилися ще одного серйозного правопорушення. Співробітником Нацгвардії не може бути людина з непогашеною судимістю. У Семенченка, точніше Грішина, судимість була. Хоч зараз він це й заперечує, але свого часу в пориві відвертості зізнався журналістам про таке:

«Я был арестован в 1995 году по статье «недонесение о совершенном преступлении» (была история, когда я не хотел свидетельствовать против людей, которых пытались опорочить, не хотел платить бандитам и попал «под раздачу» коррумпированной преступной системы). Отсидел в СИЗО 8 месяцев, и суд, как это у нас водится, чтобы не подставлять прокуратуру и милицию, дал приговор «ограничиться отсиженным» («Лівий берег», 26 листопада 2014 року).

У цьому ж інтерв’ю Семенченко заявляє про скасування судимості в середині 2000-х років, але, судячи з документів, на момент призначення комбатом він усе ще був судимий. Знято судимість лише у вересні 2014-го, майже через місяць після призначення.

Так чи інакше, у серпні 2014-го батальйон «Донбас» разом з іншими підрозділами антитерористичної операції взяв активну участь у бойових діях. Його бійці звільняли Попасну й Лисичанськ. Командир описував це все у Фейс­буці. Бійці з передової, наприклад уже згадуваний «Хутор», помітили поруч з комбатом особливий загін:

— Люди, яких, так як і Семена, я ніколи не бачив в боях, появлялись в освобождьонних городах… Ми ще їх знали з Петрівців. Вони даже готувались отдєльно. Краща форма, бронєжилєти, навісне озброєння, глушителі, прицели. По них було видно, що це мажорний взвод якийсь. Всігда лучші машини в них, «хамера», «паджерики» без номерів. Ми розуміли, що забрані у людей… Після того як ми зайшли в город, вони вже занімалися своїми ділами.

Між тим слідом за основним складом Донбасу на передову рушили резервісти. Усі офіційно оформлені, з правильними посвідченнями. Але… без зброї. Їхні автомати уже дісталися неоформленим.

Таким бійцем без зброї був колишній боєць «Донбасу» з позивним «Нічник»:

— Нам выдали удостоверения, а оружие, сказали, получите по месту… По месту оружия не выдали…

Це було як у Червоній армії за Другої світової війни. На передовій опинялися солдати без зброї.

«Фагот»:

— І казали нам так, що зброю ми добудемо в бою.

Боєць із позивними «Нічник» був водієм. Але кілька разів потрапляв у перестрілки без шансу захиститися. «Фагот» згадує:

— І тут почалася перестрілка. І він до мене підходе, а в нього так бронєжилет був, каска була радянська, зброї нема, хотя він оформлений. А в мене, поскільки я офіцер, і пістолет був, і автомат То він до мне підходив і просив: «Дайте хоч пістолет». Я дав.

«Нічник»:

— Некоторые предлагали дать мне гранату. Я говорил им: зачем мне граната, если я за рулем? Чтобы не быть просто мишенью.

Новобранців без зброї відправляли, наприклад, охороняти Курахівську ТЕС. У випадку нападу супротивника мусили виконувати наказ — просити про підмогу. І сподіватися на чудо.

Сьогодні Семен Семенченко все це заперечує:

— Я тоже часто был без оружия. Но потом, когда мы ста­ли Нацгвардией, все, кто были на фронте, были офор­млены.

Після перших боїв, і особливо Іловайська, міф про фейс­бучного героя серед бійців почав розсіюватися. Постало і питання грошей, зібраних у фонд батальйону.

«Хутор»:

— Коли йому задали питання, вже поранені були після Попасної, в Лисичанську, вже погібші в нас були. Шо хлопці лежать в Харкові, в госпіталі, нема за шо лічити. Він каже, що це ваші побратими, ви їх і лічить.

За словами діловода Олександра Калашника, на початку вересня запитань до комбата з’явилося вже дуже багато — і про відсутність статусу в одних бійців, і про відсутність зброї в інших, і про витрати з фонду батальйону:

— У період з 7 по 12 вересня я зробив декілька спроб ініціювати проведення аудиту коштів, які надійшли в каси батальйону. Ці спроби були невдалими, і я тоді почав погрожувати…

Усі перелічені факти в разі їх доведення — не просто недбалість, а кримінальне правопорушення. Злочин, за який винуватцеві світить тривале ув’язнення. Після останнього з’ясування стосунків на підвищених тонах до Калашника, за його словами, прийшли на розмову представники того самого «елітного» підрозділу «Донбасу», про який уже згадувалося раніше:

— 13 вересня до мене в штаб частини приїхали бійці особистої охорони Семена, які спочатку спробували тиснути на мене, потім зробили пропозицію якоїсь матеріальної винагороди. Вони добивались від мене зупинення цієї роботи. І поїхали ні з чим 13 вересня.

14 вересня о 14 годині Олександр Калашник сів у авто й залишив межі військової частини у Нових Петрівцях. Одразу за виїздом помітив погоню. Автомобіль Калашникова було заблоковано, озброєні люди силоміць витягли його з салону і, зв’язавши та запхавши кляп у рота, повезли у невідомому напрямку.

Цього ніхто не бачив. І три місяці «Калаша» вважали зниклим безвісти. Аж у грудні у Вишгородський відділ МВС, який розслідував справу про зникнення Калашника, прийшла мати зниклого і повідомила, що їй телефонував син, який розповів, що його утримують озброєні люди в будиночку в лісі, в прифронтовій зоні Донецької області. Слідчі вирушили туди. Участь в операції зі звільнення Калашника брало 30 бійців батальйону «Азов». Керував нею особисто начальник управління МВС в Донецькій області генерал-майор В’ячеслав Аброськін. Є копія протоколу допиту керівника донецької міліції щодо цього інциденту. Аброськін повідомляє прокурору військової прокуратури, що Калашника утримували бійці іншого батальйону — «Донбас». Товариші по службі.

«У будинку були чотири особи, одягнені в камуфльовану форму, які відрекомендувалися представниками батальйону «Донбас». На запитання, за чиїм наказом він там знаходиться, один із вказаних осіб мені повідомив — за наказом Семенченка».

З протоколу допиту свідка В. В. Аброськіна

22.07.2015-го, м. Маріуполь

Калашник — чоловік середнього зросту і середньої статури, коротко стрижений, говорить розважливо і спокійно:

— Близько десятка бійців батальйону, особиста охорона Семена Семенченка, на декількох машинах перевезли мене сюди зв’язаним на підлозі автомобіля…

Сюди — це спочатку на околицю Дніпропетровська, а потім на одну з покинутих після Майдану дач колишньої еліти з оточення Януковича.

Саме 15 вересня 2014-го завершувалася реєстрація кандидатів у народні депутати за партійними списками. Семен Семенченко став № 5 у списку об’єднання «Самопоміч». 26 жовтня відбулися позачергові парламентські вибори, і в листопаді Семенченко отримав депутатський мандат. І депутатську недоторканність.

Увесь цей час із десяток його підлеглих силою утримували Олександра Калашника у полоні, у будиночку у Великоновосілківському районі Донецькій області за кількана­дцять кілометрів від лінії фронту.

«Калаш»:

— На момент, коли мені дали свободу пересування в будиночку, я півтора місяця практично не їв, був дуже худий, сам майже не міг пересуватися і виглядав як людина, яка перенесла певні знущання.

Після початку роботи нового парламенту умови утримання Калашника дещо пом’якшилися. Частина охоронців просто зникла. Користуючись недбалістю решти, Калашник зумів у телефонній розмові повідомити матері про місце свого перебування. За якийсь час прибули правоохоронці та бійці «Азову», і Калашника звільнили.

Народний депутат Семен Семенченко на запитання про цю історію реагує специфічно. Округлює очі. Згодом починає все заперечувати:

— Нет, истории такой не было. Еще раз — у меня такой истории не было. Если вы говорите об этой истории, то, во-первых, у вас ничего не выйдет.

Спочатку Семенченко взагалі не може згадати підлеглого бійця з прізвищем Калашник. Мовляв, у нього була тисяча бійців, усіх не пам’ятає.

Щоправда, коли камера перестає записувати відео (хоча звук продовжує працювати), пам’ять до нього повертається:

— Он был официальный солдат резерва. Солдат-писарь, он никогда не был на фронте. У меня с ним был конфликт летом, перед Иловайском… Хотел дать по морде той крысе, которая говорит, что если тебя убьют, то оформим задним числом. Психанул и сказал: вали отсюда. После чего перевелся «Калаш» в часть 3027. И через два месяца, как он ушел из батальона, он начал заявлять о том, что его похитили…

З моменту звільнення Калашника з полону «своїх» минуло вже багато часу. Кримінальна справа безрезультатно мігрує між військовою прокуратурою і МВС, хоча рівень підслідності — ГПУ. Очевидно, реальне розслідування мотивів викрадення Калашника може пролити денне світло на роль у цій історії багатьох посадовців.

Семен Семенченко — теж підслідний. У інших справах. Переважно йдеться про підроблення документів. Однак на перешкоді стає депутатська недоторканність та політичні ігри. Іноді депутатський голос багато важить. А з підслідним легше домовитися.

Для багатьох Семен Семенченко досі герой.

Але яким би не був він чи інші керівники добробатів, саме добровольці стали основним фактором, який врятував Україну від війни і хаосу на значно ширших територіях.

Я познайомився з Петром у мирний час в івано-франківській кав’ярні. Він сидів у компанії журналістів і письменників, усі пили каву з коньяком. Петро єдиний з-поміж нас займався політикою. Він був сином колишнього міського голови. Націоналістична «Свобода», щоб дошкулити йому, у своїй партійній газеті присвятила Шкутяку-молодшому цілий розворот із заголовком «Помаранчевий мажор». Це була неправда. Петро жив із дружиною і чотирма дітьми у квартирі, а не в будинку, їздив на кредитному авто і постійно намагався знайти для своєї енергії якесь нове застосування — це був то «Пласт», то мистецьке кафе, то робота менеджером, то посада голови районної адміністрації.

Час від часу ми перетиналися на Майдані, де він був у самообороні. Велошолом, спортивна куртка, якась палиця й усмішка, навіть у найважчі часи.

Потім я дізнався, що Петро поїхав на фронт. Став добровольцем «Айдару». Дружина, Рита, навіть не знала про це його рішення.

— Він мав бути на полігоні, на якихось навчаннях, — згадувала вже згодом вона. — А потім виявилося, що вже на сході, у Луганській області.

Їхали з друзями звичайним поїздом. Петро сміється, що якби пропустили свою станцію, то могли б вийти вже на тому боці, хоча тоді ще не було лінії фронту і того чи цього боку. Він проходив радше в людських головах, а позиції розташовували на трасах. То була війна блокпостів.

Потім я побачив Петра в телевізорі — його зняв колега, який поїхав у відрядження на Луганщину. Коротко казав, що мусив поїхати, бо відчув, що так треба. І все. У липні ми бачилися в Києві. У нього було кілька днів відпустки, які використав на те, щоб роздобути військове спорядження для свого батальйону. Розказував мало. Більше про походи в секрет. На розвідку. У так звану нічийну територію. «Сіру» зону. Трохи казав про особливе ставлення до полонених, яким не заздрить. Про затриманих «своїх» — за мародерство чи інші дрібніші правопорушення. Сміявся, що бракує жінок. Згадував побратима з Харкова, колишнього міліціянта, який після відпустки жартував, що в того був секс, і навіть, уявіть, із жінкою!

За кілька годин у нього був потяг на схід. Війна ставала дедалі серйознішою. Стріляли вже не тільки з автоматів, а й із мінометів і «градів».

— Артилерія, — одним словом каже Петро. — Але і наша артилерія відповідала. Ми стояли з артилерією. Я пам’ятаю, то вже було під кінець, що ми стоїмо, а повз нас боєприпаси нашої артилерії, «КамАЗ» із прицепом. Ящики з боєприпасами. Тільки хлопці починають розвантажувати — і тут «тух-тух». Це дуже неприємна штука (сміється). І, бл...а, не знаєш, що робити: чи ховатись, чи продовжувати розвантажувати. Якось так було — розвантажили ті ящики. Воно десь там впало у полі. Розвантажили, рознесли по точках, поховали їх.

Від звуку пострілу до вибуху лише кілька секунд.

— Заскочити в бліндаж і лягти просто на землю. Якщо є поруч рів — у рів. Кудись впасти. Тобто не стояти. Інтенсивність збільшувалась.

Далі була операція з розблокування Луганського аеро­порту.

— Пам’ятаю, ми виїхали перший раз туди, — згадує Петро. — Але треба розуміти, на чому ми їхали, — ми їхали на «богданах». Доїхали до певного місця, там поряд добре так зносило дорогу. Ми відійшли в інше місце. Туди привезли поранених солдатів, які потрапили під обстріл. Далі повернулися на базу. Тільки повернулися — знову на бойову. На ніч йшли по зачистці дороги певної. Висунулися, перебули ніч, день і тільки надвечір повернулися на базу. Команда через 3 години — знову виїзд. Я вирішив годину помитися, годину поспати. За ці дні фізична втома і недосипання страшне. Але треба їхати. Годину поспав, зібралися, постаралися все, що треба, зібрати. І тоді ми вже не їхали автобусами. Там була сформована велика колона десь із 30 одиниць техніки. Ми їхали на броні, і було досить прикольно. Ми їхали ніч, і треба було не заснути, то ми один одного тримали. Далі вночі зупинилися — я так розумію, що до нас ще приєднувалася техніка. Можна було поспати. Почало світати вже. Було гарне видовище, коли така потужна колона їде. Прапор, усі сидять, така сила — всі відчували однаково. І був такий момент, коли ти проїжджаєш і видно по дорозі наші блокпости. І якщо до того ми їздили і віталися — тільки руку один одному піднімали, то зараз уже кулак. Тобто вони розуміли, куди ми їдемо. Ти проїжджаєш, і хлопці тобі показують кулак і очі в очі дивляться — і вони тебе розуміють, і ти їх. Якась така з’являлася енергія… Неймовірна. Навіть фізична сила. Приїхали в іще один пункт. Там нам дали можливість поспати 2 години. Видно, було планування, вирішували, що робити. Дали потім перекусити, і команда знову: «Дві хвилини — і виїжджаємо». І тоді вже вперед пішли декілька одиниць техніки, не вся колона — ми йшли на штурм. І коли ми проїжджали останніх наших, ми один одному показували кулак. Ще хочу сказати, що по тих селах люди виходили і вітали нас. І вже перед самим штурмом, у Георгіївці, люди вийшли, воду нам виносили і синьо-жовтий прапор несли. Ти відчував, що не на чужій землі. Реально почувався вдома. На своїй території, що ми не прийшли до когось додому, а до себе. Я відчував, що все нормально, що ми тут потрібні.

Увечері того дня ми дізналися, що Петро поранений.

— І почався штурм. Сиділи на броні вже. Плотна стрілянина, зав’язався бій плотний, танчики почали стріляти. Важливо в бою, що є командир, який каже, що робити. Не може ж кожен робити шо хоче. Якщо в тебе є досвід, то ти орієнтуєшся. Але все рівно є командир. У цьому бою у нас було все менш-більш нормально. У нас були рації, ми були готові. Ми знали, хто командир, хто віддає команди. Наш взвод, ми трималися. Дядя Саша вчив нас, щоб ми трималися разом. Для мене цей бій був як одна секунда, але він тривав реально, може, 3—4 години. Тобто він тривав довго, ну, до того моменту, як мене звідти вивезли. Ну, і далі вже повідомляли, що когось із наших вбили, хтось ранений. Фактично відбувалося все не на великій території, але то так здається, коли ти в селі, а там хати, вулички і так дальше, і ти ж не знаєш, що робиться за парканом. А далі прилетіли міни. Ну, ми стояли, а в нас вдарили з мінометів. І я просто… По рації сказали, що зараз наша артилерія відпрацює. А в цей момент вони вдарили з мінометів по нас. І свист міни, ти чуєш, що вона летить. І я ще так думав: «Ясно, що не наші, бо в нас інша артилерія», — і я побачив вибух першої міни і потім відчув — бабах! — прилетіла. І дальше вже вирубало. Коли я приходив до себе, я реально йшов по коридору, в кінці бачив таке світло, але воно так розтягувалося, звук чувся. Коли я прийшов до тями, то чув таке: «Вяу-вяу!» — таке в голові, і так все розширюється і звужується. Якщо бій, який тривав годинами, для мене був як одна секунда, то це, що тривало декілька секунд, розтягнулося для мене в часі. Далі, коли прийшов до тями, почав аналізувати, що зі мною, де болить. Відчув — нога, перевірив, чи нога взагалі є, пальцями порухав. Далі пробував джгут натягувати сам, хтось підійшов. Переважно з 10 солдат тільки один може надати допомогу. Решта стоїть і дивиться. Це стандартна ситуація. Дядя Саша біля мене також поранений був. Каже мені: «Що ти? Ти як?» Я кажу: «Ніби живий, а ви?» Він теж каже, що ніби живий. Але чую по рації, він передає командиру роти: «Зала, Зала. Ето Щастьє. Мнє ногу оторвало». Я ще подумав, що якщо вдарили, то зараз будуть атакувати. Я ще автомат скинув з запобіжника, щоб відстрілювалися в разі чого. Але дальше прибігли наші, і все пішло своїм ходом.

Коли почався бій, у мене не було ніяких відчуттів, ні страху жодного не було. Я настільки відчував, що в вогні не горю, у воді не тону, що все буде добре. І наші підбігли, і все відбувається, як має бути. Підбігли, почали надавати хлопці допомогу, приїхало БМП. Погрузили на БМП. Командир БМП з таких людей, яких ти десь у житті зустрів і хотів би їх зустріти ще раз. Я би дуже хотів зустріти його ще раз, я не знаю, хто цей командир БМП, я його навіть обличчя не пам’ятаю, але я б дуже хотів його зустріти. Я його запам’ятав, він був у такій чорній шапці — видно, що він був командир. Авторитетний і активно поводився в бою. У нього не було страху, і він за нами приїхав. Насправді не всі їдуть, навіть ті, хто на танку, — якщо починають обстрілювати, особливо артилерія, вони стараються звідти втекти. А цей приїхав за нами. Нас погрузили. І він не просто приїхав, він на половину тулуба виліз зі своєї кабіни і притримував, щоб ми не з’їхали з броні зверху, бо нас зверху поставили. То страшний ризик для нього був. Бо коли працюють снайпери, вони першим ділом відстрілюють командира танку, чи БМП, чи машиніста. Щоб просто ця техніка вже не рухалась. Дорогою ми зупинилися, і в цей момент я побачив, що колона з Луганського аеропорту рухається, тобто машини йдуть. І вони з того аеропорту гнали. Тоді в мене таке відчуття: по-перше, «я їду додому» і — «ми зробили це»! Це неймовірне щось, що завдання виконане. Ми пробили. Колона поїхала. Того ми сюди і їхали. Я був дуже спокійний і дуже щасливий — завдання виконане. Я їду додому. Ще був такий важкий момент, коли хлопці мене погрузили на БМП, — я так тепер це згадую просто — погрузили на БМП, і БМП їде, а вони лишаються. І я думаю: «А чому вони не зі мною? Ми ж усюди були разом. Як це: мене забирають, а вони лишаються?» Ми за цей час стали як сім’я. Це неймовірний зв’язок. І тут як пуповину перерізають.

Там був лікар, і він нас обходив. Там ми чекали транс­порту, щоб їхати до лікарні. Там нам кололи знеболювальні, обробляли рани і просто чекали, коли буде транспорт.

Потім машина приїхала і волонтер, який потім загинув, до речі. Він волонтерив тим, що вивозив поранених. Нас іще супроводжувало двоє дівчат: медсестра і польська журналістка. І ця друга дівчинка, Лада, вона і зараз там. Вона мені розповіла, що вже пізніше, як ми з нею знайшлися, цей волонтер загинув.

І ще коли нас вивозили, було таке переживання, що ми поїдемо не тією дорогою і потрапимо в полон. А їхали ми вночі. Шість годин треба було об’їжджати Луганськ. Але він добре доїхав — нас привезли в лікарню. По дорозі дядя Саша — було таке, ну, йому дуже боліло, і видно, що він марив, прощався з життям, — мені казав, що всьо. А я тримав його за руку і казав, що впевнений, що все буде добре. А коли Саша приходив до тями, то вибачався, що таке говорить. І коли нас уже привезли в лікарню в Щастя, і відкрили двері вигружати, і я почав казати: «Його першого забирайте», а він: «Нє, нє, його першого. Мені вже не допоможе». Нас забрали. Потім Харків і Львів одразу. Пам’ятаю вертольот цей, що вивозить поранених. Він прилетів під ранок. Пам’ятаю, що дуже комфортні ці носилки. Їх просто підвішують у вертольоті. У Харкові перших оперували, а звідти борт до Львова.

Пишучи про Петра, не можна не згадати про дядю Сашу — Олександра Косолапова, уродженця містечка Щастя біля Луганська, добровольця «Айдару». Урешті, найкраще про нього написав саме Петро:

«Дядя Саша був солдатом, але для нас став командиром. «Грек» каже, що він врятував йому життя, коли вивів відділення із зони обстрілу під Металістом. Мене там тоді не було. Дядя Саша розставляв секрети, ходив їх змінювати, не спав цілу ніч, давав можливість нам відпочити. Він дуже любить своє рідне місто Щастя і його людей. Він у собі переживав те, що деякі його друзі-афганці на протилежній стороні. Тільки повторював: «Вот так мы здесь и живем». Його дії визначалися лише досвідом. І він багато розповідав нам про свій досвід — про Афганістан. Ми навчилися слухати, виконувати команди, ходити на передову. Ходити на передову стало для нас основним, нас більше нічого не цікавило. Ми знали, що ми — бойовий підрозділ і наша робота — ходити на передову. Уже розуміли один одного без слів, дбали один про одного, як батьки про дітей. На базі ми відпочивали, багато говорили, багато жартували. Друзі дяді Саші часто приносили нам домашню їжу. Він любив розповідати про своє Щастя. Не розумів хамства, навіть розгублювався в таких ситуаціях. Він розумів жарти, і це для нас було важливо. Ми і розділили міну на трьох (так ка­же Льоша Тутов), усі були поруч. Як сказав друг Віталік, «на війні взагалі немає романтики, але є естетика». І я з ним погоджуюся. А дядя Саша нас учив людяності. На війні ми вчилися любити людей. Людяність переборола страх. «Петя, когда война, срать ходят с автоматом», — сказав мені якось дядя Саша. Це не був жарт, сказано було строго».

Женя — журналіст. Ще молодий, але з бородою і завжди серйозний. Женя любить пиво. П’є його часто, але багато випити не може. Сильно п’яніє. Буйним не стає, навпаки, перестає говорити, починає опускати голову, майже засинає.

Женя не був на передовій, але форму нетривалий час носив.

У травні 2014-го він пішов добровольцем у батальйон «Дніпро-1», який формально підпорядковується Міністерству внутрішніх справ. У ті дні Женін підрозділ зазвичай охороняв блокпости між Дніпропетровською і Донецькою областями. Далеко від передової. Нічого небезпечного — ні тобі «градів», ні навіть «васильків» — мін невеликого калібру. А все ж Женя майже не згадує своє перебування там. Найбільше його вразили «наряди на сепарів». На головах мішки, у підвали заштовхують, заохочуючи ударами. Ударами сильними. З підвалу іноді чутно крики.

Ще Женя описував псевдорозстріли. Точнісінько такі, як по той бік фронту. Людину з мішком на голові ставлять до стіни. І починають строчити з автомата над її головою. Аж поки на джинсах не з’явиться мокра пляма. Женя каже, це був… десантник 25-ї бригади. З невідомих причин перейшов на сторону ворога. Потрапив у полон. Після процедури з «розстрілом» «розколовся». Розповів усе. Зізнався у тому, як здавав наші блокпости і як після цього їх накривала артилерія, а ще про те, як… ґвалтував дівчат…

Іншого разу Женя сам був у «наряді на сепара». Це був псевдоволонтер. Звичайний аферист. Постійно з мішком на голові й постійно наляканий. Боявся без дозволу перевернутися. Їв лише рачки, хоч міг сидячи.

Женя не міг зрозуміти, навіщо його тримали. Адже обміняти його на своїх не було жодного шансу. Аж поки не став свідком страшної історії. «Псевдоволонтера» витягли з його камери, дали в руки пістолет і наказали вистрелити. Потім зняли відбитки пальців. Сказали, що з цієї зброї щойно убито сепаратиста. І якщо він, псевдоволонтер, завтра не перепише на «штаб» свою квартиру, то надовго сяде за вбивство. Після цього відпустили.

Зараз Женя часто їздить на лінію фронту — уже як журналіст. Спокійний і добрий, він може розлютитися лише з однієї причини — війна.

Коли я пишу ці рядки, у нього день народження. Многая літа, Женю.

У мене нема голосу і проблеми зі слухом, але в юності, трохи хильнувши, я любив співати з друзями народних пісень. Особливо популярною в нас чомусь була лем­ківська «Кедь ми прийшла карта на роковаць». Відомою вона стала завдяки виконанню Тараса Чубая і групи «Плач Єремії». Ліричному герою приходить повістка, і він просить тата: «Неню ж, ти мій, неню, піди ж ти за мене на ту войну».

Під час останніх хвиль мобілізації я часто згадував ту пісню. Після першого патріотичного запалу добровольців відчутно поменшало. Від повісток ховаються у родичів чи за кордоном. Військкомати відверто полюють на потенційних солдатів. Смерть здалеку приходить у кожну домівку.

Я в потягу Івано-Франківськ—Київ.

— Знаєш, куди я їду? — питає мене круглолиций чоловік у тамбурі.

— До Києва? — питаю.

— Нє. У Києві пересадка. Далі на Москву.

— Он як. На москалів працюєш?

Він дістає з пакету дволітрове пиво. Воно тепле.

— А що робити? — він трохи втягує живіт. — У мене двоє дітей. Я з Надвірної. Гуцул. Роботи нема. Дві вищі освіти. І мушу їхати до москалів. На стройку. Але я там кажу, що я бандера. І ніхто нічого. Кричу, що бандера, а вони мовчать.

— Пиз…ш, — раптом втручається в розмову високий сивий чоловік. — Тебе б там за бандеру зразу скрутили.

— Не пи…у. Кричу, що бандера!

— Ви теж до Москви? — питаю у старого.

— Нє, не так далеко, — він прикурює нову сигарету від попередньої. — На фронт. Замість сина іду добровольцем. «Дніпро-1».

— Замість сина? — У мене відбирає мову.

— Домовився з воєнкомом. Їм головне цифра. То яка різниця? Мені 55, уже нажився, а син хай ще поживе.

Бандера з Надвірної мовчить.

— Ви мєнт? — питаю я, згадуючи, що «Дніпро-1» — батальйон МВС.

— Було колись. А взагалі я зодчий.

Чоловік прикурює уже третю поспіль сигарету, я йду з тамбуру. У голові крутиться: «Кедь ми прийшла карта на роковаць…»

Про «Студента» мені розповів Ч., а Ч. служить у такому підрозділі, про який розповідати геть нічого не можна. Тому тільки про «Студента». Він народився і виріс у Красноармійському Новоазовського району Донецької області. Так багато слів і жодної інформації для мешканця Кіровограда чи Лондона. Це таке маленьке селище у Приазов’ї, майже на кордоні з Росією. Він учився у Маріку — так називають Маріуполь. Якщо хтось розповість про нього щось більше, я спробую написати про нього ще. Його звати Микола Пічул. Його звали Микола Пічул… Він записався добровольцем у батальйон «Донбас». Одним із перших. І патрулював власне селище, яке до серпня 2014-го було під українською юрисдикцією.

Про той вечір відомо мало. Було 27 липня 2014-го.

Він просто стояв. Бачив, як п’яні бійці однієї з бригад (а чого ховатися — негероїчні солдати героїчної 93-ї) почали чіплятися до його друзів. «Шо, ватнікі?!» — кричали вони. У них була влада — автомат. Автомат — серйозна влада там, де нема іншого автомата. Автомат і алкоголь — уже не влада, а диктатура. Терор. У «Студента» було загострене відчуття справедливості. Мабуть, він тому й пішов добровольцем у «Донбас». Мабуть, того вечора саме через це почуття він почав з’ясовувати стосунки з п’яними десантниками. Захищати своїх. Від реальних «ватніків».

Вони вбили його пострілом у голову. Свої. Свого. Місцевого.

Зараз Красноармійське Новоазовського району окуповане так званим «ДНР». По суті — Росією. Можливо, цього б не сталося, якби не той інцидент. Убивство власного захисника п’яними «чужими». Про це писали.

Алексей Герман:

«Привет. Сегодня с утра убили моего боевого собрата. Убили не сепаратисты, убили бойцы 93-бригады. Убили выстрелом в голову бойца, который вступился за гражданских, который не давал пьяным солдатам бесноваться… это уже вторая смерть от 93-бригады в нашей группе… на глазах у Мустафы Найема до этого было убито «…», сегодня убили «Студента» — он действительно был студентом, оформил академический отпуск, чтобы защищать Родину. По первому делу толстожопы командиры пытаются затормозить расследование, по второму комбат говорит не разглашать. Суки… это чьи родители или дети… что вы хотите замять? Неспособность командиров контролировать личный состав? Напуганные личной ответственностью? Если строится новая армия, то тех подлецов, которые позволяют себе подобные преступления, надо привлечь к ответственности!!! Опять замалчивания, опять какие-то тёрки и договаривания… Студент на фото в тельнику слева… Он отлично воевал, он мог стать отличным отцом. Две недели назад ему исполнилось 22 года. Ниже статья Мустафы…»

У статті Мустафи Найєма нема нічого про вбивство «Студента». Там про інше вбивство — не менш безглузде. Наведу тут коротко пост колишнього журналіста, а нині народного депутата в «Українській правді»:

«Я приехал в город N и планировал в тот же день вы­ехать дальше, на восток. На месте договорился с бойцами одного из батальонов — нам было по пути. Ребят знал давно, доверял им на сто процентов.

Выехали после обеда на большом внедорожнике с открытым кузовом. В машине нас было семеро: трое в кабине, четверо в кузове. Было жарко, майка под бронежилетом промокла насквозь, и я сам попросился в кузов. Места было немного, сел спиной по ходу движения, опершись на кабину, ноги уперлись в баллоны с водой.

Камеру выключил и отложил рядом. Снимать ничего не планировал, поскольку ничего неординарного по пути не ожидалось. Дорога пролегала по территории, которую контролировали украинские войска. Всё как обычно — дружественные блокпосты, местами «зеленка», степь.

Из города выехали спокойно. Уставшие после утреннего боя и разморенные под солнцем бойцы расслабились. Ехали не быстро. Городок, куда мы направлялись, располагался километрах в семидесяти, доехать планировали минут за сорок.

Примерно в двадцати километрах от городской черты дорога расширилась. По обе стороны растянулись поля. Где-то вдалеке прямо на линии разметки видно БТР с украинским флагом. Дорога была уже достаточно широкой, чтобы разминуться.

Внезапно воздух прорезал выстрел. За ним еще один. Машину качнуло. Ребята, сидевшие в кузове, растерянно передернули затворы, выкрикивая: «Свои!» Пассажир на переднем сиденье успел крикнуть: «Вытяните руки! Руки вытяните!» Машина ощутимо замедлилась.

Крики уже слышались не только впереди машины, но и по бокам. Как выяснилось потом, бойцы из БТР высыпали вдоль дороги и держали машину на прицеле. Кто-то — позже говорили, что командир подразделения БТР, — крикнул: «Не стрелять!» Но было уже поздно. У кого-то сдали нервы.

Прозвучало с десяток выстрелов. Кто и куда стрелял, было не разобрать. Отстреливались ли наши, из машины, я так и не понял. Наверное, да. Но те, кто был на дороге, стреляли уже не только впереди, но и по бокам.

Сзади послышалось два или три глухих попадания в кузов. Пикап уже кренился набок. Одна пуля, влетев в боковое окно, разбила заднее стекло в кабине и пролетела между мной и бойцом, сидевшим справа.

Сейчас я думаю, что стрельба длилась секунд тридцать, не более. Наконец машина остановилась. К нам подбежали бойцы из БТР.

— Вы, бл…, какого х…ра без флага едете?! Где опознавательные знаки? — кричали бойцы из БТР.

— Какие на фиг опознавательные знаки?! Мы на своей территории! Мы же подняли руки, вы же видели…

— Да не видели мы…

— Бл… помогите достать раненных!

Первым из кабины с жутким хрипом вывалился водитель. Сзади из прорези между бронежилетом и разгрузкой через майку хлестала кровь. Лихорадочно хватая воздух губами, он сразу упал на землю.

Рядом сквозь крики бойцов из кабины слышались стоны со стороны пассажира. «Раненый… Здесь раненый…» Боец держался за голову, лицо и шея залиты в крови, вторая рука непослушно свисала вдоль туловища. Позже оказалось, что пуля прошла по касательной, не задев черепную коробку. Прострелено предплечье.

Тем временем с выпавшего из кабины водителя сорвали амуницию, разрезали майку. В спине у солдата зияла кровоточащая воронка. Парень бледнел на глазах, каждый вздох отдавался диким глухим свистом. Рану ему кое-как перевязали, и, пока останавливали проезжающие мимо машины, чтобы добраться до ближайшей больницы, дважды вкололи адреналин…

Водитель скончался, не доехав до больницы. Второй боец с многочисленными ранениями был госпитализирован и до сих пор находится под присмотром врачей…

Это не friendly fire. Всё это случилось не в бою, а на сравнительно мирной территории, повторюсь, контролируемой украинскими войсками. На этом участке не было даже блокпоста».

Іншу таку історію мені розповів колишній боєць «Азову». Після поранення лежав у госпіталі в Маріуполі. На перекурах помічав мовчазного чоловіка з поламаною ногою. Якось наважився запитати про обставини поранення.

— Та нема чого розказувати. Нема чим хвалитися, — відмахнувся той.

— І все ж?

— Попи…ся.

— З сепарами?! — здивувався мій знайомий.

— Якби ж то.

Виявилося, танкісти на передовій напилися. І одному «зірвало башту». Заліз у танк і випустив снаряд. Тільки погано поцілив і замість ворожих позицій снаряд прилетів у наш блокпост. Один загиблий. Бійці з блокпосту підлетіли до танка, витягли звідти горе-стрілка і почали бити. Ногами. Мовчазний солдат бив так сильно і відчайдушно, що зламав ногу.

Б’є — значить, любить. Цей варварський звичай іще цілком толерується в українській провінції. Усіма. У маленькому Старобільську про те, що Женя Винник «любить» Оксану, знали всі — навіть Остап Бендер і хлопчик, який просить у нього 10 копійок. Уже 14 років. Уперше полюбив іще до весілля. «Я вірила, що він зміниться», — схлипує Оксана. На її плечі й передпліччі гігантські гематоми, яскраво-фіолетові синці — під очима. Не змінився. Бив не просто так. Тому що любить. Патологічні ревнощі підживлював алкоголь. Міліція на заяви Оксани практично не реагувала. Женю викликали на профілактичні бесіди у відділок і відпускали. «Розбирайтеся самі, це ваші сімейні справи, не вбив же!» Одного разу вона наважилася подати в суд на розлучення. Женя на суді сказав, що не хоче розлучатися, любить дружину, і суддя… закрив справу. Оксана не наполягала.

А потім усе повторювалося. Женя їхав на заробітки у Москву, повертався з грішми, пиячив і «любив» свою дружину. Потім перепрошував, отримував прощення і знову їхав на заробітки.

Востаннє він повернувся на День незалежності 2015-го. Оксана зачинила двері, але чоловік заліз у будинок через кватирку. Уночі не чіпав. Зранку прийшов «дєдушка» (так Оксана називає Миколу — батька Жені) і приніс пиво. Випили і пішли в магазин за добавкою. Коли випили і це, дістали чарки на горілку. Оксана заховала пляшку.

— Ты зачем это делаешь?! — Сиві вуса свекра ощетинилися, в очах з’явилася погроза. — Знаешь, что будет?!

— Знаю, что будет, если он выпьет! — відрубала Оксана.

Пішли пиячити у свекра; Женя пообіцяв Оксані, що ввечері не прийде. Але прийшов. Постукав у двері, вона не відчиняла. Тоді він плечем їх вибив.

Перелякана Оксана тримала в руках телефон, щоб подзвонити хоч комусь і попросити про допомогу. Не знала кому. Він вирвав із рук слухавку, жбурнув на землю і щосили вдарив кулаком в обличчя. Потім ще і ще. До крові. Завалив на землю і бив ногами.

У цей момент додому зайшла 12-річна донька Слава. Батько, витираючи закривавлені руки, насуплено сказав:

— Іди гуляй…

І, завершивши екзекуцію, пішов і сам.

Славка між тим у сльозах побігла до своєї подруги. Її не застала, але розказала про все її матері Любі й вітчиму — солдату «Айдару» Євгену Селіну.

Дорослі заспокоїли дівчинку і почали збиратися. Євген узяв автомат.

Що було далі, Славка не бачила. Селін із Любою вийшли, підібрали Євгенового друга і поїхали до Оксани. Та лежала в крові, ледь жива. Сказала, що чоловік пішов до свекра пиячити далі. Люба залишилася з подругою, а чоловіки рушили до Винників. Звідти сусіди почули два постріли…

— Мы обедали как раз. Смотрю, во двор заходят двое военных. Сейчас будем разбираться, говорят. В каком смысле разбираться? Я им — я звоню в комендатуру, и это уже мы будем разбираться. А они прострелили мне ногу. Я упал и лежу. Они — к сыну. Ему тоже ногу прострелили, вытащили на улицу и там избили, — так, бризкаючи гнівом, підвішений до апарату Єлізарова, розповідав слідству історію Микола Винник.

У Селіна інша версія: стріляв, щоб захиститися, бо Винники кинулися на них із серпом.

Міліція повірила… Винникам. І вже за кілька днів айдарівець Селін опинився за ґратами. Щоб звільнити його з СІЗО, побратими за кілька днів зібрали заставу в майже 100 тисяч гривень. Звинувачення — хуліганство, «грубе порушення норм суспільної нормалі, вчинене з особливим цинізмом». У міліції не приховують свого недоброго ставлення до армійців. Мовляв, і п’яні ходять, і б’ються, і незаконне зберігання зброї, й інші правопорушення — усе це від добробатівців. 35 осіб затриманих.

Утім, історія з Селіним геть не вписується в таку картину. Як і її головний герой. Власник ордена «За мужність» ІІІ ступеня прийшов в «Айдар» добровольцем 2014-го. Орден він отримав за те, що у серпні 2014-го під обстрілами евакуював з селища Новосвітлівка 27 цивільних сімей.

Щоб трохи зменшити градус напруження, міліції довелося порушити справу і проти Жені Винника — за побиття дружини. Але той просто втік. Мабуть, до Москви. Не приїхав навіть на похорон батька, який нещодавно помер. Оксана знову не подала на розлучення — каже, в неї нема 600 гривень, щоб заплатити держмито.

П’яте вересня 2014-го. Ще було літо. Сухо, сонячно, 25 °С. Два взводи «айдарівців» в одному авто поверталися у своє Щастя. День видався важким — надходили звістки про російські танк і БМП, які, наче летючий голландець, виринали в наших тилах. Після російського вторгнення така інформація не була дивною. У обіцяне перемир’я, яке мало початися за кілька годин, ніхто не вірив. Утім, ні танка, ні БМП так і не знайшли. На блокпості біля гольф-клубу звично пригальмували. Геть не було вітру, і український прапор приречено повис. Із-за бетонних блоків вийшов чатовий. Він був якраз навпроти сонця.

— Кто? — запитав.

Мабуть, якийсь новенький.

— «Айдар», — втомлено відповів йому «Термінатор».

— «Айдар»! — для чогось гучно повторив чатовий.

І тут, перш ніж хтось щось встиг зрозуміти, заговорили кулемети й автомати. Хлопці падали, навіть не знявши зброю із запобіжника.

У айдарівському авто пробито бензобак, і воно спа­лахує. Вибухає боєкомплект. За кілька хвилин вщухають останні постріли. З-під синьо-жовтого знамені блокпосту виходять російські неонацисти з «Русічів» і «Бетмена» й перевіряють, чи хтось залишився живим. Важкопоранених дострілюють. З інших знущаються.

Наступного дня до «кадирівців» вирушають парламентери — домовитися про обмін полоненими і забрати загиблих. Переговорників теж беруть у заручники. Тільки на третій день дозволяють забрати тіла. Їх 33. Переважно обпалені, понівечені, зі слідами катувань.

Одразу вдалося впізнати тільки п’ятьох айдарівців. Решта загиблих тривалий час офіційно вважалися зниклими безвісти. Їх тимчасово поховали у Старобільську. Хрести з номерами просто поміж дерев, у дерні. Пізніше на деяких могилках з’явились імена.

Не було сумнівів у загибелі взводного «Грізлі», тернополянина Андрія Юркевича. Тридцятитрирічний молодий чоловік пройшов через Майдан, 20 лютого під обстрілом виносив важкопоранених з Інститутської. Ось трохи з його спогадів про той день:

«Розмірковую, як тягнути людей, щоб це не викликало надмірної перевтоми. Згадую певні моменти зі спортивного досвіду — авжеж, найменш енергозатратний спосіб — задію­вати тільки м’язи ніг, щоб навантаження якщо і йшло, то тільки на одну групу м’язів. Для цього потрібно взяти ногу в самому її низу під пахву, так, щоб носок ніби зачіплявся за плече, а передпліччям просто підтримувати в районі п’ятки. Затрати сили, по ідеї, в 2 рази менші, значить, і роботи зможу зробити більше. Задоволений результатом своїх пошуків, підбираюсь до найближчого з постраждалих. «Ноги не поранені? За них можна тягнути?» — «Тягни, мені все рівно, я і так їх не відчуваю. Напевно, куля попала в хребет, мене паралізувало», — чую у відповідь. Ну, понеслись. Перші метри навіть не відчуваю свого супутника — настільки все легко йде. Хтось із хлопців прикриває мене своїм тілом, ще раз розчулююсь до сліз з такої взаємопожертви. Утома все-таки бере своє, ноги знов німіють. Міняємось — тепер я прикриваю, мій супутник — тягне. Унаслідок того, що ступні пораненого він не зачепив за плечі, як я, а просто обхопив руками низ ноги, швидкість переміщення стала нижчою, стараюсь йому швидко пояснити, як правильно, але ми вже і так в безпечній зоні — передаю естафету іншим людям.

Сил немає зовсім, лягаю на асфальт, недалеко біля поранених, у мене починається істерика. Чоловіка не прикрашають такі моменти, але за тодішню свою поведінку мені не соромно навіть на 0,001 %. Відразу звідусюди посипались запитання: «Ти поранений? Усе добре?» — тому довелося швидко взяти себе в руки. До речі, до недавнього часу я чомусь думав, що врятований нами чоловік поповнив ряди Небесної Сотні: поранення в ділянку хребта і миттєвий параліч — не з легких, та й на останніх метрах нашого маршруту мені здавалося, що людина віддала богу душу. Якою ж була моя радість, коли зовсім недавно я прочитав історію цього героя: він вижив, пройшов оперування в Німеччині, і тепер є велика ймовірність, що з часом почне ще й ходити (Володя Гончаровський. — Ред.). Такі новини роблять мене найщасливішою людиною у світі в момент їх отримання. Тримаю кулаки, щоб старання медиків не були даремними і за місяць-другий Володя буде вже робити перші впевнені кроки».

У червні 2014-го Андрій Юркевич записався добровольцем в «Айдар».

«Для декого його дім — це лише його помешкання у чотирьох стінах, а військові, які нині на сході України, дивляться на речі глобальніше, для них Україна — це один великий дім, а коли у твою хату вривається ворог, то треба його негайно прогнати», — сказав «Грізлі» в інтерв’ю за кілька днів до своєї загибелі.

Крім Юркевича, у перші ж дні поховано «Атамана» — Андрія Атаманчука з Червонограда на Львівщині, чернігівчанина Андрія Богуша, лучанина Олега Вишневського, «Вишню», Федора Коломіця з окупованого Алчевська. Федора похоронили разом із «Грізлі» в Тернополі.

Декого перепоховали ближче до рідні.

З 80-ї бригади того дня загинули: сержант Лемещук, прапорщик Гаврилюк, молодші сержанти Сова і Бродяк, солдат Степула.

Серед зниклих безвісти: лейтенант Петрівський, сержанти Ващук, Бражнюк, Симпович, солдати Соломчук, Федус, Воробель, Бондар, хоча багатьох із них уже ідентифіковано саме серед похованих у Старобільську.

Вартовий оглянув вулицю і не помітив нічого небезпечного. Повісив автомат на плече й потягнувся за пачкою сигарет. Прикурив, смачно затягнувся.

— Дай закурити! — пролунало просто над вухом, і вартовий аж здригнувся від несподіванки.

Схопив автомат і аж потім поглянув на прохача.

Зробив крок назад. Відпустив автомат і простягнув руку.

— Ти?!

— Я, — засміявся прохач. — То закурити даш?

— Ти?! — повторив вартовий і помацав рукою одяг перехожого. — Ти живий?!

— Як бачиш.

— Саша живий! Саша — живий! — заволав вартовий.

За кілька хвилин вони їхали на цвинтар. Просто у ліску поміж вічнозелених сосен стояло кілька хрестів. Тимчасово не встановлений герой України. І реєстраційний номер. На деяких хрестах поруч із написом уже були фото і прізвища.

Саша зняв шапку і хрестився. Навпроти власного фото зупинився, одягнув шапку і запалив цигарку.

— Хто ж тоді тут, якщо не я? — питає.

Ніхто не знає. Фотокартку і прізвище зривають. Невідомий герой України.

Дорогою назад Саша починає розповідати. Про бій 5 вересня. Як неочікувано нарвалися на засідку російських нео­нацистів, як їх почали розстрілювати ще до того, як встигли зняти автомати із запобіжників, як загорілося авто, як здетоновував БК (боєкомплект).

— Я був якраз у кузові. Вистрибнув. Побачив, як горить одяг, почав збивати вогонь. Болю не відчував, мабуть, через шок. Зі мною ще був Дімка, водій. Він мене не впізнав — так я обгорів. Обличчя, руки — пальці до костей згоріли. Вухо от, бачите, частково відгоріло.

Він знову знімає шапку і показує обпалений шматок вуха.

— Відстріляли боєкомплект і сховалися в «зеленці», — згадує далі Саша. — «Кадирівці» нас, напевно, не побачили через машину, яка горіла. Інакше я б з вами не говорив. Якийсь час просто лежали, а потім пішли. Навмання. Аж поки не дійшли до якогось села. Сил іти далі вже не було. Вирішили зайти у першу-ліпшу хату — на пас-блін. Боялися, що натрапимо на «вату», яка нас здасть, але виходу не було.

Постукали. Відкрила жінка. Вислухала, коротко сказала: «Заходьте, спробуємо допомогти». Дімка відпочив і вирішив пробиратися до своїх обхідними дорогами. Сашу ж потрібно було терміново везти в лікарню. Придумали легенду — він росіянин, з Пітера. Як потрапив під Луганськ, не пам’ятає. Почепили на авто білий прапор і рушили в Луганськ. Лікарі запитань не ставили, але буквально за кілька хвилин з’явилися озброєні люди. Версія була непереконливою. Почали розпитувати — конкретна адреса, вулиця, будинок.

— Я недавно був у Пітері на заробітках. Назвав їм навіть номер квартири, де тоді жив. Повірили, відчепилися. А мене забрали на операцію. Боявся, що після наркозу заговорю українською мовою або щось розкажу про те, хто я насправді. Але минулося.

У лікарні доводилося часто зустрічатися зі своїми, тепер полоненими.

— От ти росіянин, — каже мені один на перекурі. — А знаєш, хто я? Український солдат!

— Буває, — відповідаю йому, а самому аж боляче.

Виписали мене аж за три місяці. Я цього моменту боявся. Не знав, що робити, куди йти. Сам в окупованому Луганську, практично без одягу і без грошей. Врятували мене волонтери. Взяли до себе додому.

Якось Надя, дружина господаря, запитала у Саші, чи чув він щось про «Айдар».

— Ну, річка така наче є… — почав він.

— А ще — український батальйон! — додала Надя, і Саша зрозумів, що нарешті потрапив до своїх.

— Я нічого їм не сказав, але ви собі не уявляєте, що я пережив. Уперше за чотири місяці можна було не боятися, Уперше за чотири місяці я зітхнув вільно.

Вибратися з окупованої території допомогла журналістка. Саша подзвонив на Херсонщину матері, повідомив, що живий. І одразу подався до «айдарівців». З наміром знову одягнути військову форму.

За місяць він уже був у строю. На передовій. І знову поранення. Знову госпіталь. Цього разу, щоправда, вже свій — в Ірпені.

Увечері в палату познайомитися з новоприбулими пораненими прийшла жінка, яку медсестра відрекомендувала як «Юліана, волонтер». Юля втомлено усміхалася, запитала, що потрібно, сказала, що все буде добре, і по черзі обняла кожного. Саша, відчувши тепло цих обіймів, міцно обхопив жінку і… довго не відпускав.

— Я аж знітилася, — сміється Юліана. — Ще подумала: «Що це з ним? Напевно, дуже самотній». Навіть розповіла потім мамі. І коли наступного разу відвідувала госпіталь, то вже думала про нього, хотіла побачити. Заходжу в палату, а він спить.

Поранений спав дуже міцно. Наступна зустріч відбулася аж за кілька днів. Саша почувався добре, жартував, вирішив провести Юлю до виходу. І на прощання раптово сказав: «Виходь за мене заміж!» Юля знову нервово засміялася — не сприйняла це серйозно. «Я не жартую. Подумай добре. Чекатиму на відповідь», — уже без посмішки сказав Саша.

За кілька днів повернувшись після процедур до палати, він знайшов там записку, підписану: «Твоя майбутня дружина». А вже за тиждень «майбутня дружина» запросила Сашу додому на обіцяний давно борщ і знайомила зі своєю мамою і донькою від першого шлюбу. Щойно сівши на диван, Саша заявив матері: «Я люблю вашу доньку і хочу з нею одружитися». Юліана знову сміялася, сміялася і її 13-річна дочка:

— Круто, я буду свідком на весіллі мами!

— Від мами чекала чого завгодно, — каже Юліана. — Що вона втратить свідомість або почне кричати. Але вона залишалася спокійною і серйозною: «Якщо ви любите одне одного, то це правильне рішення».

Ще за кілька днів, навіть не дочекавшись виписки, Саша поїхав на фронт. Але незабаром повернувся. Замість «Привіт» узяв Юліану за руку зі словами: «Пішли до РАГС». Відпустка була короткою, тож вінчання призначили на завтра. За свідка взяли доньку, маленьку вечірку відгуляли вдома у Юліани. А вже наступного дня — перша сімейна сварка: чоловік зібрався на фронт. Дружина не пускає:

— Куди тобі на війну з твоїм здоров’ям, ти вже своє відслужив! Хай інші воюють!

— Я мушу, — спокійно відповів Саша. — Війна ж не закінчилася. Зараз не час відсиджуватися в тилу. Заради тих, що загинули. Я просто мушу.

І він поїхав. Щоправда, приїжджав часто — у той самий шпиталь. Здоров’я підводило — високий тиск.

Якось Саша весь вечір провів у шпиталі. Прийшов додому, ліг спати. Прокинувся стривожений. Подивився на стіну, потім на Юліану.

— Ти хто? — запитав.

Він знову не жартував. Не пам’ятав, хто він.

— Я твоя дружина! — повторювала Юля, але Саша не вірив.

— Покажи документи!

— У мене, як назло, не було паспорта з новим прізвищем — я його якраз виробляла. Показала його паспорт зі штампом, своє водійське посвідчення. Він не міг згадати взагалі нічого. Не пам’ятав навіть матері. І говорив російською — з тим самим жахливим пітерським акцентом.

Поїхали у шпиталь. Лікар залишився незворушним.

— Він здоровий. Це все війна. Повинно минути.

І справді. Уже наступного дня біля школи Юліної доньки Саша раптово знову перейшов на українську.

— О, тут мала вчиться! — раптом згадав він.

Протягом кількох годин він згадав усе.

— Зараз я воджу його до лікарів, — каже Юля.

— А в мене нема часу на ці дурниці, — бурмоче Саша. — Треба на фронт повертатися.

— Доведеться ходити! — тоном, який не передбачає заперечень, перебиває його Юля. — Тепер є кому про тебе турбуватися.

Він родом з Алчевська Луганської області. Олександр Тарасюк. «Закінчив гірниче училище, 15 років працював на шахті, потім їздив у Забайкалля, там добували кварц, по суті, та сама шахта. Потім — Алчевський металургійний комбінат. З Алчевська переїхав з дружиною до Станиці Луганської. Там прожив до війни 7 років. Працював спочатку на Луганському тепловозобудівному заводі, а потім — у локомотивному депо на залізниці в Станиці. Усе життя — у важкій металургії», — саме так він описує своє мирне життя.

«Коли Станиця плавно перейшла в руки сепарів, так і почалась моя війна. Це був березень 2014 року. Тоді, якщо пам’ятаєте, була реклама, я її називаю «Юльчин набор», коли вони говорили: «Нас воює 5 тисяч…» Тоді був сюжет на телебаченні і в ньому номер телефону. Я не знав, куди йти, але те, що піду за Україну, — сумнівів не було. Однозначно. От я і подзвонив на той номер. Мені сказали приїхати в Кіровоград, там формували 34-й батальйон територіальної оборони. Так я потрапив в армію. До того проходив строкову службу в Новосибірську, ще за Радянського Союзу, у 1987—1989 роках. І все, більше ніякого відношення до армії не мав 25 років…

Чому пішов на війну? По-перше, я був на заробітках у Росії, служив на території Росії і надивився там різного. Розумів, що краще наш бардак тут, ніж їхнє «добре» там».

На передовій Олександр був розвідником. Хоча не планував. Розвідку в «учебці» готували одну, а коли ді­йшло до справи… На полігоні усі герої, а на передовій з’ясовується справжня сутність людей. Більшість ціпеніє від жаху.

«Я з того часу мало що можу виділити, приємних днів мало було — з боїв практично не вилазили — розвідка. Ми ж тоді наступали ще. Це було ще до Іловайська. Тоді ми пройшли Костянтинівку, звільняли Дзержинськ, потім був блокпост «Балу» на ростовській трасі, потім повернули Нікішино, пізніше була Остра Могила. Там ми й закріпились. Ми не просто сиділи на місці, постійно сепарів атакували. Наша розвідгрупа і БМП наїжджали на їхні блокпости, там хвилин 5—10 розстрілювали — і відходили.

Там і поранення отримав. Це було 13 серпня, якраз прийшли з бойового завдання, о 6:30 ранку, ніколи вони в цей час не стріляли. Ми тільки «розчохлились» і вирішили мобілки підзарядити. Завели генератор, вивезли з окопу, і тут полосануло з «граду», якраз по посадці, по нас. От так я й залишився без ноги.

Але навіть якби була можливість все змінити, пішов би. Чому? Навіть не знаю… Будь-який нормальний чоловік повинен захищати свою Батьківщину. Якщо я народився в Україні, я повинен захищати Україну, якби б я народився в Росії, природно, що я захищав би Росію. Мені здається, це абсолютно нормально. І не було ніколи ніяких сумнівів. Хоча і проходив строкову службу на території Росії, але присягу тоді давав країні, яка перестала існувати. А присягу на вірність Росії я ж не давав. Я Батьківщину маю захищати!

Мені в розвідці допомагало те, що був з Луганською пропискою, ми ж під Горлівкою були. Та й акцент місцевий дозволяв мені ходити в цивільному і спілкуватися з місцевими. Дивився підходи до знищення тоді ще Безлера (сепаратист із Горлівки. — Ред.) у Горлівці. Не встигли тоді, він «змився», проте ми «вальнули» «Лешего», який став після Безлера. Сєрий, мій дружок, його й «зняв» на третій чи на четвертий день, як тільки він став командиром. Це в нас вийшло добре».

Його війна закінчилась. Від неї залишилися лише поранення і спогади. Бо навіть домівку підірвали. Повертатись нікуди. Тому Олександр почав життя з чистого аркуша. Зміг купити квартиру в Ірпені з того, що отримав «за відірвану ногу». Не чекає милості від держави.

«Сьогоднішнє оточення ставиться до мене нормально. Прекрасно! От до тих, хто воював, хто з Донбасу, до тих бійців ставлення прекрасне. Але я б також, мабуть, ставився негативно, якщо молодий здоровий мужичара-біженець скиглив би: «Допоможіть!» Мені здається, навпаки, ми, люди з Донбасу, самі маємо захищати свою землю, а не чекати, поки це зроблять за нас. Я сам до такого ставлюсь негативно. Розумію — жінки, діти. А до мужиків дуже негативно. А до тих, хто воював, ставляться добре, хоч тут, хоч на Західній Україні. Я особисто не відчуваю негативу.

Хоча часом усе одно важко. Є упереджене ставлення. Бо менталітет Донбасу відрізняється, чого гріха таїти, багато кримінальних елементів, багато людей, які просто спилися. Почало все розвалюватись, і люди там перестали знаходити собі застосування. Звідси і наркоманія, алкоголізм. І, думаю, з цього все й почалося. Бо густота населення дуже велика, а роботи ставало все менше і менше. Тому ось так. Я не можу звинувачувати всіх, більшість людей просто обманули — всі шукали який-небудь вихід, думали, що будуть зарплати, бо ж їздять в Росію на роботу, значить, добре, значить, там краще. Думали, що, коли будемо в складі Росії, буде робота. Тільки з цієї причини. Затятих сепаратистів, може, відсотків 10—20 %, та й тому, в основному, бо люди доведені до відчаю — заводи вирізають, безробіття. Це також вплинуло на хід подій, дуже сильно вплинуло — так виглядає ситуація зсередини».

Війна змінила не тільки спосіб життя патріота, але і його самого: «Я перестав бути категоричним. Більш добрим став, чуйним. Бо живемо один раз, і, коли ходиш «під смертю», розумієш, що все те, що люди собі створюють, воно удаване, це мішура. Воно не варте наших днів».

У професію Саша не повернувся, бо «в Києві шахт немає, та й куди з однією ногою». Говорить і посміхається. Дуже щиро і навіть трохи по-дитячому. Він уже «напрацювався». Зараз, поки в квартирі йде ремонт, він відвідує курси — вчиться на психолога. Хоче в подальшому працювати з хлопцями, саме з пораненими, важко пораненими. Каже: «Це моє! І це дуже потрібно, бо багато хто приходить в дуже важкому моральному стані. Молодим хлопцям після поранень здається, що життя закінчилось. Хоча своїм прикладом я показую — дивись, я одружився, я живу, я навчаюсь, так що, навпаки, тільки розпочинається все. Жити з однією ногою — не проблема!

Думаю, мені більше довірятимуть. Хочу далі працювати або на Київському протезному заводі, або в госпіталі. І ще хочу займатись громадською діяльністю. От, наприклад, багато хлопців повертаються, у яких немає дому, немає сім’ї. Буду намагатись організувати центр (хоча це сильно сказано) — місце, де бійці зможуть деякий час перебувати, жити. Бо це реально проблема, дуже велика. Обживусь в Ірпені й буду намагатися все це організувати.

Мені 47 років, і сил у собі відчуваю на багато справ. Навіть та сама психологічна реабілітація. Посттравматичний синдром, він є в усіх, незалежно, був ти поранений чи ні. Пройти те все — це реальний стрес, і наслідки його є. Просто не кожен хоче зізнатись навіть собі. Але так чи інакше стрес переживають не тільки бійці, але і їхні сім’ї. І реабілітація їм теж потрібна.

Це те, з чим ми ще не стикалися. Це не можна порівнювати з афганським синдромом. Я ті моменти пам’ятаю. По-перше, тоді хлопці не були вдома, вони воювали не на своїй землі. Плюс та пропаганда, яка була тоді, і та, яка є зараз, — це велика різниця. Плюс той же бардак в армії, бо ж нічого не змінилось. Як пили, так і п’ють. Як крали, так і крадуть. Як убивали один одного… Бо ж маса втрат небойових. І це все накладає сильний відбиток. Особливо коли людина патріотично налаштована іде на фронт з благородною метою, а потрапляє туди і бачить пияцтво, мародерство, вбивства, чого гріха таїти, і з нашої сторони, то це коригує психіку.

Байдуже ставлення з боку вищих офіцерів підриває моральний дух більше, ніж сама війна…

Я сподіваюсь, що мій приклад хоч комусь допоможе. Навіть якщо допоможе хоч одному зайвий раз не підняти руку на дружину чи не накричати на дитину чи батьків… У будь-якому випадку треба залишатись чоловіком, батьком сім’ї. Ми ж для цього і народжені, щоб бути сильнішими і нашим жінкам, дітям давати можливість не кулаком відчути цю силу. Бути добрішими…»

«Правда потрібна в будь-якому випадку. Треба показувати і хороше, і погане. Реально показувати. Правда — вона рано чи пізно вийде назовні. Навіщо придумувати те, чого немає? Просто адекватність потрібна. Не треба нічого прикрашати та применшувати, і тоді все буде нормально!» — висновки, з якими важко не погодитись.

Може, коли у світі буде більше правди, то буде менше зла?